Засвоєння саногенного мислення

Важко уявити процес самовдосконалення без засвоєння принципів здорового мислення. Будь-яка поведінка, зокрема й розумова, засвою­ється двома способами: способом самостійного виконання дій, що одержує позитивне підкріплення або самопідкріплення, та способом спостере­ження моделей бажаної поведінки, способом наслідування зразка. Думаю, не помилюся, сказавши, що основи саногенного мислення можна засвоїти способом наслідування зразка. Через спостереження зразків утворюєть­ся й патогенне мислення. Засвоєння культурних стереотипів, як корис­них, так і шкідливих, відбувається переважно не на власному досвіді, а через спостереження відповідних моделей поведінки і мислення.

Якщо учень і вчитель одночасно будуть уявляти емоційну ситуацію і міркувати над нею, то останній може мислити вголос і його роздуми виступатимуть як спостережені моделі поведінки, тобто мислення, яке засвоює учень. Методика засвоєння саногенного мислення досить проста: подається емоція, і вчитель демонструє, як слід про цю емоцію думати.

Через деякий період занять учень засвоює способи мислення, пов'язані з конкретною емоцією, вчиться спостерігати розумові дії, які відбува­ються звичайно й автоматично, і тим самим набуває здібностей уявляти і робити об'єктом дослідження когнітивну структуру цієї емоції...

Нижче наведемо роздуми вголос.

Роздуми про образу. Стан образи нестерпний, і тому ми захищає­мося від неї, культивуючи захисно-агресивне мислення.

Я повернувся додому і застаю свою квартиру занедбаною, а дочка, хоча була весь день вдома, не спромоглася прибрати. Я починаю думати про неї як про останню егоїстку, яка переймається тільки собою, а батьків розглядає лише як умову задоволення її бажань. Вона відмовляється робити свій посильний вклад у наше спільне життя. Веде себе як кварти­рантка. Робиться лагідною лише тоді, коли їй щось треба. От і зараз вона, мабуть, пішла на побачення зі своїм прищуватим телепнем. Тільки-но цей недоносок зателефонує, як вона зовсім забуває про нас і про свої обов'язки на додаток. Ні, я більше цього терпіти не буду. Якщо ти хочеш виявляти свою самостійність, а нас маєш ні за що, то доведеться цю самостійність тобі надати. Я їй відмовлю в поїздці на теплоході. Якщо ти не можеш працювати і заробляти гроші, то хоч допомагай дорослим у їхній роботі. Веди домашнє господарство. Ні, не хоче. То я скажу, що мені доведеться утриматися від матеріальної допомоги, якщо вона все ж таки і далі себе так вестиме та ще й надумає виходити заміж за цього суб'єкта.

Стоп!

Я образився. А тепер подумаємо, як утворилася ця образа. Із чого вона складається. Три елементи образи.

Які мої очікування стосовно поведінки дочки? Як вона має поводи­тися зі мною?

Варто лише про це подумати, як виявляється, що жодна реальна людина, навіть моя власна донька, не може виправдати моїх очікувань... Я навіть сам не завжди виправдовую власні очікування. Отже, які мої очікування? Так, вони саме такі, які були, коли їй виповнилося 5 років, коли вона вчилася бути похваленою, бути «хорошою» і їй подобалося відповідати цим очікуванням, а зараз їй цього не хочеться. Вона стала дорослішою і сама хоче визначати свою мету, пристосовується до очіку­вань інших, наприклад до бажань цього хлопця.

Отже, чітко уявімо, як має поводитися моя дочка, щоб мене не обра­зити? Якщо уявити все це, то виявиться, що жодна нормальна дочка не в змозі відповідати цим вимогам, коли їй зателефонує її хлопець.

Але було б нерозумно вважати, що я образився на неї тільки тому, що її поведінка не збігається з моїми очікуваннями. Мабуть, тут ще щось є. Чому мене особливо дратує, що вона покинула свої обов'язки заради цього хлопця? Ревнощі? Мабуть, так. Досить уявити, що вона любить, а отже, пестить його, і мені стає не по собі. Отож ревнощі. Мене ображає, що вона когось любить, — отже, нас любить, мабуть, мен­ше, ніж раніше. Але вона цього хлопця любить по-іншому, ніж мене. Має ж вона когось покохати...

Але чому я повинен ремствувати? Адже вона поводиться, як і всі дівчатка в 16 років, легковажно. Ось це мене й дратує. Адже цей хло­пець може скористатися її легковажністю, звабити, зробити мене дідом.

Це жахливо.

А чи так це жахливо?.. Це природно. Чому я не повинен цьому радіти? Якщо я її люблю, то її радість і насолода мусять радувати й мене. Отже, я повинен радіти тому, що відбувається. А мені це неприєм­но. Що в мені говорить? Мій егоїзм. Отже, вона не така егоїстична. Егоїст — я. Цікаво, як би я поводився на її місці? Мені пригадується те, що я робив, коли вперше закохався. Здається, я повівся ніскільки не краще, ніж моя дочка, а гірше. Але я був хлопцем, а вона — дівчина. Подвійна мораль: те, що дозволено мені, хлопцеві, дівчині не можна. Те, що можна було мені, моїй дочці не можна. Цікава логіка. Я вважаю себе прихильником емансипації жінок, інтелігентною людиною. Вва­жаю жінку рівноцінною чоловікові, перебороти патріархальний підхід насправді важче, ніж його просто проголошувати. Отже, я повинен спокійно ставитися до того, що вона сама визначає, що для неї добре, а що погано. Бути з цим хлопцем їй добре, краще, ніж одержати схвалення за добре виконане прибирання квартири. Ось вона так і поводиться...

Отже, ревнощі... Але це ще не все. Схильність до стереотипного мис­лення. Завжди вважалося, що тільки в поганих батьків доньки вагітні-

ють поза шлюбом. Так вважалося тисячі років. Спробуй звільнитися від цієї запрограмованої думки. Міркувати по-іншому, ніж узвичаєно, важко і не вдається. Сьогодні мені вдалося прорватися через цей стерео­тип. Стало легше, здається, і не ображаюся на неї. Жахаюся, що я наро­бив би і як образив би її, якби стандартно мислив. Ні за що образив би, а може, й скривдив би улюблену доньку, незаслужено... Образив би...

Адже вину завжди можна знайти. Отже, головне в тім, щоб не обра­жати ні доньки, ні дружини, ні інших, навіть якщо вони й винні. Ось у чому завдання саногенного мислення, якого я навчаюся.

Мабуть, і це ще не все. Моє почуття, роздратування і гнів були захистом не тільки від образи, а ще від чогось іншого. Подумаємо.

Адже поведінка доньки відхиляється від очікувань суспільства, від узвичаєного і, головне, від моїх очікувань та очікувань матері. Отже, це сором. Точніше, сором за іншого, сором за свою доньку. Сором. Страх, що мене засудять інші. Хтось буде зловтішатися: «Не тільки моя донька, а й твоя завагітніла до шлюбу». Хтось скаже: «У такій порядній сім'ї — і раптом розбещена дочка. А ще виховує інших, закликає до мораль­ності!».

Отже, сором за доньку. А хто сказав, що вона повинна бути респек­табельною дівчинкою? Чому з нею не може статися те, що викликає сором? Адже я або мати не можемо замість неї жити й кохатися. Вона сама має робити це, як вона вміє і навчиться. Погано, що ми її не підготували до цього, вважаючи, що вона маленька. Треба, щоб із нею поговорила на цю тему наша знайома, яка трохи розуміється на статево­му вихованні.

Сором за самих себе, за сім'ю. Але з цим неважко впоратися, якщо приймати свою сім'ю, свою доньку такими, якими вони є, неповторними як у чеснотах, так і в недоліках і навіть вадах. Якщо я сприймаю доньку такою, якою вона є, навіть такою, якою я її ще не знаю, то не повинно бути образи або сорому. Немає потреби їй пробачати.

Якщо я покажу, що образився на неї, то тільки з однією метою: щоб викликати в неї почуття вини перед нами. Ми такі гарні, а вона така погана. Почуття вини, звісно, змусить її бути більш респектабельною, і навіть, може статися, що вона брехатиме, щоб зберегти свою гідність в наших очах. Але це, мабуть, ні до чого. Я її не запитуватиму і не вимагатиму будь-яких пояснень.

Моє занепокоєння та гнів минулися, я цілком спокійний.

Тепер можна сісти, почитати і попрацювати...

Через годину вона приходить додому. Вже пізно. Говорить, що в подруги повторювали біологію. Зараз це називається повторюванням біології... Безперечно, те, що було в неї, якось пов'язане з біологією, якщо розглядати це як імітацію репродуктивної поведінки. Губи в неї припухлі. На обличчі зачарування. Згадав, що в її матері було таке ж обличчя після побачень зі мною. Мабуть...

Обманює. Слід би було образитися, оскільки донька говорить мені неправду прямо у вічі. Але нехай обманює. Це мене не турбує і не ображає. Поміркуємо про протилежне. Припустимо, що вона не буде брехати і понесе правду-матінку, як-от: «Тату, ми були на квартирі у Вовки. Його батьки на дачі...». Але я знаю мою доньку. Вона розум­ниця. Вона ніколи не буде ламати нас своєю правдивістю, стресовою відвертістю. Вона чудово розуміє, що в цьому разі ми з її матір'ю, повинні стати співучасниками, «спонукачами розбещування», а якщо подивитися з юридичного боку, то співучасниками розпусти й споку­шання неповнолітньої. Знали, але не застерегли.

Вона — делікатна дівчинка. Але намагається перекласти відпові­дальність за «доросле життя» на інших, наприклад, на батьків або на школу. Цікаво, як вона поведеться, коли завагітніє? Кому скаже пер­шому — мені чи матері? Чи збере обох за столом увечері, після чаю, і скаже: «У мене буде дитина».

Буде, безперечно, надійніше організувати їй зустріч із нашою знайо­мою, щоб та навчила її, як краще повестися в її ситуації...

Усе це промайнуло в голові досить швидко. Я гукнув доньку: «Ольго, постав чайника. Поп'ємо чаю. Мама сьогодні прийде пізно». Ці думки мене заспокоїли, та мені самому було цікаво, і я навіть словом не натяк­нув, що кілька хвилин тому був на неї дуже сердитий і хотів наговори­ти їй купу неприємностей.

Коментарі до роздумів над образою. Ці роздуми над образою, складені за нотатками, зробленими з пам'яті одним з моїх учнів, котрі вивчали саногенне мислення, потребують коментарів.

Першою реакцією людини, яка виявила розходження своїх очікувань з реальністю, є емоція образи. Це неважко побачити з тексту. Оскіль­ки цей стан образи неприємний, він стимулює захисні психічні реакції, у цьому разі агресивні думки, які супроводжуються переживаннями гніву і дратівливості. Однак батько не дозволяє розвиватися цим за­хисним діям і припиняє їхню динаміку через стан-реакцію.

Оскільки той, хто розмірковує, знає будову образи, тобто ті шаблони автоматичних розумових дій, що породжують цю емоцію, він концент­рує увагу на своїх сподіваннях, які програмують поведінку дочки, і роздумує про їхнє походження та зміст. Виявляються їхня відірваність від реальності та насиченість культурними стереотипами, які стимулюють шаблонні реакції без урахування індивідуальності доньки. Уявивши, як має поводитися дочка відповідно до очікувань батька, той, хто розмір­ковує, доходить висновку про нереальність цих очікувань, що, безумов­но, спонукає до їх коригування в напрямку підвищення почуття реаль­ності.

Далі роздуми знову спрямовані на ревнощі, які інтерпретуються в контексті атавізмів Едіпового комплексу «навпаки». Це веде до по­дальшого відходу від образи як ревнощів, яку батько вважає неприпу-

стимим почуттям стосовно дочки; причому в її поведінці він перестає вбачати те, що дочка його менше любить, коли з'являється «цей прищу­ватий телепень»...

Саногенне мислення — це розмова із самим собою, спілкування між «Я-управителем» і «Я, що ідентифікує» себе із соціальними стереоти­пами (як я сприймаю себе очима інших). Якщо ж вони занадто різняться і стосунки між ними стають ригідними, то, очевидно, йдеться про поча­ток хвороби, яка виявляється в розпаді особистості. Читачеві неважко зрозуміти, що цей розпад можливий тільки за умови, якщо конфлікт між ними не розв'язується і «Я» не може змиритися з ним.

Акти саногенного мислення можна розглядати як тренування взає­модії між цими двома інстанціями...

Далі ми бачимо: батько розуміє, що образа - не що інше, як застосу­вання насильницької парадигми до будь-кого, хто повинен бути пока­раний почуттям вини за те, що не породжує поведінки, яка відповіда­ла б його очікуванням. Тому він визнає, що це невартісно, що управлін­ня поведінкою через терзання її зсередини почуттям вини — непри­пустима для нього схема управління. Застосування насильницької пара­дигми свідомо, із задоволенням, наш автор вважає для себе, люблячого батька, неможливим, бо це заводить у глухий кут.

Описаний раніше роздум послаблює почуття провини, викликане міркуванням, що батько покарає свою доньку «за егоїзм», усвідомлен­ням, що образа перебуває у зв'язку з почуттям провини: чим більше ми ображаємося, тим більше схильні викликати у винуватця образи по­чуття провини. Усі емоції побудовані однаково, відрізняються тільки орієнтацією: образа виникає, коли поведінка інших не збігається з мої­ми очікуваннями, а почуття провини — коли моя поведінка не збігаєть­ся з очікуваннями інших. Тому менш образливий поступово зменшує свою емоційну реакцію і на ситуації, які сприяють виникненню почуття провини. Адже для почуття провини необхідно гостро відчувати, що ти образив іншого. Роздумуючи над образою, я водночас лікую свою схильність страждати від почуття провини. Автор роздумів знає про це і застосовує до себе це знання.

Далі саногенне мислення полягає у витісненні архаїчних виявів магічної свідомості, спрямованих на те, щоб суворо програмувати пове­дінку тих, з ким ми ідентифікуємося. Цей процес завершується вве­денням іншого у структуру реальності, що здійснюється прийняттям іншого таким, яким він є, і полягає у зрозумінні його поведінки, мотивів і визнанні їхньої доцільності, адекватності. Все це стає можливим зав­дяки усвідомленню «Я», тобто відокремленню «Я» від актів роботи душі, що позбавляє енергії відокремлену від джерела цієї енергії когнітивну структуру.

(Орлов Ю. М. Восхождение к индивидуальности. — М.: Просве-щение, 1991. - С. 266-279.)