Гідросферні умови

Поверхневі води

відносно високе зволоження території Рівненщини, зумовлене не стільки надмірною кількістю атмосферних опадів, скільки досить стабільним переважанням опадів над випаровуванням, у сприятливих умовах рівнинного рельєфу є одним з вирішальних факторів формування густої сі і різноманітної мережі поверхневих вод, представлених численними річками, каналами, природними та штучними водоймами і болотами.

Ріки

Зважаючи на невизначеність межі між поняттями „струмок” і „ріка”, ми умовно відносимо до розряду річок постійні водостоки, довжина яких перевищує 10 км і які утворюють виразні ерозійно-акумулятивні комплекси рельєфу з типовими елементами і формами річкових долин (заплавою, над заплавними терасами тощо).

Всього в області налічується 170 річок, загальна довжина яких становить 4, 45 тис.км. крім того по описуваній території протікає 1204 невеликих водостоків – струмків (довжина від 0, 5 до 10 км) загальною протяжністю понад 3, 29 тис. км. Всі вони належать до басейну правої притоки Дніпра – річки Прип’ять. головними артеріями поверхневого стоку в області є власне Прип’ять, хоча вона протікає на порівняно невеликій віддалі (20 км) по північно-західній окраїні Рівненщини, а також її праві притоки – Стир з Ікрою та Горинь з Случчю. Вони починаються за межами області і протікають у субмеридіональному напрямку, що зумовлюється загальним похилом поверхні з півдня на північ. Лише на окремих ділянках Случ, Іква, і особливо Горинь у середній течії, підкоряючись структурно-геологічним особливостям території, набувають субширотного напрямку. Ці головні ріки області приймають справа і зліва численні притоки, які здебільшого орієнтовані у широтному напрямку (винятки становлять лише окремі притоки Горині та Случі – Стубелка, Устя, Мельниця, Стави та деякі інші).Густота гідрографічного почленування території певною мірою відображає загальний природний фон області: на півдні вона вища (0, 25-0, 35, часом до 0, 53 км/км²), на півночі знижується д(0.15-0, 22 км/км²)).

Розміщення області у межах двох природних зон відбивається як у особливостях морфології долин, так і через гідрологічні характеристики постійних водостоків. Якщо на півдні області переважають чітко обкреслені, глибоко врізані (30-50 м, а часом до 100-120 м) звужені коритоподібні долини, то на півночі, у Поліссі, глибина врізу долин не перевищує 5-20 м, а сама виразність долин поступово втрачається. Відповідно змінюється і швидкість течії річок: на півдні, де падіння водостоків сягає 1, 0-1, 5 м/км і навіть 3, 0-5, 0 м/км, швидкість течії води перевищує 0, 5-1, 2 м/с, в той час як у Поліссі через незначні похили поверхні(0, 3-0, 6 м/км) течія помітно уповільнюється, у руслах річок зростає акумуляція осадів(алювію), що збільшує звивистість водостоку і сприяє утворенню на широких низьких заплавах численних меандр та стариць.

Живлення річок області загалом визначається як мішане з перевагою снігового. Однак така формула справедлива лише для поліських річок, де на долю талих снігових вод припадає 55-65% річного стоку. Що ж стосується лісостепової частини області, то тут частка снігового живлення не перевищує 25-45% і часто зрівнюється або поступається підземному живленню, частка якого на Волинській височині становить 35-45%, а для окремих річок піднімається до 45% (р. Вілія) і навіть до 64% (р. Іква). На Полісся підземними водами формується лише 8-20% річного стоку вагоме місце у живленні річок області займають дощові води частка яких у формуванні поверхневого стоку змінюється у різні роки.

Саме особливості живлення водостоків у поліській та лісостеповій частинах області відбиваються у відмінностях річного перебігу рівнів води та основних характеристик стоку, а також зумовлюють піднесення території Рівненщини до двох різних гідрологічних районів – Західно поліського та Волинського.

У річному ході рівнів води на річках області простежуються певна закономірність: інтенсивне підняття рівнів на весні(піл час повені), змінюється помітним їх зниженням влітку та взимку (межень), причому рівні зимової межені майже завжди встановлюються вище ніж влітку. Межений хід рівнів переривається короткочасними підняттями під час літніх і осінніх дощових паводків.

Як правило, найвищі повеневі рівні припадають на кінець березня – початок квітня, причому в окремі роки спостерігається протягом повені два(часом і три) піки рівнів. Загальна тривалість високих рівнів повені на Прип’яті, Стиру, Горині, Случі сягає 60 днів, а на малих річках Полісся – до 40-45 днів. У лісостеповій частині області, де більш почленований рельєф і скорочується час добігання талих вод зі схилів до русла ріки, загальна тривалість повені на малих річках рідко перевищує 30-35 днів. Спостереженнями зафіксовані роки з аномально затяжними періодами високого стояння повеневих рівнів води. Так, у 1928 році на Горині та Стиру високі рівні відмічалися протягом 125-130 днів, а їх проток до трьох місяців.

Річна амплітуда коливання рівнів на малих річках області за багаторічних період спостережень становить 0, 7-2, 6 м, досягаючи в окремі роки максимуму (4, 8 м)). На основних водних артеріях Рівненщини середні середні амплітуди рівнів води протягом року становлять 1, 1-3, 2, досягаючи іноді екстремальних значень (5-6 м). Проте слід мати на увазі, що амплітуди коливання рівнів часто-густо залежать від морфологічних особливостей русла та заплави на ділянці ріки, де розташований спостережний пункт (водомірний або гідрометричний пост).

Систематичні гідрометричні спостереження протягом тривалого часу проводять на основних ріках області – Стиру (с.Млинок Зарічненського району), Горині (села Оджени, Держане, м.Дубровиця), Случі (м.Сарни), Льві (с.Осницьк), а також на деяких малих водостоках, зокрема на р.Вирка (с.Сваринині Володимерецького району), на р.Устя (с.Корнин).

Стік води є найважливішою гідрологічною характеристикою, яка через систему різноманітних показників дозволяє оцінити не тільки водність того чи іншого водотоку (витрата води в річці), але й кількісно виразити умови видоутворення на всій площі водозбору (шар стоку, модуль стоку). Стік формується під впливом комплексу найрізноманітніших природних і господарських факторів – клімату, геологічної будови, геоморфологічних та гідрогеологічних умов, заліснення, заболочування, ступеня розораності, гідротехнічних меліорацій тощо.

Кліматичні умови, що визначають водність річок, в першу чергу співвідношення атмосферних опадів і випаровування, по території області змінюються мало, в зв’язку з чим вони впливають не стільки на внутріобласні відмінності у формуванні поверхневого стоку, скільки відбиваються у часовому вимірі, тобто через багаторічні та сезонні коливання стоку.

Як видно з наведеної таблиці, на поліських річках у середньому за водністю році на весну припадає 50-70% стоку, на літньо-осінній період – 10-15%, а на зиму – 15-30%, в той час як у лісостеповій частині області за рахунок більш інтенсивного підземного живлення помітно зростає доля стоку у літньо-осінній період. На основних водних артеріях області максимальні витрати спостерігаються під час весняної повені, в той час як малі річки найбільше води несуть під час зливових паводків літньо-осіннього періоду. Такі паводки здебільшого мають локальний характер, оскільки зливи охоплюють порівняно невеликі площі. Проте в окремі роки паводки набувають катастрофічного характеру.

Територіальні особливості водності річок більшою мірою визначається гідро геоморфологічними, геоботанічними та господарськими умовами. Зменшення водності на ріках області спостерігається під час літньої (меншою мірою – зимової) межень, коли ріки живляться майже виключно підземними водами.

Підземне живлення особливо притаманне рікам південної частини області, де річкові долини глибоко врізаються і дренують не тільки ґрунтові, а й між пластові горизонти підземних вод. Підземне живлення неглибоких поліських річок відбувається переважно через ґрунтові води, які залягають близько від поверхні і в зв’язку з тим влітку різко зменшують витрати або зовсім пересихають. Зокрема, це яскраво проявляється на правих притоках Случі. У північно-західній частині області на сезонному і багаторічному перебігу мінімальної водності позначається вплив крейдяного карсту.

Початок літньої межені припадає на травень – початок червня, а закінчується вона у третій декаді жовтня. Загальна тривалість літнього меженного періоду на ріках області пересічно становить 130-160 днів (найбільш маловодний період триває 15-35 днів).

Твердий стік (стік наносів) річок області пов’язаний з ерозійною діяльністю силового змиву, тимчасових і постійних водостоків, отже прямо зумовлюється водністю потоків, їх кінетичною енергією, характером опадів, особливостями рельєфу. Протягом року мутність води змінюється у широкому діапазоні. Найвища вона під повені та паводків, досягаючи 400-800 г/м³ на головних річках області і до 1000 г/м³ на малих річках. Саме навесні на Горині, Стиру, Случі переноситься 50-70% річного стоку наносів, а на окремих їх притоках – 80-95%.

Термічний і льодовий режим. В цілому температурний режим води тісно пов’язується з річним перебігом температур повітря і лише на річках з переважним підземним живленням взимку температура води на 0, 1-0, 8˚ с вища, а влітку на 2-3˚ с холодніша, ніж на ріках, де підземне живлення відіграє меншу роль.

Водойми

Характерною рисою природи Рівненщини є наявність значної кількості природних та штучних водойм – озер, водосховищ, ставків.

Озера. За останніми даними, в області налічується 52 озера, площа водного дзеркала яких становить 1 га і більше. Загальна площа цих природних водойм становить 266, 25 км², а сумарний об’єм води в них сягає майже 131 млн.м³. всі озера зосереджені у поліській частині області. Кім того на заплавах крупних річок (у тому числі й у межах Волинської височини) налічується близько 750 заплавних і старичних водойм, площа яких, як і обриси берегів та водозапаси, може змінюватися з року в рік у досить значних межах. Навіть кількість таких озер визначається наближено, оскільки в посушливі роки вони можуть зовсім зникати. Проте й скидати ці малі озера з рахунку теж не слід, враховуючи, що навколо них формується своєрідна заплавна екосистема, а крім того вони виступають важливим регулятором поверхневого стоку, насамперед ревеневого і паводкового.

Саме заплавні озера становлять найчисельнішу генетичну групу природних водойм на Рівненщині. Другу велику групу природних водойм на Рівненщині становлять карстові озера, улоговини яких утворилися внаслідок розчинної діяльності підземних вод у карбонатних породах (головними чином у крейді). Карстові озера особливо поширені у північно-західній частині області, де крейдяний фундамент залягає аномально високо і підходить близько до поверхні.

Серед найбільших озер області виділяють Нобель (4, 99 км²), Біле (4, 53 км²), острівське (1, 12 км²). Найглибше озеро області Біле, на якому відмічена глибина 26, 8 м.

Водосховища являють собою штучні водойми, що створюються при спорудженні водопідпірної греблі в долині річки і призначаються здебільшого для комплексного використання. На початок 1994 р. в області налічується 13 водосховищ, загальна площа яких становить 36, 86 км², а сумарний об’єм води перевищує 74, 5 млн.м³. Серед найбільших водосховищ області згадаємо Хрінницьке на р. Стир та Млинівське на р. Іква (Млинівський район), Новомалинське на р. Свитенька (Острозький район), Боберське на р. Бобер (Березнівський район). При цьому підкреслимо, що найбільше водосховище Рівненщини (Хрінницьке) з 1989 року було тимчасово випорожнене в зв’язку з необхідністю серйозного ремонту підпірної греблі, під якою почали розвиватися карстові процеси. Запланований на 1995 р. початок заповнення чаші водосховища, очевидно, буде перенесений на пізніший час через відомі економічні труднощі в державі.

Ставки. Це найчисельніша група порівняно невеликих штучних водойм, які споруджуються з найрізноманітнішою метою (риборозведення, водопостачання, боротьба з ерозією, регулювання поверхневого стоку тощо). На 1.01.1994 р. в області налічувався 561 ставок. Ставки займають площу близько 64 км² і акумулюють 74, 3 млн.м³ води. Особливо поширені ставки рибогосподарського призначення, що належать обласному рибокомбінату, об’днанню „Рівне ліс”, колективним рибогосподарським підприємствам та цілому ряду окремих установ, підприємств і організацій. Окремі групи нагульних, виросних та інших рибогосподарських ставків споруджувалися ще до 1939 року(риб дільниці „Понебель”, „Кривичі”, „Ново жуків”), але найбільші ставкові угрупування були створені в остання роки (риб цехи „Миколаєво-Гольє” у Зарічанському районі, „Полісся” у Дубровицькому районі). Глибина ставків рідко перевищує 1, 0-31, 3 м, що вимагає значних експлуатаційних витрат на підтримання їх життєдіяльності. Саме тому велика кількість ставків знаходиться у занедбаному стані, водойми замулюються і заболочуються, а зрештою і повністю припиняють своє існування. [1]

Рельєф

В цілому Рівненщина характеризується рівнинною поверхнею з абсолютними висотами від 372м на крайньому південному заході (поблизу с. Дружба Радивилівського району) до 134м на півночі, при виході р. Горинь на територію Білорусі. За середньою висотою(184 м над рівнем моря) описувана територія є найнижчою серед областей України.

Особливості геологічної історії розвитку платформ енних структур, особливо на завершальному(мезокайнойському) етапі, зумовили своєрідну ярусність рівнинної поверхні Рівненщини, де з півночі на південь послідовно простежуються: низовина Рівненського Полісся, Волинська височина, рівнина Малого Полісся та відгалуження північного уступу Подільського плато. Кожен із згаданих ярусів характеризується не тільки гіпсометричними відмінностями, але й своєрідними комплексами рельєфу, створеними тривалою і складною взаємодією внутрішніх і зовнішніх процесів. Якщо внутрішніми силами Землі зумовлені головні структурні елементи поверхні (підняття, зниження, новітні і сучасні рухи тощо), то зовнішні фактори (вода, вітер, льодовики та ін.) оформили скульптуру сучасного рельєфу – утворили долини, горби, озерні та болотні западини.

Поліська низовина у межах Рівненської області об’єднує частини двох принципово відмінних за умовами рельєфотворення геоморфологічних під областей – Волинського і Житомирського Полісся. Разом з тим загальна гіпсометрична і ландшафтна подібність сучасної поверхні північної частини області дозволяє вживати узагальнюючий термін – Рівненське Полісся, який не претендує на особливе місце в схемі геоморфологічного і природного районування Українського Полісся, а лише умовно визначає її частину.

Волинське Полісся охоплює більшу частину Рівненського Полісся. Південна межа досить чітко простежується вздовж північної границі суцільного поширення лісових відкладів (Клевань – Оржів – Олександрія – Тучин – Липки – Вел. Межирічі). Східну межу проводять по лінії розвідки кристалічних утворень щита: Березове – Блажове – Томашгород – Клесів – долина р. Случ – Соснове-Корець. На заході і на півночі поліські ландшафти поширюються за межі області. Основу сучасного рельєфу утворюють моноклінальні структури Волино-Подільської плити та її північної окраїни – Поліської плити. Безпосередню участь у формуванні поверхні Волинського Полісся беруть карбонатні відклади туринського ярусу верхньої крейди (особливо у південній частині), переважно піщані осади палеоген-неогену (на півночі та на сході), але найбільш помітну роль у рельєфотворенні тут відіграють різноманітні комплекси четвертинного часу.

Серед основних типів рельєфу Волинського Полісся найбільше поширення мають льодовикові, флювіальні, еолові та денудаційні (на карбонатній основі) комплекси.

Льодовиковий рельєф формувався як при безпосередній участі Дніпровського льодовика, край якого проникав на північно-західну околицю області приблизно від 200-250 тис. років тому, так і під впливом талих льодовикових вод Дніпровського (а можливо й більш пізнього московського) часу. Власне льодовикові комплекси рельєфу представлені моренною рівниною (Зарічненською), яка була пізніше істотно видозмінена флювіальними та іншими процесами і фактично стратила притаманні моренним рівнинам риси рельєфу, а також зоною крайових утворень Дніпровського льодовика. Ця зона, відома під назвою Волинського (Любомль – Сталінського) моренного пасма, являє собою залишки кінцево морених та інших крайових утворень Дніпровського льодовика, який у вигляді окремих горбів, пасмам та валів (висота до 30-40 м), розділених заболоченими зниженнями, велетенською дугою простирається від Рафаловки на Володимирець – Бережницю – Лютинськ. ширина зони крайових утворень сягає 10-15 км. Фундаментом мореного пасма служать високо підняті відклади крейди (подекуди збереглися і залишки палеогенових пісків), що на окремих ділянках сприяло появі денудаційних форм рельєфу на карбонатній основі, зокрема, карстових лійок, озерних улоговин, заболочених знижень тощо.

З півдня до зони крайових утворень примикає простора територія, поверхня якої формувалася потоками талих льодовикових вод. Цими потоками створені численні прохідні долини, найбільшою з яких була виділена О.Мариничем прадолина Стир-Словенична, а також похилі водно-льодовикові (флювіогляціальні або зандрові) рівнини, складені переважно піщаним матеріалом (Сарненська рівнина та ін.). Давні прадолини були занесені більш молодими відкладами і у сучасному рельєфі являють собою плоскі, сильно заболочені рівнини. Поверхня водно-льодовикових зандрових рівнин, особливо поблизу зони крайових льодовикових утворень, часто ускладнюєтьсясвоєрідними піщано-гравійними „насипами” – озами, що іноді мають довжину до 2, 5-3, 0 км при ширині до 70-100 м та висоті 7-12 м (часом до 15-20 м).

Значне поширення на Волинському Поліссі має долинний рельєф, тобто форми і типи поверхні, у своренні яких брали участь потоки поверхневих вод. На думку О.Маринича, до 45% поверхні Південного Полісся припадає саме на давні та сучасні річкові долини.

На північному заході області, у межах Зарічненського району, досить чітко простежуються три рівні, сформовані Прип’яті: широка (3-5 км), інтенсивно заболочена заплава, що підіймається над руслом на 0, 5-2, 0 м (низька заплава), а часом на 2-3 м (висока заплава); перша над заплавна тераса, ширина якої місцями досягає 12-20 км, піднята над рівнем ріки на 5-8 м, за інтенсивністю заболочування мало відрізняється від заплави; друга над заплавна тераса, піднята над сучасним руслом на 15-20 м, фрагментарно збереглася вздовж північного краю Волинського моренного пасма.

Такі ж елементи долинного рельєфу виділяються і на поліських ділянках долин правих приток Прип’яті – Стиру, Горині, Случі та інших річок. Відрізняючись на окремих локаціях шириною, перевищенням над руслами, будовою і потужністю алювіальної товщі, заплави та над заплавні тераси річкових долин у межах Волинського Полісся характеризуються подібністю „насаджених” форм мікрорельєфу та ландшафтних комплексів, що дозволяє в виділяти долинний рельєф, як один з особливих типів сучасної поверхні, не зважаючи на гіпсометричну невиразність переходів від долин до до знижених поліських вододілів.

Денудаційний рельєф у Волинському Поліссі поширений майже виключно на карбонатній основі і характерний для північно-західної та центральної частин області (Володимирецький, Костопільський райони), де безпосередньо до поверхні підходить крейдяно-мергельна товща туринського поясу. Інтенсивний до четвертинний розмив зумовив горбкуватий рельєф поверхні крейди, де розлогі куполи та вододільні пасма, вершини яких часто позбавлені будь-яких молодших відкладів, чергуються з глибокими (20-30 і навіть до 50 м) депресіями поверхні. Такий характер денудаційного рельєфу особливо чітко проявляється на Случ-Горинському межиріччі (в першу чергу, на південь від м. Костопіль), на ділянці Степань-Деражне та в інших частинах південної окраїни Волинського Полісся.

З високим положенням крейди пов’язується і широкий розвиток карстових форм, представлених різними за розмірами зниженнями та западинами, а часто – лійками, окремі з яких заповнені водою (озеро Біле та ін.). найбільш яскраво процеси карстоутворення простежуються вздовж ліній глибинних розломів. Останнім часом в області були помічені вияви техногенного карсту, утворення якого пов’язується із змінами гідродинамічних умов циркуляції підземних вод по тріщинуватій товщі крейди в районах розташування крупних інженерних споруд (зокрема, подібні вияви були помічені на промисловому майданчику Рівненської АЕС і прилеглих до нього ділянках).

Значне поширення у поліській частині області має органогенний рельєф, представлений численними торфовищами з характерними формами мікрорельєфу(купини, заповнені водою, пониження тощо). Особливо розвинений органогенний рельєф на межиріччі Случі та Ствиги, вздовж прадолина Стир-Словечна, у басейнах Стиру, Веселухи та ін., де він накладається на інші за походженням типи поверхні (моренні, водно-льодовикові, алювіальні тощо).

Житомирське Полісся заходить на Рівненщину своєю західною окраїною, займаючи заслучанську територію Рокитнівського та Березнівського районів і Случ-Корчицьке межиріччя у Корецькому районі. Розміщуючись на околиці Українського щита при неглибокому залягання кристалічних порід, східна частина області характеризується більш високим гіпсометричним рівнем поверхні (у порівнянні з прилеглими ділянками Волинського Полісся) та переважанням денудаційного рельєфу на кристалічній основі (гранітні „поля”, химерно вивітрені останці, валуни тощо).[1]