Монолог стає діалогом

...У практиці ораторського мистецтва застосовуються засоби, що не тільки оживляють розповідь, додають їй виразності, а й діалогізують монологічне мовлення.

Одним з таких засобів є хід «запитання-відповідь». Він полягає в тому, що оратор ставить запитання собі чи слухачам і сам на них відпо­відає. Хід «запитання-відповідь» перетворює монологічне мовлення на діалог, робить слухачів мимовільними співрозмовниками оратора, активізує їхню увагу, залучає до наукового пошуку істини. Ось, на­приклад, як почав професор-філолог лекцію про багатозначність слів у мові для учнів-старшокласників:

— Хто з вас сумнівається, що яблуня і яблуко — різні слова? Ніхто. Кожен скаже: «Це різні слова». Як ви доведете це? Ви скажете: по-перше, слова яблуко і яблуня по-різному звучать; по-друге, вони мають різне значення. Яблуня — назва плодового дерева, а яблуко — плід. Правильно. Ну, а якщо взяти слово груша? Ним називають не тільки особливий вид плодового дерева, а й плід цього дерева. Що ви в цьому разі думаєте? З одним словом ми маємо справу чи з двома? Мабуть, відповідь буде такою: груша — одне слово, тобто є лише один звуковий комплекс. Та знову виникає запитання: чи не буває так, що явно різні слова, наприклад, запозичені з різних мов або наше і запозичене, мають однакове звучання?..

Діалогічна форма публічного виступу пожвавлює мовлення, робить його інтимнішим, викликає цікавість у слухачів...

Пожвавлюють лекцію і передбачувані оратором репліки слухачів, з якими він або погоджується, або сперечається. Ці репліки також вносять

елементи діалогу в монолог. Так, відомий російський історик В. О. Клю-чевський у лекції «Про погляд художника на обстановку й одяг зобра­жуваної цим особи» двічі використав цей засіб. Процитуємо відповідні уривки з його лекції:

«Якщо не брати до уваги окремих диваків, ми, звісно, намагаємося подати себе в кращому вигляді, постати перед самим собою та іншими навіть ліпшими, ніж є насправді. Ви скажете: це суєтність, марнославство, прикидання. Так, цілком так. Лише дозвольте звернути вашу увагу на два дуже симпатичні спонукання.

...А погляньте, як вона (бояриня Феодосія Прокопівна Морозова. — Авт.), залишившись молодою вдовою, смиренно, по-нашому в жалобі, виїжджала з дому: її саджали в дорогу карету, прикрашену сріблом та мозаїкою, на шість чи дванадцять коней з брязкучими ланцюгами; за нею йшло слуг, рабів та рабинь чоловік зі сто, а за особливо урочистого поїзду — майже двісті чи триста, оберігаючи честь і здоров'я своєї вельможної матінки. Цариця ассирійська та й годі, скажете ви, раба суєтного і марнославного пишного століття! Добре».

В уривках В. О. Ключевський думку аудиторії підкреслює словами ви скажете, а потім формулює своє ставлення до цього: так, цілком так, добре.

Засоби діалогізації монологу, характерні для ораторського мовлення, поширилися в публіцистиці, художній літературі...

Окрім ходу «запитання-відповідь», у виступах часто застосовується так зване емоційне, чи риторичне, запитання.

Особливість риторичного запитання полягає в тому, що воно не потре­бує відповіді, а слугує для емоційного ствердження чи заперечення чогось. Звертання із запитанням до аудиторії — ефективний засіб.

Запитання, запропоноване слухачам, не тільки містить якусь інфор­мацію, а й залучає аудиторію до обговорення теми, змушує замислитися над поставленою проблемою, підкреслює її значущість для слухачів.

Наведемо приклад з лекції О. Є. Ферсмана про камінь:

«Хіба найдорогоцінніший камінь не є емблемою твердості, постійності й вічності? Хіба є щось твердіше за алмаз? Що може зрівнятися з міцністю й непорушністю цієї форми вуглецю?».

Поставлене оратором риторичне запитання сприймається слухачами не як запитання, на яке треба дати відповідь, а як позитивне ствердження...

Засобом виразності вважають і пряму мову, яку оратор використо­вує у своєму виступі. Ця мова може бути точною чи приблизною, а іноді навіть вигаданою. Точно передане чуже мовлення зветься цитатою. Декому з промовців здається, що цитування не потребує особливого вміння. Однак і в цитуванні є свої особливості, свої позитивні й нега­тивні сторони, які оратор має враховувати.

Не завжди оратори вміло вводять цитату, не враховують, що вона сприймається на слух. Слід так подати цитату, щоб слухачі легко улов-

лювали, де її початок і кінець. Дуже важливо не спотворити думку цитованого автора. Адже окремо взяте речення чи кілька речень мо­жуть мати інше значення, ніж у контексті. Не можна довільно змінювати текст... Цитата має бути точною. Нарешті, оратор повинен знати, кому належать процитовані слова, з якого джерела вони взяті...

(Введенская Л. А., Павлова Л. Г. Человеческое слово могуче... — М.: Просвещение, 1984. - С. 103-111.)

________ Дидактичне завдання __________________

Схарактеризуйте засоби діалогізації монологічного мовлення, склав­ши таблицю:

Т. О. Ладиженська ЖИВЕ СЛОВО