Подання ситуації З

Біля вогнища стояла бочка, а на бочці сидів жебрак. Це й був ко­роль на своєму троні.

Ті троє, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, і вся га­ласлива юрба на хвилину принишкла, крім дитини, що шкребла ка­зан. Гренгуар не насмілювався ні зітхнути, ні підвести очі.

- НотЬге, ^ш^а Ш зотЬгего! **- вигукнув один із трьох прой­
дисвітів, що захопили його.

І перш ніж поет зрозумів, що означають ці слова, другий прой­дисвіт стягнув із нього капелюха. Щоправда, капелюх був зовсім бла­генький, але він ще міг захистити і від сонця, і від дощу. Гренгуар зітхнув.

Тим часом король з висоти своєї бочки повернувся до нього і за­питав:

- Це що за негідник?

Гренгуар здригнувся. Цей голос, хоч і сповнений погрози, нага­дав йому інший, що цього ж ранку завдав першого удару його містерії, прогугнявивши під час вистави: «Подайте, що ласка ваша!» Він підвів голову - це був справді Клопен Труйльфу.

Хоч і прикрашений регаліями королівської гідності, Клопен Труйльфу був убраний у те саме лахміття. Хіба що тільки виразка на його руці вже зникла. Він тримав ремінного канчука, так званого «вуз­луватого», яким за тих часів користувалися міські стражники, щоб

* У цитаті (ситуації) опущена інформація описового характеру. -Лет. ** Капелюха геть, чоловіче! (Ісп.)

відтісняти натовп. На голові у нього був якийсь круглий, вгорі загос­трений убір, важко було сказати - чи це дитячий ковпачок, чи коро­лівська корона, та обидві ці речі подібні одна до одної.

Гренгуар, упізнавши в королі Двора чудес клятого жебрака з Ве­ликого залу, сам, не знаючи чому, трохи підбадьорився.

- Метре, промурмотів він. - Монсеньйоре... Сір... Як мені вас ве­
личати? - спитав він нарешті, дійшовши до найвищих ступенів ти­
тулування і не знаючи, чи ще їх підвищувати, чи знижувати.

- Величай мене як завгодно - монсеньйоре, ваша величносте або
друже. Та не тягни. Що ти можеш сказати на своє виправдання?

«На своє виправдання? - подумав Гренгуар. - Це мені не подо­бається».

Він почав, затинаючись:

- Я той, що сьогодні вранці...

- Під три чорти! - перебив його Клопен.- Твоє ім'я, негіднику, й
нічого більше. Слухай. Ти стоїш перед трьома могутніми володаря­
ми: переді мною, Клопеном Труйльфу - королем Алтинів, наслідни-
ком великого Кесаря, верховним володарем королівства Арго, перед
Матіасом Гуангаді Спікалі, князем Циганії та Богемії, - отим жовто­
лицим дідуганом з ганчіркою круг голови, та перед Гійомом Руссо,
імператором Галілеї, отим товстуном, який нас не слухає, а цілує
шльондру. Ми - твої судді. Ти ввійшов до королівства Арго, не буду­
чи арготинцем, ти порушив закони нашого міста, ти будеш покара­
ний, хіба що ти харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюю­
чись жаргоном порядних людей, грабіжник, жебрак або волоцюга.
Чи належиш ти до них? Виправдуйся, перелічи свої чесноти.

- На жаль, - промовив Гренгуар, - я не маю честі бути кимось із
них... Я автор...

- Годі! - вигукнув Труйльфу, не даючи йому докінчити. - Будеш
повішений. Це дуже просто, шановні панове городяни! Як ви пово­
дитеся з нами у вас, так ми поводимося з вами у нас. Закони, що їх ви
застосовуєте до волоцюг, волоцюги застосовують до вас.

Коли маєш бажання звернутися до Бога, то у нас серед різного мотлоху є цілком пристойний кам'яний Бог-отець, якого ми вкрали в церкві Сен-П'єр-о-Беф. У твоєму розпорядженні чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу.

Ця промова звучала моторошно.

- Вельможні імператори й королі! - промовив Гренгуар холодно­
кровно (невідомо, як повернулася до нього впевненість, але говорив

він рішуче), - схаменіться. Моє ім'я П'єр Гренгуар, я той поет, мора­літе якого показували сьогодні вранці у Великому залі Палацу.

- Ах! Це ти, метре! - сказав Клопен. - Був я там, був, їй-бо! Так
що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранці, ми не повинні
тебе вішати ввечері?

«Важко мені буде викрутитися з біди», - подумав Гренгуар. Про­те зробив ще одну спробу.

- Власне, - мовив він, - не розумію, чому поетів не зараховують
до волоцюг. Волоцюгою був Езоп; жебраком - Гомер, злодієм - Мер­
курій...

Клопен перебив його:

- Ти, мабуть, хочеш забити нам баки своєю тарабарщиною? К
бісу, дай себе повісити і не комизся!

- Пробачте, вельможний королю Алтинів, - відповів Гренгуар,
відстоюючи свої позиції. - Про це слід подумати... Хвилинку!.. По­
слухайте... Ви ж не засудите мене, не вислухавши...

Його жалібний голос потонув у гаморі, що панував навколо.

Тим часом Клопен Груйльфу якусь хвилину радився з князем Циганії та зовсім п'яним імператором Галілеї. Потім пронизливо крикнув:

-Тихо!

І оскільки сковорода та казан не слухалися його й продовжували свій дует, він скочив зі своєї бочки, пхнув однією ногою казан так, що той відкотився від дитини на десять кроків, другою перекинув сковороду й повагом повернувся на свій трон, незважаючи ні на при­глушений плач дитини, ні на бурчання старої, вечеря якої згоряла красивим білим вогнем.

Труйльфу подав знак, і князь, і імператор, і харцизники, і швенді утворили навколо нього підкову, в центрі її перебував Гренгуар, яко­го все ще міцно тримали. Це було півколо, утворене з лахміття, ми­лиць, мішури, вил, сокир, тремтячих від пияцтва ніг, грубих голих рук, гидких, осовілих та отупілих облич. Клопен Труйльфу, немов дож цього сенату, немов король цієї палати лордів, немов папа цього конклаву, підносився над усім своїм рицарством злиднів, по-перше, завдяки висоті своєї бочки, а по-друге - завдяки якомусь гордовито­му, дикому й грізному виразові, що запалював його зіниці й згладжу­вав у його дикому профілі звірячі риси розбійника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.

- Слухай, - сказав він Гренгуарові, погладжуючи порепаною ру-

кою своє потворне підборіддя, - не розумію, чому б тебе не повіси­ти. Це, здається, викликає у тебе огиду; і це зовсім природно: ви, порядні городяни, до цього не звикли. Ви з цього робите велику спра­ву. Зрештою, ми не бажаємо тобі зла. Ти можеш виплутатися з біди: хочеш пристати до нас?

Можна собі уявити враження, яке справила ця пропозиція на Грен-гуара, що втратив надію зберегти життя і ладен уже був скласти зброю. Тепер він знову всіма силами схопився за можливість поря­тунку.

- Хочу, звичайно, й як! - сказав він.

- З тією різницею, - незворушно провадив далі Клопен, - що тебе
повісять згодом порядні люди, більш урочисто, за рахунок славного
міста Парижа, на добрій кам'яній шибениці. Це все-таки втіха.

- Безперечно, - відповів Гренгуар.

- Є ще й інші переваги. Як вільний городянин, ти не платитимеш
ні за прибирання вулиць, ні на вбогих, ні за освітлення міста, а ко­
жен порядний городянин Парижа мусить це робити.

- Хай буде так! - сказав поет. - Я волоцюга, підданий королівства
Арго, вільний городянин, короткий клинок - все, що хочете. І таким
я вже був раніше, вельможний королю Алтинів, бо я - філософ, еі
отпіа іп рЬііозорЬіа отпез іп рЬііозорЬо сопііпепіиг*, як вам відомо.

Король Алтинів насупив брови.

- Ти за кого мене вважаєш, друже? Що ти мені базікаєш жарго­
ном угорського єврея? Я не знаю єврейської мови. Я вже навіть і не
краду тепер, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерізати горло
- так; зрізати гаманець - ні.

Нарешті їх величність Клопен заспокоївся.

- Отже, пройдисвіте, - сказав він, звертаючись до нашого поета, -
ти хочеш стати волоцюгою?

- Безперечно, - відповів поет.

- Хотіти - цього ще мало, - промовив похмурий Клопен. - Добри­
ми намірами юшки не заправиш, з ними хіба тільки потрапиш до раю;
та рай і Арго - різні речі. Щоб бути прийнятим до Арго, треба довес­
ти, що ти на щось здатен, а для цього спробуй обшукати опудало.

- Обшукаю, кого накажете, - відповів Гренгуар.

Гренгуар мужньо скорився своїй долі. Він обвив правою ногою ліву, піднявся на носок лівої ноги і простяг руку; але в ту мить, коли

*А філософія і філософи охоплюють усе (лат). 272

І

він торкнувся опудала, його тіло, що спиралося лише на одну ногу, захиталося на лавці, яка стояла тільки на трьох ногах; він машиналь­но схопився за опудало, втратив рівновагу й важко впав на землю, зовсім оглушений фатальним дзвоном безлічі бубонців опудала, яке від поштовху його руки описало коло, а потім велично загойдалося між двома стовпами.

- Прокляття! - вигукнув Гренгуар, падаючи, і лишився лежати
ницьма на землі, наче мертвий.

Над своєю головою він чув зловісний передзвін, диявольський регіт волоцюг і голос Труйльфу:

- Підніміть-но цього дурня і негайно повісьте! Гренгуар підвівся.
Опудало вже відчепили, щоб звільнити місце для нього.

- Тепер, - сказав Клопен, - тільки-но я сплесну руками, ти, Андре
Рудий, ногою виб'єш з-під нього лаву; ти, Франсуа Шант Прюн, по­
виснеш на ногах цього пройдисвіта, а ти, Бельвіне, стрибнеш йому
на плечі; та всі троє разом - зрозуміли?

Гренгуар здригнувся.

- Готові? - спитав Клопен Труйльфу трьох арготинців, ладних ки­
нутися на Гренгуара, мов троє павуків на муху.

Та раптом Клопен зупинився, немов у нього сяйнула якась неспо­дівана думка.

- Стривайте! - вигукнув він. - Я ж забув. За нашим звичаєм не
можна повісити людину, не спитавши, чи не знайдеться жінки, яка
захоче його собі взяти. Ну, друже, це твоя остання надія. Одружишся
або із шлюхою, або з мотузкою.

Цей циганський звичай, хоч яким дивовижним він міг би здатися читачеві, ще й досі існує і дуже широко викладений у старовинному англійському законодавстві.

Гренгуар зітхнув із полегкістю. Це вже вдруге протягом півгоди­ни він повертався до життя, тому не дуже зважувався вірити у таке щастя.

- Гей! - крикнув Клопен, знову видершись на свою бочку. - Гей!
Баби, дівки! Чи знайдеться серед вас яка-небудь відьма або якась
гультяйка, що захоче взяти собі цього гультяя? Гей! Колетто Шарон!
Елізабето Трувен! Симоно Жодуїн! Берардо Фануель! Маріє Кульга­
ва! Тонна Довготелеса! Мішело Женаль! Клодіно Гризи-вухо! Ма-
тюріно Жірону! Гей! Ізабо ла Тьєрі! Підійдіть подивіться! Мужчина
задарма! Хто хоче?

Гренгуар у цьому своєму жалюгідному стані був, безперечно,

мало привабливий. Жінки байдуже поставилися до цієї пропозиції. Нещасний чув, як вони відповідали: «Ні, ні, вішайте його - нам усім на втіху».

Все ж таки три жінки вийшли з юрби, щоб подивитися на нього. Першою була товста дівка з квадратним обличчям. Вона уважно огля­нула нужденний камзол філософа. Одежина була зношена й мала більше дірок, ніж решітка, на якій смажать каштани. Дівка скривилася.

- Старе дрантя! - пробубоніла вона і звернулась до Гренгуара:
- Ану, покажи твій плащ.

- Я загубив його.
-Капелюх?

- Його в мене забрали.

- Черевики?

- Вони вже майже без підметок.

- Гаманець?

- На жаль, - затинаючись, промовив Гренгуар, - я не маю ні деньє.

- То попроси, щоб тебе повісили, та ще й подякуй! - відрізала
вона і відвернулась від нього.

Підійшла друга, стара, чорна, зморшкувата бридка жебрачка, така огидна, що навіть у Дворі чудес не мала собі рівних. Вона обійшла круг Гренгуара. Той затремтів від страху, що їй захочеться його взя­ти. Але вона процідила крізь зуби:

- Занадто худий! - і пішла геть. Третьою була молода жінка, до­
сить свіжа й не дуже погана. «Врятуй мене!» - стиха промовив до неї
неборак. Вона деякий час співчутливо дивилася на нього, потім опу­
стила очі, пом'яла пальцями складку спідниці й зупинилась, не зна­
ючи, що їй робити. Гренгуар пильно стежив за кожним її рухом. Це
був останній проблиск надії. «Ні, - нарешті промовила дівчина, - ні!
Гійом Вислощокий поб'є мене». І вона пірнула в юрбу.

- Не щастить тобі, друже, - сказав Клопен. І, випроставшись на
бочці, на велику втіху присутніх, він, наслідуючи оцінщика аукціо­
ну, вигукнув:

- Більше ніхто його не хоче? Ніхто не хоче - раз! Ніхто не хоче -
два! Ніхто не хоче - три! - Він обернувся до шибениці, кивнув голо­
вою і сказав: - Лишився за вами!

Бельвін де Летуаль, Андре Рудий і Франсуа Шант Прюн підсту­пили до Гренгуара.

У цю мить серед арготинців пролунало:

- Есмеральда! Есмеральда!

Гренгуар затремтів і озирнувся в той бік, звідки долітали вигуки. Юрба розступилася, пропускаючи дівчину - уособлення невинності і вроди. То була циганка.

- Есмеральда! - повторив Гренгуар, вражений, незважаючи на своє
хвилювання, з тією швидкістю, з якою це магічне слово пов'язало
спогади про все, що він пережив цього дня.

Здавалося, що це незвичайне створіння поширювало владу своєї чарівності й краси навіть на Двір чудес.

Арготинці й арготинки покірно давали їй дорогу, а їхні дикі об­личчя прояснювалися від самого її погляду.

Вона підійшла своєю легкою ходою до засудженого, гарненька Джалі дріботіла за нею. Гренгуар стояв ні живий ні мертвий. Якийсь час дівчина мовчки дивилася на нього.

- Ви збираєтесь повісити цю людину? - поважно спитала вона
Клонена.

- Так, сестро, - відповів король Алтинів, - хіба що ти захочеш
узяти його собі за чоловіка.

Вона зробила свою чарівну гримаску, закопиливши нижню губку, й сказала:

-Беру!

Тут Гренгуар твердо повірив: усе, що діється з ним зранку, - сон, а це тільки його продовження.

Бо й справді, такий поворот, хоч і приємний, був надто крутий.

З шиї поета зняли зашморг і наказали злізти з лави. Він мусив сісти - надто великим було потрясіння.

Не сказавши ні слова, князь Циганії приніс глиняний кухоль. Ци­ганка подала його Гренгуарові.

- Киньте ним об землю, - сказала вона.
Кухоль розбився на чотири черепки.

Тоді князь Циганії, поклавши їм на чоло свої руки, промовив:

- Брате, вона твоя дружина; сестро, він твій чоловік. На чотири
роки. Ідіть!