Розділ II. Основні комунікативні ознаки культури мовлення

...Основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чи­стота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), ясність, виразність, емоційність. Звичайно, усі ці ознаки й підпо­рядковуються одній глобальній правильності, бо залежать від того, по­рушені чи не порушені у мовленні (не в загальнонародному, а в індиві­дуальному) правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики. Отже, культура мовлення — це культура мислення й культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини.

Правильність мовлення. Правильність — одна з визначальних оз­нак культури мовлення... За тлумаченням сучасних словників, пра­вильний: 1) який відповідає дійсності; 2) який відповідає встановле­ним правилам, нормам; 3) безпомилковий (СУМ. - Т. 7. - С. 503)...

Норма (мовна) визначає літературну мову. Мовні норми — «це прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови, граматичні та інші мовні засоби, правила слововживання», орфо­графічні правила для писемного мовлення. Отже, норми — категорія історична, змінна. Вони тісно пов'язані з системою конкретної мови, історично і соціально зумовлені...

...Щоб говорити правильно, треба перш за все добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються чинні норми. Але говорити правильно ще не означає говорити добре — для доброго мовлення необхідне й умін­ня обрати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилі­стично й експресивно виправданий варіант (якщо він існує) літературної норми. Норма хоча й обов'язкова вимога, та якби вона не відзначалася рухливістю, то перетворила б людську мову на щось подібне до робота...

Точність мовлення. Точність — одна з головних ознак культури мовлення... Точність зумовлюється, по-перше, знанням об'єктивної дійсності, спостережливістю мовця, по-друге, його вмінням співвіднести свої знання мови з цією спостереженою об'єктивною дійсністю...

...Точність — це чемність, ввічливість і в побуті, і в науці, і в худож­ньому слові. Вважаємо, що точність мовлення, у свою чергу, сприяє пізнанню дійсності — прагнення до точності спонукає мовця всебічно вивчати й об'єктивну дійсність, і суб'єктивні враження від неї. Той, хто поважає співрозмовника і не хоче бути перед ним некомпетентним, не дозволить собі знати предмет поверхово.

Таким чином, точність досягається: 1) знанням предмета мовлення (адже спочатку ми пізнаємо реальний світ, а потім висловлюємося про результати свого пізнання: пізнавальна здатність людини залежить і

від її досвіду, і від набутих знань у відповідній галузі та в мові); 2) знан­ням мови, мовної системи усіх її рівнів, оволодінням стилістичними ресурсами, мовними засобами вираження емоційності та ін.; 3) умін­ням узгодити знання про предмет зі знанням мови (тобто вмінням об­рати найточнішу для конкретної ситуації спілкування назву предмета, явища, процесу тощо).

Звичайно ж, точність реалізується передусім лексичними ресурсами мови, тобто виявляється на рівні слововживання, але без контексту її не досягти. Найбільше можливостей для точного співвідношення предме­та і його назви мають: синоніми, омоніми, пароніми, полісемантичні сло­ва. Значні труднощі в застосуванні викликають слова іншомовні, про­фесійні, архаїзми та фразеологізми...

Логічність мовлення. У розмовно-побутовому мовленні ми нерідко чуємо такі фрази: «О, це логічно!», «Що ти?! Це ж нелогічно!» І розу­міємо, що в другому випадку йдеться про щось не до кінця продумане, про неврахування причинно-наслідкових зв'язків, недоречність, тобто про невідповідність між думкою, висловленою засобами мови, й об'єктив­ною дійсністю...

Висновок: логічний — це мислительний. Словники дають такі тлума­чення слова логічний: 1. Стосується логіки (науки про закони і форми мислення). 2. У якому є внутрішня закономірність; розумний, послідов­ний...

Логічне мовлення, в якому: 1) сполучення одного слова з іншим несуперечливе (одне судження правильне, друге хибне, третього не дано); 2) слова розміщуються в логічній послідовності, котра відповідає думці і при котрій не виникає смислових непорозумінь (унаслідок актуаль­ного членування фрази — безпомилкового виділення комунікативного центру і периферійних інформаційних опор); 3) не порушені смислові, структурні, інтонаційні та експресивні зв'язки в межах цілого тексту, що ним передається зв'язок несуперечливих суджень...

Багатство (різноманітність) мовлення. Звісно, «багатство» й «різно­манітність» не є абсолютними синонімами. Ці слова не фіксуються синонімічними словниками, а тлумачні подають такі значення, які мог­ли б стосуватися якісної оцінки мовлення: Багатство. — 3. Чого. Велика кількість, багатоманітність (СУМ. — Т. 1. — С. 83). Різно­манітність — властивість за значенням різноманітний. Різноманіт­ний. — 2. Сповнений багатства, неоднорідний за змістом, формою та ін.; багатогранний (СУМ. - Т. 8. - С. 568)...

Мова народу — багата й різноманітна, а мовлення індивідуальне може бути багатим чи бідним, одноманітним чи різноманітним. Розви­ток і збагачення мови залежать від мовотворчості народу, а розвиток і збагачення індивідуального мовлення — від опанування мовного ба­гатства, засвоєння його з уст народу, з художньої і публіцистичної літера­тури, з нормативної граматики тощо. Сьогодні добре освічена людина

застосовує 6 — 9 тис. слів у мовленні, у мові Т. Шевченка й О. Пушкі­на — понад 20 тис. слів, у перекладних і тлумачних словниках — понад 130 тис. слів, у народній скарбниці — 200 тис. слів.

За яких умов можна досягти багатства й різноманітності мовлення? По-перше, якщо засвоїти як активний запас якомога більшу частину загальнонародного словника літературної мови; по-друге, якщо виро­бити навички вмілого, творчого, стилістично обґрунтованого використан­ня різноманітних структур словосполучень і речень; по-третє, якщо оволодіти запасом типових інтонацій, за допомогою яких можна видо­змінювати мовлення; по-четверте, якщо постійно прагнути до активної самостійної роботи власного мислення, тобто не допускати лінощів дум­ки; по-п'яте, якщо впродовж життя за характером своєї практичної діяльності потребувати активізації нових засобів мови; по-шосте, якщо вважати одноманітність мовлення неестетичним, а його бідність — не­етичним стосовно співрозмовника.

Таким чином, джерелами багатства й різноманітності мовлення є лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови, які склалися у процесі мовної практики всіх попередніх поколінь носіїв цієї мови і які збагачуються з розвитком суспільства. І чим рідше в певному тексті («мовленнєвому просторі») повторюються одні й ті ж знаки, комбінації знаків, тим мовлення багатше...

Лексичне і фразеологічне багатство мовлення, тобто мовлення без повторів, твориться синонімічними рядами: чим повніший синоніміч­ний ряд, тим більша можливість вибору, що відповідає змісту й меті висловлювання. Важливо, щоб мовець володів синонімічними ресурса­ми мови у всіх її стильових різновидах (синоніміка побутової, терміно­логічної, ділової та іншої лексики і фразеології) та в усіх її лексико-граматичних класах слів (іменникова, прикметникова, дієслівна, при­слівникова, займенникова синоніміка, синоніміка фразеологізмів). Окрім того, слід ураховувати внутрішньорівневу синонімію (наприклад, у літе­ратурній мові) і міжрівневу (наприклад, у літературній мові та діалек­тах), яка має стилістичне застосування в розмовному, художньому, ча­стково і в публіцистичному стилях (порівняйте: насміхатися — кеп­кувати — кпити — кеп чинити — діалектне сміха правити).

Багатство лексики — це й багатство значень, а не лише лексем. Тому засвоїти всі можливі значення багатозначних слів — головна вимога до мовця...

Чистота мовлення. Чистота мовлення тісно пов'язана з правильністю і нормативністю: якщо у мовленні немає порушень лексичних, стилі­стичних, орфоепічних та інших норм, воно вважається чистим. Отже, чисте мовлення — це таке, де немає нелітературних елементів. Чистота виявляється, на наш погляд, у трьох аспектах: в орфоепії — правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту, у слововживанні — відсутність позалітературних еле-

ментів — діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, мака-ронізмів, штампів, слів-паразитів; в інтонаційному аспекті — відпо­відність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність бру­тальних, лайливих, лицемірних ноток...

Утрата контролю над власним мовленням може призвести до появи слів-паразитів: так сказати, так би мовити, значить, ну, як це, ро­зумієш, знаєш. Ці слова не тільки нічого не виражають, а й можуть беззмістовністю спотворити смисл фрази (наприклад: «Він, так би мо­вити, хороша людина», «Хай, значить, скаже»). За словом має стояти думка — якщо мислиш добре, то й говоритимеш добре.

Чистота мовлення — це його естетичність, а краса ніколи не втом­лює, не набридає, зокрема тому, що вона змінюється відповідно до по­треб спілкування...

Доречність мовлення. Пригадаймо, як часто ми кажемо: «До речі, варто би...» або «це доречно», «це недоречно». Який зміст укладаємо в поняття «доречний?» Доречний — це такий, що відповідає ситуації спілкування, організовує мовлення відповідно до мети висловлювання. Отже, доречність — це ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають змістові та характерові експресії повідомлення...