Теорія і експеримент у психологічній практиці

З розширенням та ускладненням спектра практичних завдань зростає необхідність переходу від емпіричного до теоретичного осмислення психічної реальності, до створення логічно стрункої й несуперечливої теорії. Щоб теорія успішно служила практиці, вона повинна мати відповідний рівень узагальнення і прогностичну здатність, а також ґрунтуватися на перевірених наукою фактах.

Високий рівень узагальнення, з одного боку, розширює можливості застосування, а з іншого — може призвести до втрати якісної своєрідності явищ, що розглядаються. Тому слід прагнути до такого ступеня узагальнення, щоб мати змогу враховувати особливості і спільне підґрунтя явищ дослідження. Порушення цієї вимоги робить сформульовану теорію непридатною для практичного використання. Тому чим менше початкових аксіом і вихідних тверджень покладено в основу теорії, тим вона надійніша.

Для практики важливість будь-якої теорії визначається її прогностичною здатністю, тобто її можливістю передбачати майбутній розвиток певних явищ на основі законів науки і з урахуванням діапазону їх застосування. У психології часто формулюють закон без визначення умов його дії. Це утруднює або робить неможливим його використання на практиці. Наприклад, при формулюванні основного психофізичного закону Вебера-Фехнера не вказують, що він неадекватно описує явища при наближенні до порогів чутливості аналізаторів.

Теорія повинна ґрунтуватися на встановлених і перевірених фактах та передбачати можливість її перевірки за допомогою експерименту, розрахунків чи логічних доведень. Порушення вимог до теорії, створення нечітких формулювань невиправдано спрощує психологічні завдання і призводить до того, що за їх виконання беруться неспеціалісти: вони часто намагаються прямо, без аналізу їх основ, переносити теоретичні висновки у практику, що не завжди можливо.

При проведенні досліджень у психології використовують різні методи. Цінність кожного з них визначається точністю і надійністю одержаних наукових фактів. Аналізуючи їх, психологи прагнуть з'ясувати внутрішні причини й механізми, що зумовлюють зміни, розкрити динаміку психічних процесів тощо. Самі собою встановлені факти ще не утворюють наукове знання, а є лише матеріалом для його побудови. Експериментально отриманий факт виявляє свою наукову цінність тільки в контексті розвитку психологічної теорії.

Завдання психолога-теоретика полягає в тому, щоб, розглянувши прояви психіки, побачити в одиничному істотне і загальне, розкрити закони розвитку психічних функцій, процесів і станів. Рівень відповідності їх реальності перевіряють експериментом і практикою. Безпосередній зв'язок психології з практикою конкретизує побудовані теоретичні абстракції, наповнює їх новим змістом й іноді спричиняє зміни типу самого психологічного знання.

За функціональною значимістю і спрямованістю виділяють споглядально-пояснювальний, емпіричний і дієво-перетворювальний типи психологічного знання.

Споглядально-пояснювальний тип формується в процесі набуття життєвого досвіду й відображає явища лише поверхово. Теоретичні уявлення при цьому запозичують з інших наук, які, однак, не відображають суті психічних явищ.

Емпіричний тип психологічних знань безпосередньо пов'язаний із практикою. Зароджуючись в споглядально-пояснювальному типі і включаючи в себе його зміст, він визначає шляхи практичного впливу на об'єкт і дає змогу виявити емпіричні закономірності.

Найвищим є дієво-перетворювальний тип знань. Зароджуючись в емпіричному, він дає змогу виробити об'єктивні критерії для оцінювання й аналізу емпіричних даних. У ньому виділяють предмет вивчення і розкривають його зв'язки, формують стратегію і тактику дослідження.Він вимагає системного бачення реальності, яку вивчає. Зв'язок із практикою при цьому стає опосередкованим. У сучасній психології цей тип знань є основним.

Отже, необхідною умовою розвитку всієї системи психологічних наук є тісне поєднання теорії, експерименту і практики.