Теорії і методи дослідження сприйняття

Класичні теорії сприйняття. Так звані класичні теорії сприйняття запропонували кілька варіантів розв’язку фундаменталь­них проблем сприйняття, залишаючись загалом на позиції побудови образів сприйняття на основі елементарних сенсорних якостей – від­чуттів.

Інтеракціонізм. За І. Мюллером, уся сукупність сенсорного досвіду («сенсоріум») визначається станом сенсорних нервів або їхньої мозкової проекції, а кожен орган чуття пов’язаний з нервами, які ви­робляють «специфічні енергії», або якості, у відповідь на стимул. Той самий стимул, діючи на різні нерви, зумовлює різні якості пережи­вань, а різні впливи на той самий нерв зумовлюють однакову сенсорну якість. Цю ідею підхопив Г. Герінг у його теорії колірного зору і Г. Гельмгольц – стосовно аналізу слухового сприйняття.

Інший підхід до взаємовідношень фізичної стимуляції та її фе­номенального образу спирався на постулат «психофізичного паралелі­зму». Кількісну психофізичну закономірність, що пов’язує силу від­чуття певної сенсорної якості та величину відповідного впливу (вага, розмір, інтенсивність тощо), запропонував Г.Фехнер.

Інтроспекціонізм. У межах цього напряму предметом психоло­гічного дослідження був зміст свідомості, зокрема його сенсорні якості й атрибути. «Структуралістський» підхід, який запропонував Е. Тітченер, передбачав пошук «елементів» свідомості шляхом аналі­тичної інтроспекції: спостерігач-піддослідний описував свої пережи­вання, намагаючись розкласти образ представленого об’єкта на мак­симально прості складові. Тітченер припускав, що саме таким спосо­бом можна дістатися елементарних відчуттів, які мають свої фізіологі­чні кореляти. Невід’ємними атрибутами цих відчуттів є їхня якість, інтенсивність, тривалість та ясність. Передбачалося (хоча інтро­спекція не дає для цього досить інформації), що після аналізу настає стадія агрегації, або синтезу, компонентів. Саме перцептивний синтез становить центральну психологічну проблему. Для пояснення цього процесу залучали закони асоціації й уваги. Образи, які залишилися від минулого досвіду, доповнюють відчуття, а зміст фокальному (core) відчуттю додає контекст у широкому значенні.

Близькі ідеї розвивав В. Вундт, хоча він обмежувався виокрем­ленням тільки двох атрибутів відчуттів: якості та інтенсивності. Як і Тітченер, він вважав, що сприйняття є щось більше, ніж просто сума відчуттів, оскільки останні не містять інформації про минулий досвід і про значення свідомого образу. Вундт описував процес комбінування елементарних відчуттів у термінах фузії, асиміляції, контрасту й ускладнення, а також апперцепції, або творчого синтезу, що поєднує процеси сприйняття, уяви і пам’яті.

Функціоналізм. Цей підхід розглядає сприйняття не з погляду результуючого образу і складових його компонентів, а з погляду са­мого перцептивного процесу. Іншими словами, образ сприйняття ро­зуміють як функцію перцептивної системи. Ідеї функціоналізму було розвинуто в теорії несвідомих умовиводів Г. Гельмгольца. Він виходив із положення, що первинних сенсорних даних у принципі недостатньо, щоб сприймати дистантні об’єкти. По-перше, вони багатозначні за природою (напрям зору не пов’язаний суто з позицією стимулу і зале­жить і від положення ока в просторі, і від позиції іншого ока; проекція площин об’єкта допускає різні об’ємні інтерпретації тощо). Крім того, вони надлишкові, тобто не кожне відчуття стає компонентом образу об’єкта. Як визначальний принцип функціонування перцептивної сис­теми Гельмгольц приймає життєвий досвід, який накопичується в процесі практичної, головним чином рухової активності, а той фіксу­ється у формі уявлень. Поєднання уявлень (знань) та актуальних вра­жень досягають за рахунок звичних, повторюваних процесів, які ма­ють форму емпіричного «умовиводу», або логічного висновку, але від­буваються автоматично, несвідомо. Такий «емпіричний» погляд було протиставлено «нативізмові», котрийвизнає вродженість і незмін­ність стимульно-сенсорних зв’язків. Вирішальним аргументом на ко­ристь «емпіризму» послугували дослідження Стреттона, які довели здатність успішно і швидко відновлювати можливість до просторового орієнтування після інверсії (розвороту навколо горизонтальної осі) мережевого зображення.

Факти попереднього впливу рухового досвіду на сенсорні дані (феномени стабільності бачення при русі очей та ін.) привели Г. Гель­мгольца до гіпотези «іннерваційних», або вольових, відчуттів, пов’язаних з інтенцією до здійснення довільного руху. Подібну гіпо­тезу висловив і Е. Мах. Позиція І. М. Сєченова була іншою: він, вихо­дячи з рефлекторного підходу івизнання сигнальної функції психіч­ного, висловив думку про рух як механізм об’єктивізації сприймань. Іннерваційні, або вольові, відчуття не мають об’єктивного джерела, але таким джерелом може бути відчуття руху, або «темне м’язове від­чуття» (за термінологією І. М. Сєченова). За Сєченовим, перетво­рення в аспекті образу, операції виявлення, порівняння тощо є не що інше, як вияв схованих, згорнутих форм рухової активності.

Конфігураціонізм. Гештальттеорія сприйняття. Напрям, що виник із визнання первинності свідомих або феноменальних об’єктів (Ф.Брентано, Е.Гуссерль) та різкого неприйняття елемента­ризму попередників. Ідея формоякостей (гештальтів) пов’язана з іменами Е. Маха і фон Еренфельса. Останній продемонстрував її на прикладі транспозиції музичної мелодії в іншу тональність: мелодія (форма) визначається як незмінна, попри повну відмінність тонів, що її складають. Центральна ідея гештальтпсихологів – примат форми як суб’єктивного феномена і як рідного (зовнішній світ, мозок) явища, між якими існують відносини ізоморфізму, або структурної схожості.

Як важливий внесок гештальтпсихологів з’явилася розробка проблеми середовища, або поля сприйняття, у якому на об’єкти діють певні сили притягання і відштовхування. Стійкого стану досягають за рівноваги прикладених моментів, і його можна вивести з принципів векторного аналізу. Динамічні принципи організації включають від­ношення фігури і фону, ієрархічної організації перцептивних систем відліку, транспозиції і константності швидкості.

Праксеологічний підхід до розвитку сприйняття. Розв’язання фундаментальних проблем сприйняття можна знайти, вивчаючи процеси його розвитку в онтогенезі. Дотримуючись цієї принципової позиції, швейцарський психолог Ж. Піаже запропонував розглядати розвиток сприйняття як певного роду діяльність, яка орга­нізує і збагачує взаємозв’язки між елементами в сенсорному полі. Чи­сленні експериментальні дані, отримані в межах цього напряму дослі­джень на дітях різного віку, дали змогу виокремити стадії розвитку сприйняття, його тенденції та форми діяльності.

Первісну недиференційованість перцептивного поля узгоджують із зовнішньо-руховою активністю дитини, що, зіштовхуючись з не­змінними властивостями речей, породжує сенсомоторні схеми пере­міщення в середовищі і маніпулювання об’єктами.

За Ж. Піаже, розвиток сприйняття відбувається впродовж усього дитячого віку, все більше збагачуючись досвідом різноманітної перце­птивної діяльності та переборюючи ефекти поля, рухаючись у напрямі константних і категоріальних образів, що, однак, завжди занадто ситу­аційні порівняно з науковим поняттям.

Відкритому в дослідженнях цього напряму ефекту центрації (суб’єктивної переоцінки фіксованого об’єкта чи фрагмента) надано загального значення. Він дає ключ до пояснення помилок та ілюзій сприйняття і відкриває доступ до виміру адекватності сприйняття за ступенем його децентрованості.

Сприйняття як дія. Теорія сприйняття, яка розвивалася у ві­тчизняній психології з 1950-х рр., ґрунтувалася на принциповому ви­знанні рефлекторної побудови психічних процесів і відображальній природі чуттєвого образу. Її представники вважають, що фундамента­льна роль у формуванні адекватного образу зовнішнього об’єкта нале­жить практичній діяльності суб’єкта з цим об’єктом. Таким чином, ак­тивність суб’єкта, який сприймає, розуміють насамперед як зовніш­ньорухову активність. Навіть у разі дистантного, наприклад, зоро­вого, сприйняття руху дає просторову розмірність у потік сенсорних даних, які надходять на рецепторну поверхню, зараховуючи їх до об’єктивних властивостей сприйманої ситуації або елементів середо­вища, а не до рецепторних подій. Цю найважливішу функцію рухів – функцію об’єктивації (опредмечення образу) дуже наочно продемонс­тровано в ситуаціях інструментального, тобто опосередкованого різ­ними проміжними ланками (інструментами, системами керування, інформаційними індикаторами), сприйняття.

Сприйняття споконвіків постає як завдання, розв’язання якого визначено потребою і метою. Розв’язання цього завдання – це поведі­нкова, або пізнавальна дія, яка містить орієнтовані, предметно-образні та виконавчі компоненти. За допомогою ефекторної (у широкому зна­ченні) ланки діяльності образ, що виникає, постійно співвідноситься зісвоїм джерелом – реальним об’єктом чи ситуацією – і уподібнюється йому, чим і досягається його адекватність, ступінь якої визначають такі параметри, як рівень сформованості функціональних одиниць сприйняття і специфіка пізнавальної діяльності.

Процес сенсорного розвитку постав як послідовне нагрома­дження перцептивних еталонів, або оперативних одиниць сприйняття, розвиток здатності до виконання операцій в аспекті образу (порів­няння, оцінювання, пошук, упізнання) при редукуванні власне мотор­ної активності. Цей шлях проходить формування нових, складних пі­знавальних дій у дорослих людей. Принципового значення в перцеп­тивному розвитку надають опосередкованому засвоєнню дорослими й наступної інтеріоризації суспільно-історичних знань і вмінь, на від­міну від Ж.Піаже, який розумів розвиток як адаптивний процес, що саморозвивається.

Роль ефекторної ланки перцептивної системи було вивчено та­кож щодо слухового сприйняття, сенсорний орган якого абсолютно не мобільний, що істотно відрізняє його від органів зору та дотику.

Психофізіологічні теорії сприйняття. Теорія електрич­них полів. У своїх пізніх працях, виконаних наприкінці 1940-х – поча­тку 1950-х рр., В. Келер спробував побудувати теорію мозкових геш­тальтів і одержати експериментальні підтвердження на її користь. Ідея полягала в тому, що окремим гештальтам (образам) відповідають певні нейроелектричні поля постійного струму, мозкова локалізація яких не має вирішального значення. Однак отримані результати ви­явилися недостатньо переконливими і не витримали критичної пере­вірки.

Основна маса психофізіологічних досліджень сприйняття більше тяжіла до ідеї організації цілого з елементів, де центральну роль було відведено принципові асоціації. Але це не було відродженням класич­ної теорії «асоціації ідей». Радикальна видозміна «асоціаністського» підходу полягала в тому, що вчення і закріплення надбаних зв’язків стосувалося не елементів свідомості, а стимулів і реакцій, а самі прин­ципи об’єднання специфічних елементів було істотно ускладнено і до­повнено новими змінними.

Клітинні ансамблі й фазові послідовності. Прикладом такого підходу можна вважати теорію канадського психофізіолога Д.О. Хебба. Визнаючи важливість конфігураційних зв’язків, він вважав, що істотні властивості сприйняття не є вродженими і потребують на­вчання. Спираючись на генетичні, клінічні, експериментально-психо­логічні та фізіологічні дані (етапи сприйняття після зняття вродженої катаракти, тахістоскопічне вивчення процесу читання та ін.), він дій­шов висновку, що ідентифікації фігури як цілого обов’язково передує процес вибіркової уваги до окремих частин фігури, їх активного і по­слідовного сканування. Важливу роль у цьому процесі відведено мото­риці у формі рухів ока. За Хеббом, заучуються і відтворюються послі­довні акти, які містять сенсорні й моторні компоненти. Фізіологічними одиницями сприйняття учений визнає клітинні ансамблі, якіпоєд­нують сенсорно-сенсорні та сенсорно-моторні зв’язки кіркових нейро­нів. Складніші сприйняття формуються з простих ансамблів на таких самих принципах взаємного полегшення нервового проведення і тим­часової консолідації, але не зводяться до їхньої простої суми. Цей про­цес складного, фігуративного сприйняття, формування ансамблів ви­щого рівня Хебб назвав фазовою послідовністю.

Теорії детекції та обробки ознак. Накопичені до середини XX ст. нейроанатомічні дані про систему обробки вхідної інформації виявили, що поряд із проекційним «представництвом» рецепторних систем у корі їхнє фактичне «представництво» там набагато ширше за рахунок колатеральних переключень. Це створює основу для генералі­зації процесів перцептивного навчання (розрізнення) і компенсації руйнувань первинних сенсорних зон кори. Було показано, однак, що, коли навчання уже відбулося, інформація в мозку вже не поширю­ється по всіх потенційних зв’язках.

Досить перспективним видавалося таке пояснення процесу сприйняття: спочатку за допомогою окремих нейронів або їхніх неве­ликих груп виокремлюються (детектуються) «ознаки» стимулів, які впливають, потім вони інтегруються за допомогою ієрархічної системи таких детекторів. Цей підхід став широко розповсюдженим після того, як Д. Гьюбел і Т. Візел відкрили кіркові нейрони, чутливі не лише до контрасту, а й до довжини, орієнтації і напряму руху стимулу. Було сформульовано поняття «канал» – послідовно з’єднані клітини, реце­птивні поля яких відображають етапи виокремлення складних і гіпер­складних ознак. Запропоновано значну кількість нейрофізіологічних моделей, які мають врахувати, як минулий досвід видозмінює чи до­повнює процес детекції основних ознак, що їх забезпечують вроджені механізми. Накопичені в психології сприйняття факту (вплив кон­тексту, роль установки, ефекти групування, константність і позиційна стабільність, перцептивне навчання й адаптація до сенсорних пере­кручувань) переконують, однак, що сприйнятий образ не можна зве­сти лише до детектованої та логічної обробки ознак сприйманого об’єкта.

Теорії перцептивної установки. Сенсорно-тонічну теорію поля запропонували американські дослідники Уопнер і Вернер для ін­терпретації великої кількості фактів і феноменів просторового сприй­няття, яке розглядають як результат інтеграції всієї сукупної сенсорної інформації, що виходить як від об’єкта, так і від самого суб’єкта.

Усяке сприйняття – це відношення між психофізичним стиму­лом і станом організму, воно має сенсорно-тонічну природу. Ця сис­тема зазвичай перебуває в рівновазі, а в разі порушення цього стану прагне відновити його через зміну одного з параметрів. При постій­ному стимулі це відбувається за рахунок зміни стану організму, що може виражатися у формах як сомато-тонічної, так і перцептивної ак­тивності. Таким чином, пізню рухову систему спостерігача розгляда­ють як невід’ємний компонент перцептивної системи, яка визначає взаємне положення суб’єкта й об’єкта сприйняття, хоча природа сен­сорно-тонічної події залишається радше гіпотетичним конструктом, аніж психофізіологічним фактом.

Теорія фіксованої установки. Її запропонував грузинський психолог Д.М. Узнадзе. Ця теорія є спробою пояснити організуючу роль попереднього досвіду у формі потребнісних, або предметних очі­кувань, передналаштувань, здебільшого неусвідомлених щодо актуа­льного (ситуаційних) сенсорних даних. Експериментальним підґрун­тям теорії були експерименти з фіксованою установкою, проведені на матеріалі сприйняття ваги, звуків, величини тощо. Після багаторазо­вого надання пари стимулів, які розрізнялися за критичним парамет­ром, піддослідний діставав ідентичні стимули, які сприймав як нері­вні. Ілюзія мала або контактний (частіше під час кількісних сприйнят­тів), або асимілятивний (для якісних сприйняттів) характер. Виявлено ефект переносу впливів установкина іншу модальність. У підсумку у своїй теорії Узнадзе розглядає установку не як безпосередня суб’єктивна обробка сенсорного впливу, а як певна інтенціональна ак­тивність суб’єкта у певній ситуації.

Теорія перцептивної готовності. У межах теорії, яку сфо­рмулював американський психолог Дж. Брудер (1957), сприйняття розглядають як процес категоризації: сигнал, що надійшов, звіря­ється певним чином (краще або гірше) з «підготовленою» категорією, яка визначає умови, необхідні для підтвердження чи спростування перцептивної гіпотези. Стратегії процесу розв’язання охоплюють кі­лька стадій: первинну, грубої категоризації, пошуку додаткових ознак, проміжної й остаточної перевірки. На готовність категорій впливає контекст, міра обізнаності з об’єктом та актуальні потребнісні устано­вки. Запропоновано чотири механізми – прототипи нейрофізіологіч­них процесів, які забезпечують перцептивну готовність: угрупування й інтеграція (за типом клітинних ансамблів Гебба); упорядкування аль­тернатив; встановлення відповідності та блокування «входів». Психо­логи, які об’єдналися навколо цього теоретичного підходу, що дістав назву «Новий погляд» (Постман, Лачінс, Шеріф та ін.), зробили істот­ний внесок і в експериментальне дослідження процесів перцептивної установки, широко застосовуючи процедуру тахістоскопічного по­дання стимулів (малюнків, слів), які мають різну суб’єктивну ймовір­ність.

Теорії активного сприйняття. Моторна теорія сприй­няття. Важливу роль моторної активності в сприйнятті, особливо в зорі й й активному дотику, визнавали багато дослідників (Гельмгольц, Сє­ченов, Ланге, Шеррінгтон, Гебб та ін.). Однак на питання про специфі­чний внесок моторики у формування та функціонування чуттєвого об­разу вони давали різні відповіді. Одна з крайніх позицій, яка розгля­дає пізні кінестетичні відчуття як джерело й основи просторового та гностичного почуттєвого образу, дістала назву моторної теорії сприйняття.

В її основі – відомі факти про процеси обмацування і розгля­дання з метою впізнання, коли пальці рухаються по гранях наданого об’єкта, а очні фіксації розподіляються на кутах і контурах фігур й на найбільш значущих та інформативних зонах об’єкта. Це особливо чі­тко виражено в дітей і під час сприйняття нового, незнайомого об’єкта. Д. Нотон та Л. Старк, наприклад, виявили, що розглядаючи сюжетну картинку з метою запам’ятовування, людина знову і знову переміщує погляд за тим самим стабільним маршрутом, який відрізняється в різ­них людей. Різні картинки викликали різні способи огляду в того са­мого спостерігача, що відтворювалися й у процесі їхнього пізнавання. Відповідно до висунутої авторами гіпотези, у внутрішньому відобра­женні об’єкта (у пам’яті) його окремі елементи пов’язані між собою в послідовність («кільце ознак») слідами тих рухів ока, які необхідні для переходу від одного елемента до іншого.

В.П. Зінченко і Б.Ф. Ломов висловили думку, що рухи очей мо­жуть виконувати як допоміжні (орієнтування, пошук, установка ока в оптимальне для прийому інформації положення), так і гностичні (ви­мір, контроль, побудова образу і впізнавання) функції.

Методи дослідження сприйняття. Феноменологічний метод – один із найстаріших, однак він не втратив актуальності й досі. Чуттєвий образ розглядають тут як безпосередню даність – феномен. Питання, яке турбує дослідника: що людина бачить, чує, відчуває в цих умовах? Закономірності організації та трансформації сприйнятого змісту описують насамперед на якісному рівні.

Самоспостереження (інтроспекція) – це самоаналіз змісту обра­зів свідомості з акцентом на їхню динаміку. Зокрема, аналізують яс­ність, чіткість, детальність образів, їхнє згасання, виникнення, взає­мозв’язок з іншими актуальними образами за різної стимуляції та умов спостереження. Варіант – аналітична інтроспекція, спеціальна процедура розщеплення образу об’єкта на складові та нерозкладні елементи (якість, інтенсивність, довжина, тривалість). Такій процедурі потрібно спеціально навчатися, і вона вимагає від спостерігача неру­хомості та «відсторонення» від предметної реальності. Малюнок під­дається такому розщепленню краще, ніж реальна сцена.

Найбільше визнання й поширення мав експериментальний ме­тод дослідження сприйняття. Він припускає: 1) формулювання гіпо­тези; 2) складання плану експерименту; 3) визначення та контроль за­лежних і незалежних змінних; 4) збирання експериментальних даних; 5) верифікацію гіпотези з використанням статистичних процедур.

В експериментах зі сприйняттям застосовують такі методичні підходи:

• тахістоскопію (суворо дозоване обмеження часу експозиції для контролю за швидкістю виявлення, впізнання чи ідентифікації стимулу). Розвитком цього підходу є процедури маскування і метако­нтрасту (послідовне або одночасне надання значущого та шумового стимулів); передустановки (priming) (цільовому стимулу передує ін­формація про його ймовірні характеристики – локалізацію, розміри, категорію тощо); підпорогового нагромадження; швидкого послідов­ного надання.

• хронометричний метод (вимір часу реакції як індикатора ефективності перцептивних процесів). Розрізняють просту реакцію (на одиничний стимул) і реакцію вибору з декількох альтернатив. За формою відповіді це можуть бути вербальна, моторна або фізіологічна реакції.

Вимірювальний метод (відносна чи абсолютна оцінка параме­тра стимуляції). Аналіз моторних компонентів перцептивної діяльно­сті (реєструються рухи органів, що сприймають: ока, руки, голови та ін., які дають оперативну просторово-тимчасову інформацію про про­цес сприйняття).

Маніпулювання прямого і зворотного зв’язків у перцептивній системі. За допомогою спеціальних пристроїв (псевдоскоп, псевдофон, інвертоскоп, вібратори, дзеркала, електронно-дисплейні комплекси), хірургічних операцій або фармакологічних ін’єкцій вносяться система­тичні перекручування в природні (кількісні і/або якісні) співвідно­шення між сприйнятим об’єктом і спостерігачем.

Генетичний метод скеровано на виокремлення етапів розвитку перцептивних здібностей. Містить прийоми онтогенетичного і фор­муючого дослідження сприйняття. У межах онтогенетичного дослі­дження, де часто неможливо одержати адекватний вербальний звіт, вимірюють параметри умовно-рефлекторних та орієнтованих реакцій, реакції звикання і переваги, дослідницьку і маніпулятивну діяльність дітей. На рівні сформованого сприйняття застосовують мікрогенетич­ний та експериментально-генетичний методи.

Аналіз подій не ставить жорстких обмежень на час експозиції стимулюючих об’єктів, на час відповіді, а також на рухливість самого спостерігача в процесі сприйняття.

Клінічний метод застосовують у дослідженні патологічних по­рушень сприйняття, зумовлених соматичним або психічним захворю­ванням або ж зумовлених травматичною природою. Оцінюють якісну своєрідність сприйняття хворих порівняно з нормальним континген­том і рівень функціонування окремих сенсорних, моторних і центра­льних перцептивних механізмів. Застосовують процедури бесіди, фун­кціональних і тестових проб. Для діагностики системних порушень розпізнавання (агнозії) використовують набір нейропсихологічних прийомів дослідження. Важливу інформацію дає аналіз окремих ви­падків перебігу хвороби.

Метод моделювання роботи перцептивної системи скеровано на чіткий математичний опис і передбачення окремих феноменів сприй­няття й отриманих емпіричних залежностей. Формалізований опис механізмів і принципів перетворення перцептивної інформації знахо­дить застосування при побудові автоматизованих систем розпізна­вання.