Класичний період української філософії

Засновником класичної української філософії прийнято вважати видатного мислителя та мандрівного філософа Г. С. Сковороду (1722 – 1794 рр.).

У його філософських пошуках особливого статусу набувають символи, де мікрокосмом виступає сама людина, макрокосмом є Всесвіт, а з’єднувальним символом виступає світ Біблії. В найбільш закінченому вигляді концепція «трьох світів» викладена в діалозі«Потоп зміїний».

Макрокосм (великий світ) – це природний світ видимих речей і явищ. Він єдиний, і єдність ця складається з видимої і невидимої натури, які є нерозривними і в той же час їх не можна поєднати.

Мікрокосм(людина) так само складається з двох натур: видимої і невидимої. Справжня людина повинна осягнути невидимість. Служіння Богу, любов до нього є одночасно служінням і любов’ю до самої себе. Бог існує всюди, а людина знаходиться у взаємодії з ним, тому за Г. С. Сковородою, людина є центром, в якому сходяться всі проблеми життя.

Третій світ (Біблія), який пов’язує макрокосм і людину, є своєрідним переходом від видимого до духовного світу.

В його філософствуванні значне місце посіла концепція «двох натур». Сковорода стверджує, що весь світ, все існуюче має дві натури: зовнішню, видиму, і внутрішню, невидиму. Сковорода продовжує думку про нерозривну єдність, цілісність цих двох натур, однак підкреслюючи, що невидима натура (Бог) є первинною щодо видимої натури.

Стверджуючи первинність божественного, духовного світу, філософ наголошує на вічності видимого, матеріального світу. Отже, дві натури, з яких, за Г. С. Сковородою, складається світ, існують у тісній взаємодії і тому жодною з них не можна нехтувати.

Одним із провідних мотивів його філософствування є кордоцентричний мотив. Із серця випливає все: і думка, і стремління, і почуття, тому потрібно слухати серце, оскільки саме через нього лю.дська натура може себе проявити. Серце є джерелом духовного життя людини, в чому висловлюється основна ідея антропологізму Г. С. Сковороди.

Звідси і вимога: «пізнай себе», «поглянь у себе», а від цього залежать пошуки та вірний вибір «сродної праці», праці за покликанням. Така праця є дійсним вираженням людини, її життєдіяльності і самоутвердження.

У цьому плані реалізується принцип «пізнай себе» має своїм змістом пізнання своїх природних здібностей, нахилів до певного виду діяльності, свого покликання. Така праця є бажаною і виконується з насолодою. І, навпаки, коли людина займається працею, до якої «не лежить серце», не бажає творчого пошуку в праці або займається тим, до чого її примусили, тоді вона зазнає лиха і бід. «Несродна» праця – головне джерело великого нещастя.

Головне – пізнати в собі «справжню людину», а звідси: самопізнання і є універсальним способом перебудови самої людини і світу. «Сродна» праця є однією з найважливіших передумов досягнення людського щастя, вона є найвищою насолодою життям. Сковорода розмірковував і про ідеальний суспільний устрій, в якому панує любов, справедливість, добро і щастя.

Отже, філософія Г. С. Сковороди – це філософія, в якій злилися духовне прозріння людини з її вчинками та моральністю, а сам філософ явив собою яскравий приклад філософа особливого культурно-історичного типу.