Білет . Психоаналіз З. Фрейд

Білет.

Основні проблеми психології особистості. Одним з найбільш розроблених питань в соціології є питання суб" єктивних детермінант (або спонукальних чинників) соціальної поведінки особистості, до яких належать потреби і інтереси. Відправною сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні побудники її активності, характеристика об" єктивного в особистості. Потреби — це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження.

Американський соціолог А.Маслоу (1908-1970) відомий в соціології як творець ієрархічної теорії потреб. Він класифікує потреби, поділивши їх на базові (або постійні) та похідні (або змінювані). Базові потреби розташовуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних:

Перші дві групи потреб Маслоу вважає первинними і вродженими, три інші — набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни первинних набутими людиною.

Можна припустити, що в концепції потреб А.Маслоу міститься дальший розвиток підміченої ще Е.Дюркгеймом двоїстості людини («homo duplex»); Маслоу через думку про поступове підвищення потреб робить спробу простежити ступеневий перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти.

Інша категорія соціології особистості — інтерес — тісно пов" язана з потребою; також має об" єктивно-суб" єктивну природу і являє собою усвідомлення потреб. Разом вони складають основу ціннісного ставлення особистості до оточуючого світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки слушно зазначає О.Якубс

Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку. Вони виступають одним з наріжних понять в соціології взагалі і соціології особистості зокрема і характеризують людину насамперед як суб" єкта. Мотиви-це усвідомлена потреба особистості-суб" єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

Однією з найважливіших проблем соціологічного аналізу є проблема соціальної типології особистості. Соціальний тип особистості — це продукт складного переплетення історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної. Проблема виділення соціальних типів особистості зумовлена тим, що соціологія має справу не з одиничним, а масовидним, багатоманітним і намагається розкрити в особистості суттєве і типове. З цієї точки зору уявляється можливим виділити такі типи особистості:

• ідеальний (в якому знаходить вияв вимога соціального ідеалу того чи іншого суспільства);

• нормативний (тобто сукупність властивостей особистості, формування яких об" єктивно необхідне для розвитку даного суспільства);

• реально існуючий, або, за висловом В.Ядова, модальний (тобто переважаючий тип особистості на тому чи іншому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше ідеального типу).

Білет.

.Методи дослідження особистості1.Псіхологіческіе методи дослідження особистості Відповідно до принципу об'єктивності для вивчення феноменів особистості використовується цілісна система методів і методик. Серед них найбільш поширеним є метод спостереження.

Метод експерименту є основним у психології. Його перевага перед іншими методами полягає в тому, що дослідник сам викликає явища, які його цікавлять, а не чекає їх появи. Метод експерименту вважається найбільш надійним засобом отримання можливої інформації. Під ним у психології розуміється організоване дослідником взаємодія між досліджуваним чи групою досліджуваних і експериментальною ситуацією з метою встановлення закономірностей цієї взаємодії та змінних, від яких вона залежить.

Біографічний метод являє собою метод синтетичного опису людини як особистості і суб'єкта діяльності. Цей метод історичний і одночасно генетичний, адже він дозволяє простежити динаміку життєвого шляху людини, враховуючи економічні, соціальні, моральні, етнопсихологічні та психофізіологічні аспекти. Його предметом є життєвий шлях людини, а джерелами біографічної інформації виступає сама людина та події середовища, яке його оточує. Характеристика особистості на основі біографічного методу може вміщати такі розділи (Г. Щокін): • дані життєвого шляху; • стадії соціалізації (сім'я, школа, вуз і т.п.); • середовище розвитку (місце проживання, навчальні установи, гуртки за інтересами тощо); • інтереси та улюблені заняття в різні періоди життя; • стан здоров'я (у тому числі захворювання, які перенесені людиною).

Соцологіческіе метод и дослідження особистості. 1.Метод вивчення документів. Під документами розуміють спеціально створені предмети, призначені для передачі та збереження інформації. 2. Методи опитування використовуються для того, щоб з'ясувати, чи розуміють досліджувані ті чи інші завдання, життєві ситуації, а також з метою отримати інформацію про інтереси, погляди, почуття, мотиви діяльності та поведінку особистості. Названі методи використовуються для збирання інформації, джерелом якої є словесне повідомлення, судження опитуваного. 3.Метод експерименту. Під експериментом розуміють такий метод дослідження, при якому створюються певні умови, необхідні і достатні для прояву і вимірювання цікавить нас зв'язку явищ. Основна логіка соціального експерименту полягає в тому, що за допомогою вибору експериментальної соціальної групи (або груп) і приміщення її в експериментальну ситуацію, тобто під вплив певних соціальних факторів, простежується напрямок, величина і стійкість зміни цікавлять дослідника соціальних параметрів.

Білет

Проективні методики і принципи проекції. У сучасній психодіагностиці виокремлюють 7 груп проективних методик дослідження особистості.

1. Методики структурування (надання досліджуваним певного змісту отриманому матеріалу). До них належать таутофон, методика тривимірної апперцепції (С. Розенцвейг, Д. Шаков). Відповідно до методики таутофона досліджуваному дають уважно прослухати малорозбірливий запис чоловічого голосу. Насправді він є повторенням серії безглуздих звукосполучень, однак людина цього не знає. У такий спосіб отримують інформацію, яка характеризує людину з погляду контактності, сугестивності, домінуючих ставлень до себе й інших, ступеня суб'єктивізму суджень ТОЩО. Методика може передбачати виконання її із зав'язаними очима, коли досліджувані орієнтуються лише на кінестетичні і тактильні відчуття.

2. Методики конструювання (створення цілого з частин і розрізнених фрагментів). Найвідоміша методика конструювання - " Тест світу". Для її виконання пропонують 232 маленькі яскраві моделі (будинки, дерева, літаки, тварини, люди). Завдання досліджуваного - створити з них модель " малого світу". При аналізі його дій, враховують, які предмети він вибрав першими, яку кількість їх використав, визначають площу зайнятого простору, форми конструкцій та ін. Укладачі методики виявили й описали декілька типів підходів до конструювання " світу", з якими можна співвіднести роботу досліджуваних.

3. Методики інтерпретації (тлумачення подій, ситуацій, зображень). Найпоширенішою методикою цієї групи є ТАТ. У процесі експерименту досліджуваним пред'являють послідовно 20 картин зі стандартного набору (залежно від статі і віку) із зображенням невизначених ситуацій, що передбачають різне розуміння. Кожна картина спрямована на актуалізацію певного типу переживань (депресію, сімейні конфлікти, агресивні реакції, сексуальні проблеми). Досліджуваних просять скласти розповідь за кожною з них, описавши думки і почуття персонажів, перебіг попередніх подій, ймовірне завершення історії. Усі розповіді записують дослівно, фіксуючи паузи, інтонацію, виразні рухи (користуючись магнітофоном, диктофоном, стенографією). Картини ТАТ пред'являють індивідуально, процедура дослідження триває два дні. Аналізуючи розповіді, визначають найважливіші характеристики досліджуваного, в т. ч. потреби, особливості впливу середовища.

В інтерпретаційній методиці Розенцвейга стимульним матеріалом є 24 малюнки, на яких зображені особи, що знаходяться у проблемній ситуації. Персонаж методики виголошує фразу, якою описує суть проблеми. Над іншим персонажем на місці відповідної фрази зображений порожній квадрат. Досліджуваний повинен швидко, не задумуючись, придумати відповідь на нього. їх зміст аналізують з метою виявлення типу та спрямованості (на себе, на інших) агресії.

4. Методики доповнення (завершення фрази чи історії). Прийом завершення речень уперше застосував А. Пейн у 1928 р. У цих методиках досліджуваному пред'являють серію речень (типу " Я завжди хотів...", " Майбутнє здається мені...", " Якби я знову став молодим..."). Оброблення відповідей дає змогу виявити його мотиви, потреби, почуття, систему відносин. Методики завершених речень мають безліч варіантів, їх активно застосовують у сучасній психодіагностиці. Менш поширені методики, орієнтовані на доповнення текстів. Наприклад,

" Інсайт-тест", у якому досліджуваний ознайомлюється з набором ситуацій і, поставивши себе на місце особи, що активно діє, відповідає на питання. Отримані відповіді аналізують за характером і виразністю емоційної реакції, типом когнітивних проявів, способом вирішення конфлікту.

5. Методики катарсису (самовираження в емоційно напруженій творчості). Прикладом таких методик є психо-драма, яка становить імпровізоване театралізоване дійство, в якому досліджуваний грає роль самого себе за підтримки і співпереживання інших учасників. Під час цього проявляються його особистісні і поведінкові особливості, афективна розрядка забезпечує терапевтичний ефект.

У деяких варіантах катарсичних методик досліджувані діють опосередковано, проектуючи свої риси і реакції на предмети-замінники. Наприклад, у " Тесті ляльок" дітей просять розіграти з набором ляльок різні сцени (наприклад, сварки з братом), спектакль на задану тему.

6. Методики імпресії (вибір, домінування одних стимулів над іншими). Найпоширеніший серед них - " Тест колірних переваг" (" Тест Люшера"). Його стимульний матеріал -- набір кольорових карток. Повний варіант охоплює 73 картки 25 відтінків, короткий - 8 карток. Дослідження починається з одночасного їх пред'явлення досліджуваному з проханням вибрати ту, що сподобалася, не пояснюючи навіщо. Досліджуваний повинен зробити ще один вибір із тих карток, що залишилися. Інтерпретація виконання ґрунтується на таких положеннях:

7. Графічні методики (самостійне зображення предметів, людей, тварин та ін.). До них належить " Тест малювання пальцем", при виконанні якого досліджуваний повинен на вологому аркуші - паперу за допомогою фарб виконати малюнок пальцями. Після завершення роботи його просять розповісти про намальоване. Збирають серію зображень, які зробила одна особа. Інтерпретація малюнка заснована як на формальних і символічних характеристиках, так і на частоті використання фарб, особливостях моторних реакцій, висловлюваннях досліджуваного. Слабка структурованість ситуації створює сприятливі умови для самовираження.

білет. Психоаналіз З. Фрейд

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини:

1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки;

2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій.

Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура, за Фрейдом, це образне уявлення тих сил, які прагнуть не пропустити до свідомості несвідомі думки та бажання). Пізніше З.Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності.

Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести її правомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо).

З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення — це переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією. Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці " Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: " Воно" (id, ig), " Я" (ego, его) та " Над-Я" (super-ego, super-ero). Під " Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги " Воно" мають задовільнятися " Я". " Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. " Я" прагне зробити " Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань " Воно". Особливого значення З.Фрейд надавав " Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо " Воно" зумовлене генетич-но, " Я" — індивідуальним досвідом, то " Над-Я" є результатом впливу інших людей. " Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

11. Визначення механізмів витіснення та опору по Фрейду
До відомих способів захисту (регресія, витіснення, формування ре­акції, ізоляція, знищення, проекція, інтроекція, боротьба " Я" з самим собою, перетворення) А. Фрейд додає спосіб, який більше характеризує норму, ніж невроз: мова йде про сублімацію, або заміщення інстинктивних цілей. У своїх конфліктах з афектами " Я" має у своєму розпорядженні ці десять способів. Залишається нез" ясованим вибір з боку " Я" того або іншого механізму захисту.

Захисному механізмові витіснення А.Фрейд надає великого значення. Витіснення використовується переважно в боротьбі з сексуальними бажан­нями, інші способи можуть бути більш придатні стосовно інстинктивних сил, імпульсів. Мабуть, інші способи захисту довершують те, чого не за­вершило витіснення. А. Фрейд висуває припущення, що кожний захисний механізм формується спочатку для оволодіння конкретними інстинктивними потягами і пов" язаний, таким чином, з конкретною фазою психічного роз­витку дитини.

Розвиваючи думки З.Фрейда, А.Фрейд зауважує, що витіснення полягає у вилученні думки або афекту із свідомого " Я". Не можна говорити про витіснення, коли " Я" все ще злите з " Воно". А.Фрейд припускає також, що проекція та інтроекція постали тоді, коли " Я" здійснювало диференціацію від зовнішнього світу. Вигнання думок або афектів-із " Я" у зовнішній світ приносить " Я" полегшення лише тоді, коли " Я" навчилося відрізняти себе від цього світу. Явище інтроекції передбачає ясне вирізнення того, що на­лежить довкіллю, а не людині.

Сублімація як спосіб заміщення інстинктивної мети у відповідності з вищими соціальними цінностями означає прийняття або знання таких цінностей. А це має своєю передумовою існування " понад-Я". Таким чином, захисні механізми витіснення і сублімації можуть бути використані у пізнішому розвитку, в той час як проекція та інтроекція залежать від прий­нятої теоретичної позиції. Такі процеси, як регресія, перетворення та бо­ротьба " Я" з самим собою, не залежать від стадії психічного розвитку і є такими ж стародавніми, як самі інстинкти або як конфлікт між інстинктив­ними імпульсами і будь-якими перешкодами, з якими вони можуть зіткнутися на шляху їх задоволення.

Причину опору психоаналізу Фрейд бачив саме в існування захисних механізмів у кожного з нас: " У справі визнання психоаналізу обставини надзвичайно несприятливі... кожен судить про психоаналізі - сам по собі людина, у якого також існують витіснення і який, можливо, з працею досяг такого витіснення. Отже, психоаналіз повинен викликати у цих осіб те ж саме опір, який виникає і у хворого. Це опір дуже легко маскується як відхилення розумом... Тому-то так важко привести людей до переконання в реальності несвідомого і навчити їх тому новому, що суперечить їх свідомого знання ".

12. Стадії розвитку особистості дитини по Фрейду

Фрейд розглядає п'ять стадій пси­хо­сек­су­аль­но­го роз­вит­ку ди­ти­ни. Надмірна за­трим­ка лю­ди­ни на одній зі стадій, ано­маль­ний перехід від однієї стадії до іншої він характеризує терміном «фіксація».

Ораль­на стадія. Ос­нов­не спо­ну­кан­ня не­мов­ля­ти не соціальне і не міжособисте: це прос­то по­тре­ба в харчуванні, вга­му­ван­ня го­ло­ду й спра­ги.
Рот пер­ша об­ласть тіла, якою ди­ти­на мо­же управ­ля­ти. Ве­ли­ка час­ти­на доступної енергії лібідо направляється в цю об­ласть.

Пізня ораль­на стадія, після по­яви зубів, включає за­до­во­лен­ня аг­ре­сив­них інстинктів (ку­сан­ня гру­дей). У до­рос­лих це перетворюється у сар­казм, плітки, «на­ки­дан­ня» на їжу.

Ви­ник­нен­ня де­я­ко­го інтересу до ораль­них за­до­во­лень нор­маль­но. Це стає патологічним, як­що лю­ди­на перебільшено за­ле­жить від ораль­них зви­чок, послаблює ни­ми три­во­гу, на­пру­гу (смок­че па­лець, ниж­ню гу­бу, чмокає).

Аналь­на стадія. Ди­ти­на починає усвідомлювати нові області на­пру­ги та за­до­во­лен­ня. Між дво­ма та чо­тир­ма ро­ка­ми діти за­зви­чай на­вча­ють­ся кон­тро­лю­ва­ти сфінктер і се­чо­вий міхур.

Аналь­ний ха­рак­тер акуратність, ощадливість, упертість. Патологія нічне не­три­ман­ня сечі. Це не тільки фізіологічний недолік, це нестійкість ха­рак­те­ру.

На фалічній стадії з'яв­ля­ють­ся серйозні стра­хи у зв'яз­ку з сек­су­аль­ни­ми про­бле­ма­ми.

Формується Едипів ком­плекс. Хлоп­чик підсвідомо бажає володіти матір'ю і хо­че при­бра­ти «пе­реш­ко­ду» бать­ка. Він та­кож боїться бать­ка, боїться, що бать­ко зро­бить йо­го без­ста­те­вим і тим са­мим без­печ­ною істотою. Три­во­га з при­во­ду уявної кастрації, страх і лю­бов до бать­ка, лю­бов і сек­су­аль­не ба­жан­ня до матері не мо­жуть бу­ти повністю розв'язані. У дитинстві весь ком­плекс повністю придушується.

У дівчаток про­бле­ма подібна, але її ви­ра­жен­ня і дозвіл менш гост­ро, то­таль­но. Різниця в інтенсивності дозволяє дівчинці за­ли­ша­ти­ся в едіпівській ситуації не­ви­зна­че­но дов­го.

Ла­тент­ний період. Не­розв'язні сексуальні ба­жан­ня фалічної стадії вже не при­вер­та­ють ува­ги.

Генітальна стадія. Прихід статевої зрілості і по­вер­нен­ня лібідоносной енергії до ста­те­вих органів.

Фрейд вважає, що будь-яка зі стадій, за­тяг­нув­шись, ро­бить лю­ди­ну ду­хов­но незрілою, а крім то­го, патологія роз­вит­ку викликає у лю­ди­ни підсвідому три­во­гу, внутрішнє, інстинктивне очікування чо­гось неприємного. «Ос­нов­на про­бле­ма душі полягає в то­му, як справ­ля­ти­ся з три­во­гою», пи­ше він.

Ось найбільш типові ситуації, які по­род­жу­ють тривожність:

· втра­та ба­жа­но­го об'єкта (ди­ти­на, поз­бав­ле­на бать­ка, дру­га, улюб­ле­но­го звірка...);

· втра­та любові;

· втра­та особистості в собі («втра­та об­лич­чя», публічне осміяння, постійна бо­язнь чо­гось, на­прик­лад, по­ка­ран­ня);

· втра­та любові до се­бе (ко­ли ди­ти­ну пригнічують власні вчин­ки, ри­си ха­рак­те­ру, погані дум­ки. На­прик­лад, ди­ти­на мастурбує і боїться, що це по­га­но по­зна­чить­ся на її здо­ров'ї, що хтось про це дізнається і її зганьб­лять. Все це при­зво­дить до по­чут­тя постійної про­ви­ни, а потім і до ненависті до са­мо­го се­бе).

13. Метод вільних асоціацій (З. Фрейд)

Усупереч традиціям критичного мислення XIX століття, Фрейд запропонував відмовитись від ролі свідомості, як контролера при нагляді за психічними процесами. На його думку, свідомість відсікає думки, що виникають на периферії, а також образи ще до того, як вони попадуть в поле уваги суб'єкта, тоді як при аналізі душевних рухів саме ці думки та образи можуть виявитись важливими. Фрейд став використовувати метод вільних асоціацій. Пацієнтам пропонувалось розслабитись на кушетці і говорити все, що приходить їм в голову, якими би абсурдними, неприємними або непристойними воно не здавалось з точки зору повсякденних стандартів. Коли це відбувалось, виявлялось, що потужні емоціональні потяги відносили неконтрольоване мислення в напрямку до психічного конфлікту. Фрейд стверджує, що перша випадкова думка утримує в собі якраз те, що потрібно, і є по суті забутим продовженням спогаду. Пізніше він робить застереження, що це не завжди так буває. Те, що думка, яка виникає у хворого, не може бути ідентична з забутим уявленням, повністю пояснює душевний стан хворого. У хворого під час лікування діють дві сили – одна проти іншої: з одної сторони, його свідоме прагнення згадати забуте, а з іншої – опір, яке перешкоджає витісненому або його похідній повернутись у свідомість. Якщо цей опір дорівнює нулю або є незначним, то забуте без будь-яких змін виникає у підсвідомості. Чим сильніше спотворення під впливом опору, тим менше схожості між думкою, яка виникає – замінником витісненого та самим витісненим. Все ж, ця думка має мати хоч якусь схожість із тим, що шукали в силу того, що ця думка має те ж саме походження, що й симптом. Якщо опір не дуже інтенсивний, то за цією думкою можна дізнатись так звану «істину». Випадкова думка повинна мати відношення до витісненої як певний натяк.

Поняття «асоціації» - одне з найбільш древніх у психології. Його можна зустріти у Платона та Арістотеля. Подібно тому, як стовбур дерева, розвиваючись, обростає новими кільцями, ці поняття, які передаються від епохи до епохи як мудрість століть, збагатились новим змістом. Правило утворення асоціацій століттями вважався головним законом психології. Воно стверджує: якщо будь-які об’єкти сприймаються одночасно або в безпосередній тісності, то поява одного з них спричиняє за собою усвідомлення іншого. Якщо глянути на яку-небудь річ, людина згадує її відсутнього власника, оскільки раніше ці два об’єкти сприймались одночасно, в силу чого між їхніми слідами зміцнився асоціативний зв’язок. Різноманітними видами асоціацій було посвячена велика кількість психологічних трактатів. Коли психологія перетворилась в науку, асоціації стали вивчати екстремально, щоб виявити закони пам’яті, уяви та інших психічних процесів. Було вияснено, з якими уявленнями асоціюються у різних людей різні слова, скільки разів потрібно повторити список слів, щоби між ними виник зв’язок, який би дозволяв цілком або частково запам’ятати це слово та.ін. У всіх випадках ставилась задача вивчення роботи свідомості. Фрейд використовував матеріал асоціацій в інших цілях. Він шукав в цьому матеріалі шлях в область тих спонук, які не усвідомлюються, натяки на те, що відбувається в «киплячому котлі» афектів, потягів. Для цього, він гадав, асоціації варто вивести з-під контролю свідомості. Вони повинні були вільними. Так народилась процедура психоаналізу, тобто його технічне використання.

Білет №14 Захисні механізми особистості (заперечення, проекція, раціоналізація, сублімація тощо)

Найчастіше різновидами психологічного захисту вважають: заперечення, придушення, раціоналізацію, витіснення, проекцію, деперсоналізацію, відчуження, ідентифікацію, компенсацію, сублімацію, катарсис і регресію.

Заперечення - це прагнення уникнути нової інформації, несумісної з тими уявленнями про себе, що склалися. Захист виявляється в ігноруванні потенційно тривожної інформації, ухиленні від неї. Це ніби бар´ єр, розташований безпосередньо на вході до системи, яка сприймає. Він не допускає туди небажаної інформації, яку людина при цьому незворотно втрачає і її не можна буде згодом відновити.

Раціоналізація - це захист, пов´ язаний з усвідомленням і використанням у мисленні лише тієї частини інформації, яку дозволено сприймати, завдяки якій власну поведінку репрезентовано як добре контрольовану й таку, що не суперечить об´ єктивним обставинам. При цьому неприйнятну частину ситуації із свідомості віддалено, особливим чином трансформовано і після цього усвідомлено, але вже в зміненому вигляді. Головна особливість раціоналізації полягає у спробі постфактум створити гармонію між бажаним і реальним становищем і, таким чином, запобігти втраті самоповаги. Це спроба пояснити поведінку, котра не підтверджується об´ єктивним аналізом, або спроба виправдати невдачу і недосягнення мети. Так, пасивний говорить, що його зайва поступливість - наслідок душевної делікатності; агресивний, що, як сильна людина, він не може дозволити нікому «сісти собі на шию», а байдужий - що він незалежний і самостійний. У цих ситуаціях рішення, як вчинити, людина приймає підсвідомо і не усвідомлює того, що за цим рішенням є насправді. Просто коли вчинок здійснено, вона бере на себе завдання знайти для нього виправдання, щоб переконати себе й інших, що вона діяла відповідно до реальної ситуації.

Проекція - вид психологічного захисту, пов´ язаний з несвідомим перенесенням неприйнятних власних відчуттів, бажань і прагнень на інших. Її можна розуміти як неусвідомлене відкидання власних неприйнятних думок, установок чи бажань і наділення ними інших людей, щоб перекласти відповідальність за те, що відбувається всередині «Я», на навколишній світ. Людина починає звинувачувати інших у тому, що вони роздратовані, тоді як переживає роздратування сама, заявляє, що її не люблять, хоча насправді не любить сама, дорікає іншим у своїх помилках. У разі виявлення небажаних якостей в інших слабшає відчуття провини, і це дає полегшення. Побічні продукти проекції - іронія, сарказм, ворожість.

Сублімація - це захист шляхом переорієнтації сексуальної або агресивної енергії людини, надмірної з погляду особистих і соціальних норм, в інше русло, у творчість, науку, роботу, спорт тощо. У цьому процесі антисоціальні імпульси ніби змінюють свій напрям без внутрішнього конфлікту. Це найбільш адаптивний з розглянутих форм захист, оскільки не тільки знижує відчуття тривоги, а й сприяє появі соціально схваленого результату. Однак заміщується при цьому не сам об´ єкт (з неприйнятного - на прийнятний), а спосіб взаємодії з ним.

Заміщення - це вид психологічного захисту від нестерпної ситуації через перенесення реакції з «недосяжного» об´ єкта на «досяжний» або через заміну неприйнятної дії на допустиму. Завдяки такому перенесенню спадає напруження, створене незадоволеною потребою. Зрозуміло, заміна має бути достатньо близькою до первинного бажаного. Механізм заміщення ефективний тоді, коли реакція, яка замінює, хоча б частково розв´ язує проблеми недосяжної.

15 білет Один із учнів 3. Фрейда, Карл Юнг (1875-1961), - швейцарський психолог, засновник аналітичної психології - відмежувався від свого великого вчителя у поглядах на пансексуалізм як головну рушійну силу поведінки людини. До основних понять вчення Юнга відносять поняття про інтроверсію та екстраверсію, відкриття чотирьох основних психічних функцій, дослідження колективного несвідомого, особливий погляд на структуру особистості, а в зв'язку з цим - створення аналітичної психотерапії.За К. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження. Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною. Найбільше значення мають сліди минулого" тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у вигляді ар-хетипів. К. Юнг називав архетипи первинними образами, оскільки вони пов'язані з міфічними і казковими темами. Він також вважав, що архетипи організовують не лише індивідуальну, але і колективну фантазію (наприклад, лежать в основі міфології народу, його релігії, визначаючи психологію народу, його самосвідомість). Через актуалізацію певних архетипів культура робить вплив і на становлення індивідуальної психіки людини.. К. Юнг зарахував до архетипів основні складові структури особистості, виділяючи такі елементи: Персону, Его, Тінь, Аніму (у чоловіків), Анімус (у жінок) і Самість. Персона - це візитна картка " Я", це та частина нашої особи, яку ми показуємо світу, якими ми хочемо бути в очах інших людей. Персона включає і типові для нас ролі, стиль поведінки і одяг, манеру говорити, мислити, одягатися, це характер, соціальна роль, здатність самовиражатися у суспільстві. Его - центр свідомості, і тому відіграє основну роль у свідомому житті: створює відчуття усвідомленості і послідовності наших думок та дій, відповідальне за зв'язок свідомого і несвідомого. Его збирає розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне і усвідомлене сприйняття власної особи.Тінь - центр особистого несвідомого, куди входять бажання, переживання, тенденції, що заперечуються індивідуумом як несумісні з існуючими соціальними стандартами. При цьому, чим більше домінує Персона в структурі особистості, тим більшою є Тінь, оскільки людині необхідно витісняти в несвідоме все більшу кількість нереалізованих бажань. Юнг не вважав за можливе просто позбавитися від Тіні, не визнавати її, оскільки вона - природна частина особистості і людина без Тіні так само неповноцінна, як і без інших частин душі. Найшкідливіше, з його погляду, не помічати, ігнорувати Тінь, тоді як уважне ставлення до Тіні, прагнення до аналізу її змісту допомагають подолати її негативний вплив.

Аніма (у чоловіка) або Ані мус (у жінки) - це ті частини душі, які відображають інтерсексуальні зв'язки, уявлення людини про протилежну стать. Самість - архетип цілісності особистості, самість об'єднує свідоме і несвідоме, що взаємно доповнюють одне одного до цілісності. К. Юнг відводив архетипу " самості" центральну роль як потенційному центру особистості, на відміну від " Его", як центру свідомості. Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витісненими зі свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці особистого несвідомого являють собою сукупність почуттів, думок та спогадів.

К. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Інтроверти в процесі індивідуалізації звертають більше уваги на внутрішню частину своєї душі, будують свою поведінку на основі власних ідей, власних норм і переконань. Екстраверти, навпаки, більше орієнтовані на Персону, на зовнішню частину своєї душі, вони легше встановлюють соціальні зв'язки і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Щодо походження типів, то, за К.Юнгом, вони визначаються не обставинами життя людини, а її природженими властивостями.Згідно аналітичної теорії, особистість - це сукупність природжених і реалізованих архетипів, а структура особистості визначається індивідуальною своєрідністю співвідношення окремих властивостей архетипів, рівнями несвідомого.

16 білет Юнг розрізняв два рівні несвідомого: особисте несвідоме і колективне несвідоме.

Особисте несвідоме - сфери несвідомого, що містять у собі утворення, які раніше перебували у свідомості, але згодом забувалися або ж витіснялися.

Колективне несвідоме - найглибший рівень психічної діяльності, що включає природжений досвід минулих поколінь людей, а також предків напів тварин.

Безпосередньо під рівнем свідомості перебуває особисте несвідоме, що складається з усіх спогадів, імпульсів і бажань, нечітких сприйнят-тів і іншого особистого досвіду, витісненого або просто забутого. Цей рівень несвідомого не надто глибокий, події, які там заходяться, легко можуть бути відновлені у свідомості.

Зміст особистого несвідомого— це згруповані в певні тематичні комплекси емоції, спогади, бажання тощо. Ці комплекси виявляються у свідомості як певні домінуючі ідеї — ідеї сили або ідеї неповноцінності - і таким чином справляють свій вплив на поведінку. Комплекс — це ніби маленька особистість всередині людини. Колективне несвідоме перебуває нижче рівня особистого несвідомого: воно посідає більш глибокий рівень, воно невідоме індивіду і містить акумульований досвід минулих поколінь, включаючи і напівтваринний періодів історії людства. Колективне несвідоме — це універсальний еволюційний досвід, що становить основу особистості людини.

Важливо зазначити, що досвід у колективному несвідомому є і справді несвідомим. Ми не можемо усвідомити його або ж якось пригадати, як це можливо при заглибленні в особисте несвідоме.

Білет

Архетипи - природжені тенденції всередині колективного несвідомого. Вони є внутрішніми детермінантами психічного життя людини, оскільки спрямовують дії людини в певне русло, чимось схоже на те, як поводилися в подібних ситуаціях наші предки-тварини. Архетипи виявляють себе в свідомості у вигляді емоцій і деяких інших психічних явищ. Вони звичайно пов'язані з моментами життєвого досвіду (народження і смерть), життєвого шляху (дитинство, юність), а також з реакцією на смертельну небезпеку.

Архетипи - форми колективного несвідомого, що відіграють у культурі конструктивну роль. Завдяки їм можливий зв'язок епох і поколінь, збереження духовної цілісності культур.

Чотири таких архетипи трапляються частіше, ніж інші - це Персона, Аніма і Анімус, Тінь і Самість.

Персона - це та маска, яку кожний з нас надягає, спілкуючись з іншими людьми. Вона представляє нас такими, якими ми хочемо, щоб нас сприймали в суспільстві. Персона може не відповідати справжній особистості індивіда. Поняття персони в Юнга аналогічне поняттю ролевої поведінки в соціології, коли ми чинимо так, як вважаємо за потрібне, а люди очікують від нас іншої поведінки в тих чи інших ситуаціях.

Архетипи Аніма і Анімус відбивають припущення Юнга, що кожна людина має певні психологічні риси, які є характерними для протилежної статі. Аніма відбиває жіночі (фемінні) риси в чоловічому характері, а анімус - чоловічі (маскулинні) характеристики в жіночому. Як і більшість архетипів, ця " пара" бере початок у найбільш глибинних шарах досвіду предків, коли чоловіки й жінки засвоювали емоційні і поведін-кові тенденції протилежної статі.

Архетип Тіні - це зворотний, темний бік " Я". Тінь найбільш глибоко укорінена в тваринному минулому людини.

Юнг вважав її своєрідною спадщиною нижчих форм життя. Тінь являє собою сукупність усіх наших 1) аморальних, 2) шалених, 3) пристрасних і 4) абсолютно неприйнятних поривань і вчинків. Юнг писав, що тінь підштовхує нас чинити щось таке, чого ми в нормальному стані ніколи собі не дозволимо.

Коли з нами трапляється щось подібне, ми схильні пояснювати сподіяне тим, що на нас щось найшло. Це " щось" і є Тінь найбільш примітивна частина нашої Природи. Однак Тінь має і свій позитивний бік. Вона джерело: а) спонтанності, б) творчого пориву, в) раптових осяянь і г) глибоких емоцій - без чого нормальне, повноцінне людське життя також неможливе.

Але найбільш важливим архетипом Юнг вважав Самість. Поєднуючи і гармонізуючи всі аспекти несвідомого, " Я" створює єдність і стабільність особистості. Завдання Самості — інтеграція різноманітних підсистем особистості. Юнг порівнював Самість із пориванням або прагненням до самоактуалізації, що визначає врівноваженість і цілісність, найбільш повне розкриття можливостей особистості.За його переконанням, самоактуалізації можна досягти лише досягти середнього віку (між 35 і 40 роками).Цей відрізок людського життя Юнг розглядав як критичний період особистого розвитку - межу, долаючи яку, особистість зазнає глибоких і позитивних перетворень.