Особливості функціонування інтраіндивідуальної підструктури особистості

Пізнання світу починається із сенсорних процесів. Цей аспект вивчає психологія сенсорних процесів (від лат. sensus – відчуття) як початковий момент усіх психічних процесів. Первинний контакт лю­дини з навколишнім світом і власним організмом відбувається за до­помогою відчуттів (у класичній термінології) або сенсорних процесів (у сучасній термінології), дає їй вихідну інформацію про властивості та стани зовнішнього і внутрішнього середовища. Це безпосередньо чут­тєве відображення окремих ознак об’єкта чи явища.

У XIII ст. Тома Аквінський уперше виокремив у психіці та пове­дінці людини когнітивну сферу (пізнання світу) та афективну сферу (емоційні стани). У сучасних підручниках такий поділ залишається поширеним. Проте його прийнято здійснювати вже не лише за однією підставою (функціональною, як це закладено у Фоми Аквінського), а за двома критеріями: а) за функціями – пізнавальною для першої сфери (когнітивною) та регулятивною, яка власне регулює; до регулятивної функції, крім усіх видів афективних процесів, також належать вольові процеси, психічні стани і властивості особистості; б) за продуктивні­стю: когнітивні процеси – продуктивні, тому що на їх виході форму­ються специфічні когнітивні утворення (продукти цих процесів) – об­рази відчуття, сприйняття, сліди пам’яті, розв’язання завдань, думки, рефлексивні образи.

А процеси, властивості та стани, що входять до другої групи, не зумовлюють утворення специфічних продуктів. Спільність пізнаваль­ної функції, яка поєднує в собі всю когнітивну сферу (хоча є й інші по­гляди), представлена й у тріадичних концепціях структури психіки. А саме: у класичній тріаді «розум, почуття, воля», що бере початок від Арістотеля (де волю виокремлено з афективної сфери в самостійну), а також у сучасній теорії системної будови психіки, що включає когніти­вну підсистему, регулятивну (яка об’єднує за функціональним прин­ципом почуття і волю) та комунікативну.

У сучасних підручниках психології та у всьому світі вивчення ко­гнітивних процесів ґрунтується на вченні В. Вундта про ієрархічну бу­дову когнітивних процесів. За принципом зростаючої складності та якісної специфіки Вундт виокремив основні структурно-функціональні рівні організації когнітивних процесів: відчуття, сприйняття, пам’ять, мислення, мова, свідомість. Таким чином, відчуття (самі се­нсорні процеси та їхні продукти) – це вихідний, базовий рівень когні­тивної сфери психіки.

Однак слід зауважити, що із середини XX століття склалися та­кож інші підходи до розуміння когнітивної сфери психіки, а саме: 1) зараховувати відчуття та сприйняття до сенсорно-перцептивного рі­вня, а інші, складніші процеси (від пам’яті до свідомості) – до когніти­вного рівня; або 2) розглядати всі пізнавальні процеси (від відчуття до свідомості) як стадії досить загального за своїм психологічним змістом процесу прийому і переробки інформації (парадигма когнітивної пси­хології), а весь цей процес подано як вихідний блок цілісного поведін­кового акту, куди входить порівняння сприйнятої інформації з інфор­мацією з пам’яті, що охоплює мету суб’єкта, ухвалення рішення, вико­нання.

Специфіка сенсорних процесів. Упрродовж усієї історії пси­хології не припиняються дискусії про співвідношення сенсорних і пер­цептивних процесів – як про самостійну проблему, та в межах про­блеми про структуру когнітивної сфери загалом. Розмежування від­чуття і сприйняття запропонував Т. Рейд. У сучасній психології сенсо­рних і перцептивних процесів воно лишається поширеним – за крите­ріями цілісності та предметності образу.

Сприйняття – відображення цілісного об’єкта чи явища, що включає його предметне значення (наприклад, сприйняття місяця, удару дзвону, смаку дині тощо), на відміну від відчуття – відображення окремих сторін (ознак) об’єкта, не віднесених до конкретного об’єкта з його предметним значенням (відчуття світлової плями, голосного звуку, солодкого смаку тощо). При цьому під відчуттям розуміють і сам процес сенсорного відображення, і його продукт – сенсорний образ. Асоціативна психологія XIX ст. розглядала цілісний образ сприйняття як асоціацію окремих відчуттів ознак об’єкта одне з одним і його предметним значенням.

У другій половині XX сторіччя в зарубіжній психології позицію щодо єдності сенсорно-перцептивних процесів послідовно обстоює Дж. Гібсон. Проте на сьогодні зберігаються уявлення про специфіку сенсорних процесів щодо перцептивних. Їх поширив О.М. Леонтьєв (1959-1975) у концепції про природу чуттєвого відображення. У ній класична подвійність перцептивного образу з’являється як єдність його чуттєвої тканини, яку експериментально дослідили учні Леонть­єва, тобто сенсорної основи образу, що відповідає традиційному по­няттю «відчуття», і предметному значенню. У споглядально-сенсуаліс­тичній психології XIX ст. (Е. Тітченер та ін.) відчуття пропонували ви­членувати із суб’єктивного досвіду методом аналітичної інтроспекції, що представляла їх свідомості як нерозкладні елементи цього досвіду. Водночас в образах відчуттів виокремлювали чотири атрибути: якість (модальність або субмодальність), інтенсивність, просторова й тимча­сова структура, що, на відміну від аналітичної інтроспекції, не втра­тила свого значення.

Зазначимо, що у вітчизняних дослідженнях поряд із терміном «сенсорний» використовують також термін «сенсорно-перцептив­ний», а в закордонних працях, як правило, вживають перше поняття (sensory).

Дослідження сенсорних процесів ведуться в межах трьох основ­них дисциплін – психофізики, психофізіології і психосемантики з ви­користанням їхніх специфічних методів.

Психофізика – це психологічна дисципліна, яка вивчає вимірю­вання людських відчуттів, тобто визначення кількісних відношень між величинами фізичних подразників і відчуттів.

Психофізіологічні методи дозволяють виявити механізми сенсо­рних процесів, пов’язаних із функціонуванням нервової системи лю­дини. Це реєстрація й аналіз вегетативних виявів сенсорних процесів, реакцій рецепторів (мікрофонного ефекту равлика, електроретиног­рами), адаптаційних периферичних реакцій (звуження зіниці на світло та кровоносних судин на холод), показників типологічних властивос­тей нервової системи.

Такі характеристики використовують для вивчення диференціа­льно-психологічних механізмів міжіндивідуальної варіативності сен­сорних процесів та їхньої індивідуальної динаміки, пов’язаної зі змі­ною рівня психофізіологічної активності, у дослідженнях субсенсорної чутливості (до підпорогової стимуляції, яка недостатня для усвідомле­них відчуттів і викликає відповідь лише на рівні мимовільних фізіоло­гічних реакцій), а також у тих випадках, коли довільна відповідь ускладнена (в осіб із патологією мови і в маленьких дітей). Психофізі­ологічні методи включають також реєстрацію й аналіз біоелектричної активності мозку, що дозволяє встановити об’єктивний поріг вияв­лення сигналу і найбільший розвиток у дослідженнях колірного зору та механізмів кодування сенсорної інформації в нервовій системі. Все-таки психофізіологічні механізми сенсорних процесів – предмет само­стійної галузі знання, тому їх розглядатимемо лише у зв’язку з матері­алами психофізики – основного серед напрямів у вивченні сенсорних процесів, що використовують психологічні методи.

Інший такий напрям (який стає усе розповсюдженішим) – це психосемантика – вивчення індивідуальних систем значень і катего­рій, уявлень, емоційно-естетичних асоціацій, котрі опосередковують сприйняття сенсорних ознак об’єктів. У цих дослідженнях на основі методів семантичного диференціалу Осгуда, особистісних конструктів Келлі, багатомірного шкалювання, спеціалізованих інтерв’ю піддослі­дних виявлено, що таке опосередкування підвищує власне сенсорну чутливість людини. Крім того, побудовані психологічні моделі сенсор­них просторів допомагають зрозуміти, як представлені сенсорні ознаки в суб’єктивному світі людини.

Перша експериментальна галузь психології. Офіційне народження психології зараховують до 1879 р. – відкриття першої у світі експериментальної лабораторії В. Вундта, однак ще в 1860 р. ви­йшла у світ ґрунтовна праця Г.Т. Фехнера «Елементи психофізики». У ній було представлено нову науку, яку розробив автор: гранична тео­рія психофізики, її експериментальні методи й отримані (під час бага­тьох тисяч вимірів) фундаментальні результати щодо оцінки порогів чутливості. І теорія, і методи, і результати стали класичними. Найваж­ливіше значення праці Фехнера – обґрунтування принципової вимір­ності суб’єктивних психічних феноменів (на матеріалі відчуттів) і мо­жливості їхнього вивчення експериментальними методами. Отже, Фе­хнер заклав природничо-науковий фундамент психології – вивчення психічних процесів за їхніми об’єктивними поведінковими виявами, що дозволяє описати суб’єктивні феномени. Завдяки цьому, психоло­гія з суто описового розділу філософії перетворилася на самостійну експериментальну науку. Фехнер розробив методологію кількісного дослідження психічних процесів, значення якої є неминучим для пси­хології, і вказану методологію використовують і досі (як і його грани­чні методи). Принципи і методи психологічних вимірів, розвинуті в психофізиці (звичайно, і після Фехнера), застосовують в усіх галузях психологічного знання.

Контрольні питання:

· Розкрийте сутність інтраіндивідуальної підструктури особистості.

· У чому виявляється пізнавальна діяльність особистості?

· Які психічні процеси забезпечують чуттєве пізнання світу?

· Які психічні процеси забезпечують абстрактне пізнання світу?

· Що таке подразник?

· Що входить до інтраіндивідуальної підструктури особистості?

· Який зв’язок між складовими інтраіндивідуальної підструктури особистості?

· Що розуміють під сенсорними процесами?

· Розкрийте єдність і відмінність понять»когнітивна сфера особисто­сті» й «пізнавальна сфера особистості».

· Як розуміють когнітивну сферу особистості із середини XX століття?

· Що становить собою сенсорно-перцептивна сфера особистості в когні­тивній психології?

· Як співвідносяться між собою сенсорні й перцептивні процеси?

Література:

Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – Львів: Край, 2005.

Веккер Л.М. Психические процессы: В 3 т. – Т.1. – Л.: Изд-во Ленингр. у-та, 1974.

Загальна психологія: Підручн. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. акад. С.Д. Максименка. – К.: Форум, 2000.

Загальна психологія: Навч. посіб. / О.В.Скрипченко, Л.В.Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. – К.: А.Г.Н., 2002.

Леонтьев А.Н. Эволюция психики. – М., 1999.

Лурия А.Р. Ощущение и восприятие. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1975.

Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: У 2 т. – К.: Форум, 2002.

М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. – 3-тє вид., випр. – К.: Вища шк., 2004.

Основи психології / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – К.: Либідь, 1996.

Психология XXI века: Учебник для вузов / Под ред. В.Н. Дружинина. – М.: ПЕР СЭ, 2003.

Психологія / За ред. Г.С. Костюка. – К.: Рад. школа, 1968.

Психологія: Підручник / За ред. Ю.Л. Трофімова. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001.

Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. – М.: Педагогика, 1973.

Шостак В.И. Природа наших ощущений. – М.: Просвещение, 1983.