Розкрийте зміст поняття «соціальна напруженість». Чи можна охарактеризувати сучасний соціальний стан українського суспільства як стан соціальної напруги.

Проблема напруженості є складовою частиною проблеми конфліктності у суспільстві. Відомий соціолог Л. Козер визначає конфлікт як " боротьбу, що виникла через дефіцит влади, статусу чи засобів, необхідних для задоволення цінностей та посягань і передбачає нейтралізацію, утиск чи знищення цілей суперників. Конфлікт – це не лише безпосереднє, " фізичне" зіткнення різних соціальних суб'єктів. Конфліктною є вже ситуація усвідомлення ворожості, ціннісної несумісності, шкідливості, неврахування інтересів одного соціального суб'єкта іншим, тобто ситуація соціальної напруженості. Соціальну напруженість можна визначити як ситуацію перцепції, усвідомлення несумісності інтересів соціальних груп, яка може бути розв'язана, з точки зору групової свідомості цих соціальних спільнот, лише шляхом конфлікту.

Необхідно розрізняти конфлікт як засіб досягнення певного результату і конфлікт як самоціль. " Конфлікти першого типу (реалістичні) можуть бути замінені деяким іншим типом взаємодії, якщо конфлікт буде розцінений як неадекватний засіб одержання бажаного результату, конфлікти другого типу (нонреалістичні), породжені не конкуруючими діями сторін, а необхідністю зняття напруги щонайменше в однієї з них. Дослідження соціальної напруженості в багатонаціональній державі, якою є Україна, зобов'язує торкнутися і проблеми міжнаціональних відносин. Чи існує міжнаціональна напруженість в Україні і чи можливі тут міжнаціональні конфлікти? Можна вважати, що в масштабах України проблема міжнаціональних стосунків не є гострою. До проблем міжнаціональних взаємин в Україні можна віднести, поміж інших, проблему статусу російської мови. Як відомо, державною мовою в Україні є лише українська, хоча росіяни складають 22 % її населення, до того ж значна частина українців рідною мовою визнає російську.

Основним аргументом проти впровадження двох державних мов було те, що за часів входження України спочатку до Російської імперії, згодом до Радянського Союзу українська мова була майже витіснена з офіційного вжитку. За таких умов формальне зрівняння офіційного статусу української та російської мов фактично призведе до відновлення домінування другої в офіційному вжитку. Як приклад наводиться Закон про мови Автономної Республіки Крим, згідно з яким офіційними мовами в автономії вважаються російська, українська та кримськотатарська, однак фактично вживається лише російська.

В цілому, можна констатувати, що недержавний статус російської мови не веде до мовної дискримінації російського населення. Так, частка учнів російськомовних шкіл в Україні перевищує частку російського населення, загальний наклад газет та книжок, що видаються в Україні російською мовою, перевищує наклад україномовних газет та книжок.

Хоча проблема офіційного статусу російської мови є об'єктом постійного обговорення, політичних дискусій, на думку авторів, вона не може призвести до ескалації соціальної напруженості та відкритих конфліктів. Разом з тим, слід враховувати ту обставину, що у середині травня 1996 року лише 43, 3 % опитаних вважали, що державною мовою в Україні повинна бути тільки українська, тоді як 45, 0 % дотримуються думки, що державними повинні бути як українська, так і російська мови, а ще 8, 8 % – більше двох мов. У північно-східному регіоні за державний статус російської мови виступають 57, 8 % опитаних, у південно-східному – 58, 6 %, південному – 55, 0 %, Криму – 66, 1 %, східному регіоні – 80, 7 % (опитування фірми " Соціс-Геллап"). Тобто цілком вірогідно, що проблема статусу російської мови у майбутньому буде предметом як обговорення і політичних дискусій, так і політичної боротьби.

Очевидно, найбільш складними міжнаціональні проблеми є у Криму, де вони виступають значним чинником, що впливає на соціально-політичну ситуацію на півострові. У цьому регіоні етнічні проблеми переплелися із соціальними, економічними, внутрішньо- та зовнішньополітичними. Складність проблеми полягає у тому, що, по-перше, тут представлено одразу три етнічні громади (російська, українська та кримськотатарська), кожна з яких має власні політичні інтереси; по-друге, " національний чинник" зумовлює високий рівень підтримки сепаратистських настроїв на півострові, тобто національні проблеми тут переводяться також у площину взаємин між Києвом та Сімферополем; по-третє, протягом тривалого періоду залишається невирішеною проблема репатріації кримських татар, чому зашкоджає як складна економічна ситуація, так і непослідовна політика української та кримської влади. Внаслідок цього Кримський півострів залишається регіоном з високим конфліктним потенціалом.