У поведінці школярів

Спеціальні дослідження проблеми довірливого спілкування дають змогу виявити все те, що сприяє встановленню психологічного контак­ту або заважає йому зробити процес контактування керованим... На основі цих досліджень розроблено методику контактної взаємодії — особлива процедура діяльності педагога — ініціатора контакту, який ставить перед собою мету налагодити довірливі стосунки з учнями.

Принциповими для розвитку довіри є такі положення, котрі повинні бути враховані ініціатором контакту:

1. Довірливе спілкування не нав'язується; основна увага приділяється тому, щоб викликати в учня власне бажання спілкуватися з педаго­гом.

2. Процес контактування проходить у своєму розвитку певні етапи, затримка яких, як і спроба проскочити той чи той етап, можуть звести нанівець усі зусилля педагога. Процес контактування має посту­пальний характер, можливості переходу до наступних стадій взаємодії визначаються низкою специфічних ознак.

3. Фіксація ознак і показників у розвитку контакту становить основу для використання інших способів і засобів впливу на учня, що відрізняються від використаних раніше.

Отже, метод контактної взаємодії передбачає послідовний перехід від початкового «незнання» (упередженості) партнерів до взаємодії, взаєморозуміння; перехід від невизначеності, тривожності та підвище­ного самоконтролю до впевненості в партнерові, спокою та спонтанності висловлювань. Розглянемо тепер стадії контактної взаємодії, ознаки їхнього адекватного розвитку та деякі способи впливу ініціатора кон­такту на свого партнера по спілкуванню.

Перша стадія спілкування — накопичення згоди. Враховуючи, що учень має певні очікування щодо того, як буде діяти педагог, він відпо­відно готується до спілкування з ним, «вибудовує» бар'єри можливим впливам, підвищує контроль за своїми висловлюваннями. Насторо­женість, побоювання розкрити свої слабкі місця, піддатися осуду чи опинитися в залежності від педагогів перешкоджають установленню контакту. Водночас учень, звісно, відчуває мимовільний інтерес до того, що від нього хочуть. Тому педагог — ініціатор контакту — має нейтра­лізувати негативні установки учня і намагатися посилити дію спону­кань, що сприяють спілкуванню та зближенню.

Найдоцільніше починати спілкування з учнем обговоренням нейт­ральної і досить актуальної теми — тієї, про яку говорять зараз усі (про погоду, спортивні змагання, нові кінофільми, про події в школі, класі та ін.). Бесіда має проходити легко, вільно, без напруження, від­повідати звичним нормам етикету, не викликати заперечень, виявів не­згоди. Ставлячи запитання, не варто наполягати на відповідях, недо­цільно ставити запитання, на які учень змушений відповідати нега­тивно...

Ознаками адекватного розвитку спілкування слугують: скорочення пауз між запитанням і відповіддю учня (він швидше обмірковує відповідь), з'являються спонтанні, власні висловлювання учня, бажання доповнити вже сказане, зменшується кількість односкладових відпові­дей. Унаслідок спілкування стан напруження змінюється розслаблен­ням, підвищений контроль за висловлюваннями виявляється зайвим —

учень переконується в тому, що з цим педагогом «можна нормально розмовляти». На зміну очікуванню та маневруванню приходить пошук меж допустимого у спілкуванні - на основі накопиченого фонду узго­джених уявлень, думок, поглядів тощо. Найпоширенішою помилкою в налагоджуванні контакту є «накопичення незгоди» — не можна розпо­чинати спілкування з висловлювань, які неприйнятні для учня, змушу­ють його виправдовуватися.

Друга стадія спілкування — пошук спільних інтересів. Для вста­новлення психологічного контакту недостатньо одного лише визнання можливості «нормально говорити». Необхідно знайти точку дотику інтересів педагога та учня, що здатні стати матеріалом для подальшого спілкування. До цього матеріалу висувають вимоги, які мають забезпе­чити подальше зближення партнерів, зробити їхнє спілкування не­офіційним, позбавленим статусних відмінностей. Найбільше підходять для цього теми, що торкаються спільних інтересів багатьох людей: ко­лекціонування, спорт, туризм, фотосправа та ін. Обговорення таких тем, звичайно, викликає позитивний емоційний відгук, породжує почуття спільності, приналежності до якогось замкненого об'єднання (уболі­вальників, рибалок), відокремлення від усіх інших людей. Під час спілку­вання бажано накопичувати все те, що виявляє схожість позицій педа­гога та учня і знижує значення відмінностей, що є у статусі, віці, освіті тощо. Педагогові не варто висловлювати оригінальні судження, фіксу­вати увагу співрозмовника на своїй перевазі, знанні невідомого для

партнера.

Якщо в педагога та учня немає спільних тем для розмови, то завжди можна виявити інтерес до інтересу або інтерес до самої особистості учня. Важливо попередньо з'ясувати інтереси учня, щоб ознайомитися з відповідною літературою і не створювати враження профана, котрий невідомо чому заговорив про те, в чому не розбирається.

Серед способів, що посилюють прагнення учня до спонтанних ви­словлювань, можна назвати: «демонстрацію згоди» з його висловлюван­нями, «акцентування» на їхній оригінальності, доказовості і т. д. Спосіб «деталізації» передбачає демонстрацію інтересу педагога до деталей, подробиць обговорюваної теми, що виявляється в проханні прокомен­тувати той чи той аспект теми («А як ти оцінюєш це?», «Що ти думаєш про...?»). Спосіб «переключення» передбачає вкраплювання в обгово­рювану тему питань, яких хотілося б торкнутися на подальших етапах контактування з метою підготовки учня до спілкування, що вийшло за межі спільних інтересів. Бажано уже на цій стадії спілкування вийти на обговорення особистісних рис учня.

Третя стадія спілкування передбачає взаємне прийняття для об­говорення особистісних рис і принципів. Після досягнення первин­ної згоди спілкування набуває позитивного емоційного забарвлення. Подальший розвиток спілкування потребує пошуку міцної та широкої

основи для поглиблення стосунків, котрі можливі в тому разі, якщо партнери готові прийняти один одного. На цій стадії спілкування пе­дагог та учень висувають на передній план обговорення ті свої риси і властивості; які сприятливо позначаться на подальшому розвиткові сто­сунків, — це прямота, чесність, відвертість, діловитість, надійність тощо. Ті риси, які недисципліновані учні приписують собі, мають прийматися педагогом незаперечно, без висловлювання сумнівів щодо їхнього існу­вання. Про сприятливий розвиток стосунків можна робити висновок з появи висловлювань особистого характеру: «Я вважаю...», «Я люб­лю...», «Звичайно я...» і т.д. Приймаючи риси та оцінні судження, що демонструє учень, учитель солідаризується з ним, говорячи про те, що він «теж любить..., згоден з ним у тому, що...» та ін., підкреслюючи цим схожість їхніх поглядів, оцінок, особистісних рис. Унаслідок спілку­вання на цій стадії контактування учень має дійти висновку, що в нього та педагога є не лише спільні інтереси, а й спільні погляди, схожість характерів.

Учень повинен бачити, що його зусилля, спрямовані на налагоджен­ня контакту з педагогом, не залишаються непоміченими і спричиняють­ся до бажаних результатів. Педагог стимулює його активність такими словами: «Мені подобається твоя рішучість (допитливість, довірливість, принциповість та ін.)», «Виявляється, ти комунікативна людина» і т. д. В жодному разі не можна звинувачувати учня в неправді, висловлюва­ти сумніви щодо його щирості, правдивості. Учень повинен бути переко­наний у тому, що його приймають таким, яким йому хочеться. У про­цесі спілкування педагог може вдатися до таких способів впливу на учня: «формулювання прийнятого» — «Наскільки я зрозумів, ти хо­чеш сказати, що...»; «підбиття підсумків» — «Зі сказаного тобою мож­на зробити висновок...»; спосіб «схожість думок» — «Я цілком з то­бою згоден у тому, що...»; спосіб «здійсненого сподівання» — «Я був переконаний, що ти...», «Я відчував, що ми знайдемо спільну мову в цьому питанні» тощо.

Четверта стадія спілкування — це виявлення рис, небезпечних для взаємодії. Подальший розвиток контактних стосунків передбачає взаємне ознайомлення з рисами особистості, небезпечними для спілку­вання. Настороженість, острах відкритися, виставити ці риси напоказ можуть загальмувати або зовсім перервати розвиток стосунків, тому педагог повинен організувати спілкування так, щоб учень добровільно розкрив негативні сторони своєї особистості. Треба мати на увазі, що про структуру особистості учня можна робити висновок з того, в якому порядку він розкриває свої риси та принципи поведінки: передусім демонструються основні позитивні риси людини, а недоліки маскують­ся; вони розкриваються в останню чергу і в зворотному напрямку — спочатку менш суттєві (щоб не відлякати партнера), а потім більш небезпечні. З огляду на це тактика ініціатора контакту будується так:

якщо в розмові «випливають» якісь негативні риси учня, то їм особли­ва увага не приділяється; ці риси не засуджуються і не обговорюють­ся. У відповідь на довіру учня педагогові належить розкрити деякі свої слабкості, недоліки, а інколи повідомлення про свої недоліки вико­ристовують як засіб, що викликає відповідну довіру учня. Спілкуван­ня не має створювати враження вивідування, на запитання учня слід давати не ухильні, а прямі відповіді (не тікати від них), також треба уникати прямих запитань про недоліки, що може бути сприйнято як приписування невластивого учневі...

Тут педагогові належить дотримуватися такої тактики: абстрактно розмірковувати про негативні риси та їхню небезпечність для спілку­вання, згадувати про власні недоліки, обговорювати деякі ситуації, в яких ці риси можуть виявитися; звернення до учня з проханням про­коментувати деякі з його вчинків («Мені незрозуміло, чому ти так поводився учора на уроці?»). Можуть виявитися доцільними такі пси­хологічні способи впливу, які начебто навіюють учневі думку про не­обхідність «зібратися», подолати внутрішні перешкоди і розповісти те, що раніше ним приховувалося. Це способи: «вичікування», «луна-пи-тання», «переключення» та ін.

П'ята стадія спілкування — способи індивідуального впливу та взаємної адаптації партнерів. Педагог — ініціатор контакту — одер­жує можливість впливати на учня, викликаючи в нього готовність до перебудови, що сприяє оптимізації взаємодії. Про готовність учня відмо­витися від деяких принципів, які спочатку захищалися, можна робити висновок з того, що він дедалі частіше починає висловлювати думки, судження, раніше обґрунтовані педагогом, а тепер «привласнені» ним. Крім того, учень починає визнавати свої помилки, говорити про те, що він раніше був у чомусь неправий.

На цій стадії контактної взаємодії педагог може використовувати такі способи впливу: «увиразнювання дій заради іншого», тобто спеці­альне привертання уваги учня до тих своїх дій, які виконуються в інтересах партнера: «підказування» учневі очікуваних від нього вчинків; «превентивні» дії — передбачаючи можливість негативної реакції на свої слова, педагог, випереджаючи такі реакції, ніби попереджає учня: «Ти зараз, мабуть, образишся...», «Ти, мабуть, розсердишся нате, що я зараз скажу...»; «акцентування на негативних рисах» дає змогу вчите­леві прямо вказати учневі на негативні наслідки їхнього вияву («Зна­ючи твою запальність, краще було б промовчати, але нам потрібно ро­зібратися, чому ти...»); «акцентування на досягнутому взаєморозумінні» дає змогу привернути увагу учня до того, що вони (педагог та учень) досить добре знають один одного й можуть успішно розв'язувати супе­речності, що виникають.

Шоста стадія спілкування — узгоджена взаємодія. Взаємне при­стосування людей усуває останні перешкоди на шляху їхньої ефектив-

ноі взаємодії — вони створили психологічні умови, що дають мож­ливість тепер ставити конкретні завдання, і все це розцінюється ними як результат спільних зусиль, як спільне надбання. Щоб правильно розпорядитися ним, необхідно розподілити ролі, котрі будуть викону­вати педагог і учень, а також узгодити правила взаємодії. Тепер ініціа­тор контакту не маскує різницю між собою та учнем, як це було на попередніх етапах спілкування, а, навпаки, підкреслює ці розбіжності, обґрунтовуючи, чому він бере на себе роль лідера, а учень повинен визнати свою роль підлеглого. Варто зазначити, що тепер в учня не виникає бажання захистити свою незалежність, — він знає, що йому нічого боятися педагога.

Запропонована методика контактної взаємодії є загальною схемою діяльності педагога — ініціатора контакту, використання якої потребує певних навичок, особливо в розпізнаванні ознак, що свідчать про доцільність переходу від однієї стадії спілкування до іншої... Смисл методики полягає не в керуванні партнером по спілкуванню, а в спільно­му встановленні довірливих стосунків як важливої основи для подальшої спільної діяльності.

(Психологическая профилактика недисциплинированного поведе-ния учащихся: Учеб. -метод, пособие / Под ред. Л. Н. Проколиенко, В. А. Татенко. - К.: Вища шк„ 1989. - С. 238-249.)

_______________ Дид а ктичні завдання _______________________

„_• /• Що собою являє методика контактної взаємодії?

2. Для встановлення контакту необхідні довірливі стосунки. Які по­ложення має враховувати вчитель для розвитку довіри, взаємодію­чи з учнем?

3. Методика контактної взаємодії передбачає послідовний перехід від першої стадії до останньої. Поміркуйте, чи можна випустити або не завершити якусь із них? Обґрунтуйте відповідь.

4. Структуруйте стадії методики контактної взаємодії за зраз­ком:

В. А. Кан-Калик