Тема 3: сутність і структура пізнавального процесу

План

1. Поліваріантність підходів до проблеми пізнання в історії філософії.

2. Теорія пізнання як філософська дисципліна. Проблема об'єкта і суб'єкта пізнання.

3. Проблема істини в філософії та науковому пізнанні.

4. Істинність і правильність. Знання і віра.

5. Склад і структура знання.

1. Проблема пізнання є однією з найактуальніших філософських проблем сьогодення. Людина не могла б існувати у світі, не навчившись орієнтуватися у ньому. Орієнтація ж у навколишньому середовищі може бути успішною, якщо люди вироблять у собі здатність адекватно відтворювати цю дійсність. Результатом цього відтворення є знання про світ. Термін " знання " може бути використаним, принаймні, у трьох значеннях:

1) здібності, вміння, навички, які базуються на обізнаності в тім, як можна дещо зробити;

2) будь-яка пізнавально значима інформація;

3) особлива пізнавальна одиниця, гносеологічна форма відношення людини до дійсності.

Саме другий і третій аспекти і є предметом теорії пізнання. В історії філософської думки гносеологічна проблематика займала чільне місце в творах філософів. На кожному з етапів розвитку знання - це резюме історії пізнання, квінтесенція всіх форм людської діяльності. В античній (VI ст. до н.е. - II ст.н.е.), особливо давньогрецькій, філософії були сформульовані проблеми співвідношення знання та особистих поглядів, істини й омани, тотожності знання і предмета, розуміння діалектики як методу мислення та ін. Зокрема, давньогрецький філософ Геракліт висловив ідею про те, що все " змінюється і тече" згідно законам " єдиного мудрого", які притаманні і буттю, і пізнанню. Тому, щоб осягнути природу кожного предмета, треба вміти застосувати цей загальний закон.

Зенон Елейський, вирішуючи проблему пізнання, намагався виразити рух у логіці понять. При цьому він впадав у протиріччя і дійшов висновку, що рух неможливо помислити (апорії " Дихотомія", " Ахілес і Черепаха", " Стріла", " Стадії").

Взагалі, антична діалектика - це не просто розуміння діалектики об'єктивного світу, а усвідомлення її як мистецтва аналізу понять. Особливий внесок у розвиток гносеологічної проблематики внесли античні софісти, зокрема Протагор, Горгій, Гіппій. В їх інтерпретації антична діалектика перетворюється зі способу осмислення дійсності в техніку віртуозного доведення раніше прийнятих тез в інтелектуальне фокусництво, у вишукану лінгвістичну вправність. Об'єктивної істини, згідно софістам, не існує, а є лише маса думок, кожна людина має свою думку з будь-якого приводу, бо вона має своє виховання, бачить світ по-своєму. Що стосується істини, то це " індивідуальна думка", яку хтось зміг нав'язати іншим. Хоча були і позитивні моменти у філософському знанні софістів, а саме: свідоме дослідження мислення самого по собі; намагання розвинути гнучкість мислення; підкреслення активної ролі суб'єкта в пізнанні; аналіз можливостей слова та ін.

Демокріт вичленовує два роди пізнання: істинне і темне. До темного відносяться всі наступні види пізнання: зір, слух, нюх, дотик. Істинний же рід пізнання в мисленні володіє більш тонким пізнавальним органом.

Сократ висунув на перший план діалектичну природу пізнання, як сумісного діставання істини в процесі співставлення різних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування і таке інше. Відомий в історії філософії його метод маєвтики як мистецтва пошуку істини завдяки діалогу, виходячи з того знання, яке є в наявності в розумовому арсеналі людини.

Проблема знання та пізнання в суб'єктивно ідеалістичній версії долається філософським раціоналізмом Платона, який вважає, що протиріччя - це необхідна умова для міркування, а також важливий принцип пізнання. Він вважає, що будь-яка річ у світі " є рух", і тому пізнавати її треба, виходячи з необхідності, а не свавілля і суб'єктивізму. Платон розрізняє два рівні пізнання - розумний і розсудливий. Арістотель проблему пізнання вирішує по сутності, він вводить метод пізнання - органон. Він намагався вивести свою логіку за межі формальної, і тому ставить питання про змістовну логіку, діалектичну. У творчості Арістотеля логіка, гносеологія тісно пов'язані з онтологією, з концепцією істини, бо логічні форми і принципи пізнання філософ ототожнював з формами і законами буття.

Важливу роль у процесі пізнання Арістотель відводив категоріям, " вищим родам", до яких зводяться всі останні роди істинно сущого. Також Арістотель вводить декілька методологічних вимог стосовно істинності пізнання: необхідність розгляду явищ в їх зміні, " подвоєння єдиного" - не лише як закон об'єктивного світу уявляється Арістотелем, а й як закон пізнання.

За часів Середньовіччя гносеологічна проблематика набувала теологічного забарвлення, але це не означає, що розвиток пізнання було загальмовано. Розробка категорій у філософських доробках Боеція, суперечки про універсалії, проблеми співвідношення знання і віри, яка набуває свого вагомого змісту в творах Фоми Аквінського, вчення про омани у філософській спадщині Роджера Бекона, яке потім знайшло своє відображення в творах Френсіса Бекона, - ось лише незначний перелік гносеологічних надбань часів Середньовіччя.

Вагомий внесок у розвиток теорії пізнання був зроблений представниками європейської філософії XVII-XVIII ст., в якій гносеологічна проблематика посідала чільне місце. Ф. Бекон вважав, що науки, які вивчають пізнання, є ключем до всіх інших. Він наголошував на тому, що формальна логіка - безпорадна у відкритті знань. Піднімаючи проблему нового методу, він вважає, що нова логіка повинна відкривати і виражати те, що творить природа, тобто бути змістовною, об'єктивною. Беконівський метод пізнання - це індукція, яку потрібно постійно пристосовувати до предмета науки, а не навпаки.

Вся філософія та гносеологія Р. Декарта проникнута впевненістю в безмежності можливостей людського розуму, в силу пізнання. Він вважає, що завдяки таким методам, як дедукція та інтелектуальна інтуїція, можна досягнути в усіх галузях знання повної достовірності. Правила раціоналістичного методу Декарта наступні: необхідно мислити ясно і чітко; розчленовувати кожну проблему на складові; методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного; не робити пропусків у логічних ланках дослідника. Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляє індуктивній методології Бекона. Він вважає, що індукція - це сфера формальної логіки і її треба доповнити засобами, які б вели до відкриття нових істин. Таким засобом є інтуїція.

Гносеологічна проблематика в німецькій класичній філософії репрезентована проблемою методології пізнання, а саме: проблемою тотожності мислення та буття. Представники німецької класичної філософії, зокрема І.Кант та Г. Фіхте відзначали, що методологія дослідження духовних процесів, наприклад, свідомості, відрізняється від методології природничо-наукового пізнання. Кант вважає, що про речі, надані нам у спогляданні, тобто в галузі часткових наук, людина мислить за одними правилами, а, пізнаючи мислення, вона користується іншими методами. Отже, маємо наявність антиномічності міркування та розумного мислення. Г. Фіхте, навпаки, вважає, що необхідно створити ідею загального науковчення - теорію, яка б, на відміну від кантівської логіки, містила принципи, дійсно значущі для будь-якого застосування мислення. Така наука повинна містити правила і закони, які були б обов'язковими і для " мислення про мислення", і для " мислення про речі". До речі, і І. Кант, і Г. Фіхте, і Шеллінг вважають, що тотожність помислити не можна, тобто виразити у вигляді чітко окресленого поняття. Шеллінг, зокрема, наголошує на тому, що тотожність все одно виступає як антиномічна роздвоєність. Філософ вважає, що тотожність об'єктивно і суб'єктивно може бути лише в акті творчості. Отже, попередники Г. Гегеля при всій діалектичності їх філософських систем, в " розумінні поняття" дотримуються позицій формальної логіки. Г. Гегель вважає, що протиріччя повинні знайти своє розв'язання, але для того, щоб протиріччя виділити, необхідно чітко зафіксувати його протилежні сторони. Методом розв'язання протиріч є діалектика, завдяки якій і можливо досягнення тотожності суб'єктивного і об'єктивного, тобто мислення і буття. Віртуозність мислення полягає в тім, щоб уміти помислити протиріччя, вміти відобразити протирічний світ непротирічним способом. " Протиріччя - ось що рухає світом, і смішно думати, що протиріччя не можна помислити" (Гегель).

Основні тези діалектико-матеріалістичної гносеології можуть бути сформульовані наступним чином:

а) пізнання - це своєрідна форма духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, що існує до і незалежно від свідомості і яка принципово пізнавальна;

б) процес пізнання детермінований соціокультурними факторами і відбувається він завдяки людині - соціальній істоті;

в) теорія пізнання - це підсумок історії пізнання, всієї матеріальної та духовної культури в цілому;

г) важливий принцип діалектико-матеріалістичної гносеології - це принцип тотожності діалектики, логіки і теорії пізнання, розвинений на підставі матеріалістичного розуміння історії;

д) закони, категорії, принципи - це не тільки віхи відображення загальних законів розвитку об'єктивного світу, а й всезагальні форми мислення;

е) діалектико-матеріалістична гносеологія - це відкрита, динамічна система, що постійно оновлюється.

В розробці своїх проблем теорія пізнання базується на даних всіх форм пізнавальної діяльності, в тому числі і на конкретних науках.

Сучасні гносеологічні проблеми західної філософії репрезентовані у двох напрямках: саєнтистських течіях, зокрема неореалізм, постпозитивізм, аналітична філософія, структуралізм та постструктуралізм; антисаєнтистські течії - екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епістемологія, феноменологія, релігійна філософія. Головний предмет і проблема постпозитивістської гносеології (К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос та ін.) - це розвиток знання в його цілісності, основним матеріалом дослідження є історія науки, а не лише її результати. Звідси - намагання історично, діалектично осмислити пізнавальний процес: ідея росту, розвитку знання (К. Поппер і його послідовники), положення про єдність нормальної науки (кількісний зріст) і наукових революцій, стрибків (Т. Кун); проблема переходу емпіричного і теоретичного в пізнанні.

Для представників аналітичної філософії (Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, Остін, Карнап) гносеологічна проблематика виражається в наступних положеннях.

1. Переведення філософсько-гносеологічних проблем у мовну сферу.

2. Підкреслення важливої ролі аналізу в пізнавальній діяльності.

3. Відволікання від різниці між філософсько-методологічними та загальнонауковими проблемами.

Представники структуралізму та постструктуралізму досліджували філософське та гуманітарне знання (Леві-Строс, Лакан, Фуко, Деррида, Дельоз). Вони вивчали специфіку і методи гуманістичного знання, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничо-наукового пізнання, єдність синхронного та діахронного в пізнанні тих чи інших соціокультурних формотворень (мова, мистецтво, література).

Герменевтика (Гадамер, П. Рікьор, Ю. Хабермас) як філософський напрямок теж концентрувала увагу на вивченні особливостей гуманітарного знання, на з'ясуванні тотожності і відмінності між пізнанням і розумінням. Гадамер у своєму творі " Істина і метод" вважає, що існують різні способи відношення людини до світу, серед яких науково-теоретичне освоєння світу - лише одна із позицій людського буття. Істина пізнається не скільки за допомогою наукового методу, стільки в реалізації філософії, мистецтва, історії. Розуміння і пошуки сенсу (" суті справи") може відбуватися у " стихії мови". Мова - це особлива реальність, в якій людина існує.

Еволюційна епістемологія - це напрямок західної філософсько-гносеологічної думки, основним завданням якого є з'ясування генези та етапів розвитку пізнання, його форм і методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію науки, поклавши в основу принцип історизму та уникнути крайнощів раціоналізму та ірраціоналізму, емпіризму та раціоналізму тощо.

Представником генетичної епістемології був Ж. Піаже, який вважав, що епістемологія - це теорія достовірного пізнання, яке завжди являє собою процес, а не стан.

Правова епістемологія - це складова сучасної філософії права, яка вивчає пізнавальні процеси у функціонуванні права як засобу самоуправління суспільства, регламентації його саморозвитку. Вона досліджує процес вивчення правового аспекту буття суспільства як системи, що самоорганізується, та людини в їхній єдності, себто - правову реальність, і відображення результатів її вивчення в юридичних положеннях. Правова епістемологія інакше називається правовою гносеологією, або теорією пізнання.

Розглядувана складова філософії права має свою систему категорій. Центральне місце в ній посідає категорія істини. Щоб глибше її зрозуміти, слід звернутися до її генезису в історії філософії.

Отже, розглянувши проблеми пізнання в історії філософської думки, з'ясувавши основну спрямованість вирішення гносеологічних проблем, слід перейти до теоретичного розгляду пізнавальної проблематики.

2. Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філософії, в якому вивчається природа пізнання, його можливості та межі, співвідношення знання і реальності, суб'єкта і об'єкта пізнання, досліджуються загальні передумови пізнавального процесу, критерії істинності знання, форми і рівні пізнання.

Термін " гносеологія " походить від двох грецьких слів: gnosis - знання і logos – вчення. Отже, це вчення про знання. В сучасній літературі цей термін має два основних значення: 1) як вчення про всезагальні механізми і закономірності пізнавальної діяльності людини, про " знання взагалі", незалежно від його конкретних форм і видів; 2) як філософська концепція, предметом дослідження якої є наукове пізнання в його специфічних характеристиках. В другому випадку частіше використовується термін " епістемологія". Теорія пізнання тісно пов'язана з такими фундаментальними науками, як онтологія - вчення про суще, діалектика - вчення про всезагальні закони розвитку і пізнання, а також логікою і методологією. Оскільки суб'єктом пізнання, " центром" всієї гносеології є людина, то теорія пізнання широко використовує матеріали філософської антропології, етики, культурології, соціології та інших наук про людину. Взаємодія гносеології з науками " людського" спрямування необхідна, тому що: 1) пізнавальний процес проходить у певному соціокультурному контексті; 2) сьогодні актуальною є тенденція соціологізації гносеології, тобто процесу перетворення останньої в справжнє соціально-гуманітарне дослідження.Сучасні філософи, зокрема Л.А.Мікешина, наголошують на тому, що пізнавальна проблематика осмислюється на сучасному етапі розвитку людства філософією пізнання, до складу якої входять гносеологія, епістемологія, методологія науки.

Традиційна гносеологія - це в значній мірі реалізація натуралістичного підходу до пізнання, який змінював свої форми, але не зник і сьогодні. Натуралізм проявляється перш за все в намаганні побудувати гносеологію як вчення про природу пізнання, його природних та психологічних передумовах, механізмах, якостях, у відволіканні від особистісних, культурно-історичних параметрів, що розглядалися як прояв психологізму або соціологізму. Подолання натуралізму - одна із необхідних умов становлення сучасної філософії пізнання, в якій не лише пізнавальний процес, але й сама людина, що пізнає, повинна бути " тематизована" і не зводитися до вузько гносеологічного смислу категорії суб'єкта. Саме тому виникає завдання - змінити рівень абстракції категорії " суб'єкт", розширити її зміст, залишаючись при цьому в рамках філософського підходу, який поєднує всі рівні: від емпіричного " я", свідомості взагалі, духу як цілісності мислення, діяльності до " буттєвого ядра особистості".

У сучасній гносеології акцентується увага на діалогічності та антропологічності пізнання. Кожна людина в тій мірі, в якій вона мислить творчо, здійснює своє мислення у внутрішньому, мисленнєвому діалозі з самим собою, і цей діалог подумки протікає як зіткнення радикально різних логік мислення.

На діалогічності мислення свого часу акцентували свою увагу представники німецької філософії, а саме: Кант, Гегель, Фейєрбах. Зокрема, Л. Фейєрбах вважає, що " діалектика не є умоглядний монолог, але умоглядний діалог з досвідом. Мислитель лише постільки діалектик, поскільки він - противник самого себе. Мати сумніви у самому собі - найвище мистецтво й сила... Істина полягає лише у поєднанні " я" з " ти".

Аналогічну думку висловив І. Кант: " Мислити... значить розмовляти з самим собою...Значить внутрішньо чути себе самого".

Процес пізнання - це процес взаємодії людини зі світом, тому він осмислюється у таких категоріях, як суб'єкт та об'єкт.

Природа пізнавального процесу:

1. Класична схема пізнання

2. Схема наукового пізнання

У сучасній гносеології суб'єкт - це не тільки система, яка отримує, зберігає і розробляє інформацію (подібно до будь-якої живої системи). Суб'єкт - це передусім суспільно-історична людина, здатна до цілепокладаючої, творчої діяльності. З цієї точки зору суб'єкт пізнання, взятий у всій повноті своїх соціальних визначень і духовно-практичних характеристик, - це не тільки окрема людина, а й соціальна група, суспільство в ту чи іншу історичну епоху. Певний спосіб освоєння реальності формується культурою певної історичної епохи. Це означає, що суб'єкт виробляє в своїй свідомості образи, абстракції, гіпотези, теорії не " один на один з природою", а на основі вже сформованих універсальних схем діяльності. Останні й задають ці механізми, відповідно до яких людина абстрагує, розуміє й оцінює об'єкти пізнання. Незалежно від того, створює окремий індивід нові способи прочитання і пояснення реальності чи безсвідомо переймає вже готові розумові кліше і стереотипи епохи, він діє на основі нав'язаних йому системою цінностей культури свого часу.

Перевага екзистенційно-антропологічного підходу в гносеології полягає в тому, що саме в ньому відбувається цілісне бачення суб'єкта, подолання виокремленості суб'єкта, що зводиться до пізнавальної функції. Цілісний суб'єкт в єдності почуттів, мислення і діяльності присутній як передумова при вичленуванні абстрактних рівнів суб'єкта. Цілісність суб'єкта може бути представлена як екзистенція в тому випадку, якщо він розглядається на буттєвому рівні. Персоналізм для визначення цілісності суб'єкта використовує поняття " особистість", яка є " жива активність самотворчості, комунікації і єднання з іншими особистостями, яка реалізується в пізнанні і дії". Сучасна гносеологія наголошує на введенні нового принципу - довіри суб'єкта пізнання. Він може бути сформульований наступним чином: аналіз пізнання повинен виходити з живої історичної конкретності пізнаючого, його небайдужого мислення і будуватися на довір'ї до нього як такого, котрий відповідально ставиться до отримання істинного знання і подолання оман.

Об'єкт пізнання - це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Людина не вступає в контакт з об'єктами (речами, явищами, процесами) природного і суспільного життя взагалі, в усій їх складності. Спонукувана до діяльності своїми матеріальними і духовними потребами, ставлячи ті чи інші цілі, вона завжди обирає якийсь " частковий об'єкт" або " предмет". Природа, дійсність повинні розглядатися, таким чином, в особливій абстракції, тобто тією мірою, якою вони актуально виявлені предметами пізнання.

Пізнання може бути спрямованим не лише на дослідження об'єктивного світу, а й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини, ідеального газу тощо. Ідеальні об'єкти - це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замість реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Отже, можна припустити, що об'єкт пізнання - це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Об'єктом пізнання може виступати і суб'єкт пізнання, в такому разі маємо справу з проблемою самопізнання.

Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб'єкта. Ця активність людини є не перепоною, а необхідною умовою досягнення істинного знання про дійсність. Отже, метою пізнання є істина.

3.Проблема істини була предметом ретельного дослідження ще у Стародавній Греції. Платону належить наступна характеристика істини: "... той, хто говорить про речі відповідно до того, якими вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, - помиляється...". Слід підкреслити, що тут істина розглядається як характеристика говоріння (речення), а не висловлювання. За часів Платона поняття про істину привертало увагу радше під кутом зору юридично та політичної практики, під кутом зору мистецтва дискутувати, сперечатися, ораторської практики.

Цю позицію прийняв і Арістотель. Він дійшов висновку, що досвід не може служити останньою інстанцією для виправдання вищих засновків науки - істина встановлюється лише через безпосереднє споглядання її розумом.

Одночасно Арістотель схилявся до думки, що умоглядно спостережені загальні принципи знання потенційно знаходяться в розумі як можливість бути виявленими. Для реалізації цієї можливості необхідно зібрати факти, спрямувати на них мислення і в такий спосіб викликати процес розумового споглядання вищих істин або засновків науки. Головною формою вираження результатів такого дослідження Арістотель вважав судження існування. Саме до них належать його положення про істину: "...казати про суще, що його нема, а про не-суще, що воно є, - означає казати хибне; а казати, що суще є і не-суще не є, - означає казати істинне".

Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення людини до світу. Серед історичних форм - вчення про подвійну істину, що привертало найпильнішу увагу під час поширення філософії Арістотеля у християнській та арабській науці, в епоху Відродження. Мається на увазі вчення про поділ філософських і богословських істин, згідно з яким істинне у філософії може бути хибним у теології й навпаки. В цілому концепція подвійної істини відіграла роль істотного чинника у розвитку раціоналізму. В цій концепції виразно проявляється зв'язок істини як логічної характеристики знання з істинністю як характеристикою духовного світу людини.

Вчення про істину протягом подальшого розвитку філософії аж до німецької класичної філософії мало переважно споглядальний характер. Це розумове усвідомлення істини зазнавало дедалі більшої формалізації в межах традиційної логіки. Кант виявляв розумові підстави формально-логічного усвідомлення істини. Зіткнувшись з антиномічністю розуму, він прийшов до агностицизму.

Принципово нове визначення істини дав Г.В.Ф. Гегель. Він зумів подолати обмеженість метафізичного підходу і піднятися до розуміння істини як процесу. Крім того, істина у нього виступала також як система чистих визначень мислення. Гегелівська істина - це характеристика діяльності спекулятивного розуму, і в цьому аспекті вона не позбавлена певної містифікації. В його концепції не істина існує для історії, а історія для істини, людина для цієї останньої - лише засіб її реалізації.

Марксизм виходив з тієї ролі, яку відіграє істина в діяльності людини. Розглядаючи істину в суто гносеологічному плані, з позиції пізнавального процесу, необхідно врахувати те, що істина - це ідеал, на досягнення якого спрямована ця діяльність. Істина є сутнісним мотивом наукового пошуку, його призначення полягає саме у сходженні до істини від багатоманітності видимості, розрізнених явищ, у переході від випадкового до фундаментального, від безпосередніх чуттєвих даних до усвідомлення та обґрунтованих концептуальних утворень. Основне завдання науки - виявити закони, відповідно до яких змінюються та розвиваються об'єкти.

У сучасній гносеології панують три концепції істини: кореспондентська, корегентна і прагматична.

Кореспондентська концепція істини наголошує на відповідності теорії експериментальним даним. Ця вимога приймається в сучасній науці. Дійсно, теоретична концепція повинна співвідноситися з експериментом, не суперечити йому, передбачувати його результати. Неопозитивісти вважали, що експеримент є вичерпною характеристикою правильності теорії. Теорія верифікується (перевіряється) експериментом: або вона проходить цю перевірку успішно, або її слід спростувати. К. Поппер знайшов у цій ситуації певні вади: згідно того, що теорії рано чи пізно спростовуються, фальсифікуються, то попередні їх відповідності експериментові фактично не є дійсними перевірками. Але К. Попперу можна заперечити: якщо теорія суперечить деяким експериментальним даним і непридатна для їх тлумачення, але її істинність поширюється на інші експериментальні дані.

Невідповідність теорії експерименту вдається ліквідувати простими засобами, а саме: внесення в стару теорію деяких вдосконалень. Згідно Лакатосу, найбільш принципові положення захищені певним колом менш важливих положень, які й приймають на себе " удари" експериментальних даних. Ядро теорії буде зруйноване лише тоді, коли буде зруйнований захисний шар теорії. Слід відмітити, що експериментально перевіряється і спростовується не лише часткове положення теорії, а теорія в цілому. Тому експеримент співвідноситься з усією теорією як з цілим.

Наступною концепцією істини є корегентна концепція. Згідно з цією концепцією, всі наукові твердження утворюють єдине гармонійне ціле. Істинне завжди виступає елементом гармонійного цілого, чим у даному випадку є наука в єдності її експериментальних і теоретичних складових. Нові теоретичні та експериментальні дані проходять перевірку на її відповідність з вже відомими даними. Така відповідність потребує більш-менш кардинальної перебудови системи наукового знання. Сучасне наукове знання має системний і розгалужений характер. Зараз науковець не обмежується лише орієнтацією на факти, він звертається до них після проведення значної теоретичної роботи. Отже, людина реалізує свої унікальні можливості зовсім не тривіальним способом, змінюється за таких умов і розуміння наукової істини. Істинне наукове твердження входить до складу науки як системи знання.

У прагматичній концепції істини практика є критерієм істини. В науці критерій практики часто пов'язується зі значенням експерименту. Хоча наукова практика не зводиться лише до експерименту, а являє собою все поле застосування науки, її життєве значення для людини. Немає такої галузі діяльності людини, де б не використовувалась наука, вона стала однією з найважливіших сутнісних сил людини. Враховуючи це, не буде перебільшенням стверджувати, що полем перевірки науки на істинність стало все життя людини, всі її сфери, в яких вона дійсно використовується.

Проблема істини розкривається через діалектичний перебіг взаємозв'язок понять: " об'єктивна істина", " абсолютна істина", " відносна істина", " конкретність істини", " омана".

Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб'єкта пізнання, ані від людства в цілому. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Але істина не може бути вільною від суб'єкта пізнання, вона є єдністю об'єктивного і суб'єктивного, бо саме суб'єкт її усвідомлює. Істина - це теоретична форма розв'язання суперечності між суб'єктом та об'єктом у процесі пізнання.

Крім філософії, поняття " істина" вживається ще в науці і релігії. Кожна з цих дисциплін по-своєму розуміє як саму істину, так і шляхи її досягнення. Досягнення істини у філософії йде через розуміння предмета думки й уживаних філософських категорій. У науці істина досягається через правильне знання, в релігії - через " правдиву віру". Бо істина являє собою адекватне осягнення і відтворення в пізнанні в понятійній формі реальності, результат певного відношення, при якому пізнавальний образ суб'єкта виступає як вірне осягнення дійсного стану реальності.

Гегель вважав, що " істина - процес розв'язання протиріччя". Сучасна гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина є історично зумовленим процессом. Тому аналіз істини вона не обмежує характеристикою її лише як об'єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та відносного в істині.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, однобічним, тобто, на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною.

Відносна істина - це таке знання, яке в принципі правильне, але не повно відображає дійсність, не надає їй всебічного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і переворюючої діяльності і будуть змінюватись, поглиблюватись і т.д. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об'єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб'єкта, а реальним становищем речей, вона є об'єктивною істиною. Немає перехідної межі між відносною і абсолютною істиною.

Абсолютна істина - це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предметові і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина є об'єктивна за змістом, то вона одночасно і є абсолютною, але в певних межах. Саме тому об'єктивна істина не лише абсолютна, але й відносна, тобто є абсолютною лише в певних межах. Саме ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта.

Отже, існує одна істина - об'єктивна за змістом, яка є єдністю абсолютного і відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне - це два необхідних моменти об'єктивної істини, а абсолютизація одного з цих моментів перетворює істину в її протилежність - в оману. Тому необхідною, суттєвою ознакою об'єктивної істини є її конкретність

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об'єктивною істинністю

Вимога конкретності істини означає, що об'єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв'язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання цих меж або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в оману.

Конкретність істини набуває особливої актуальності у правовій сфері.

Дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитися з урахуванням конкретних умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру, способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, потерпілого, свідків на слідстві та в процесі судочинства.

Встановлення істини у справі не зводиться лише до з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює також правильну кваліфікацію розслідуваного діяння.

Та обставина, що до змісту істини у справі входить не лише встановлення фактів, а й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне значення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їхню соціальну суть. П.Ю. Недбайло справедливо зауважив, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі властивості вчинків людей, як правомірність або неправомірність. " Але без звернення до закону це не можна встановити". Тому, писав він, " без юридичної оцінки (кваліфікації) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність".

Думка про те, що встановлення істини у справі поширюється не тільки на аналіз фактичних обставин, а й на кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретиками права, криміналістами і процесуалістами.

За різних кваліфікацій істинною є та, яка відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права і виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фактичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, з винесенням неправосудного вироку. Усе це, ясна річ, грубо суперечить принципові законності у здійсненні судочинства з кримінальних справ.

Омана - це зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб'єкта та його місцем у суспільстві. Омана (помилкова думка) - це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта.

Прикладом омани може бути геоцентрична теорія Птоломея - Арістотеля, а прикладом абсолютної істини - геліоцентрична теорія Коперника. Теорія всесвітнього тяжіння Ньютона була відносною істиною до часу, коли її положення поширювали на весь Всесвіт. Після уточнення меж, в яких теорії тяжіння є вірною, вона стала абсолютною істиною. Місце відносної істини зайняла теорія відносності Ейнштейна, межі абсолютної істинності якої ще належить визначити.

Дуже цікавою та актуальною в гносеології є проблема співвідношення понять " істинність" та " правильність". Категорія " правильність" тлумачиться як критерій оцінки дій суб'єкта пізнання - чи узгоджуються вони з правилами методу, чи ні. Ця категорія застосовується до аналізу між висловлюванням у сфері формальної логіки, але також може характеризувати відношення між думками і реальними процесами, наприклад, між вимогами методу і реальними діями. Істинність виявляється безпосередньо шляхом порівняння змісту думки з об'єктом, між якими відбувається тотожність, а правильність - шляхом порівняння дії (теоретичної і практичної) з положенням (правилом, засобом); правильність пов'язана з об'єктом через істинність системи знання, на основі якої формулюється правило дії (поведінки). Правильність не можна відривати від істинності, але неможливим є і їх ототожнення. Правильність - це оцінка діяльності (дії) людини, а не змісту думки (чи відбуваються дії згідно правил); істинність - це оцінка змісту думки, намагання ототожнити її об'єктові.

Підсумовуючи матеріал, слід зазначити, що відмінність правильності від істинності полягає в тім, що в першому випадку мова йде про дії суб'єкта, які порівнюються не з об'єктом, а з певними правилами; а в другому - про зміст думки людини, незалежної від її поведінки; істинність визначається лише об'єктом. Правильність ґрунтується на істині, але не тотожна їй.

Гносеологічна проблематика може реалізувати себе в різних аспектах, зокрема в проблемі співвідношення знання і віри, яка має давню історію. Вона була предметом філософської рефлексії за часів Середньовіччя. Так, деякі науковці припускають, що саме Тертуліан відкрито висловлювався проти розуму, він висував парадоксальну тезу: " Вірую, тому що абсурдно". Тобто, що не зрозуміло, в те треба вірити. Аксельм Кентерберійський замінив висловлювання Тертуліана компромісною тезою " Вірю і розумію". В свою чергу Ф. Аквінський наголошував на гармонії між вірою і розумом, але на користь вірі. В подальшому ця проблема знаходила своє відображення в наукових доробках філософів різного спрямування в екзистенціалізмі, позитивізмі, в російській філософії, українській. Посилення ролі релігії в сучасному суспільстві підсилює зацікавленість науковців щодо проблеми співвідношення науки і релігії, знання і віри. До речі, віра несе в собі два значення: 1) впевненість (довіра) - те, що не доведено на даний момент, не перевірено; 2) релігійна віра.

Співвідношення знання і релігійної віри може вилитися в одну із позицій, а саме: 1) абсолютизація знання та ігнорування віри; 2) абсолютизація віри за рахунок приниження знання; 3) намагання гармонійного поєднання віри і знання (що є предметом сучасної релігійної філософії).

У міркуваннях філософів різних напрямків і науковців кінця XX ст. мусується думка стосовно того, що науковому знанню необхідна віра, " як правій руці - ліва". Обґрунтовується це тим, що в науковому і релігійному пізнанні задіяні різні структури людської сутності. В науці людина діє як " чистий розум". А в релігії навпаки: " розум - це робоча сила у серця", саме тому їх слід поєднувати.

5.Пізнання є різновидом духовного виробництва, результатом якого є знання в різноманітності своїх форм. У процесі пізнання задіяні всі здібності людини, серед яких найважливішими є чуття і розум. В історії філософської думки стосовно співвідношення чуттєвого і раціонального існували дві протилежні точки зору, а саме: сенсуалізм та раціоналізм. Сенсуалісти (лат.sensus - чуття) Гоббс, Локк, Фейєрбах, Берклі, Юм вважали, що вирішальна роль у процесі пізнання належить органам чуття, а відчуття та інші форми живого споглядання визнавалися єдиним джерелом і засобом досягнення істини. Раціоналісти (лат. ratio – розум) (Гегель, Декарт, Лейбніц) намагалися довести, що загальні і необхідні істини не виводяться із досвіду, а можуть бути лише результатом дії самого мислення. Хоча в рамках цих двох напрямків філософії і було висловлено чимало глибоких, розумних ідей, але в цілому вони характеризувалися деякою обмеженістю, абсолютизуючи лише один із рівнів пізнання. Розвиток філософії, науки, інших форм духовної діяльності людини демонструє те, що знання - це єдність двох рівнів : чуттєвого і раціонального.

Чуттєве пізнання реалізується завдяки органам чуття - зір, слух, дотик, нюх та ін., які являють собою не лише результат біологічної еволюції, а й є " продукти всесвітньої історії". Споглядання відбуваються у трьох основних взаємопов'язаних формах: відчуття, сприймання і уявлення.

Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття, - як правило, компонент сприймання.

Сприймання - це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання - це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємопов'язані функції: пізнавальну та регулятивну.

Уявлення - це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яке відтворює властиві дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення - це узагальнений образ дійсності. В чуттях, що отримують належне вираження в мисленні, спочатку відображаються предмети в їх відокремленості, в явищах. Явище і є змістом емпіричного рівня знання. Зміст емпіричного знання складають окремі відношення, явища, але емпірична залежність може мати кількісну характеристику, що знаходить своє вираження в законі.

Другий рівень пізнання - раціональний.

Виходячи з давньої філософської традиції, що сягає своїми коренями до доби античності, маємо виділити два рівні мислення: розсудок і розум. Розсудок (міркування) - це вихідний рівень мислення, на якому оперування абстракціями відбувається в рамках сталої системи, шаблону, стандарту. Головна функція розсудку - це розчленування і рахування. Рівень розсудочного мислення - це рівень буденної свідомості, так званого " здорового глузду". Інструментарій розсудочного мислення - формальна логіка. Розум - це вищий рівень раціонального пізнання, для якого характерне творче оперування абстракціями і свідоме дослідження їх природи (саморефлексія). Головне завдання розуму - об'єднання багатоманітності, навіть синтез протилежностей, і з'ясування суттєвих причин розвитку явищ, що вивчаються. Інструментарієм пізнання розумного мислення є діалектика, як вчення про формування і розвиток знань в єдності їх змісту і форми. Процес розвитку мислення - це процес взаємопереходу і взаємозв'язку розсудку і розуму, процес розв'язання протиріч.

Раціональне пізнання відбувається завдяки мисленню. Мислення - це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах як поняття, судження, умовивід.

Поняття - це форма мислення, в якій предмет відображається в його істотних ознаках. Гегель вважав, що поняття - це думка про предмет. Поняття мають бути гнучкі та мінливі, взаємопов'язані, єдині в протилежностях, щоб точно відобразити реальний розвиток об'єктивного світу. Поняття повинні бути настільки витонченими, щоб зуміти суперечливий світ відобразити несуперечливим способом. Найзагальніші поняття - це філософські категорії.

Судження - це форма абстрактного мислення, в якій щось стверджується або заперечується про предмети, їх зв'язки та властивості. Судження складаються з понять і виражаються розповідним реченням. Вони можуть бути істинними і хибними. " Київ - столиця України" - судження істинне, " Злочин - це добро" - хибне судження. Поняття і судження складають той будівельний матеріал, з якого потім створюється умовивід.

Умовивід - це форма мислення, в якій з двох або більше суджень - засновків виводиться нове знання.

Наприклад: Всі люди смертні;

Сократ - людина;

________________

Сократ - смертний.

Умовиводи бувають демонстративними і недемонстративними; індуктивними, дедуктивними і за аналогією. В індукції думка рухається від одиничного до загального. В дедукції – від загального до одиничного. Умовивід за аналогією - від одиничного до одиничного, від часткового до часткового. Отже, рівнями пізнання є раціональне та чуттєве. Формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприймання, уявлення. Формами раціонального пізнання є форми мислення, такі як поняття, судження, умовивід.

Раціональне мислення пов'язане не тільки з чуттєвими, але й з іншими формами нераціонального пізнання, серед яких чільне місце посідає інтуїція - спосіб одержання нового знання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. В історії філософії на важливу роль інтуїції наголошували Р.Декарт, який вважав, що інтуїція невіддільна від раціоналістичного методу пізнання, А.Бергсон (засновник інтуїтивізму), який вважав інтуїцію дійсним філософським методом, завдяки якому відбувається злиття об'єкта з суб'єктом. Цікавим є тлумачення співвідношення раціональної та ірраціональної сторін пізнання російських філософів-інтуїтивістів. Зокрема, С.Л.Франк наголошував на нерозривному зв'язку раціонального та ірраціонального, в якому перевагу надавав останньому. Також проблеми співвідношення раціонального, ірраціонального і чуттєвого були актуальними для герменевтики та інших філософських сучасних напрямків.

План семінарського заняття:

1. Проблема пізнання у філософії.

2. Діалектика суб'єкта і об'єкта пізнання. Суверенність мислення.

3. Проблема критеріїв істини в сучасній філософії.

4. Загальна характеристика чуттєвого та раціонального рівнів пізнання.

5. Порівняльна характеристика розсудливого та розумного в пізнанні.

6. Загальна характеристика форм абстрактного мислення.

Контрольні запитання:

1. Що вивчає гносеологія?

2. Визначте зміст поняття " суб'єкт пізнання".

3. В чому полягає активність суб'єкта пізнання?

4. Визначте зміст поняття " об'єкт пізнання".

5. Як співвідносяться поняття " об'єкт" та " предмет" пізнання?

6. В чому полягає сутність співвідношення понять " істинність" і " правильність"?

7. Як визначається " омана"?

8. Чим відрізняється розсудливий рівень пізнання від розумного?

9. Які форми абстрактного мислення ви можете назвати?

Теми рефератів:

1. Гносеологічна проблематика в німецькій класичній філософії.

2. Основні напрямки гносеологічних проблем у сучасній західній філософії.

3. Співвідношення раціонального та ірраціонального, дискурсивного та інтуїтивного в процесі пізнання.

4. Пізнання як вид духовної діяльності і феномен культури.

5. Пізнання і розуміння в філософській герменевтиці.

6. Пізнавальні процеси у правотворчості.

7. Істина як мета правозастосовної діяльності.

Список літератури:

1. Філософія // за ред. Надольного І.Ф.–– К., 1997.

2. Філософія // за ред.Заїченка.–– К., 1995.

3. Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії: Курс лекцій для вищих навчальних закладів.–– К., 1993.

4. Шкепу М.О. Чуттєве споглядання як перший рівень пізнання: Конспект лекцій для студентів філософських факультетів.–– Чернівці, 1996.

5. Ярошевець В.І. Людина в системі пізнання.–– К., 1996.

Список додаткової літератури:

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика.–– М., 1991.

2. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник для вузов.–– М.: Изд-во МГУ, 1998.

3. Билатов М.И. Истина. Знание. Убеждение.–– Р.-на-Д., 1990.

4. Борисов И.И. Homo cognoscens. Человек познающий: очерки по истории гносеологии.–– СПб., 1999.

5. Гносеология в системе философского мировоззрения / Отв.ред. Лекторский В.А.–– М., 1983.

6. Ермакова Е.Е. Философия: Учебник для вузов.–– М., 1999.

7. Ильин В.В. Теория познания. Эпистемология.–– М.: Изд.МГУ, 1994.

8. Копнин П.В. Диалектика как логика и теория познания.–– М., 1974.

9. Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки.–– М., 1974.

10. Крымский С.Б., Парахонский Б.А. Эпистемология культуры.–– К., 1993.

11. Меркулов И.П. Когнитивная эволюция.–– М., 1999.

12. Микешина Л.А., Опенков М.Ю. Новые формы познания и реальности.–– М., 1997.

13. Мировоззренческие ориентиры мыслительной культуры / Отв.ред.Андрос Е.И., Табачковский В.Г.–– К., 1993.

14. Познание в социальном контексте.–– М., 1994.

15. Рудкевич М.Н., Лойфман И.Я. Диалектика и теория познания.–– М., 1994.

16. Теория познания в 4-х томах под ред. Лекторского В.А., Озерова Т.И.–– М., 1991.

17. Философия: Учебник для высших учебных заведений.–– Р.-на-Д., 1997.

18. Цофнас А.Ю. Теория систем и теория познания.–– Одесса, 1999.

19. Шинкарук В.И. Единство диалектики, логики и теории познания.–– К., 1977.

20. Эволюция, культура, познание (РАН, Институт философии, отв.ред.И.П.Меркулов).–– М., 1996.

21. Эволюционная эпистемология. Проблемы. Перспективы.–– М., 1996.

22. Юрген Хабермас. Познание и интерес // Философские науки.–– 1990.–– № 1.