Система форм (джерел) права у країнах романо-германської правової сім’ї.

План.

Вступ. Поняття «правової системи», «правовий тип, сім’я»

1.Історичні етапи становлення і розвитку романо-германської (континентальної) сім’ї правових систем

2. Система форм (джерел) права у країнах романо-германської правової сім’ї.

А) Закон в системі джерел континентального права.

Б) Звичай: його роль та взаємодія з іншими джерелами права

В) Роль судової практики у країнах романо-германської правової сім’ї.

Г) Правова доктрина. Загальні принципи права.

3.Правові групи континентального права.

А) Особливості рецепції римського права.

Б) Особливості правової ідеології.

В) Особливості юридичної мови.

Г) Особливості судових рішень.

Д) Особливості конституційного контролю.

Е) Особливості статусу адвокатів.

4.Особливості поділу права на приватне і публічне.

Вступ

Поняття типу (сім’ї) правової системи

Термін «правова система» виражає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємозалежних юридичних засобів і явищ держави. У цьому терміну укладена узагальнююча теоретична модель (конструкція) правового змісту, що функціонує легітимно.

Термін «правовий тип (сім’я)» - це узагальнююча теоретична модель правового змісту, що має штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім’я) правових систем відображає загальні й особливі риси конкретних національних правових систем, подібність і розходження яких визначаються відповідно до позначених критеріїв.

«Тип правової системи» і «сім’я правових систем» уживаються як тотожні поняття. Слово «сім’я» має більше соціальне, ніж юридичне значення. Термін «тип» адекватно відображає юридичний зміст поняття, позначеного терміном «сім’я». Доцільність його введення обумовлена також необхідністю єдиного підходу до типології як держави, так і його правової системи: класифікація держав дається по типах, а не по «сім’ях».

Тип (сім’я) правової системи - сукупність національних правових систем держав, які мають загальні риси, що проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, що домінують форм (джерел) і принципів права, систем права й систем законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, подібності правових категорій і понять.

1. Історичні етапи становлення і розвитку романо-германської (континентальної) сім’ї правових систем

Общепризнанным центром развития романо-германского типа правовой системы считается континентальная Европа, поэтому его называют ещё континентальным.

Правові системи країн континентальної Європи формувалися протягом тривалого часу під впливом римського права. Саме той факт, що витоки континентального права знаходяться у праві Давнього Риму, і відрізняє його від інших правових сімей сучасності.

Умовно можна виділити такі основні етапи становлення і розвитку романо-германської сім’ї правових систем.

Шшш ии и и и ии и ииииитчяфЯФЯ етап (до ХІІІ ст.)характеризується створенням передумов для формув ання єдиної системи континентального права. На європейській території в той час розповсюдження мало переважно звичаєве право місцевих племен та народів, яке було достатньо різнобарвним і примітивним. Римське право майже не користувалося попитом, і здавалося, що після таких подій, як виникнення і розповсюдження християнства, велике переселення народів Євразії, нашестя германців, падіння Західного Риму, воно взагалі зникне. Але вже у Ранньому Середньовіччі у Західній Європі спостерігається тенденція до збереження надбань римського права. Цьому сприяли такі чинники:

· “персоналізація”Ф варварського права. У варварських королівствах тих часів не існувало єдиного права для всього населення. Кожну людину судили за правовими звичаями тієї етнічної групи, до якої вона належала: франка – за франкськими (салічними) злдшдд ллвичаями, бургунда – за бургундськими, римлянина – за римськими. Таким чином, римське право зберігало свій регулятивний вплив на окрем ииииии і групи населення;

· вивчення та коментування джерел римського права глосаторами (глосатори займалися аналізом змісту окремих слів, порівнянням паралельних місць досліджуваних джерел, результатом чого були короткі примітки між рядками або на полях оригіналу – глоси);

· викладання основ римського права у юридичних школах та університетах Північної Італії та Південної Франції. Слід зазначити, що у таких відомих університетах тих часів, як Болонський, Паризький та ін., акцент у навчанні робився не на позитивне право, а на право як таке, яким воно повинно бути, на його зв’язок з релігією, філософією та мораллю. Професори доносили до студентів загальні принципи та методи, які дозволяли створювати справедливі норми. Такий підхід до навчання справдовувався і з огляду на те, що в університетах навчалися студенти з різних країн, в яких історично склалися різні правові джерела. Це сприяло розповсюдженню в Європі більш-менш ккккккккккккккккккккккккккККККККККККККККККККККККККуніфікованих уявлень про сутність і зміст римського права;

· виникнення і розвиток канонічного права, яке являло собою поєднання догматів християнства з нормами римського права. Воно складалося з рішень церковних соборів, актів Папи Римського, декреталій впливових єпископів та регулювало не тільки питання внутрішнього життя церковних організацій, а й деякі сімейні, шлюбні та майнові відносини. Вплив канонічного права у Західній Європі посилився після так званої “папської революції” ХІ ст., яка призвела до визнання незалежності Західної церкви від світської влади та виникнення теорії “двох мечів”. Згідно з цією теорією, порядок у суспільстві забезпечується за допомогою двох мечів: “меча світського”, що знаходився в руках королів, феодалів і мав визначати правила поведінки мирян у поза церковній сфері, та “меча духовного”, під яким розумілася юрисдикція папи, яка діяла щодо духівництва, а також спрямовувала світські власті на шлях істини та справедливості.

Другий етап (ХІІІ – ХVІІІ ст..) характеризується зростанням значення римського права в Європі. На початку цього етапу Західна Європа існувала як відносно цілісне історико-культурне, соціально-політичне, цивілізаційне співтовариство, як регіональна, феодальна романо-германська цивілізація. Подальший розвиток європейського права безпосередньо пов’язаний з епохою Ренесансу (Відродження), яка ознаменувалася поверненням до культурної спадщини античності у різних сферах (в тому числі і в правовій). Широкого поширення наприкінці цього етапу набувають також ідеї природного права.

Даний етап мав наступні особливості:

· завдяки діяльності постглосаторів (або коментаторів), які намагалися осмислити юридичні норми з позицій природного права, римське право починає пристосовуватись до потреб сучасності. Хоча коментаторів часто піддають критиці за використання схоластичних методів, за нескінченні суперечки про поняття, їх вплив на формування романо-германського права важко переоцінити. Наприклад, саме постглосатори вперше використали та теоретично обґрунтували поняття “юридична особа”, без якого важко уявити сучасне європейське право.

· римське право все більше інтегрується у юридичну практику. Розвиток та ускладнення торгівельних зносин, міжнародних політичних та культурних стосунків вимагають вдосконалення нормативного регулювання, що призводить до розширення сфери застосування римського приватного права, яке значно перевершувало місцеві звичаї. На зміну персональному підпорядкуванню праву, коли особи підпадають під дію франкського, германського або римського права в залежності від особистих якостей, приходить конкуренція місцевого та римського права, яка все частіше вирішується на користь останнього – при розгляді більш складних відносин пріоритет надається римському праву. Завдяки великому авторитету професорів права, які займалися дослідженням та відродженням римського права, суди часто надсилали матеріали складних справ на той чи інший юридичний факультет, висновки якого фактично перетворювалися на судове рішення.

· починає вимальовуватися поділ права на приватне та публічне. Хоча цей поділ права ще не має чітко окреслених меж і не знаходить належного втілення у законодавчій та судовій практиці, але виникає розуміння тієї істини, що практично кожен індивід існує або може існувати не в одному, а у двох правових полях: як приватна особа і як громадянин своєї держави. Разом з тим, слід зауважити, що на відміну від римського права, яке поділяло людей на вільних і рабів і визнавало за вільними формально юридичну рівність, для середньовічної Європи була характерною значна диференціація населення: на духівництво і мирян, сеньйорів і васалів, феодалів і селян, цивільних і війсь

· \\\\\кових... Більш того, усередині цих прошарків існує своя диференціація – так, духівництво поділяється на “чорне” і “біле”, селяни – на віланів (тобто вільних) та сервів (особисто залежних) тощо.

· подальша диференціація права, яке, крім згаданого вже відокремлення права канонічного від права світського, поділяється також на право феодальне, торгове, королівське тощо.

Феодальне право регулювало відносини “сеньйор-васал”, а його підгалузь – маноральне (помісне) право – відносини “поміщик-селянин” в межах окремого маєтку (манору). За своєю сутністю феодальне право було несистематизованим звичаєвим правом.

Торгове право (Lex mercatoria) складалося з купецьких звичаїв, частково уніфікованих правил торгівлі та норм справедливості, що випливали з канонів християнської моралі. Воно охоплювало три різновиди норм, що регулюють специфічні відносини у сфері торгового обігу:

1)власне торгове право, яке регулювало відносини між учасниками торгових угод на ринках, ярмарках, портах тощо;

2)міське (муніципальне) право, яке регулювало відносини між жителями міст (тобто у головних осередках торгівлі тих часів). Найбільш відомим муніципальним правом було Магдебурзьке право, яке стало зразком для багатьох міст Європи;

3)цехове (гільдійське або корпоративне) право, котре визначало особливості правового регулювання відносин між членами корпоративних утворень (ремісниками, банкірами, моряками тощо).

Королівське право формувалося завдяки правотворчості монархів (королів, герцогів, імператорів). На відміну від феодального та торгового права, королівське право було більш систематичним та універсальним, що споріднювало його з правом канонічним. Поступово, з розвитком, воно витісняє феодальне та торгове право, починає домінувати над правом канонічним та, врешті решт, обумовлює диференціацію національних правових систем.

Третій етап (ХІХ – початок ХХ ст..) знаменує завершення процесу формування системи романо-германського права як цілісного явища. Характерними для даного етапу були наступні моменти:

· закон остаточно набуває значення основного джерела права, яке має нічим не обмежене верховенство. Серед основних чинників, що сприяли піднесенню закону на вищі позиції в континентальній Європі, можна назвати такі:

1) ідея суспільного договору у інтерпретації Ж.-Ж. Руссо, за якою члени суспільства передають право вирішувати свою долю колегіальному органу (парламенту). Формулювати загальнообов’язкові правила поведінки має парламентська більшість, оскільки, на думку Руссо, меншість помиляється стосовно спільної волі народу, і належний до меншості громадянин має бути вдячний більшості за те, що вона примушує виконувати цю волю та позбавляє його від власних помилок;

2) режим парламентської демократії, який формується на засадах теорії суспільного договору і стає панівним у Європі внаслідок ліберально-демократичних революцій ХVIII-ХІХ століть. Основним постулатом даного режиму є уявлення про те, що парламент уособлює в собі суверенітет народу, оскільки всі громадяни можуть потенційно взяти участь у його формуванні і, таким чином, прийняті парламентом акти є виразом волі всього народу;

3) теорія правового позитивізму, яка розуміє під правом тільки формалізовані, позитивно зафіксовані (писані) норми, що виникають внаслідок державного волевиявлення.

· відбувається глобальна кодифікація права, яка сприяє подоланню роздробленості нормативного матеріалу, впорядкуванню діючого законодавства, очищенню його від застарілих норм тощо. Такі нормативно - правові акти, як Цивільний кодекс Франції 1804 р. (відомий як Кодекс Наполеона), Австрійський цивільний кодекс 1811 р., Німецький цивільний кодекс 1896 р., Швейцарський цивільний кодекс 1907 р. мали не тільки велике значення для власних держав, але й значно вплинули на формування правових систем інших країн світу.

· Під впливом кодифікаційних процесів в Європі остаточно сформувалися романська та центральноєвропейська (германська) групи правових систем.

Можна виділити також четвертий етап розвитку континентального права, який бере відлік від Другої Світової війни. В процесі ліквідації в Європі наслідків нацистського панування відбувається відродження ідей природного права, оскільки позитивістський підхід до права значною мірою скомпрометував себе і виникла необхідність ціннісного наповнення правової дійсності. На даному етапі відбувається зміна теорії і практики парламентської демократії на демократію конституційну, якій притаманні наступні риси:

1) державна влада, в тому числі законодавча, обмежується фундаментальними правами та свободами людини і громадянина;

2) конституційні норми є нормами прямої дії, тобто можуть застосовуватися судами безпосередньо, навіть за відсутності конкретизуючих законів;

3) закони повинні бути правовими, тобто відповідати певним стандарт ам свободи, рівності та справедливості;

4) Конституція розглядається як жорстка, тобто така, яка не може бути свавільно змінена за ініціативою парламентської більшості;

5) Наявність суддівського контролю за конституційністю законів, для чого створюються спеціальні органи конституційної юрисдикції (Конституційні суди).

Поступово змінюється ставлення до судового прецеденту в континентальній Європі, і хоча закон традиційно має найвищий авторитет, але у більшості європейських країн він вже не розглядається як безальтернативне джерело права.

У другій половині ХХ століття на розвиток романо-германського права суттєво впливають європейські інтеграційні процеси, які призвели до створення Європейських співтовариств (Європейське економічне співтовариство, Європейське співтовариство вугілля і сталі, Європейське співтовариство з атомної енергії), а згодом, на їх основі - Європейського Союзу та європейського права (або права ЄС). Головним наслідком цього стала гармонізація та уніфікація правових систем романо-германської сім’ї.

Система форм (джерел) права у країнах романо-германської правової сім’ї.

Багатоманітність правових систем і їхня специфіка значною мірою ускладнюють розгляд джерел права, їхньої системи. Разом з тим функціонування джерел права країн романо-германського типу правових систем має низку характерних особливостей, які відрізняють їх від джерел права інших правових сімей. Так, пошук правової норми, яку потрібно застосовувати в конкретній справі, романо-германські правники вестимуть в нормативно-правових актах (перш за все в законах), тоді як для правників англо-американської сім’ї найбільш природним буде її пошук в судових прецедентах. Для романо-германської сім’ї визначальним є точне знання норм та принципів права, їх взаємодія та техніка правозастосування. Основну увагу юристів континентального права привертають норми матеріального права, тоді як юристів загального права – процесуальні.

Слід особливо відзначити, що серед усіх джерел права пріоритетне місце в романо-германському праві віддається закону. Загалом можна сказати, що більшість правових норм романо-германського права можна знайти в джерелах права, представлених тріадою: Конституція – закон – підзаконний акт. Зауважимо, однак, що визначення закону і класифікація нормативно-правових актів не співпадає в різних країнах. Так, наприклад виділяється закон в матеріальному сенсі – як сукупність нормативно-правових актів, і закон в формальному сенсі – як нормативно-правовий акт, що приймається парламентом. Іноді до нього долучають делеговане законодавство.

Крім нормативно-правового акту в романо-германській системі джерел права функціонують і інші джерела, які доповнюють, розвивають і корегують норми права, встановлені нормативно-правовим актом. В різні історичні епохи в різних країнах значення того чи іншого джерела права може посилюватися або послаблюватися. Однак, було б невірним не враховувати їх при дослідженні правового регулювання в цих країнах.

Які ж джерела права є загальними для всіх правових систем романо-германського типу?

1. Нормативно-правові акти. Як ми вже відзначали, як правило, існує певна ієрархія нормативно-правових актів, які визначаються тріадою Конституція-закон-підзаконний акт. Закон повинен відповідати Конституції, не суперечити їй, підзаконний акт повинен відповідати закону, на розвиток якого він приймається. В разі наявності делегованого законодавства останнє повинно прийматися у відповідності з положеннями закону, який уповноважує на прийняття делегованого законодавства.

2. Міжнародні договори, роль і значення яких для функціонування національних правових систем протягом останніх десятиріч значно виросла. Зокрема, значна кількість країн визнала пріоритет міжнародних норм і принципів права над національним законодавством або визнала міжнародні договори, перш за все ті, які ратифіковані парламентом, частиною національної правової системи.

3. Загальні принципи права, що задають вектори розвитку правових норм та рамки, в яких формується право і функціонують державні органи. Відродження концепції природного права і поступова утрата своєї ролі юридичним позитивізмом веде до посилення такого джерела права, як загальні принципи права. Особливе значення в системах джерел права сучасних демократичних держав (зокрема, Європи) відіграють загальні принципи права, що підкреслюють пріоритет прав і свобод людини.

4. Судова практика (правові прецеденти), які здійснюють значний вплив на функціонування правових систем, однак нерідко не визнаються і заперечуються.

5. Звичаї, які складають звичаєве право, значною мірою витіснене або абсорбоване законом та судовою практикою.

6. Доктрини, через які формувалася значна низка принципів права, які слугують путівником у правотворенні, правотлумаченні та правозастосуванні.

Джерела права в романо-германській правовій сім’ї можуть бути поділені на первинні – нормативно-правові акти і звичаї та вторинні – судові рішення (прецеденти), доктрини та інші джерела права. Однак в окремих країнах цей поділ має свої особливості. Так, наприклад в Італії до первинних відносять також делеговане законодавство і регіональні законодавчі акти, у Франції – загальні принципи права, в Данії – міжнародні угоди тощо. До вторинних відносять судові рішення (прецеденти), наукові праці (доктрини) вчених-правників. Іноді до вторинних джерел відносять рішення іноземних судів, які були прийняті в схожих правових системах. Зокрема це стосується діяльності конституційних судів – рішення конституційного суду певної країни, перш за все щодо прав людини, стають іноді зразком для конституційних судів інших держав.