Історична довідка

Рок н Ролл- це стиль в сучасній хореографії, афро-амеріканського та американо-європейського походження. Свій початок бере від джазової музики, як світської так і побутової. Головною особливістю є масово-популярне використання, комерційність і активне застосування в шоу, підтанцьовках на естраді, та дискотеках. Рок н Ролл визначили як один зі стилів, що активно сприяв розвитку культури та мистецтва. [11, с.56].

Європейські танці, приїхавши в Америку разом з переселенцамі, що не піддались особливим змінам у процесі пристосування до нового навколишнього оточення. Вони отримали тільки більший розмах: стали більш швидкими, довгими і важкими і виконувалися в напрямку проти годинникової стрілки (тоді як у Європі танцювали за годинниковою стрілкою). Деякі з цих " амеріканізірованних" танців тривали більше 15 хвилин і складалися з безперервних швидких рухів. Європейські танці в Америці стали більш демократичними. Всі танцюючі мали тут рівні можливості. Не було сольних партій, не було поділу на вищих та нижчих, не було ісоліста як у всіх європейських придворних та народних танцях.

Негри мали великий вплив на мистецтво США (в XVII- XVIII століттях їх було привезено сюди більше 8 мільйонів). Цей вплив особливо позначився на виразну сторону амеріканскої музично-танцювальної культурі. Негри жили пліч о пліч з білими, білі діти спостерігали на негритянські танці, підхватували їх ритм. Зовсім новий лад метроритму став переважати в національних піснях та танцях американців; акцент пересунувся з сильною частки такту, як це характерно для європейської музики - РАЗ-два, на слабку долю - раз-ДВА. Це було специфічною особливістю африканської музики і зробився виразною рисою американської культури. Метрична рівномірність стала порушуватися - народивься синкопований ритм. Американці стали виражати в танцях слабку долю [3, с.79].

У 1739 році ввели закон, що забороняє неграм використання барабанів, який е їх національним інструментом, для яких би то не було цілей, навіть для танців. Тоді негри стали вистукувати ритм ногами, ввели у вживання бубни, та клацали костяшкамі на зразок кастаньєт.

У 1830-х роках негри винайшли надзвичайно складну і блискучу форму ритмічного танцю, абсолютно нову та оригінальну. У цьому танці працювало не тільки тіло, але також міміката голос виконавця. Танцюючи, вони кричали, верещали, або реготали. Це був хороший урок білим, яких вчили, що дами і кавалери не повинні голосно розмовляти і виляти тулубом під час танців. Негри танцювали краще, з більшою виразністью, з запалом та витонченістю. З тих пір форми американського танцю стали постійно збагачуватися новими впливами, що йдуть з портових пристаней або з " чорних кварталів". Негри відрізнялися невичерпної винахідністью, завдяки цьому, артистичному чуттю, їх танці стають вкрай популярними. Ритм рухів тіла та відверта природність, перетворили церемонний англійський вальс в тісні обійми ту-степ та уан-степу, в кек-уок, фокстрот, боллінг- де-джек, чарльстон, блек-боттом, варсітідраг, лінді-хоп, джіттер баг, шег, Сузі Кью, біг-Еппл, рок-н-рол, твіст, Фруг і ватусі [6, с.85].

Ніякиї інший народ не відрізняється таким багатством і невимушено жестикуляцією. Негри не втратили досвіда імпровізаціі, як багато хто з нас, і використовують цей дар у всіх видах мистецтва так само, як в своєму буденному житті.

На початку XX століття Вернон Касл, та його дружина Айрін і Джозеф Сміт винайшли багато нових па, та виконували їх на публічних демонстраціях бальних танців. Танцювали вони в звичайному сучасному вбранні, а не в сценічному костюмі Їм вдалося змінити стиль бальних танців всього Західного світу. Це вони популізирували уан-степ, фокстрот, касл-уок і глайд; вони ввели в моду південно-амеріканскій танець матчиш; це вони сприяли розповсюдженню танго, декілька змінивши його після Джозефа Сміта. Музичні аранжувальники подружжя Касл Форд Дабке був негром, який до того часу був офіційним піаністом президента Гаїті. Він допоміг їм перетворити ритми XIX століття, в живий і веселий ритм негритянського джазу. Айрін Касл, до слова, була жінкою тендітної статури, стрункою і граціозною, яка виглядала набагато більш привабливою, ніж вгодовані представниці її покоління. Завдяки їй увійшли в моду дієтичне харчування. Завдяки їй дами стали танцювати в лекших та ширших панталонах, і перестали падати в обморок посеред бального залу (ніхто з сьогоднішніх дівчат в нічних клубах, напевно, не зміг би протанцювати всю 1 ніч в корсеті). Дама в кріноліні або турнюре не могла б рухатися подібним чином. Кавалер веде, дама слідує за ним, але вся її грація, розгорнутий крок, темп і енергія руху належать вже новому часу, згідно з новими поняттями пристойності. Стиль танців робиться більш живим і темпераментним, більш природним, за всі чотириста років, до того дами так ще жодного разу не танцювали.

З 1910 року в танцях намітилися істотні зміни. Всі салопні танці стали виконуватися в парі. Це наклало на партнера зобовязення, образно кажучи, " миттєвого хореографа": коли можливо виконувати практично все, треба думати, як зробити хоч щось красиво. Ця зміна також торкнулося повного зміщення у танці акценту з рухів на ритм - таким чином, танець кроків перетворився на танець ритму. Це співпало з піснею Ірвінга Берліна 'Alexander's Ragtime Band ", яка швидко стала всесвітнім хі-том. Щось подібне дами і кавалери XVIII століття вважали б за повний сумбур: ту-степ, слоу-фокс, джіттербаг, рок-н-рол, твіст, ва- Тусі і бугалу представляли із себе скоріше просто " Степс" нежелі закінчиний танець[7, с.45].

Далі найбільш примітною рисою сучасних танців становится те, що, на відміну від колишнього звичаю, партнери танцуют на деякій відстані один від одного, не торкаючись один одногого навіть пальцями, часто навіть не дивлячись один на одного. Партнери стали танцювати не тільки один з одним, а й незалежно один від іншого, будто в трансі, ледь помічаючи мовчазну тінь біля себе, яка здавалось би тільки відбиває їх енергію.

Ці нові танці, і нова форма взаємовідносин між партнерамі були перенесені в Європу, і амеріканські ритми і рухи зробилися наймоднішими. Від Стокгольма до Порт-Саїда. Японці та індійці, турки і єгиптяни прийняли " на ура" нову американську танцювальну культуру. І так як многі з цих народів ніколи не знали змішаних бальних танців сбросившим свою чадру жінкам деяких східних країн не залишалося нічого іншого, як запозичити американські па[17, с.386].

Друге десятиріччя XX століття було ознаменовано " великим чорним переселенням": безробіття, неврожайні роки, розгул расова дискримінація, суди Лінча викинули тисячі негрів на півнич. За півтора року, починаючи з 1916-го, 350 тисяч чорношкірих переселенців іммігрували у північну частину країни. Чорне населення Гарлема зросло від 50 тисяч в 1914 році до 200 тисяч у 1930-му. Негри принесли з собою не тільки відомий вже кек-уок, але і блек-боттом, біг-Еппл, чарльстон, шіммі, також стають популярні серед білого населення. Гарлем стає справжнім танцювальним центром, де, в більшості своїй, народжувалися нові хіти, успішно розкручуються по всій Америці. У двадцяті роки регтайм трансформувався в популярний свінг. Ера свінгу породила чарльстон. Всі оркестри по обидва боки Атлантики заграли цю інтригуючю рвану мелодію, оброблену для естрадного виконання піаністом Джеймсом П. Джонсоном. Основні рухи цього танцю були завезені моряками з островів Кабо-Верде. Потім танець полюбився негритянським докерам в порту Чарльстон (Південна Кароліна) і очевидно звідти походить його назва. Сценічний варіант чарльстону вперше був показаний в 1922 році на нью-йоркській сцені в так званому " чорному ревю" Джорджа Уайта. Популярність серед білого населення Америки прийшла до Чарльстоні через рік після цього. У 1923 році його вдало включили в мюзикл " Running Wild" (" Скажений біг"). У Європі чарльстон активно популяризувався завдяки Жозефіну Бейкеру, він вперше продемонструвала його в Парижі. Напротязі всіх двадцяти років. Чарльстон виконувався в божевільному ритмі від 160 до 240 ударів на хвилину, виконавці широко розгойдувалися корпусом, на зігнутих колінах, розмашистопроцюючи руками, і час від часу здійснюючи уривчасті рухи ногами з боку в бік.

Згодом, коли чарльстон завоював всесвітнє визнання, його почали забороняти танцювати, або вивішувати табличку " PCQ" (" Please Charleston Quietly"), що означало переконливе прохання до танцюючих уберіть свої емоції під час виконання новомодного танцю [9, с.121].

На зміну Чарльстоні прийшов блек-боттом, який здобував собі славу після включення його в 1926 році в один з бродвейських мюзиклів. Припускають, що цей танець виник з нігерійського танцю під назвою " шику". У 1909 році Реррі Бредфорд виконував пісню " The Bullfrog Нор", в якій було згадка про цей танць. Протягом цілого десятиліття між 1910-1920-ми роками він був супер популярним американським танцем, а в 1922 році (після того, як шіммі станцювала прекрасна Джілда Грей), він перетворився на дещо особливе. І не дивно: це був нехитрий танець, доступний всім в якому потрібно було тільки встати, відвести руки в боки, і швидко-швидко працювати корпусом, геть забувши про те, що є ще ноги, і що вони теж можуть робити деякі рухи. Всі ці рухи мали значний вплив на стиль лінді-хоп.

Лінді-хоп - танець дансингу, дискотеки, але насамперед це танец джазу. Тому що ритм - найсуттєвіша його характеристика, Лінді-хоп навіть називають " виключно танцем ритму". Цей танець має два основних зразка ритму, кілька основних кроків, а все інше - повна імпровізація. Лінді-хоп - парний танець, однак партнерство тут передбачає широке поле творчої діяльності, кожного з учасників. Вміння бути хорошим партнером і одночасно гарним солістом, а також легкість, гнучкість ось невід'ємні частини хорошого виконання танцю.

Лінді-хоп родом з " чорних" дансингів і справжній його стиль характеризується суто африканською постановкою корпусу (тіло абсолютно розслаблено, не напружене ні в одній з точок) що поєднується з раптовими підскіками. Лінді-хоп заслужив незліченні звинувачення у " відвертої нескромності " або " небезпечною сексуальностю" і був навіть заборонений. Але, будучи шалено популярним, лінді-хоп незабаром стали викладати у всіх американських танцшколах, правда, вже в дещо зміненому-полегшеномуваріанті. І Лінді-хоп стає частиною американської культури і світогляду, як гамбургер або Статуя Свободи. Однак оригінальний Лінді-хоп виконувався набагато вільніше, спекотніше, жвавіше.

Що стосується " небезпечною сексуальності" лінді, то тут можна навести слова одного з видатних ліндістов: «В этом танце отражается спортивный, энергичный, веселый дух народа - и ничего більше». Хороший виконавець лінді-хопу настільки активний, та зайнятий що постійно перебуваючи на межі емоційно-фізічного виснаження, що у нього просто немає часу думати про секс.Когось імовірно, може потрясти видовище коли партнерка хвацько проскальзуе між ногами партнера. Але це всього лише гімнастика [15, с.136].

У двадцяті роки цей танець називався " хоп" (буквальний перевод з англійської " переліт" або " стрибок") і виконувався під свінгову музику

" Савой" - священне місце для всіх любителів лінді. Саме в його стінах цей танець набув найширшого поширення, саме тут він популяризувався і, можливо навіть, що саме тут він вперше і з'явився.

" Савой", що належить Чарльзу Бучанан, був громадським негритянським центром і барвистим ярмарком їх танцювальної культури. Танцювали тут сім днів на тиждень. " Савой" був доступен всім і кожному: вхід до восьми годин вечора коштував 60 центів, після восьми - 85. Дешева розвага і зручний спосіб зарабити гроші. " Савой" став практикувати щовечірні танцювальні турніри: найкраща пара отримувала реальний приз, імпресаріо отримували кращих танцівників. Останні керувалися законом який забороняв повторювати рухи своїх конкурентів. Створювалася хвилююча атмосфера постійної творчості.

Це був абсолютно новий підхід, який стер відмінності між аматором і професіоналом і створив дух групи, спонтанного танцювального колективу.

руйнувались соціальні та расові бар'єри. Поступово в " Савой" стали заглядати і білі танцюристи. Їх танцювальне мистетство, як правило, поступалося чорношкірому - у негрів все ж ці танці були в крові. Тому відносини чорно-білих танцюристів будувалися приблизно таким чином: негри задавали темп, зразок рухів, а білі намагалися імпровізувати в межах заданої танцювальної ідеї.

Незабаром завзяті борці за чистоту нації зажадали від мера Нью-Йорка закрити " Савой", де білі жінки дозволяли собі танцювати з неграми - " бог знає, до чого це може призвести". А привело це лише до того, що Америка отримала величезний пласт оригінальних танців, багато з яких поширилися по всьому світу, а багато у теперішню Асоціацією викладачів танців США [11, с.38].

Танцювали лінді-хоп в " Савої" називаючи " джіттербаг" це самостійний танець, істотним чином, правда, що вплинув на стиль лінді. Джіттербаг отримав свою назву завдяки Кебу Каллоуей, запримітив цей танець і описав його як " the frenzy of jittering bugs" (щось на зразок " божевілля нервових стрибків"). З джіттербаг в лінді перейшла і складна координація рухів, і заводний ритм, і свободавиконання, і саме той гарний присмак " забороненого" в якому так часто дорікали лінді. " Джіттербаг" називалися в пурітанскому американському суспільстві " хлопці з довгим волоссям і рваними штанами - головні кандидати у в'язницю". Джіттербаг трідцатих років відрізнявся тим потужним божевільним атлетизмом, який потім перейшов і в стиль акробатичного рок-н-ролу.

Висловлюються також припущення і про прямий зв'язок між лінді і конкурсним варіантом джайву. Однак конкурсний джайв так само схожий на лінді, як конкурсне танго на споконвічне аргентинского. Тобто майже ніяк. Справжні ліндісти в Америці всяческі відкидають цю проведену між їх танцем і стандартізірованним " англійським" джайвом паралель: їм не подобається в цьому варіанті джайву ні жорсткий ритм, ні утрирування поз, ні конкурсні костюми виконавців, які підходять, на думку танцюристів лінді, більше для показового виступу в синхронному плаванні.

Сучасний стиль лінді-хопу сильно відрізняється від того, в чому так досягли успіху танцюристи тридцятих-сорокових років. Головна перевага останніх - в їх безприкладної музикальності. Ліндісти тридцятих-сорокових років мали звичай танцювати мало не щовечора, ну, а вже джаз вони слухали постійно. Харне почуття ритму робить лінді органічним навіть при мінімальній техніці. Сьогоднішні ж танцюристи віддають перевагу детальному вивченню рухів, що закриває доступ до безцінної для цього стилю імпровізації. Справжні ж ліндісти лише використовуютьют форму цього танцю для неповторного самовираження.

Справжній лінді може виражати все що завгодно: любов, конфлікт, пристрасть, силу, жар душі, волелюбність, але ніяк не копію з оригінального зразка [12, с.96].

Степ, як не дивно, теж виріс із регтайму, який заполонив початок ХХ-го своєю енергією. Регтайм, що виник спочатку як чисто фортепіанна музика, швидко знайшов в Америці величезну популярність завдяки тому, що в ньому вперше була зафіксована в нотного запису музика менестрелів і негритянський фольклор. За визначенням В. Конен, регтайм - " музика моторно-фізіологічного складу, пронизана ніби почуттям танцю... Одночастно і танець, і пародія на нього; краса вільного руху людського тіла і искажающая весь дух перебільшена точність, майже механічного характеру, оголена простота форм, що мала дуже дивні на слух ритмічні візерунки. Якщо додати до цього акцентованість ритму і синкопований мотівний лад, то стає ясно, наскільки був співзвучний регтайм техніці та змістом степу.

Чечітка, степ - так називається цей танець у нас, а в США, на його батьківщині, існує інший термін теп-данс, що в буквальному перекладі означає " вистукувати танець".

Перші виконавці, степу в його сучасному варіанті популярні в Америці з кінця XIX століття. Це були професійні артисти все того ж англо-ірландського походження, подібно до того, як називалися співаки та музиканти в середньовічній Франції. Вони виконували так звані " жмут-данс", тобто джигу, рилу і хорнпайп, додаючи до них характерні особливості негритянської пластики. Саме у негрів для жмут-данс менестрелі перейняли " shuffle" – шаркающі рухи, що створює враження відірваності ноги від тіла і власне " негритянську п'яту" (неграм властиво при ходьбі кілька вивертати п'яти), що відкрила нові можливості для особливо ритмічного перестуку.

У XX столітті, коли настало загальне захоплення музичними комедіями і водевілями, мистецтво менестрелів знайшло в них місце Тут вони значно збагатили свої прийоми. Приміром, дублюють удари ноги об підлогу тростиною. Або ж виконували степ під час підйому і спуску зі сходів. Давно забулося ім'я того артиста який придумав цей ефектний прийом, але і сьогодні немає ні одного виконавця степу, який би ним не користувався, втім, як і маніпуляцією з тростиною. Степ і сходи особливо добре умів поєднувати у своїх бродвейських ревю Флоренд Зигфельд. У одному з його вистав п'ятдесят довгоногих танцівниць синхронно виконували різні еволюції степу на величезній сходах. Це було видовищ. Незмінно збирають повні зали.

Згодом степ стає майже виключно " чорним танцем", так як змагатися з негами в енергійності і рітмічності нікому не з руки. Сходить зірка безсмертного Білла Робінса " людини оркестру". Як стверджують очевидці, " він умів своїми ударами створити ілюзію звучання цілого оркестру, з різними відтінками звуку і різної його силою" [9, с.36].

Таким чином степ перетворюється на одну з мабуть най ефектніших танцювально-естрадних форм і користується беззмінній популярністю у глядачів і зростаючої армії самих степістів по всьому світу.

Твістопляски це був танець, який змінив ціле покоління у всьому світу. Ніколи раніше ні сама Америка, ні тим більше Європа не відчували себе, настільки вільними, і ніколи раніше світ не грав в такі божевільні гри зі своїм тілом. Рок-н-рол дав поштовх, завдяки якому твіст закружляв земну кулю в неістрімному танці. Це було і страшно, і прекрасно. Це було схоже на те, що ще трохи, і Земля зійде зі своєї орбіти, раскаченна мільйонами твистеров у всіх куточках планети. За силою своєї твіст порівнювався з космічними ракетами" Поларіс".

Твіст був геніально задуманим хітом. Можливо, самим геніальним по своїй " розкрученості" танцем XX сторіччя. І нечого не могло перегородити йому щлях.

Правда, треба віддати належне таланту тих, хто всіляко намогався боротися з " ідеологією Заходу", з тією " духовної колонізацією", заради якої, нібито, всі ці " твістопляскі" і були " пущені у виробництво". Свій геній керував тими, хто робив усе, щоб не пустить твіст в уми і серця молодих радянських громадян. Тут занадто велика спокуса процитувати талантлівейшие записки відомого пана Школьникова" Це було тоді, коли світ був настільки наївний, що вважав рок-н-рол танцювальним кінцем світу.

У цей час закінчувалася підготовка до запуску на орбіту танця твіст. Про Твіст ще ніхто не чув а на складах, готової продукції, накопичувалися тисячі платівок з музикою твісту, не зупиняючи крутилися типографські машини, затверджувалися майбутні любімци публіки королі і королеви твісту, і все це підступно. Комерційна таємниця в США оберігається не менше, ніж державна [12, с.75].

І ось настав бум твісту. Ноти, грамплатівки, підручники, реклама кинуті в молодь. Твіст співають і танцюють зірки естради, оркестри виконують твіст у всіх ресторанах, дансингах і барах, причому все це робиться з оператівностью, недоступною навіть уві сні техаської поліції. У битву за поплярностть твісту включається важка артилерія: радіо і телебачення.

Випущено два повнометражних фільми про твіст. Науково-дослідницька станція в штаті Іллінойс сообщает «що музика твісту збільшує врожайність кукурудзяних плантацій». Друк повідомляв, що кожен, хто скуштує твіст, негайно полетить на крилах екзальтації в країну незвіданих відчуттів. В цей же час створюються товариства по боротьбі за заборону твісту. Починається кампанія проти твісту і в пресі. Цікаво тільки, що боротьба з твістом, в тому числі і виступи проти твісту у пресі, субсидувалася компаніями, які наживаються на твіст. Витрати на це планувалися заздалегідь. Випуск танцювального бойовика оточується добре організованним безладом, і серед тих, хто бив скло і виламував паркет, було чимало й таких, хто за цей фанатичний раж отримував досить реальний гонорар. Не дарма у штаті цих фірм знаходяться психологи з докторськими дипломами.

Результати добре відомі: твіст танцюють у всьому західному світі, мільйони доларів текуть на рахунки. Естетична індустрія робить великий бізнес. От і спробуй залишитися байдужим до містера Твісту. Хочеш не хочеш, а затанцуешь. Поставте ноги на ширину плечей. Тільки не своїх, а на ширину плечей Юрія Власова або кого-небудь ще поздоровее. Зітхніть глибше. Звикайте. Зітхати тут доведеться ще не раз. Особливо тим, хто буде на вас дивитися. Ногами рухайте так, як ніби ви хочете погасити недопалок. Руки? Руки як у п'яного лижника, який не потрапив на Олімпійські ігри. Інші частини тіла рухаються так, як ніби вас щекучут. Вираз обличчя? Немає його. Загублено. Це американський стиль. Французькі фахівці вважають його грубуватим. Їх інтерпретація трохи тонше: твіст - це рух повної жінки, натягує на себе узкі брюки.

Композитор Шуман якось сказав, що є музика для душі, а є музика для ніг. Немає жодних сумнівів, що якби великий композитор побачив твіст, ця думка отримала б подальший розвиток. Ну, по-перше, значення " спотворювати" слово " twist" взагалі не має; а по-друге, пан Школярів чомусь волюнтаристськи відіргае, як мінімум, 12-ти значень цього слова, пріводячи в будь-якому словнику: " крутити ", " сукати ", " сплітатися ", " витися ", " згинатися " тощо, а адже окрім них існують ще шість абсолютно нейтральних значень слова" twist ".Тому що твіст - це навіть не танець, а ціле світовідчуття, це ностальгія за бурхливим шестідесятим, коли " все ще тільки починалося"...

Конга, як і чарльстон, - " повернувся" танець. Після мімолетного успіху в тридцятих, конга повернулася в шістдесятих. Цей танець за своїм основним руху нагадує румбу. Під час короткої паузи танцюристи виконують легкий рух, яке від талії, ніби у них раптово виникла гикавка [31, с.76].

Босса-нова - це бразильський танцювальний ритм п'ятдесятих років, з'єднання самби з джазом. Танець ж боса-нова виник на чарівну, але малоприйнятною для танцювання мелодію Де- зафінадо під назвою " Дівчина з Іпанеми", яку виконала Елла Фіцджеральд. Босса-нова був популяризував Саша Дістель, який підбирав для нього все нові і нові мелодії. Цей танець віддалено нагадує повільну самбу і меренги. Симпатичний медісон з'явився тоді, коли все ж виникла не-обходимость замінити неспокійний твіст більш повільним ритмом. Медісон називали " блюзом твісту", так як це антракт, відпочинок, і медісон танцювали навіть ті, хто не дозволяв собі твістовать.

Рок-н-рол (Rock and roll) - дослівно з англійської мови перекладається як «гойдатися і кружлятись». На сьогоднішній день Рок-н-рол є одним із самих популярних танцювальних напрямків сучасної хореографії в світі. Що, загалом-то, зовсім не дивно, бо він є дуже чуттєвим, вільним, емоційним, пластичним і ефектним. Багато джерел стверджують, що народження Рок-н-ролу, як танцювального напрямку, сталося в Америці ще в 50-х роках минулого століття. Однак, якщо заглибитися в історію виникнення Рок-н-ролу, стає ясно, що назвати конкретну дату і місце, де вперше станцювали даний танець цілком можливо, Офіційним днем народження танцю рок н рол важають 12 квітня 1954 року коли було представлено публіці навий фільм з учястью актора Білла Хейли «Rock around the clock», де був представлений саме перший варіант виконання дуєтного рок н ролу який мав сильну стильову основу яка дала почяток розвитку данному стилю [18, с.12].