Індуктивні методи встановлення причинних зв’язків

Як правило, індуктивні умовиводи встановлюють наявність між об’єктами і явищами причинно-наслідкових зв’язків. Уперше правила відкриття нових істин у дослідних науках виклав у праці «Новий Органон» англійський філософ Френсіс Бекон на противагу старій силогістичній логіці Аристотеля, що ввійшла в його «Органон». Як інструмент для відкриттів у науці Ф. Бекон висуває індуктивний метод, що ґрунтується на декількох правилах. Згодом ці правила були систематизовані й уточнені Джоном Стюартом Міллем, у зв’язку з чим їх називають правилами індуктивного дослідження Бекона – Мілля. На відміну від Ф. Бекона Дж. С. Мілль розглядав їх не стільки як правила відкриття нових наукових істин, скільки як методи встановлення причинної залежності між явищами природи.

Існують п’ять основних методів установлення причинних зв’язків: метод єдиної схожості; метод єдиної відмінності; з’єднаний метод схожості й відмінності; метод супровідних змін; метод залишків.

1. Метод схожості – якщо якась умова F постійно передує настанню досліджуваного явища Х в той час, як інші умови змінюються, то ця умова, імовірно, є причиною явища Х.

Метод схожості називають методом знаходження загального в різному, оскільки всі випадки помітно відрізняються один від одного, крім однієї обставини.

Логічний механізм індуктивного висновку за методом схожості припускає низку пізнавальних передумов.

(1) Потрібне загальне знання про можливі причини досліджуваного явища.

(2) Із попередніх повинні бути виключені всі обставини, що не є необхідними для досліджуваної дії і тим самим не задовольняють основній властивості причинного зв’язку.

(3) Серед множинності попередніх обставин виділяють схоже і повторюване в кожному з розглянутих випадків, що і буде ймовірною причиною явища.

Характерна для неповної індукції незакінченість досвіду проявляється в тому, що спостереження й експеримент не гарантують точного й повного знання попередніх обставин, серед яких йде пошук можливої причини. Незважаючи на проблематичність виводу, метод схожості виконує в процесі пізнання важливу евристичну функцію: він сприяє побудові плідних гіпотез, перевірка яких приводить до відкриття нових істин. Достовірний висновок може бути одержаний за методом схожості лише в тому випадку, якщо досліднику точно відомі всі попередні обставини, що становлять замкнуту множинність можливих причин, а також відомо, що кожна з обставин не вступає у взаємодію з іншими. У цьому випадку індуктивне міркування набуває доказове значення.

2. Метод відмінності – якщо якась умова F має місце тоді, коли настає досліджуване явище Х, і відсутня тоді, коли цього явища немає, а решта умов залишаються незмінними, то F являє собою причину явища Х.

Метод відмінності називають методом знаходження різного в схожому, бо порівнювані випадки збігаються один з одним за багатьма властивостями.

Метод відмінності застосовується як у процесі спостереження над явищами в природних умовах, так і в умовах лабораторного або виробничого експерименту. В історії економіки за методом відмінності було відкрито багато законів (закон убуваючої граничної корисності). У сільськогосподарському виробництві за цим методом перевіряють, наприклад, ефективність добрив.

Міркування за методом відмінності також припускає низку передумов.

(1) Потрібне загальне знання про попередні обставини, кожна з яких може бути причиною досліджуваного явища.

(2) Із членів диз'юнкції слід виключити обставини, що не задовольняють умові достатності для досліджуваної дії.

(3) Серед множинності можливих причин залишається єдина обставина, що розглядається як дійсна причина.

Логічний механізм висновку за методом відмінності також приймає форму модусу tollendo ponens розділово-категоричного умовиводу.

Міркування за методом відмінності набуває доказове знання лише в тому разі, якщо є точне і повне знання попередніх обставин, що становлять замкнуту множинність. Оскільки в умовах емпіричного пізнання важко претендувати на вичерпну констатацію всіх обставин, висновки за методом відмінності в більшості випадків дають лише проблематичні виводи. Проте, за методом відмінності досягаються найбільш правдоподібні індуктивні висновки.

3. З’єднаний метод схожості й відмінності – якщо два і більша кількість випадків, коли настає дане явище Х, схожі тільки в одній умові F, у той час як два і більше випадки, коли дане явище Х відсутнє, відрізняються від перших випадків тільки тим, що відсутня умова F, то ця умова F і є причиною Х.

Як показує сама назва, це метод являє собою комбінацію попередніх двох методів: виcновок, одержуваний за методом схожості, у цьому випадку повторюється за допомогою методу відмінності. У такий спосіб шляхом аналізу множиності випадків виявляють як схоже в різному, так і різне в схожому.

Імовірність висновку в такому ускладненому міркуванні помітно зростає, бо з'єднуються переваги методу схожості й методу відмінності, кожний з яких окремо дає менш надійні результати.

4. Метод супутніх змін – якщо зі зміною умови F у тому же ступені змінюється деяке явище Х, а інші обставини залишаються незмінними, то імовірно, що F є причиною Х.

Цей метод застосовується при аналізі випадків, у яких має місце видозміна однієї з попередніх обставин, супроводжувана видозміною досліджуваної дії.

Попередні індуктивні методи ґрунтувалися на повторюваності або відсутності певної обставини. Однак не всі причинно пов’язані явища допускають нейтралізацію або заміну окремих складових їх факторів. Наприклад, досліджуючи вплив попиту на пропозицію, неможливо в принципі виключити сам попит. Точно так само, визначаючи вплив Місяця на величину морських припливів, неможливо змінити масу Місяця.

Єдиним способом виявлення причинних зв’язків за у таких умов є фіксація в процесі спостереження супровідних змін у попередніх і наступних явищах. Причиною в цьому випадку виступає така попередня обставина, інтенсивність або ступінь зміни якої збігається зі зміною досліджуваної дії.

Застосування методу супутніх змін також припускає додержання низки умов:

(1) Необхідне знання про всі можливі причини досліджуваного явища.

(2) Із наведених обставин повинні бути еліміновані ті, котрі не задовольняють властивості однозначності причинного зв’язку.

(3) Серед попередніх виділяють єдину обставину, зміна якої супроводжує зміну дії.

5. Метод залишків – якщо складні умови здійснюють складну дію і відомо, що частина умов викликає певну частину цієї дії, то частина умов, що залишається, викликає частину дій, що залишається.

Застосування цього методу пов’язане з установленням причини, що викликає певну частину складної дії за умови, що причини, котрі викликають інші частини цієї дії, вже виявлені. Схематично міркування методом залишків можна записати так:

Перший випадок: ABC – викликає явище «авс».

Другий випадок: А викликає «а».

Третій випадок: В викликає «в».

Отже, С викликає «с».

Методом залишків був зроблений висновок про існування деяких хімічних елементів – гелію, рубідію та ін. Припущення ґрунтувалося на результатах, одержаних у процесі спектрального аналізу: були виявлені нові лінії, що не належали жодному з уже відомих хімічних елементів.

Міркування за методом залишків нерідко використовуються в процесі розслідування злочинів, головним чином, у тих випадках, коли встановлюють явну нерозмірність причин досліджуваним діям. Якщо дія за своїм обсягом, масштабом або інтенсивністю не відповідає відомій причині, то ставиться питання про існування якихось інших обставин.

Розглянуті методи встановлення причинних зв’язків за своєю логічною структурою належать до складних міркувань, в яких власне індуктивні узагальнення будуються за участю дедуктивних висновків. Спираючи на властивості причинного зв’язку, дедукція виступає логічним засобом елімінації випадкових обставин, тим самим вона логічно коректує й спрямовує індуктивне узагальнення.

Взаємозв’язок індукції й дедукції забезпечує логічну спроможність міркувань при застосуванні методів, а точність вираженого в засновках знання визначає ступінь обґрунтованості одержуваних висновків.