Історичний розвиток уявлень про природу

Розуміння природи історично мінливе, воно відображає певні етапи розвитку людства, його взаємодії з природою.

У міфології природа уподібнюється людині. Речі та явища природи, небесні тіла, тварини, навіть надприродні істоти (духи, боги) наділяються зовнішністю й фізичними рисами людини. Природний та соціальний світи у цьому типі світогляду ще не розрізняються. Людина залежала від природних сил, її світогляд породжував анімістичні й тотемістичні вірування.

У релігії (йтиметься передусім про середньовічну християнську традицію) природа створена Богом. Так, у Біблії говориться про акт творіння: " На початку Бог створив небо та землю, відділив Небо від суші і повелів з'явитись рослинам. На четвертий день створив Сонце, Місяць і Зірки, на п'ятий — риб, звірів, птахів та іншу живність. На шостий день створив людину".

Але природа протиставляється людині як зашкарубла, статична, нездатна до розвитку й удосконалення, як така, що не має позитивних вимірів. Людина ж створена за образом і по­добою Божою, її природна частина потребує постійного духовного приборкання, адже життя — це боріння божественного начала (душі) з гріховним природним началом (тілом). Щоправда, наявним був і інший підхід: оскільки природа є божественним творінням, то в ній потрібно шукати раціональне начало, закладений у ній божественний план. Тому природа розуміється як книга, виходячи з того, що Бог дав людям дві книги — Святе Письмо, або Біблію, та Книгу Природи.

Уже в античному мисленні знаходимо обґрунтування ідеї гармонії людини і природи. З одного боку, людина є частиною природи (" мікрокосм"), у ній немає нічого, чого не було в космосі в незмірно більших розмірах. Подібно до того як тіло людини складається з елементів, розсіяних у космосі, так і розум людини є частинкою світового розуму. З іншого — сам космос розглядався як якийсь живий і досконалий, упорядкований організм, підпорядкований певному ритму, логосу, закону. Життя природи наділялося антропоморфними властивостями.

В епоху Відродження відбувається відкриття краси і величі природи, яка розглядається як джерело радощів, насолод (згадаймо неперевершені шедеври живопису того періоду). Можна говорити про культ природного, тілесного в самій людині, про антропоцентричний характер філософії Відродження і становлення наукового вивчення природи і людини.

По-новому переосмислюється й релігія, панує пантеїзм (від латинського пан — усе і теос — бог) — філософсько-релігійне вчення, за яким бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею. " Світ є розгорнутим існуванням Бога, а Бог — згорнутий стан світу, — вважав німецький учений М. Кузанський (1401—1464). — " Бог є природа".

Надалі у філософії та естетиці романтизму природа розглядається як притулок, протиставлений розбещеній і ганебній цивілізації. Французький просвітитель і філософ Жан-Жак Руссо категорично заявляв, що перехід людини від природного стану до соціального є джерелом усіх її нещасть, закликав до повернення до природи. Подібні заклики можна почути й у наш час (наприклад, " назад до печер", " назад до природи" тощо).

У процесі становлення капіталізму, з формуванням нового історичного типу філософії — філософії Нового часу — виникає якісно новий тип ставлення людини до природи, її розуміння. Природа розглядається вже як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяльності, як комора, з якої можна черпати все без міри й рахунку. Найчіткіше це було висловлено засновником даного етапу розвитку світової філософії англійським мислителем Ф. Беконом, який сформулював принцип — " Знання — це сила" і вважав, що мета науки і техніки — панування над природою.

Ф. Бекон створив стратегічний ґрунт для нового емпіричного (досвідного) методу західноєвропейської науки. У нього ми знаходимо такі поняття стосовно ставлення людини до природи: природу треба " приборкувати у її блуканнях", розпинати, примушувати видавати свої таємниці вченим, обмежувати, " робити рабою", контролювати тощо. Така сама позиція щодо природи була притаманна і французькому мислителю Рене Декарту, який вважав, що " людина є власником і володарем природи".

Певною мірою таке розуміння природи, ідея її утилітарного використання та підкорення панує й сьогодні. Але оскільки метою сучасного розвитку людства стало його виживання, а останнє можливе лише через збереження, " виживання" природи, особливо гостро стоїть зараз питання про докорінну зміну такого розуміння природи і ставлення до неї, необхідність гармонії, партнерства людини і природи, про що йтиметься далі.

Щодо природничо-наукового знання, то від епохи капіталізму в ньому переважає ідея випробування природи, прагнення пізнати її таємниці (до чого закликав Ф. Бекон), звести всю багатоманітність природи до чітко сформульованих законів. Причому споживацьке ставлення до природи домінувало головним чином у першій половині XX ст. З другої ж половини XX ст. становище змінилося, ставлення людини до природи починає включати в себе момент відповідальності, що може викликати найглибші зміни самого характеру при-родоперетворюючої діяльності людини, суспільства, її напрямів та методів здійснення. Але для оптимізму підстав, на жаль, ще досить мало.

Узагальнюючи, зробимо висновок, що в процесі розвитку уявлень про природу можна виділити два принципово протилежні її розуміння:

• природа є царством сліпих, стихійних сил, непідвладних людському розуму, хаосом;

• природа — царство, де панують розумні закони, торжествує природна необхідність, немає місця для свавілля й примх, які часто-густо трапляються у взаємовідносинах між людьми.

Відповідно до цих уявлень були сформульовані й дві настільки ж протилежні позиції:

• необхідність підкорення природи людині, панування над нею;

• необхідність вчитися у природи як взірця досконалості, який перевершує і людину, і культуру.

З позицій сучасної науки, природа не створена і незнищенна, невичерпна, безкінечна й безмежна. У своєму розвитку неорганічна природа породжує органічну (біосферу), остання ж готує всі необхідні біологічні умови для появи людини. Виникнення людини, суспільства суттєво змінює саму природу (формується ноосфера).