Голод 1921-1923 рр. на Півдні України: причини і наслідки.

Одним із наслідків більшовицької політики " воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування. Водночас великі райони Південної України, Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха. Розпочався голод 1921—1923 рр.

Лихо.зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, в січні 1922 р. — 20, а в травні — вже 48 %, тобто не менше 10 млн. осіб. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть за живих батьків. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, зважаючи на єдиний критерій: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, ніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С. Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжя н Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Було опрацьовано й техніку замовчування голоду в Україні. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: " Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик До боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні.

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дало можливість використовувати хлібні ресурси лише для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження від кампанії допомоги голодуючим іноземних благодійних організацій. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України було значною мірою виснажене, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивезення українського хліба до РСФРР було зменшено я 57 до 27 млн. пудів (1 пуд = бл. 16 кг). Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загально федеративного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але лише за рахунок внутрішніх коштів і за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися за допомогою до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, відкинуло її. Водночас більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб ослабити вплив церкви на населення та поповнити свої фонди. їхній вождь В. Ленін у " суворо таємному" листі членам політбюро ЦК РКП(б) писав: "...Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам я цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати..."

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у 1921—1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. Водночас до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, восени 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба. Як наслідок, голод у південних губерніях України тривав аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію посухи численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Знешкодити його каральними акціями не вдалося. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921—1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні від 1, 5 до 3 млн. жертв, у т. ч. 70 % новонароджених дітей, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

22. УСРР в системі " договірної федерації”

28 грудня 1920 р. представники Росії В. І. Ленін і Г. В. Чичерін, з одного боку, та представник України X. Г. Раковський—з другого, відписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. У преамбулі угоди підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності об'єднати свої сили з метою оборони і в інтересах господарського будівництва. З факту колишньої приналежності України Російській імперії, вказувалось у статті 2, для УСРР не випливало жодних зобов'язань.

Проте зміст угоди суперечив деклараціям преамбули. Уряди Росії й України оголошували об'єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, а також пошт і телеграфу. За угодою об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР своїх уповноважених. У день підписання цю угоду було ратифіковано (затверджено) VIII Всеросійським з'їздом Рад.

Аналогічні угоди було також укладено між Російською Федерацією та іншими республіками. Так виникла договірна федерація радянських держав. Всеросійський ЦВК, куди республіки надсилали своїх представників, і Раднарком РСФРР, до якого входили об'єднані наркомати, стали загальнофедеративними органами.

Проголошене в угодах об'єднання наркоматів вносило мало нового в ситуацію, що існувала з літа 1919 р., коли більшовики утворили " воєнно-політичний союз" республік. Кількість наркоматів, які жорстко підпорядковувалися московському центру, навіть формально збільшилася на два (зовнішньої торгівлі, пошт і телеграфу). Проте у 1919 р. зовнішньої торгівлі не існувало, а зв'язок і без об'єднання був централізований. Та потрібно взяти до уваги, що злиття наркоматів під час громадянської війни пояснювалося насамперед необхідністю загострити максимум сил і ресурсів у галузі оборони. Небажання послабити централізацію державного управління за мирних умов свідчило про те, що В. І. Ленін та інші керівники партії на ділі ігнорували суверенітет формально незалежних радянських республік.

Перетворення органів державного управління Російської Федерації на загальнофедеративні означало " автономізацію" незалежних республік, тобто їх фактичне включення в кордони Росії на правах автономних. Справді, апаратні працівники російських центральних органів у практичній роботі перестали розглядати Україну як незалежну державу.

Зносини працівників центральних органів безпосередньо з губерніями або трестами України не тільки підривали значення республіканських органів влади у Харкові, а й негативно позначалися на ефективності управління народним господарством. Наприклад, у літературі набув широкої популярності факт прийняття українськими металургами першого в історії " соціалістичного зобов'язання". 7 листопада 1921 р. директор " Південсталі" І. І. Межлаук зустрівся з В. І. Леніним і від імені робітників та спеціалістів написав на бланку ліквідованого революцією Російсько-Бельгійського металургійного товариства так званий " комуністичний вексель" — зобов'язання дати країні у 1922 р. 10 млн пудів чорного металу. Зі свого боку, голова Раднаркому РСФРР Ульянов-Ленін зобов'язувався надати трестові необхідну дотацію з державного бюджету. Зобов'язання металурги виконали. Як тогочасна преса, так і сучасні історики багато і справедливо писали про цей трудовий подвиг. За рамками, проте, залишилися фінансові наслідки " комуністичного векселя" для української економіки. Річ у тому, що Україна не мала права випускати гроші, а збиткові галузі важкої індустрії фінансувалися за рахунок паперово-грошової емісії (випуск паперових грошей та цінних паперів установами та акціонерними товариствами). Отже, фінансова залежність республіки від центрального уряду була цілковитою. А Межлаук випросив дотацію в 25 млрд крб., навіть не ставлячи до відома Раднарком УСРР і Українську раду народного господарства. Він дістав гроші фактично за рахунок інших підприємств, бо всій українській промисловості було асигновано тільки 40 млрд крб.

У правлячій партії поступово оформилися два підходи до визначення перспектив договірної федерації радянських республік. Члени центрального керівництва вважали, що незалежні радянські республіки мають бути юридично " автономізовані". Вони вимагали скасувати ті рештки самостійності, які ще зберігалися у республік, наприклад, право на проведення формально незалежної зовнішньої політики. Найбільш послідовним виразником централізаторської, тобто об'єктивно великодержавницької лінії, був нарком у справах національностей Росії Й. В. Сталін. На X з'їзді РКП (б) він відверто заявив, що Російська Федерація є " живим вті* ленням" майбутнього державного союзу радянських республік.

Навпаки, керівні працівники республіканських партійних організацій вважали, що за мирних умов є підстави зменшити рівень централізації управління з тим, щоб права республік більше відповідали їхньому незалежному статусу. Зокрема, відповідаючи Сталіну на

X з'їзді партії, член ЦК КП(б)У В. її. Затонський рішуче заявив: " Нам необхідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію неодмінно " російську", тому що справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська".