Розділ 8 цілителі душі і тіла

Вже не сльози, а смертельна знемога застилала очі Меррі, коли він наближався до розбитих воріт Мінас‑ Тіріту. Він не звертав уваги ані на руїни, ані на трупи. Пахло згарищем, літав попіл ‑ багато облогових машин згоріло чи попадало до ровів; потрапляли туди і люди, і тварини. Там і тут валялися напівобвуглені туші оліфантів ‑ несхибні лучники Мортонду вражали їх влучними пострілами в очі. На нижніх колах повітря відгонило кислим смородом пожеж. Однак прохід до брами уже розчистили, і з міста принесли зручні ноші з м'якими подушками для Еовіни. Тіло Теодена накрили златотканим покривалом. Роханці запалили смолоскипи і оточили носилки; бліді в денному світлі язички полум'я тріпотіли на вітрі".

Перехожі знімали шапки і низько вклонялися перед цими людьми. Вони підіймалися брукованими вулицями все вище й вище. Меррі підйом здавався нестерпно довгим, він плентався, як уві сні, вже не розуміючи, куди йде та навіщо. З кожним кроком слабкішим здавалося йому світло смолоскипів, потім воно зовсім згасло. Меррі стало млосно, майнула думка: «Це, мабуть, підземний хід до могили, де ми залишимось назавжди...» Аж раптом у сонний одур увірвався знайомий голос:

‑ Меррі! Нарешті! Нарешті я тебе зустрів!

Меррі насилу підвів голову, і морок трохи розсіявся. Перед ним стояв Пін! Вони були одні посеред вузької вулички. Меррі протер очі.

‑ Де ярл і де Еовіна?

Його затрусило, він осів на чийсь поріг і знову розридався.

‑ Їх понесли нагору, до Цитаделі, ‑ пояснив Пін. ‑ А ти, схоже, заснув на ходу і десь завернув не туди. Коли помітили, що тебе нема, Гандальф послав мене шукати, і ось... Ох, бідолаха! Як же я давно тебе не бачив! Ти жахливо втомився, правда? Тоді не буду тобі заважати балаканиною, скажи тільки ‑ ти не поранений?

‑ Здається, ні. Тільки знаєш, Піне, як я штрикнув цього... чорного... так у мене правиця й оніміла. А меч згорів, мов тріска.

Пін занепокоївся. [119]

‑ Знаєш, пішли‑ но хутчіш до Гандальфа. Шкода, що я тебе понести не зможу, бо ти ж ледве ноги тягнеш! Треба було і тебе відразу на ноші... але вибачимо людей: стільки усього звалилося на них відразу, тут вже не до гобітів...

‑ Непомітність і корисною буває, ‑ зауважив Мер‑ рі. ‑ Той, чорний, мене теж не помітив. Ні, про це поки що не буду... Допоможи, Піне. У мене в очах темно, і рука мов крижана...

‑ Обіприся об мене, Меррі, голубчику, і підемо. Потихеньку, потрошку, тут недалечко.

Меррі зробив кілька кроків і зупинився.

‑ Ти мене поховаєш? ‑ раптом запитав він. ‑ Як треба, по‑ нашому?

‑ Що ти верзеш! ‑ обурився Пін бадьоро, хоча серце в нього так і стислося. ‑ Ми ж ідемо до Дому Цілителів!

Вони вийшли з провулка під стіною четвертого кола на головну вулицю і крок за кроком стали підніматися до Цитаделі. Меррі хитало, він бурмотів щось, немов крізь сон. «Так ми і за сто років не дійдемо, ‑ подумав Пін. ‑ Невже ніхто не допоможе? Адже я його, бідолаху, ні на хвилинку залишити не можу!»

Їм пощастило: незабаром повз них щодуху пробіг хлопчисько, і Пін упізнав Бергіля, сина Берегонда.

‑ Гей, Бергілю! ‑ гукнув Пін. ‑ Куди поспішаєш? Радий тебе бачити живого і здорового.

‑ Я став у лікарів за посильного. Мені затримуватися не можна!

‑ І не треба. Ти тільки скажи лікарям: у мене тут гобіт, по‑ вашому періан, потерпілий у бою. Сам він до них не дістанеться. А якщо побачиш Мітрандіра, скажи і йому!

Бергіль кивнув і помчавея далі.

‑ Ну, тепер розумніше присісти і почекати, ‑ сказав Пін. Він посадив Меррі на краю бруківки, на сонечку, присів поруч, поклав голову хворого собі на коліна й обережно обмацав його руки. Правиця і справді була важка і холодна, мов крига.

Незабаром з‑ за рогу з'явився Гандальф, він схилився до Mepjpi, погладив по голові, потім узяв на руки.

‑ Йому б треба влаштувати урочистий в'їзд, ‑ пробурмотів маг. ‑ Бачиш, друже, якби Елронд не згодився і ви не пішли з нами, було б набагато гірше... ‑ Він зітхнув і [120] додав буркотливо: ‑ Новий клопіт на мою голову, але ж долю битви ще не вирішено!

Тепер усі троє ‑ Фарамир, Еовіна і Меррі ‑ лежали в Домі Цілителів, на зручних постелях, оточені турботою і спокоєм. Щоправда, колишнє мистецтво лікування призабули в Мінас‑ Тіріті, але ще вміли лікувати від усіх поранень і хвороб, які зустрічалися в Гондорі та на узбережжі. Тільки проти старості не було засобу, і нинішні гондорці жили лишень трохи довше інших народів, а щасливців, котрим в розквіті сил перевалило за сотню, можна було на пальцях перерахувати. Останніми роками з'явилася ще мор‑ іульська пошесть. Вражала вона людей, що потрапляли на очі назгулам. Цілителі виявилися неспроможні лікувати цю хворобу. Нещасні поступово занурювалися в непробудний сон, втрачали мову, потім тіла їхні ставали немов крижані, і наставала смерть. Лікарі і Доглядальниці Дому Цілителів підозрювали, що саме ця жахлива напасть вразила і напіврослика, і Красу Рохану. До полудня вони ще могли говорити, шепотіли щось (доглядальниці старанно прислухалися, сподіваючись зрозуміти суть хвороби), але незабаром замовкли, глибоко заснули, а коли сонце схилилося на захід, сіра тінь лягла на їхні обличчя. Фарамира, навпаки, спалювала страшна гарячка. Гандальф переходив від хворого до хворого, доглядальниці переказували йому слово в слово все почуте. Так тягся цей день у Домі Цілителів, доки на полях Пеленнору кипіла велика битва, повна дивних несподіванок і мінливої удачі. Нарешті рожеве західне світло проникло крізь високі вікна, оманливо розрум'янивши мертвотно‑ сірі обличчя хворих. Дивлячись на Фарамира, старша з доглядальниць, Іорет, мовила, плачучи:

‑ І такого красеня ми повинні втратити! Де ж королі колишніх часів? У старовинних книгах говориться: «Рука короля зціляє». За цією ознакою навіть можна відрізнити справжніх королів...

‑ Запам'ятайте всі слова Іорет, ‑ зауважив Гандальф. ‑ В них полягає зерно надії. Адже по місту ходять чутки, що король повернувся!

‑ Я зайнята по горло, мені ніколи слухати, що там кричать чи шепочуть, ‑ відповіла стара. ‑ А що стосується надії, я сподіваюся принаймні, що убивці не з'являться тут і не згублять наших хворих... [121]

Гандальф, не дослухавши, поспішно вийшов на вулицю. Західна заграва вже тьмяніла, вершини гір мов засипало попелом, вечір затопляв низини.

Після заходу сонця Арагорн, Еомер і Імраель, зібравши усіх, хто вижив, рушили до міста. Неподалік від воріт Арагорн сказав:

‑ Подивіться, як палає захід! Це ознака майбутніх змін. Мінас‑ Тіріт жив під рукою намісників довго; якщо я вступлю сюди незваний, це викличе сумніви і суперечки, згубні під час війни. Тому я в столицю не ввійду і про свої права заявляти не буду, доки не визначиться, за ким перемога: за нами чи Мордором. Я поставлю тут намет і буду чекати, коли Намісник покличе мене.

‑ Але ж ти вже підняв прапор з гербом Еленділа! ‑ заперечив Еомер. ‑ Невже ти не зажадаєш належної зустрічі?

‑ Рано, ‑ відповів Арагорн. ‑ Поки Ворога не розбито, я не стану позиватися.

‑ Дозволь мені, родичеві Денетора, висловити свою думку, ‑ сказав Імраель. ‑ Твоє рішення підказане мудрістю. Денетор упертий і гордий, але вже старий. З того часу, як важко поранили його молодшого сина, він поводиться дивно. Але, з іншого боку, не годиться тобі чекати, мов прохачеві, біля воріт своєї столиці!

‑ Я залишуся не як прохач. Зі мною Слідопити, а вони не звикли жити за кам'яними стінами.

Він велів згорнути свій прапор, а зірку Арнору зняв і віддав на збереження синам Елронда.

Імраель і Еомер попрощалися з Арагорном, в'їхали до міста і піднялися до Цитаделі, оточені радісною юрбою. У великому залі Білої вежі вони сподівалися побачити Денетора, але його крісло було порожнє, а посередині залу, під пологом, спочивав Теоден, ярл Рохану. Дванадцять смолоскипів горіло довкола нього, дванадцять воїнів Гондору і Рохану стояли на варті. Ложе затягли білою та зеленою тканиною, поверх парчевого покривала блищав оголений меч, біля ніг лежав щит. Сиве волосся ярла в мерехтінні смолоскипів блищало, як струмені води, а обличчя здавалося молодим, хоча на ньому відбивався спокій, якого молодість не знає.

‑ Де ж Намісник? ‑ після довгого мовчання напівголосно спитав Імраель. [122]

‑ Він у Домі Цілителів, ‑ відповів один із дванадцяти воїнів.

‑ А де сестра моя Еовіна? ‑ спитав Еомер. ‑ Вона заслужила не меншу пошану, чому її немає тут?

‑ Так вона жива! ‑ відповів Імраель. ‑ Хіба ти не знав?

Нові надії, нові тривоги! Не промовивши більше ані слова, Еомер вийшов із зали; правитель Дол‑ Амроту пішов за ним. Над містом уже стояв вечір, на небі роїлися зірки. У саду Дому Цілителів вони зустріли Гандальфа; він вів когось, загорненого у темно‑ сірий плащ.

‑ Ми шукаємо Намісника, ‑ сказав Імраель. ‑ Нам розповіли, що він десь тут. Хіба він поранений?

‑ І де Еовіна? ‑ додав Еомер.

‑ Обоє вони тут, ‑ відповів Гандальф. ‑ Намісника Фарамира поранено отруєною стрілою, Еовіна при смерті. А Денетора більше немає на світі.

‑ Виходить, ми здобули безрадісну перемогу, ‑ спохмурнів Імраель. ‑ І заплатили дорогу ціну: обидві союзні країни залишилися без правителів! Теодена замінив Еомер. Хто ж замінить Денетора? Чи не послати за Арагорном?

‑ Арагорн уже тут, ‑ людина в плащі увійшла до кола світла, і друзі впізнали спадкоємця Еленділа, хоч він і прикрив кольчугу лоріенським плащем, а з прикрас залишив лише зелений камінь Галадріелі.

‑ Я прийшов на вимогу Гандальфа як вождь арнор‑ ських дунаданів. Правити в місті і краї до одужання Фарамира слід тобі, володарю Імраель. А в усіх інших справах, мені здається, ми усі повинні в ці дні підкорятися Гандальфу.

‑ Насамперед досить стояти під дверима, ‑ кинув маг. ‑ Ми не маємо ані хвилини на розмови. Арагорн ‑ остання надія наших хворих. «Рука короля зціляє», ‑ так сказала вельми досвідчена Іорет!

На порозі будинку стояли двоє охоронців у чорно‑ срібному одязі: один високий, другий на зріст як хлопчик. Цей другий, угледівши Арагорна, радісно заволав:

‑ Блукачу! Оце так зустріч! Знаєш, а я відразу угадав, що це ти пливеш! А всі кричали «корсари, корсари!» і не хотіли мене слухати. Як же ти все це влаштував?

Арагорн, сміючись, потиснув руку гобіта. [123]

‑ Потерпи, друже мій, зараз не до балаканини...

‑ Як дивно він звертається до короля, ‑ шепнув Імраель Еомеру. ‑ Під яким же ім'ям ми будемо коронувати його?

Арагорн почув і відповів, усміхаючись:

‑ Нашою стародавньою мовою мене звуть Елессар ‑ Скарб Ельфів, і ще Еновінтар, Обновник, ‑ він торкнувся зеленого каменя на грудях. ‑ Але нащадки, якщо вони в мене будуть, нехай звуться Блукачами. По‑ нуменорськи звучить непогано: Тельконтар...

З цими словами він увійшов до будинку; його відразу провели до хворих. По дорозі Гандальф розповів йому про подвиги Еовіни і Меррі, про те, що вони говорили крізь сон.

Арагорн оглянув спершу Фарамира, потім Еовіну і Меррі і похитав головою:

‑ Доведеться застосувати все, Ідо я знаю і вмію. Як тут не вистачає Елронда! Він набагато досвідченіший, ніж я...

Помітивши, які змучені Арагорн і Гандальф, Еомер запропонував:

‑ А чи не відпочити спершу вам самим?

‑ Відкладати не можна, ‑ заперечив Арагорн. ‑ Для усіх трьох, а особливо для Фарамира, кожна хвилина може виявитися фатальною.

Він покликав стару Іорет і запитав:

‑ Ти відаєш запасами лікувальних трав у цьому будинку, чи не так?

‑ Так, пане, ‑ відповіла стара, ‑ і запаси чималі, запевняю вас. Але їх не вистачить на всіх, хто бідує, а де взяти ще, навіть не уявляю... У місті через усі ці неподобства нічого не знайдеш, і будинки згоріли, і крамниці, хлопчиків‑ посильних мало, шляхи перерізані... Вже дуже давно не прибувають товари з Лоссарнаху. Ми якось обходимося, вигадуємо, що можемо, повірте мені, пане!

‑ Повірю, коли побачу, ‑ перервав її Арагорн. ‑ У нас мало не тільки ліків, але й часу на зайві пересуди. Чи ви маєте ацелас?

‑ Не знаю, пане. Щось не пригадую... Хіба брат‑ аптекар підкаже...

‑ Його ще називають целема, або королівський листок, ‑ пояснив Арагорн. [124]

‑ А, ці! ‑ здивувалася Іорет. ‑ Зрозуміло, якби шановний пан так і сказав, я б відразу відповіла. Ні, цього ми не тримаємо. Мені навіть чути не доводилося, буцімто целема ‑ лікувальний засіб! Ото, знаєте, бувало, коли ми ходили до лісу збирати трави, сестри казали: «Дивіться, оце королівський листок! Цікаво, звідки така назва? Якби я була королевою, то саджала б у своєму садочку зелень більш показну та корисну!» Хоча, якщо розім'яти такий листок, він пахне дуже приємно. Чи, точніше, підбадьорливо.

‑ Дуже підбадьорливо, ‑ підтвердив Арагорн. ‑ А тепер, сестро, якщо любиш Фарамира, використай заради діла ноги замість язика і біжи за цією самою непривабливою зеленню. Переверни догори дном усе місто і дістань!

‑ А якщо в місті не знайдеться, я поскачу до Лоссарнаху, ‑ втрутився Гандальф, ‑ і візьму шановну Іорет з собою: вона вкаже мені цю траву, а Тінебор покаже їй, як слід поспішати, коли треба!

Іорет метнулася виконувати доручення; тим часом Арагорн попросив інших жінок приготувати гарячу воду, а сам присів на постіль Фарамира, поклавши одну руку йому на чоло, іншу ‑ на долоню. Обличчя пораненого вкривав липкий піт; він не помітив дотику ‑ він ледве дихав.

‑ Сили залишають його, ‑ сказав Арагорн Гандаль‑ фу, ‑ і не сама рана в тому винна. Подивись, як добре гоїться. Якби його вразила стріла назгула, він не дожив би до сьогоднішнього ранку. Хто витягав стрілу?

‑ Витягав я, ‑ відповів Імраель, ‑ і першу перев'язку робив я, але стрілу викинув ‑ було не до неї. Звичайна харадська стріла. Але хто, крім Чорного Вершника, міг нанести таку рану? Адже стріла ввійшла неглибоко, важливі жили не зачепила, звідкіля ж такий сильний жар, і слабкість, і така впертість недуги?

‑ Вплинуло усе разом: втома, душевний біль через батьківську немилість, рана і найгірше ‑ подих Темної Сили. Фарамир дуже стійкий, але ще до початку війни він часто бував на затемнених землях, у Привражжі. А це все одно, як кожного дня пити отруту. Шкода, що я не міг прийти раніше!

Іорет відшукала і привела брата‑ аптекаря.

‑ Милостивий пане, це ви запитували про королівський листок, як його звуть у народі? Він же ацелас, або [125] целема мовою вчених, а ті, хто має поняття про мову Валінору...

‑ Так, запитував я, ‑ перебив Арагорн, ‑ і мені байдуже, назвеш ти його «асеа араніон» чи целемою, аби дістав хоч листочок!

‑ Прошу пробачення, милостивий пане, ‑ зніяковів аптекар. ‑ Я бачу, переді мною не простий воїн, а людина вчена. На жаль, цієї трави ми не маємо, оскільки лікуємо тільки найтяжчі хвороби. А целема, наскільки нам відомо, придатна лишень для освіження повітря і підбадьорення втомлених. Старим переказам вірять тільки старі жінки, такі як Іорет, та й ті просто повторюють слова, що колись запам'ятали, не розуміючи суті:

Від засилля тіней чорних,

Від примар лихих, потворних,

Якщо світ надії згас,

Нас врятує ацелас,

Королем правдивим даний,

‑ Зникне біль і тінь розтане!

Як на мене, це просто жіноче марновірство. Ви, милостивий пане, самі розсудіть, чи є в цих віршах сенс і що з них витікає? Можу ще додати, що наші старі п'ють відвар цієї трави проти головного болю...

‑ Ну, коли так, ім'ям короля благаю: йди і пошукай якого‑ небудь старого, менш освіченого, але мудрішого, ніж тутешні мудреці! ‑ не втримавшись, закричав Гандальф.

Арагорн опустився на коліна біля постелі Фарамира, не віднімаючи руки від його чола. Обличчя Арагорна зблідло від напруги, він повторював ім'я Фарамира усе тихіше, немов спускаючись слідом за ним у глибокий колодязь.

Прибіг Бергіль і приніс шість сухих листків, загорнених у хустку.

‑ Ось! ‑ задихаючись, повідомив він. ‑ Королівський листок. Правда, сухий. Зірваний приблизно два тижні тому. Згодяться?

Хлопчик, глянувши на Фарамира, гірко схлипнув. Арагорн взяв у нього хустку і сказав з посмішкою:

‑ Молодець, це саме те, що потрібно. Найгірше тепер позаду. Побудь тут і не сумуй. [126]

Він узяв два листки, подихав на них, зім'яв, і в кімнаті повіяло лісовою свіжістю. Арагорн кинув ацелас у чашку з приготовленим окропом; свіжий запах ще підсилився, нагадуючи ранок у краю вічної весни... Арагорн підвівся ‑ очі його посміхалися ‑ і підніс трунок до вуст Фарамира.

‑ Ви подивіться! ‑ шепнула Іорет одній з доглядальниць. ‑ Який запашний! Діє куди сильніше, ніж я вважала. Цей запах нагадує мені троянди з Імлот‑ Мелуї, я їх бачила дівчиною. Сам король не міг би побажати кращих пахощів!

Фарамир поворухнувся, розплющив очі й осмислено та радісно глянув на Арагорна.

‑ Ти кликав мене? ‑ запитав він тихо. ‑ Я тут, володарю.

‑ Не йди більше у пітьму, ‑ наказав Арагорн. ‑ Це мій головний наказ. Відпочивай, набирайся сил і чекай ‑ я прийду.

‑ Я буду напоготові. Хто стане відпочивати, коли повертається король?

‑ Ну, а поки що до побачення. На мене чекають інші, ‑ відповів Арагорн.

Він вийшов з Тандальфом та Імраелем; Берегонд із сином залишились біля Фарамира, радісні й розчулені. Виходячи слідом за Гандальфом, Пін почув вигук старої Іорет:

‑ Король! Рука короля зціляє! Ви чули? Ну, що я казала?

Слова її миттєво сталі відомі в Домі Цілителів, а незабаром і все місто знало: законний король повернувся і зціляє поранених.

Тим часом Арагорн казав біля постелі Еовіни:

‑ Рана тяжка. Зламано ліву руку, що тримала щит; вона перев'язана правильно і згодом зростеться ‑ якщо у хворої вистачить сил вижити. Але джерело хвороби ‑ у правиці, що тримала меч; кістка ціла, але рука омертвіла. Еовіна билася із супротивником, набагато могутнішим від її власних сил душі й тіла. Навіть торкання до нього було згубним. Чорний Вершник ‑ і дівчина... Навіть не знаю, що й казати. Коли ми зустрілися вперше, вона нагадувала мені квітку, вражену морозом, приречену [127] на передчасне зів'янення... Адже хвороба давно точила її, чи не так, Еомере?

‑ Дивно, що ти запитуєш про це, володарю! Я ні в чому не дорікатиму тобі, але знаю точно: душа її заледеніла після зустрічі з тобою. Звісно, їй і раніше дошкуляли турботи; вона поділяла їх зі мною, вона стежила зі зростаючою тривогою, як Гадючий Язик підкоряв собі нашого ярла. Але ж не це викликало хворобу?

‑ Поміркуй краще, друже мій, ‑ втрутився Гандальф, ‑ у тебе були коні, походи, вільні степи, а сестра твоя, не менш сильна духом, сиділа вдома. Їй випала доля доглядати за старим, якого вона любила як батька, і намагатися, щоб він, старіючи, не заплямував свою колишню славу. І їй здавалося, що в очах людей вона значить менше, ніж ціпок, на який спирався старий. Хіба Гадючий Язик лив отруту тільки у вуха Теодена? «Халабуда, де пиячать недотепи, що знаються тільки на конях...» Ти ще не забув цих слів Сару‑ манових? Зрозуміло, Гадючий Язик не міг під дахом Золотого Двору висловлюватися так само відверто, але якби любов і вірність не замикали вуста твоєї сестри, Еомере, ти почув би від неї щось подібне. Хто міг довідатися, що казала вона сама собі гіркими безсонними ночами про вбоге життя в чотирьох стінах, у замкненій клітці?

Еомер мовчки дивився на сестру: прожиті разом роки дитинства і юності тепер уявлялися йому в іншому світлі.

‑ А щодо наслідків нашої зустрічі... ‑ додав Арагорн. ‑ Серед ударів, котрі наносить життя, мало настільки гірких і болісних для чоловічого серця, як любов прекрасної, гідної поваги дівчини, коли не можеш відповісти взаємністю. Ми попрощалися в Дунхаррані, я ступив на Стежину Мерців, незважаючи на глибокий розпач Еовіни, і у всіх моїх справах і небезпеках сум і тривога за її долю не залишали мене. Але тебе, Еомере, вона любить сильніше. Ви росли разом, ви дружили, я ж ‑ лише мрія і сон, надія на славу, чари невідомості. Мені вистачить сил зцілити її тіло і повернути душу з похмурих долин. Але не знаю, що чекає її після пробудження: надія, забуття чи туга. Якщо туга ‑ тоді їй не жити, в мене потрібного зілля не знайдеться. Ми можемо втратити її, найславетнішу з дочок Середзем'я... [128]

Арагорн подивився на біле, неживе обличчя, поцілував гладке холодне чоло і прошепотів:

‑ Прокинься, Еовіно, дочко Еомунда! Ворог твій знищений твоєю рукою!

Вона не ворухнулася, але задихала глибше і рівніше. Арагорн розтер ще два листки ацеласу і, заваривши окропом, обмив відваром обличчя і праву руку дівчини, що мляво лежала поверх ковдри.

Може, Арагорн і дійсно успадкував чарівницькі вміння стародавніх дунаданів, а може, просто далося взнаки душевне напруження: усім здалося, що з вікна повіяло свіжим вітром. Ніяких запахів не було в ньому ‑ тільки повітря, чисте, нескаламучене повітря засніжених вершин і далеких берегів, обмитих срібною піною Моря.

‑ Прокинься, Еовіно, Красо Рохану! ‑ повторив Арагорн, узявши її за руку. ‑ Прокинься! Тінь відлетіла, пітьма розвіялася!

Арагорн підвівся і передав руку хворої Еомеру.

‑ Поклич її, Еомере, ‑ наказав він і тихо вийшов з кімнати.

‑ Еовіно! Еовіно! ‑ зривистим голосом покликав Еомер.

Дівчина повільно розплющила очі.

‑ Брате! Це ти? Як добре! А мені казали, ти загинув... ні, це нашіптував хтось уві сні... Чи довго я спала?

‑ Ні, сестро, зовсім недовго. Не думай про це!

‑ Я чомусь жахливо втомилася, доведеться трохи відпочити... Але скажи мені, що з Теоденом? Не жалій мене, не обманюй, я знаю, це був не сон... Він загинув!

‑ Так, загинув. Але він встиг передати прощальне вітання Еовіні, своїй названій доньці. Нині він спочиває з пошаною у великому залі Білої Вежі Мінас‑ Тіріту.

‑ Гіркий кінець... і все ж таки щасливий. На такий я й не сподівалася в ті сумовиті роки, коли будинок Еорла заслуговував на меншу пошану, ніж хатина старанного пастуха... А що з напівросликом? Знаєш, Еомере, він поводився хоробро, він врятував мене!

‑ І постраждав разом з тобою, ‑ відповів Гандальф. ‑ Він лежить тут неподалік. Я зараз піду до нього. Ти, Еомере, можеш залишитись, але не стомлюй сестру, не говори про війну та злидні. Відпочивай, Еовіно. Усі ми раді бачити тебе знову здоровою і повною надій. [129]

‑ Здоровою? Так, здоров'я повернеться, я знову займу місце в сідлі і вступлю в нові бої. Але надії... з ними я розпрощалася, ‑ відповіла Еовіна.

Гандальф з Піном застали Арагорна в кімнаті, де лежав Меррі.

‑ Меррі, бідолахо! ‑ вигукнув Пін, підбігши до ліжка ‑ йому здалося, що друг його виглядає гірше, ніж вдень.

‑ Не бійся, ‑ заспокоїв Арагорн. ‑ Я встиг повернути його до життя. З ним трапилося те ж, що з Еовіною. Але душа в нього легка і сильна, усе переборе. Він не забуде пережитого, але не втратить веселої та добродушної вдачі... Хіба що стане мудрішим.

Арагорн лагідно погладив кучеряву голову Меррі, легко торкнувся повік і покликав на ім'я; А коли піднялася пара з відвару ацеласу і в повітрі розлились пахощі квітнучого саду, де гудуть бджоли сонячним днем, Меррі засовав‑ ся в ліжку, сів і сказав:

‑ Ох, як їсти хочеться! Котра година?

‑ Час вечері минув, ‑ відповів Пін, ‑ але я, мабуть, зможу добути чого‑ небудь, якщо тутешні кухарі не відмовлять.

‑ Не відмовлять, можеш не сумніватися, ‑ сказав Гандальф. ‑ Усе, чим багатий Мінас‑ Тіріт, охоче віддадуть для гобіта, що заслужив на велику славу!

‑ Добре! ‑ пожвавішав Меррі. ‑ Тоді, виходить, сперше повечеряю, потім покурю... ‑ раптом він насупився. ‑ Ні, паління скасовується. Навіть думати про люльку більше не буду.

‑ Чому? ‑ спитав Пін.

‑ Тому, ‑ смутно відповів Меррі, ‑ що Теодена більше нема. Він не встиг навчитися розкурювати люльку і згадав про це в останні хвилини. Тепер як візьмуся за паління, відразу його згадаю... Пам'ятаєш, як він чемно говорив з нами в Ізенгарді?

‑ Але ж це означає, що тобі слід частіше братися за люльку, ‑ сказав Арагорн, ‑ і згадувати Теодена. Це була людина обов'язку і честі, доброго серця і твердої волі. Тому він і зумів вирватися з тенет Тьми. Ти служив йому недовго, але пам'ять про нього повинен зберегти до кінця своїх днів.

‑ Ну що ж, ‑ посміхнувся Меррі, ‑ якщо Блукач постачатиме мені усе необхідне, я буду попихкувати люлькою [130] і згадувати старого ярла. В мене ще залишалося чимало тютюну із Саруманових запасів, та не знаю, куди в цій метушні поділися мої речі.

‑ Ти глибоко помиляєшся, пане мій, якщо вважаєш, ніби я здолав гори і пройшов рівнини, прокладаючи собі дорогу мечем, тільки для того, щоб постачати куривом вайлуватого гобіта, що посіяв десь своє майно, ‑ мовив Арагорн. ‑ Або торба знайдеться, або доведеться тобі потурбувати брата‑ аптекаря. Він тобі повідомить, що нічого не знає про властивості згаданого зілля, зате він знає, що в народі воно зветься люльковим листям, по‑ науковому га‑ леном, а мовою різних племен так‑ то і так. Він розважить твої вуха стародавнім прислів'ям, зміст якого йому невідомий, а потім з великим жалем визнає, що такого зілля в них не запасають. Доведеться тобі втішатися міркуваннями над порівняльною історією мов Середзем'я. Я ж з тобою прощаюся. Я не спав у ліжку після від'їзду з Дунхаррану, до того ж з учорашнього вечора в мене не було в роті ані ріски.

Меррі винувато погладив його по руці:

‑ А я тебе затримав! Йди, будь ласка, відпочивай. З тієї найпершої ночі в Барбариса ми тобі завдаємо сам клопіт! Але так уже гобіти влаштовані: серце хвилюється, а язик меле якісь дрібниці. Ми чомусь боїмося сказати занадто багато... і якщо жарт не допомагають, нам не вистачає слів.

‑ Я вас непогано знаю, ‑ відповів Арагорн, ‑ інакше не платив би вам, як кажуть, тими ж грішми. Хай живе Гобітанія і гобітанські звичаї!

Він поцілував Меррі і вийшов разом з Гандальфом.

‑ Кого можна порівняти з Арагорном? ‑ захоплено мовив Пін. ‑ Тільки Гандальфа. Вони начебто трохи схожі, еге ж? Слухай, роззяво, але ж торбинка твоя ось вона, під ліжком! Ти ж ніс її за спиною, коли ми зустрілися! Блукач, мабуть, її відразу побачив... До того ж у мене є свій невеличкий пакуночок тютюну. Отже, можеш не заощаджувати. Подумати тільки: тютюн з Південної чверті! Набивай люльку. Я збігаю по щось їстівне, а потім, нарешті, побалакаємо досхочу. Чорт його бери! Не можемо ми, Туки і Брендібоки, довго жити на висотах духу!

‑ Це точно, ‑ погодився Меррі. ‑ Принаймні, я не вмію. Але все ж таки ці висоти, мабуть, досяжні, якщо ми [131] любимо те, до чого серце саме від народження тягнеться. З чогось потрібно починати, а корені в Гобітанії глибоко сидять. Є ще й інші вершини і глибини. А не було б їх, жоден гобіт не міг би жити на втіху. Дуже добре, що ми довідалися дещо про ці речі. Ну, а тепер дай мені мій ки‑ сетик і люльку з торби ‑ якщо не поламалася...

Арагорн і Гандальф з'явилися до Старшого Цілителя і порадили потримати Фарамира і Еовіну в ліжку подовше і доглядати старанно.

‑ Еовіна буде пориватися до бою, але їй не можна цього дозволити ще щонайменше днів десять.

‑ А Фарамир повинен довідатись про загибель батька, ‑ сказав Гандальф. ‑ Але казати всю правду відразу не треба, нехай він не знає про передсмертне божевілля Денетора, доки цілком не одужає. Попередьте очевидців, Берегонда і напіврослика Піна, щоб не наплели чогось передчасно.

‑ А що робити з другим напівросликом, котрий хворіє? ‑ запитав Старший Цілитель.

‑ Скоріше за все, завтра він захоче ненадовго піднятися з ліжка, ‑ сказав Арагорн. ‑ Нехай прогуляється з Піном по саду. Вони близькі друзі.

‑ Дивне плем'я! ‑ зауважив Старший, хитаючи головою. ‑ їх і назгул не бере!

Біля воріт Дому Цілителів юрбилися люди, які чекали на Арагорна. Ледь він устиг повечеряти, як його обступили прохачі: вилікувати родича чи друга, пораненого смертоносною Тінню. Арагорн покликав на допомогу синів Елронда, і вони втрьох допізна ходили з будинку в будинок. По всьому місту уже впевнено говорили: «Король тут, король повернувся!» Його відразу прозвали Ельфійським Самоцвітом, за зеленим каменем Галадріелі, що він носив на грудях; так народ дав йому те саме ім'я, яким колись нарекли його ще при народженні.

Коли сили Арагорна, нарешті, зовсім вичерпались, він нишком вибрався з міста, загорнувшись у плащ, щоб поспати у своєму наметі хоч кілька годин до світанку. Ранком над Білою Вежею підняли стяг Дол‑ Амроту ‑ білий корабель, немов лебідь на синій хвилі, і городяни, поглядаючи на нього, запитували себе: чи не наснилося їм, насправді, повернення короля? [132]