Людина і культура

Слово " культура", звичайно ж, відоме всім, воно стало звичним і часто вживаним: не сходить зі сторінок газет і журналів; звучить на радіо і телебаченні; постійно використовується під час спілкування. При цьому здебільшого ми не задумуємося над змістом цього слова, сприймаємо його як знайоме, зрозуміле. Однак коли справа стосується визначення поняття " культура", то тут виникає ряд проблем.

Уже стародавні мислителі зазначали, що будь-яке визначення " кульгає", страждає неповнотою. З цієї причини існує велика кількість визначень поняття " культура". Адже кожне визначення — це своєрідне тлумачення автором змісту поняття. Так, ще у 1952 p. американські культурологи А. Кребер і А. Клакхон нарахували 164 визначення культури і понад 100 спроб теоретичного пояснення цього поняття. Через 20 років французький культуролог А. Моль віднайшов у західній літературі вже 250 варіантів визначення цього феномена. Сьогодні їх налічується близько 500 (!). І в цьому немає нічого дивного, адже культура є явищем складним і багатогранним.

І все ж у багатоплинності та розмаїті думок спробуємо дати свою відповідь на питання: що таке культура? Яке місце в житті людини і суспільства вона посідає? Яку людину слід вважати культурною і яку некультурною?

Дамо відповідь і покажемо, що від того, як кожна особистість розв'язуватиме ці питання, багато чого залежатиме в її житті.

48. Поняття культури |

Отже, слово культура — одне з найбільш популярних у роздумах про вічні людські проблеми. Вивченням культури займаються багато наук — історія, археологія, соціологія, етнографія, мистецтвознавство, антропологія та ін. Усі вони стверджують, що поняття " культура" похідне від латинського сиііиге (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Один із перших творів із сільського господарства, який дійшов до нас і належав перу античного мислителя Марка Порція Катона, мав назву " Де агрі культура" (згадаймо сучасну " агрокультуру").

Але надалі це слово почало вживатися і в іншому, переносному значенні — " освіченість", " вихованість". У Ціцеро-на ми вже зустрічаємо поняття " культура душі", зокрема він вважав, що філософія є " культурою розуму". За Ціцероном, філософія є культурою, оскільки, як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його кращого плодоношення. Тут проглядається важлива думка, що культура, з одного боку, є діяльністю із перетворення природи на благо людини (зем­леробство), а з другого — засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, видатний рим-

ський філософ і державний діяч убачав у ній засіб звеличення, самоутвердження людини. Культура розвиває людину, і в цьому, на думку Ціцерона, полягає її головна функція.

Принагідно слід звернути увагу, що ще в античному розумінні поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання " культури душі".

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться як породжене людською діяльністю перетворення природи і одночасно як вищий вияв людського буття, пов'язаний передусім із людським духом. Саме у просвітителів XVII ст. з'являється ідея протиставлення " культура — натура", тобто " культура — природа". Поняттям культури позначались у той час всі досягнення духовної діяльності людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Наприкінці XIX — у XX ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність.

Окреслюючи поняттям культури в людській історії те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від діяльності тварин, культуру можна визначити як особливу загальну характеристику людського буття.

Ця особливість насамперед полягає в тому, що під культурою традиційно розуміють сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які виражають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, відображаються в її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках. Таке бачення культури є найбільш масштабним.

У вужчому розумінні культура — це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, а також діяльність тих установ і організацій, які забезпечують зазначені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, творчі спілки тощо.

Нарешті, поняттям " культура" часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо.

Важливим і принциповим питанням розуміння культури є осягнення її сутності як феномена суспільного життя, визнання основним джерелом походження культури суспільно-корисної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, утверджує свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає в ньому всі свої життєві процеси.

Культурою в такому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання та сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, своєрідною надбудовою над першою, " живою природою". Вона є фактично створеним людиною світом.

Таким чином, культура є ціннісними надбаннями, створеними людством у процесі його історичного розвитку, а також процесом засвоєння їх і — найсуттєвіше — створенням нових цінностей для людини і людства.

Тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів створення їх, уміння використовувати їх для подальшого прогресу людства, передавати від покоління до покоління є культурою.

Але, зосереджуючи увагу на тому, що культура є, перш за все, ціннісним виміром людського життя, ми не повинні забувати того, що не все те, що цінує людина, є культурою. При цьому нагадаємо, що ще у першому розділі нашого підручника йшлося про роль цінностей у житті людини і суспільства. Там цінність визначалась як рівень значимості одного стосовно іншого. Тобто поняття " цінність" окреслилось як найбільш загальне поняття. А конкретизація цього поняття у першому розділі була покликана слугувати процесу розкриття цінностей людини як індивідуального, родо-рого явища. Так, здоров'я, смерть, безсмертя, повнота та щастя людського життя тощо постають як цінності природно-історичного плану в людині. Однак ці цінності ми не можемо назвати культурою.

Також нагадаємо, що ми, люди, зазвичай буваємо в захваті від нічної тиші, виблискування ранкової чи вечірньої зорі, загадкового шелесту дерев у лісі, витвореної сонячним світлом і водою райдуги. Усе це сприймається, переживається і цінується людиною як таке, що є високим і урочистим — проте це ще не культура.

Не є культурою реальні факти, події, властивості багатьох речей, які у процесі пізнання та оцінювання з боку людини викликають у неї почуття співучасті, захоплення, любові або, навпаки, — почуття ненависті і презирства. Ці різноманітні задоволення і незадоволення складають тільки те, що в суспільстві називають смаком. Смаки бувають різні: гарне, приємне, прекрасне, делікатне, ніжне, витончене, благородне, величаве, цнотливе, священне тощо. Але гарний смак — то не завжди культура. Це тільки один із кроків до культури. Адже недарма говорять: " Він милий мені не тому, що гарний, а гарний тому, що милий".

Отже, культура — це не просто будь-яка цінність, а тільки та, яка стає надбанням людини і людства. Однак це і не просто будь-яке ціннісне надбання, а таке, що є працездатним у соціумі, тобто в конкретно визначених суспільно-історичних відносинах, створених людиною, людством відповідно до матеріальних і духовних потреб та інтересів.

В образі культури постає, таким чином, особливий спосіб людського буття у світі, який є творцем вищих духовних цінностей та матеріальних форм їхнього втілення. Отже, культура як сфера соціального буття перетворює сутнісні сили (основні здатності) людини в те, що ми називаємо мудрим розумом, благими почуттями, сильною і відповідальною волею, добром, правдою, красою, любов'ю, вірою, надією тощо. Саме завдяки окультуренню сутнісних сил людини з'явились художні полотна й архітектурні споруди, наукові досягнення і освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини.

І нарешті, найбільш вагомим аргументом на користь визначення поняття культури як ціннісного надбання, що має насамперед конструктивний характер функціонування, є визнання самою людиною себе як найбільшої цінності і єдиної істоти, яка здатна гармонійно жити і творити у світі. Зауважимо, що таке визнання можливе тільки в межах системи " людина—світ". Отже, культура — це ціннісний вимір самодостатності людини.

Але, як не дивно, в середину XX ст. людська історія ввійшла зі своєрідним запереченням культури як ціннісного виміру самодостатності людини.

Поступовий процес демократизації суспільного життя, досягнення багатьма верствами населення (здебільшого в економічно розвинутих західних країнах) високого рівня майнового забезпечення, технічне оснащення основних виробничих процесів, зміна мистецьких технологій тощо призвели до того, що культура у традиційному, ціннісному вимірі перестала бути елітним надбанням.

Збагнувши сутність політичної та економічної свободи, людські маси виявили себе непідготовленими для сприймання культурних надбань історії як вищих цінностей. Суспільство, з одного боку, стало більш інформованим стосовно можливостей культури. Але, з іншого боку, більшість людського загалу не виробила у себе здатності безпосереднього спілкування з високою культурою. Високий темп людської історії почав вимагати культури, яка була б зрозумілою для більшості, а головне, була б сприйнята цією більшістю як власні переймання. І тоді виникла " усереднена культура", яку породили засоби масової інформації, почавши її тиражування посередництвом спеціальної, високооснащеної індустрії. Це нове явище отримало назву " масова культура".

На сьогодні під масовою культурою розуміють те, що в дійсності не можна вважати культурою у традиційному, тобто ціннісному вимірі. Масова культура постає в образі розповсюджувача того чи іншого способу, стилю життя. Сприяє цьому те, що функціонування масової культури ґрунтується на індустрії розваг і засобах масової інформації. Масова культура перетворюється на особливу надпотужну продуктивну силу суспільства. Свідченням цього є, наприклад, бурхливий розвиток шоу-бізнесу як в усьому світі, так і в нашій Україні. На сьогодні прибутки від шоу-бізнесу перевищують за своїми масштабами навіть доходи досить важливих галузей промисловості.

Поряд із цим слід зауважити, що масова культура як заперечення ціннісного виміру самодостатності людини постає і в образі пародії на високу культуру. Тут найбільш важливим є те, що ця пародійність є дволикою. З одного боку, в масовій культурі не знаходиться місця для справжнього мистецтва, для того, що слугує моральній чистоті людини. Масова культура " забуває" про естетичні цінності та художню насолоду. З іншого — масова культура намагається постати у вигляді своєрідного фольклору індустріальної епохи. Фольклору тому, що вона належить широким людським масам. Але традиційний фольклор завжди зароджується у найнижчих верствах суспільства і має власну художню цінність. Масова ж культура, навпаки, створюється і нав'язується професіоналами, спеціалістами (сценаристами і режисерами, текстовиками й естрадними композиторами, співаками, танцюристами, продюсерами, менеджерами та ін.). Тому цей " фольклор", хоча формально й належить народним масам, самими масами не породжується.

Таким чином, феномен масової культури ми не можемо фундаментально окреслити в межах традиційно-високої культури. Однак цілком упевнено можна стверджувати, що сьогодні масова культура — це своєрідна гілка сучасної офіційної культури. Культура, яка перебирає на себе основні функції традиційної звичаєвої культури і постає у вигляді оригінальної єдності всього корисного і значимого, що нагромаджується на індустріальному та постіндустріальному етапах соціальної еволюції. Тобто сучасна масова культура часто вбирає в себе все те позитивне, що принесла висока культура. Одночасно масова культура намагається пристосувати ціннісні надбання традиційної культури до нових цивілізаційних умов. Досить часто таке пристосування набуває небажаних рис, характеру, особливостей культури.

Саме тому, звертаючи основну увагу на здатність культури оволодівати народними масами з метою гуманізації їх, не потрібно забувати, що в реальному житті існують і інші процеси.

У житті людини, людства було і є багато такого, що суперечить гуманізму і людяності. Ці явища, процеси, відносини, поведінка позначаються терміном антикультура. Анти-культура є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрати моральних орієнтирів, що ґрунтуються на розумі, вірі та істинному людинолюбстві. Так, наркоманії, пияцтву, алкоголізму, злодійству та брехливості усі народи

дають однозначно негативну оцінку, тобто кваліфікують як антицінності, як антикультуру. Як антикультуру людство позначає сталінський геноцид проти так званих малих народів і ворогів народу, фашистську політику Гітлера та його прибічників, американську агресію у В'єтнамі і радянську в Афганістані, піночетівський заколот у Чилі та расизм у ПАР і США.

Підводячи підсумки стосовно розуміння явища масової культури, ми можемо впевнитись твердо хоча б в одному: масова культура є дійсно своєрідним запереченням культури як ціннісного виміру самодостатності людини.

Це своєрідне заперечення високої культури породжує позитивний і негативний виміри масової культури. Негативний смисл словосполучення " масова культура" полягає в тому, що часто не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а навпаки, сама культура, пристосовується до примітивних смаків відсталих прошарків населення. Ця культура спрощується і деформується, опускається до рівня примітивізму, призводить до стану шоку справжню вихованість: розумній високоосвіченій масі підноситься щось сіре або навіть безглузде. На жаль, цього не уникла й сучасна Україна. Позитивним є те, що масовість культури — це не обов'язково низький її рівень, розрахований тільки на примітивно мислячих. Це своєрідний ринок мистецтв. Адже і широким народним масам можна та потрібно давати щось справжнє, прагнути підіймати їх до розуміння духовно високого, навіть до найвищих шедеврів культури. І для того щоб підвищувати культуру народу, потрібно звертатися до її історії, до всієї культурної спадщини людства, а також чітко визначитись у розумінні й використанні основних функцій культури.

Виходячи з людинотворчої сутності культури, виділяють такі її основні функції: пізнавальну, прогностичну, інтегративну, комунікативну, ціннісно-орієнтаційну, освітньо-виховну та функцію соціальної пам'яті.

Пізнавальна функція здійснюється здебільшого у двох основних формах: як безпосередній процес осягнення світу шляхом узагальнення й систематизації емпіричного досвіду та емпірично набутого знання; як процес цілеспрямованого, спеціалізованого, професійного здобуття знань, підпорядко-

ваного потребам суспільно-історичної практики і представленого науковим пізнанням.

Формування уявлень про майбутнє — так можна визначити головну мети прогностичної функції культури. Вона вказує, чого слід прагнути людині в практичній та культу-ротворчій діяльності, щоб ця діяльність відповідала її природі, покликанню і призначенню.

Усвідомлюючи дійсність, історію і майбутнє, власні потреби та інтереси, люди об'єднуються навколо тих чи інших ідей, поглядів, ідеалів, переконань, сенсів. У даному разі культура виконує інтегративну функцію, що є процесом єднання людей.

Спілкування завдяки культурі утверджує її комунікативну функцію. При цьому зауважимо, що інтегративна і комунікативна функції мають такий самий рівень всезагальності, як пізнавальна та прогностична функції.

Культура, включаючи ціннісно-нормативну систему, виконує також функцію ціннісної орієнтації та регуляції поведінки і діяльності людей у соціумі. Вона викристалі-зовує норми і цінності, мотиви й орієнтації, зберігає, пропонує, а нерідко і нав'язує їх індивідам як шаблони та еталони, регулюючи тим самим поведінку і діяльність людей.

Механізм реалізації зазначених функцій у різноманітних сферах культури має як багато спільного, так і деякі відмінності. Так, моральна культура орієнтує людину в межах системи цінностей, що концентруються навколо протилежності добра і зла; мистецька культура забезпечує ціннісну орієнтацію в межах протилежності прекрасного і потворного, трагічного і комічного; наукова культура вибудовує орієнтації, об'єднані прагненням до істини. Те саме стосується регулятивної функції: моральна культура і мистецька культура апелюють до почуттів, найвищим виявом яких є любов і совість, релігійна культура спирається більше на віру, надію, любов. При цьому зауважимо, що, наприклад, наукова культура оперує поняттями, мистецтво — художніми образами, моральна культура — нормами.

Регулятивна, як і інтегративна, пізнавальна та орієнта-ційна функції, неможлива без " переведення" норм, символів, установок культури у внутрішній світ людини, що відбувається шляхом виховання та освіти. Отже, культура має ще одну важливу функцію, безпосередньо пов'язану з її люди-нотворчою сутністю — освітньо-виховну.

І нарешті, слід підкреслити ще одну важливу функцію культури — функцію соціальної пам'яті людства, яка забезпечує зв'язок минулого з сучасним і майбутнім, задає взаємозв'язок і стійкість життєвому досвіду, забезпечує неперервність розвитку людської історії.