Правда, хиба, істина-їхня єдність та відмінність між ними. Прихильність як прояв духовності

Існування людини як свідомо діючої істоти неможливе без двох різних світів, що визначають її життєдіяльність. За безпосередню умову людського буття слугує не тільки матеріальний світ, а й світ духу, наявного знання, культури в цілому. Для людини важливе значення має усвідомлення взаємозв'язку і взаємозумовленості цих світів, оскільки часом виникають різні світоглядні проблеми, в яких загострюється питання існування людини. Яскравим образом цього " загострення" є те, що окреслюється поняттями " істина", " правда", " хиба".

Поняття " правда", " хиба", " істина" виявляють і визначають особливі взаємозв'язки та відношення між людськими уявленнями й дійсністю. Ці особливості окреслені духовним сприйняттям знання.

Знання як відображення дійсності, зміст яких (добутий людиною) не залежить від людини, називають об'єктивними. Для визначення таких знань користуються поняттям " істина". Істиною називають відповідність уявлень, висловлювань об'єктивній дійсності. Істина — це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності.

Саме наука, орієнтуючись на відкриття об'єктивних (незалежних від уявлень) властивостей дійсності, ставить за мету осягнення істини.

Однак здатність людини свідомо спрямовувати свою діяльність спочатку реалізується через створення в уяві двох образів світу: об'єктивно існуючого (недосконалого) і бажаного (омріяного). Перший не збігається з уявленнями про ідеали добра, краси, істини. Другий відповідає цим ідеалам. Визначення відмінностей між першим і другим, тотожності між ними здійснюється через поняття " правда". Отже, правда — поняття, яким визначається відношення об'єктивної дійсності до людських ідеалів буття.

Правда — це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини.

Щодо уявлень про об'єктивну дійсність згідно з людськими ідеалами, то саме людина є ніби критерієм оцінок притаманного об'єктивній дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об'єктивною істиною, вони суб'єктивні. Слід пам'ятати, що саме віра, надія, любов є засадами творчої діяльності людини, яка цілеспрямовано змінює світ, відповідно до існуючих ідеалів, уявлень про можливе поліпшення дійсності. Чим більша відмінність між світом і людськими ідеа­лами, тим гостріше відчувається потреба у наближенні до них життя, усвідомлюється сенс існування задля правди як життя згідно з ідеалом.

Незважаючи на суб'єктивне джерело формування, правда — це знання про стан речей, до якого небайдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу.

Зазначимо, що поряд із процесом перетворення істини на правду (виникнення небайдужого ставлення до відомих властивостей дійсності) відбувається процес протилежний — рух від правди до істини.

Рух від правди до втілення бажаного у дійсності може супроводжуватися втратою гостроти протистояння бажаного і дійсного. Бажане стає фактом буття: сконструйована машина, збудований будинок тощо. Трансформування бажаного у факт істинного буття веде до втрати людиною сенсу буття в цьому бажаному. Отже, перетворення правди на істину приводить до набуття бажаним позалюдського існування. Тепер сенс існування людини переміщується з уже здоланого у щось інше. Тому правда — ніби " жива" істина, а істина — " застигла" (здобута) правда. За правду людина стоїть, до істини рухається. Згідно з правдою людина живе, істину — захищає.

Усвідомлення людиною своєї правди свідчить, що настав момент, коли своє життя людина перетворила на об'єкт самопізнання та волі, що вона відрізняє себе дійсну від бажаної. Таке усвідомлення стає основою для самозміни, саморозвитку особистості. Тому правду ми можемо назвати і принципом формування світу реального відповідно до образу світу належного. Розглядаючи правду як принцип, її іноді називають " крилами" можливого, перетворюючою світ силою, яка виявляє істинний сенс людського життя.

Якщо людина не відрізняє об'єктивно існуючу дійсність від ідеалу, вона помиляється. Іноді цю відмінність приховують свідомо — це неправда. Якщо окремі люди свідомо створюють перешкоди на шляху до досягнення омріяного, яке відповідає суспільним ідеалам, — це кривда.

Усе це окреслюється поняттям " хиба".

Хиба — це знання про дійсність, які цією дійсністю заперечуються.

Джерелом хибних уявлень слугують як особисті якості окремої людини (суб'єктивна причина), так і тимчасова обмеженість ряду людських понять, що використовуються протягом тривалого часу як абсолютизація окремих відомих властивостей дійсності (об'єктивно-історична причина).

Як конкретне поняття хибою називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Це поняття використовують для фіксації відсутності істини або протилежного істині.

Суб'єктивні причини хибних думок долаються освітою, розвитком інтелекту особи, об'єктивні — історичним розвитком пізнання (філософією, наукою) та практики (практичним застосуванням певних знань). У процесі цілеспрямованого пізнання об'єктивної дійсності практичним перетворенням довкілля людина відкриває межу істинності (обмеженість) своїх окремих уявлень про світ. Знання обмеженості знань, визначення межі істинності уявлень (наприклад, за яких умов певний процес протікає, а за яких припиняється) допомагає об'єктивно долати причини існування тих чи інших хибних думок.

Пізнання дійсності людиною (людством) відбувається як процес подолання конкретних об'єктивно-історичних причин хибних уявлень, що дає змогу безперервно рухатися " від хиби до істини".

Під час навчання ви якраз і намагалися подолати хибні уявлення та рухались до істини.

Здатність людини керуватися ідеями, які визнані в суспільстві важливими, вміння підпорядковувати матеріальні інтереси суспільним і особистим ідеалам, як правило, не обо­в'язково реалізується нею кожної миті. Окрема людина іноді може діяти під впливом неусвідомлених психічних актів своєї душі. Прикладом можуть слугувати стани жаху та переляку, невгамовний голод чи спрага, відчуття болю і страждання, відчуття холоду та спекоти, дія у несвідомому стані тощо.

Оскільки вчинки, зумовлені неусвідомленим, можуть мати катастрофічні наслідки для суспільства, завжди усвідомлювалася проблема виявлення та стимулювання духовноспрямо-ваної діяльності як протилежного бездуховному. Духовність постійно підкреслює важливість усвідомлення та почуття людиною того, що вона має керуватися у своїй діяльності ідеалами, ідеями, принципами, а не однохвилинними бажаннями.

Вчинки людей, що визначені духовним, як правило, називають доброчинними. Людину, здатну до доброчинності, називають доброчесною, тобто такою, що завжди дотримується за­гальновизнаних моральних норм поведінки. У свою чергу, людину, котра порушує суспільні норми, називають злочинною.

Оскільки в суспільстві кожен індивід є представником певної верстви населення (групи, народу, людності), тлумачення чеснот особистості може бути різним. Так, наприклад, поняття доброчинності з позицій раба має одне значення, а з позицій рабовласника — інше. Відмінність у розумінні сенсу цього поняття може мати принципово протилежний, суперечливий характер. Те, що вважається доброчинним з погляду рабовласника, вважається злочинним з погляду раба. Аналогічне спостерігається при порівнюванні доброчинного представниками двох ворогуючих народів, які перебувають між собою у стані війни. Хоча історія засвідчує, що така суперечність має тимчасовий характер, не можна заперечити, що стосовно певного періоду взаємозаперечні тлумачення доброчинного існують та визначають поведінку окремих людей чи груп.

Мінливість тимчасових тлумачень доброчинності свідчить, що існує об'єктивна, далеко не тимчасова підстава для визначення здатності індивіда керуватися загальними духовними нормами поведінки. Усвідомлення того, що окрема людина не може існувати незалежно від суспільства, не може мати сенсу свого життя, якщо вона не впливає на суспільні події, керуючись своїми ідеалами та уявленнями про його майбутнє, дане особистості у вигляді прихильності.

Прихильність — це переживання людиною доброзичливого ставлення до інших людей та форма усвідомлення потреби злагоди між людьми.

Прояви духовності людини у вигляді прихильності завжди тісно пов'язані з такими якостями, як щирість, мужність, працелюбність, великодушність, доброзичливість, вірність та відданість суспільним справам тощо. Ці якості особи безпосередньо визначають розуміння нею ідеалу, дотримання якого є визначальною рисою прихильності до доброчинності.

Оскільки прихильність має відношення до повсякденних взаємин людей, вона є невід'ємною частиною культури поведінки, без наявності якої скоординовані суспільні дії повсякденного співжиття стають неможливими. Прихильність як якість духовної культури стимулює людину до здійснення певних вчинків і тим самим підвищує її соціальну активність, є умовою її самореалізації. Якщо діяльність індивіда характеризується антиприхильністю (вважай, бездухов­ністю), її не можна віднести до самореалізації особи, оскільки наслідки такої діяльності не мають суспільного сенсу, а тому будуть нейтралізовані (рано чи пізно) суспільством. Процес нейтралізації суспільством антисуспільних явищ полягає у спрямуванні зусиль громадськості на перетворення в " ніщо" та в небуття певних подій, обставин. Якщо суспільству не вдається здолати антисуспільне, тоді воно саме стає " нічим", тобто руйнується та зникає, а разом з ним зникає й антисуспільне. Творення небуття не може бути охарактеризоване як самореалізація чогось чи когось, оскільки єдина реальність небуття — це порожнеча, " ніщо". Ця закономірність виявляється в тому, що будь-яка війна колись закінчується; злочинність — не всеосяжна; люди не можуть бажати одне одному зла постійно; ідеї гуманізму стають принципами сучасних міжнародних відносин та законодавчих актів держав та ін.

Але найважливішим є прояв прихильності у вашому повсякденному житті. Як ви ставитеся до своїх рідних, друзів, чужих людей, так вони будуть ставитись і до вас.

19. Віра, надія, любов як духовно-практичні виміри людини |

Загальноприйнятим і простим є твердження, що людина не може жити без віри. Насамперед віру тлумачать як упевненість людини в існуванні якого-небудь явища, визнання його реальності.

Віра — це почуття і усвідомлення певного ідеалу як вищої сутності, до якої у вічному потязі перебуває людина. Тому віра — це беззастережне прийняття людиною обраного нею ідеалу.

Залежно від обставин розрізняють такі види віри. Наївна, буденна віра — впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу. Вона формується всім життєвим досвідом людини, починаючи від її народження. Наївність цієї віри полягає в тому, що її носії не усвідомлюють своєї протилежності дійсності. Вся повсякденна діяльність, а також перші спроби філософствування, наукового пізнання ґрунтуються на засадах цієї віри. Не є винятком і релігія.

Релігійна віра — впевненість в існуванні властивостей, подій, що відбуваються згідно з волевиявленням надприродних і надісторичних сил — богів, духів, які керують життям людини. Ця віра є визначальною ознакою релігійної свідомості, посідаючи головне місце в її структурі. Вона існує як елемент психіки, що охоплює емоційно-вольову та інтелектуальну сфери душі віруючого. Тому таку віру вже неможливо звести до чуттєво обмеженої сфери.

Оскільки релігійне роздвоєння світу орієнтоване на визнання потойбічних сил як могутніх і таємничих, що мають зовсім інші властивості, ніж безпосередньо відомі нам у побутовому чуттєво даному житті, ставлення до потойбічного можливе лише у формі віри.

Обґрунтування цього релігійного положення цілком логічне. Воно полягає у таких міркуваннях: потойбічне знати неможливо, але, оскільки ми маємо факти, що все наявне не можна пояснити відомим, слід визнати існування невідомого; однак невідоме — це те, чого не знаєш, тому його існування нам дане лише у формі віри.

Поняття філософська віра означає впевненість в існуванні буття, з яким ми стикаємося щодня, до якого ми належимо, але яке насправді завжди залишається не таким, яким ми собі його уявляємо. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих явищ, керується вірою в її існування.

На відміну від релігійного уявлення про таємниче, філософське уявлення здійснюється шляхом переконання в можливості перетворювати невідоме на відоме. За допомогою поняттєвого поділу на " форму" і " зміст", " явище" і " сутність" філософи створюють образ процесу, пізнання раніше невідомого. Формування таких образів відбувається шляхом узагальнення і систематизації уявлень про істотне, суттєве, яке розкриває зміст різних явищ. Зразком таких образів філософи визнають загальні закони природи, історії, мислення.

Для всіх означених різновидів віри характерні визнання та впевненість у реалізації ідеалів майбутнього, в можливості реалізувати мету в практичній діяльності, в існуванні сенсу людського буття.

Незважаючи на те, що віра може суперечити набутому досвіду, вона визнається непересічною духовною цінністю. Віруюча людина часто вступає у суперечність із аргументами розуму, свідомо стає на шлях, протилежний знанню і науці, покладаючись лише на свої сподівання. Усвідомлюючи, що набуті людством знання про властивості дійсності принципово не вичерпують неосяжність світу, люди можуть ціле-спрямувати свою діяльність, керуючись витворами своєї уяви, які не можна вважати знанням (у буденному спілкування ці витвори людської фантазії називають " інтуїцією").

Віра — основа творчих потенцій людини, вона забезпечує здатність особистості долати самообмеженість, адже складові внутрішнього світу людини — досвід, знання, чуттєві образи у пам'яті, душа — часто виявляються як чинники, що обмежують творчість. Позитивність віри як основи творчого ставлення до світу полягає у врахуванні (яке може мати усвідомлений і неусвідомлений характер) тієї обставини, що кожний відомий, досліджений і вивчений процес відбувається завдяки дії безлічі невідомих сил і властивостей, які принципово неможливо пізнати у повному обсязі. Людський досвід завжди обмежений часом існування людини, людства. Якщо визнавати єдиним визначальним чинником цілеспрямованої діяльності лише знання, щось відоме, то людина має бути істотою, яка тільки повторює набутий досвід, не створює нічого нового.

Новий досвід при такому розумінні може бути лише наслідком випадкового збігу обставин. Тоді наука, пізнання стають фікціями та байками хитрунів, оскільки реально діє тільки " влада" випадку або воля надприродних істот, що керує людиною як маріонеткою. Однак у реальному, а не в уявному житті людина активно діє, випробовуючи свої версії можливих наслідків, сподіваючись на щасливий кінець своїх нерозсудливих вчинків. Винагорода за ризик, за сміливі активні дії не завжди супроводжує сміливців. Проте без надії, без сподівання та віри в краще взагалі неможливе позитивне вирішення жодної проблеми, що постає перед людьми, бо у кожній з проблем міститься щось остаточно невизначене, невідоме. Цю невизначеність, невідомість, неосяжність для розуму людина практично долає своєю вірою, надією, сподіванням на краще.

По суті, саме віра як властивість душі надихає людину на конкретне волевиявлення, на самочинну дію стосовно навколишніх обставин, що перетворює ці обставини із чинника випадковості на чинник необхідності духовної самореалі-зації. Тому новий досвід, нове знання не є суто результатом випадкового збігу обставин, вони — результат активності людини, її активної науково-пізнавальної діяльності. Завдяки вірі людина робить новий крок у безмежно-невідоме, долає власну обмеженість, що притаманна їй у зв'язку з обмеженістю досвіду, розсудливості.

Виявлення діяльної сили віри найчастіше спостерігається у молоді, яка, усвідомлюючи обмеженість свого життєвого досвіду, формулює ідеали безрозсудливої сміливості, живе духом першовідкривача, безапеляційного бажання нових почуттів, вражень, прагне до невідомих світів.

Будь-яке наукове та технічне відкриття пройняте вірою. Якщо певна діяльність здійснюється вченим чи інженером уперше, то вона в тому чи іншому моменті не може бути цілком тотожною попередньому набутому досвіду. Отже, діями цих людей керували не тільки знання, а й віра та надія. Так, конструктор першого літального апарата спирався на певний досвід, знання, але не на знання літальних апаратів, оскільки їх ще не було. Тому він у багатьох моментах лише вірив, що його апарат полетить. Якщо перший винахідник вважав, що він " точно" знає, яким має бути літальний апарат, то його самовпевненість руйнувалася численними невдачами, які часто супроводжують першовідкривачів.

Віра є умовою вічного оновлення душі, її омолодження та відродження. Стомлена життєвими невдачами людина, яка зазнала дошкульного краху своїх надій, планів, може перетворитися на душевного старця, що свідомо самообме-жив себе розсудливістю, гірким досвідом, лякається нового, планів, фантазій. Така людина втратила віру, живе умовними та безумовними інстинктами, набутими протягом життя, лише пристосовуючи свою поведінку до потреб дійсності.

У повсякденній життєдіяльності людини її впевненість в існуванні сил, на які можна розраховувати, спирається на особливий стан чуттєвих переживань і свідомості — надію. Поняттям " надія" позначають почуття і усвідомлення людиною сподівання на позитивні наслідки змін, що відбуваються у світі. Змістовно це почуття і усвідомлення сповіщають людині її наближення до обраного нею ідеалу чи " віддаленість" від нього.

Надія — це почуття й усвідомлення людиною необхідності змін.

Надія на об'єктивну дійсність — цілком природний наслідок найпершого, найпримітивнішого усвідомлення людиною себе, належності до світу. Найперша надія спирається на осмислення неспростовного факту, що існування світу є головною умовою існування людини взагалі.

Здатність людини мати надію на позитивний вплив часто невідомих сил та властивостей дійсності, тобто на саму дійсність, викликає у неї чуттєво визначене захоплення невідомим, бажання єднатися з неосяжним, неприступним, принципово відмінним від відомого, повсякденного. У людини з'являється любов.

Любов — це потреба душі відчувати свою гармонійну єдність із невідомими властивостями та силами світу, бо інакше вона постійно перебуватиме під паралізуючим впливом відчуття жаху перед неосяжністю та ворожістю світу. Любов — це те, що формує здатність до почуттєвого виявлення окремих предметів і явищ як невід'ємної умови свого існування. Такі предмети та явища мають уявлятися настільки необхідними людині, що одна лише думка про можливість втратити їх може спричинити почуття самознищення. Змістовно любов є ставленням людини до когось або чогось як такого, без чого не можна жити.

Любов — це почуття й усвідомлення людиною предмета чи явища як невід'ємної умови свого існування.

Слід зауважити, що однозначного визначення поняття " любов" немає. І кожен із вас може спробувати подати своє розуміння цього слова.

Слід розрізняти любов як поняття про те, що притаманне людській душі, і сам процес переживання стану, що визначається як любов. Наприклад, християнське вчення про любов Бога до свого творіння (світу, людини) виконує цілком поняттєву, а не почуттєву функцію. Уявлення про любов Всесильного Творця до свого творіння дає віруючій людині душевну рівновагу, почуття надії на Божу допомогу. Це відбито у поширених серед християн висловлюваннях: " на все воля Божа"; " Бог — це добро"; " Бог на поміч" тощо. Однак заповідь " люби ближнього свого" покликана пробудити в людині не поняттєві (тобто логічні) переживання, а почуття емоційної єдності з іншими людьми як непересічними спонуками життя.

Залежно від обставин та досвіду певне коло людей, предметів сприймається невід'ємною умовою власного гармонійного буття людини, без яких воно сповнене душевних мук і страждань. Тому любов — це передусім почуття, притаманне людині, яке полягає у здатності сприймати світ, природу, життя, конкретних людей, певні предмети як умову свого існування. Відсутність цих неодмінних умов спричиняє непевність, почуття втрати життєдайної опори, звичних підстав для надії.

Особливим проявом любові є кохання. Мабуть, не випадково, що таке слово є в українській мові — мові народу, який здатний по-особливому виявляти свої почуття. Кохання — це інтимне почуття любові, що виникає та існує між людьми (як правило) протилежної статі (жінкою і чоловіком).

Згадайте, скільки літературних творів, художніх полотен тощо ставали шедеврами, насамперед тому, що в них домінує високе почуття кохання.