Основи фізіології праці. Адаптація та її значення в системі психофізіологічного забезпечення діяльності.

Фізіологія праці — це наука, що вивчає зміни функціонально-го стану організму людини під впливом його трудової діяльності й обґрунтовує методи та засоби організації трудового процесу, спрямовані на підтримку високої працездатності й збереження здоров’я працюючих.
Основними завданнями фізіології праці є:
- вивчення фізіологічних закономірностей трудової діяльності;
- дослідження фізіологічних параметрів організму під час виконання різних видів робіт;
- розробка практичних рекомендацій і заходів, спрямованих на оптимізацію трудового процесу, зниження втомлюваності, збереження здоров’я й високої працездатності впродовж трива-лого часу.
У процесі трудової діяльності людині доводиться виконувати різні види робіт. Історично склався розподіл праці на фізичну й розумову, що з фізіологічного погляду є умовним. Жодна м’язова діяльність неможлива без участі центральної нервової системи (ЦНС), яка регулює й координує всі процеси в організмі, тоді як немає такої розумової роботи, за якої відсутня м’язова діяльність. Розходження трудових процесів виявляється лише в перевазі діяльності м’язової чи центральної нервової систем. Нині у зв’язку з механізацією та автоматизацією виробничих процесів фізичне навантаження в трудовій діяльності відіграє все меншу роль, значно зростає й роль вищої нервової діяльності.
В основі будь-якої трудової дії лежить цільова установка, на основі якої в центральній нервовій системі утворюється певна програма дій, що реалізується в системно організованому поведінко-вому акті. Такі запрограмовані дії називають динамічним стерео-типом. Сутність динамічного стереотипу полягає в тому, що в ЦНС формуються довготривалі поточні нервові процеси, які від-повідають просторовим, тимчасовим та упорядкованим особливостям впливу на організм зовнішніх і внутрішніх подразників. При цьому забезпечується точність і своєчасність реакції організму на звичні подразники, що особливо важливо у формуванні різних трудових навичок. Наявність динамічного стереотипу позбавляє зайвих дій в процесі виконання роботи, заощаджує енергію та від-даляє настання втоми. Крім того, динамічний стереотип забезпе-чує пристосування організму до мінливих умов праці.
У процесі трудової дії до ЦНС надходить інформація про хід виконання програми, на підставі якої можливі поточні корективи. Точність програмування й успішність виконання програми зале-жать від досвіду й кількості попередніх повторень цієї дії, тобто автоматизму навичок.
Під час трудового процесу активізуються різні фізіологічні системи. Якщо переважають фізичні зусилля, то насамперед ак-тивізується м’язова система й система так званого вегетативного забезпечення м’язової діяльності (кровообіг, дихання); під час ін-тенсивної фізичної роботи зростає рівень обмінних процесів, кі-лькість спожитого за хвилину кисню, хвилинний обсяг і частота дихання, кількість серцевих скорочень тощо.
У процесі розумової діяльності активізуються відділи кори головного мозку, у яких зростає споживання кисню; під час збільшення розумового чи емоційного напруження частішає пульс, підвищується артеріальний тиск, прискорюються обмінні процеси.
У фізіології праці найважливішими є поняття працездатності й втоми.
Під працездатністю розуміють потенційну можливість люди-ни виконувати впродовж певного часу й з достатньою ефективністю роботу конкретного обсягу та якості. Під впливом безлічі фа-кторів працездатність (А) змінюється в часі й умовно її можна поділити на такі фази (рис. 1.2):
- перша фаза — «впрацьованості», за якої підвищується ак-тивність центральної нервової системи, зростає рівень обмінних процесів, посилюється діяльність серцево-судинної системи, що приводить до зростання працездатності;
- друга фаза — стійкої працездатності, у цей період відзнача-ється оптимальний рівень функціонування ЦНС, ефективність праці максимальна;
- третя фаза — зниження працездатності, пов’язана з появою втоми.
Тривалість кожної з цих фаз залежить як від індивідуальних особливостей ЦНС, так і умов середовища, у яких виконується ро-бота, виду й характеру діяльності, емоційного та фізичного стану організму. Розуміння процесів зміни працездатності дає змогу по-передити й віддалити настання втоми. Наприклад, у студентів перших курсів вищих навчальних закладів відповідно до біологічних ритмів «пік» працездатності припадає на 11 годин; фаза стійкої працездатності триває приблизно до 16 годин, а потім починається третя фаза — зниження працездатності. Відповідно до цього осно-вною проблемою є подовження другої фази. Цього можна досягти цілим комплексом заходів, серед яких найефективнішими є зміна видів діяльності, виробнича гімнастика, перерви в роботі тощо, тобто заходи, спрямовані на попередження появи втоми.

Адаптація та її значення в системі психофізіологічного забезпечення діяльності Проблема адаптації людини сьогодні стає однією з найважливіших не тільки в теоретичній, але й прикладній психофізіології. Немає жодного сумніву в тому, що такі питання, як психофізіологічне забезпечення діяльності в умовах, що змінюються, формування нових екологічних відносин у такому середовищі, пов'язані з використанням техніки. Розвиток і мобілізація захисту організму від негативних факторів не тільки зовнішнього, але й внутрішнього походження, компенсація порушень у результаті патологічного процесу зв'язків і регуляцій і, нарешті, прогнозування характеристик трудової діяльності й життєдіяльності людини не можна розв'язати без знання психофізіологічної природи та механізмів адаптаційних процесів (В.І. Медведев, 1983; А.С. Сапов, А.І. Солодков, 1980; Ю.М. Бобров, Г.Л. Апанасенко, 1989; М.С. Корольчук, 1985, 1997).
Останнім часом з'явилися дві нові обставини, що змушують нас трохи розширити поняття про механізми й спрямованість адаптації, які безпосередньо стосуються завдань психофізіології. Одне з них пов'язане з соціальною роллю, що змінилася, і питомою вагою інформаційного фактора. Різко збільшилася кількість інформації, що надходить, підвищилася її індивідуальна й суспільна значимість, розширилася навіть семіотика інформаційних потоків, яка використовується в повсякденному житті. Правда, багато хто з авторів наводить докази, що інформаційна ємність мозкових кліток набагато перевищує ту, яка потрібна для збереження інформації, що надходить протягом усього сучасного життя людини. Це, звичайно, так, але перш ніж зберегти інформацію, необхідно її обробити. Виявляється, що механізми фільтрації і селекції інформації, її трансформації в рішення значно обмежені. Тому виникло дуже важливе питання про механізми інформаційного захисту як елемента адаптації до інформаційного середовища й механізми боротьби проти такого інформаційного захисту, що безпосередньо стосується проблем навчання (В.І. Медведев, 1983; В.І. Шостак, 1997).
Друга обставина пов'язана з тим, що діяльність людини має завжди суспільний характер і її цільова спрямованість, що особливо яскраво видно на прикладі, може різко відрізнятися від цільової спрямованості біологічних захисних реакцій. Виникає ситуація, коли з'являються два протилежні адаптаційні завдання як наслідок суперечності між людиною як біологічною структурою і членом соціального суспільства, що виконує суспільну діяльність. Постає проблема, що має загальнодержавне значення, оскільки від неї залежить виконання ряду завдань підготовки, зокрема, освоєння сучасної техніки, формування високої ефективності та постійної працездатності особового складу Збройних Сил України.
На сьогодні зафіксовано безліч різних визначень самого поняття адаптації, кожне з яких, імовірно, правильне, але тільки для якоїсь конкретної ситуації. Тому, щоб було зрозуміло подальший виклад матеріалу, необхідно обґрунтувати той зміст поняття, який ми використовуємо в роботі (В.І. Медведев, 1983; LA. Сапов, А.С. Солодков, 1980; Н.А. Агаджанян, 1985; B.C. Новиков, 1980; М.С. Корольчук 1985, 1997).
Вихідним у визначенні поняття є положення про взаємодію організму із зовнішнім середовищем і детермінованість реакцій організму в процесі цієї взаємодії. Аналіз взаємодії дає чітку уяву про те, що рефлекторна активність організму — це не разовий акт на зразок стимул - реакція, що з метафізичних позицій біхевіоризму широко використовується в психофізіології, а система розгорнутих у часі й просторі реакцій, що зумовлює зміни не тільки організму, але й зовнішнього середовища. Варто вказати, що перетворення зовнішнього середовища може припускати не тільки зміну фізичних характеристик, але й, при збереженні сталості, зміну значимості, фізіологічної сили (за І.П. Павловим).
Дуже важливою теоретичною проблемою, пов'язаною з вивченням реакції взаємодії, є проблема формування нових характеристик, нових властивостей. Вона не така проста, як це здається на перший погляд. Набуття організмом нових властивостей і якостей - надзвичайно складне й важке завдання. Значний обсяг літератури з адаптації оперує щодо формування нових властивостей лише еволюційним аспектом і не має, власне кажучи, прикладів з індивідуального реагування. Звичайно як доказ набуття нових властивостей наводять дані про появу нових ферментів при взаємодії людини з факторами, з якими вона навіть із погляду еволюції зустрічається вперше. Так, у результаті дії на організм такого фактора, як речовина групи отруйних речовин (ОР), що не зустрічався раніше в природі, - табуна, у крові з'являється новий фермент -табуназа. Однак зараз показано, що це продукт перекомбінації ряду вже наявних ферментів.
Усе це нам знадобилося для того, щоб обґрунтувати тезу про те, що нові характеристики в системі середовище - організм, які виникають у результаті взаємодії, пов'язані зі зміною зв'язків і співвідношень між уже наявними властивостями та якостями, тобто відбувається те, що зазвичай позначають як перебудову. Звідси випливає інший фундаментальний принцип адаптації - характер взаємодії визначає також особливості зв'язку різних властивостей і якостей організму й середовища. Це дозволяє нам не тільки прогнозувати, але й керувати взаємодіями, виходячи з аналізу наявних зв'язків і відношень між ними.
Нарешті, третє положення пов'язане з відповіддю на питання про завдання адаптаційного процесу. Нам здається, що в більшості досліджень із адаптації людини трохи перебільшено роль складних екстремальних умов у спрямованості адаптації на забезпечення життєдіяльності. Більш істотною є її роль у забезпеченні гомеостазу організму (В.І. Лебедев, 1998; В.І. Шостак, 1997).
Як відомо, класичне розуміння гомеостазу виходить із положень К. Бернара про сталість внутрішнього середовища організму як необхідної умови вільного життя, розвинене й доповнене роботами У. Кеннона, Г. Сельє, А.Д. Слоніма та ін. Суть цієї концепції полягає в тому, що необхідною умовою життєдіяльності у жорстко детермінованому фізико-хімічними законами всесвіті є підтримка сталості ряду показників внутрішнього середовища, позначених як біологічні константи, підтримка сталості енергетики, працездатності, незалежності від зовнішнього середовища. Основне завдання полягає в зведенні різноманіття змін зовнішнього середовища в межах припустимих відхилень.
У структурі гомеостазу сьогодні виділяємо три основних елементи - фактори, що впливають, механізми регулювання та врегульовані параметри. Фактором, що впливає, може бути зміна зовнішнього середовища стосовно організму, зовнішнього середовища щодо органу чи клітини й навіть, що нам здається принципово важливим, відхилення самої регульованої величини, тобто біологічний автоматично саморегульований процес. У загальній формі це можна сформулювати так: функціонування організму веде до впливу на регульовані константи.
Регульованим параметром є внутрішнє середовище, для якого існують дві форми регуляції: 1) через абсолютне значення параметра; 2) якщо регульованою є врівноважена система - через величину відхилення системи від рівноваги. Підтримка константності регульованої величини здійснюється механізмами регулювання. Можна виділити кілька рівнів роботи цих механізмів. На рівні клітини, клітинної популяції і органу основними є ферментні системи різного характеру. На рівні органу підключається система загальної регуляції та інтеграції, насамперед локальне кровопостачання й місцеві нервові механізми, включається також місцева гормональна регуляція. Імовірно, що тільки з цих позицій можна пояснити наявність, наприклад, у серцевому м'язі клітин, які продукують андрогени, у слизовій оболонці кишкового тракту -бомбезини. На рівні організму включається весь обсяг вегетативного забезпечення й основними стають механізми рефлекторної регуляції, що використовує як прямі, так і опосередковані (через систему залоз внутрішньої секреції) засоби впливу. На цьому ж рівні здійснюються й усі форми поведінкової регуляції (В.І. Медведев, 1983).
Дуже важливо відзначити, що, розглядаючи співвідношення регульованого параметра й механізмів регуляції залежно від досліджуваного рівня, те саме явище може бути представлене як одне ціле. Так, температура виявляється регульованим параметром на рівні організму, а на рівні клітин вона може виступати як регулятор метаболізму. З цих позицій високу температуру печінки не можна розглядати тільки як наслідок її високого метаболізму чи, навпаки, як причину високого метаболізму, який пояснює закон Вант-Гоффа-Арреніуса. Скоріше за все тут спостерігаємо оптимально збалансовану систему.
Розгляд механізмів регуляції дозволяє нам висунути гіпотезу щодо врівноважувальної системи регулювання як альтернативу теорії антагоністичних систем Шеррінгтона. Відповідно до цього є дві системи регулювання, кінцевий підсумок яких визначається положенням рівноваги цих систем. Однаковий кінцевий ефект може бути досягнуто чи посиленням дії одного плеча цієї системи, чи ослабленням іншого, чи спільним їх відхиленням у протилежні боки. Це дає організму значно більші можливості, ніж наявність антагоністичних систем, що спрямовані на боротьбу, конфлікт. З огляду на це значну кількість даних, що підтверджують нашу думку, отримано під час дослідження фізіологічних реакцій гіпоталамуса (В.І. Шостак, 1997).
Розглядаючи структуру гомеостазу, ми повинні були прийти до висновку про те, що вона є динамічною, що постійно віддзеркалює всі сторони взаємодії із середовищем. Залежно від умов цієї взаємодії в гомеостатичне регулювання включаються різні інтенсивнісні й екстенсивнісні фактори (І.А. Сапов, А.С. Солодков, 1980).
Детальний аналіз такої динаміки дозволяє розглянути деякі істотні елементи цього процесу, тобто розкрити сутність того, що ми називаємо відповідними реакціями. Вони з'являються як результат аналізу якісних і кількісних особливостей подразника-детермінатора, а також вибору на основі цього аналізу й активізації програми відповіді на фізичні й інформаційні характеристики подразника і залежать від характеристики рецепторних полів до вже включених структур регулювання. Ця фаза регулювання має назву реакції первинної відповіді. її зміст відповідає необхідності підтримки стабільності констант. Однак вона здатна на більше, тому що працює не як така, що тільки стежить, а як прогнозна система, тобто включається в дію не стільки для того щоб компенсувати зрушення констант, скільки для того, щоб запобігти таким змінам.
Реакція первинної відповіді загалом особливо впливає на організм, тому що вимагає значної перебудови його функцій, біохімічних і психофізіологічних витрат. У зв'язку з цим як наслідок реакції первинної відповіді в організмі виникає друга, яка взаємодіє з першою системою реакцій, що визначає розгортання реакцій плати за первинну відповідь. Можна вважати доведеним, що реакція первинної відповіді й реакція плати - обов'язковий компонент будь-якої реакції взаємодії не тільки для нормального, але й для патологічно зміненого організму. Для ілюстрації наведемо добре відомий у літературі приклад послідовності змін під час дії деяких пірогенів токсичного походження. Впливаючи на структури гіпоталамуса, що формують так званий гіпоталамічний термостат, ці речовини підвищують межу його установки. Реакція первинної відповіді полягає в підвищенні температури як наслідку інтенсифікації метаболізму, насамперед вуглеводного. У результаті цього виникає реакція плати за підвищену температуру - зміну іонного співвідношення, Ph крові (коливання рівня цукру, посилений м'язовий термогенез тощо).
Вважають визначеною, хоча й не завжди, лінійну залежність між реакцією первинної відповіді та реакцією плати, і чим більш виражена реакція первинної відповіді, тим більше виражена реакція плати. З цих позицій усі так звані реактивні стани, особливо ті, що пов'язані з різкою емоційною напруженістю, можна розглядати як реакції плати. Це показали В.І. Медведєв (1983) і В.І. Шостак (1991) в процесі вивчення реакцій кінцевого пориву при деяких видах праці під час дослідження періоду відновлення в десантників ВДВ після виконання завдання. Деякі експериментальні дані дозволяють розглядати еректильну й торпідну фази травматичного шоку як реакцію первинної відповіді та реакцію плати. Однак зараз нам важливо інше: реакція плати залежить від виразності первинної відповіді й від стану структур регуляції. Наявність систем регуляції припускає можливість у разі тривалої дії зовнішнього середовища змінювати реакцію первинної відповіді й реакцію плати. Сутність цього явища можна розглядати як оптимізацію, оскільки вона спрямована на формування адекватності первинної відповіді й мінімізацію плати. Справді, реакція первинної відповіді не може бути мінімізована, тому що в цьому випадку фізичні параметри подразника викликали б надзвичайно різні порушення в організмі, тому що сама суть первинної відповіді полягає в мобілізації механізмів, що протидіють подразнику та нівелюють його вплив. Зовсім інше відбувається з реакцією плати. Вона виникає як похідна від реакції первинної відповіді, а чим менша значущість цієї реакції, тим краще для організму, тим більш оптимально спрацювали механізми адаптації. Цей докладний аналіз було зроблено для того, щоб показати важливість змісту поняття адаптації, яке запропонував свого часу В.І. Медведєв (1983). Він визначив її як системну відповідь організму на тривалий чи багаторазовий вплив зовнішнього середовища, що забезпечує виконання основних завдань діяльності й спрямована на досягнення адекватності первинної реакції та мінімізацію цієї плати. Така відповідь пов'язана зі зміною структури гомеостатичного регулювання. Це визначення трохи відрізняється від того, яке ми давали раніше, оскільки в ньому відсутня умова ламання структури, що існувала до впливу гомеостатичного регулювання. На цьому питанні ми зупинимося трохи пізніше, а зараз варто вказати на один важливий висновок з даного визначення адаптації. Він полягає в тому, що адаптацію слід розглядати як динамічний процес, в основі якого має лежати формування нової програми реагування.
Зараз дуже багато говорять про програми діяльності, програми роботи мозку, але рідко хто розшифровує те, що ховається за цим модним терміном. Ми вже вказували на те, що відповідна реакція організму під час його взаємодії із зовнішнім середовищем розглядається як послідовність розгорнутих у часі й просторі реакцій, що спрямовані на досягнення якої-небудь мети. Порядок розгортання цієї послідовності, тривалість і виразність реакції формалізується в структурах головного мозку, насамперед у виді біохімічного коду. Це і є програма. Взагалі існують два типи програм. Один із них зумовлює розгортання реакцій організму на тривалі постійні цілі. Такі програми можуть бути генетично закріплені чи формуватися протягом внутрішньоутробного або постнатального життя індивіда і більшість із них має видовий чи більш загальний характер. Прикладом таких програм є реакція організації антигіпоксичних реакцій. Програма життєвого циклу гормональної взаємодії, вивчена в роботах В.М. Дільмана, є надскладною. Спільним для цих програм є досить міцні зв'язки, що важко піддаються зовнішнім впливам. Ця стійкість зв'язків у цілому є важливим завоюванням виду, оскільки сама програма розрахована на досягнення інваріантної мети. Але це служить для нас іноді й перешкодою, коли настає необхідність розриву цих зв'язків.
Другий тип програми розрахований на ситуації, які не притаманні виду в цілому. Вона (програма) зумовлює реакцію на індивідуальні форми взаємодії із середовищем, один раз поставлена мета може надалі не повторюватися. Ці програми формуються в постнатальному періоді і їх елементи пов'язані менш тісно й міцно. Узагалі вважають, що стійкість і міцність зв'язку в цих програмах визначається значимістю мети, для досягнення якої створено програму, але ми вважаємо, що, крім цього, важливе значення має віковий період утворення зв'язків. Зв'язки, що виникли в ранньому віковому періоді, зазвичай значно міцніші за ті, що утворилися в дорослому організмі. До речі, це, мабуть, єдине пояснення того факту, що в аборигенів під час робіт в екстремальних умовах ми майже не спостерігаємо явищ розладу, зриву адаптаційних змін, що зустрічаються в населення, яке приїхало в цей регіон.
Вивчення закономірностей формування й перебігу програм і наявні літературні дані дозволили нам сформулювати гіпотезу про наявність у ЦНС спеціальних структур, що не зовсім удало названі формальними аналізаторами, вони визначають деякі формальні характеристики реалізації програм. Деякі автори використовували також термін " формалізовані детектори". Сьогодні виділено кілька типів цих детекторів. Одним із них є аналізатор, що оцінює стохастичність зовнішнього середовища й динаміку зміни цієї стохастичності в процесі реалізації діяльності. Цей аналізатор визначає час запуску програми в цілому, інтенсивність її реалізації і, про що будемо говорити далі, - ймовірно, рівень компромісу в програмі адаптації. Існує спеціальний аналізатор, який визначає момент зупинки реалізації одного елемента програми й включення наступного, тобто психофізіологічний аналізатор. Порушення в роботі цього аналізатора лежать, очевидно, в основі розвитку синдрому нав'язливих станів, зумовлюють деякі типові помилки людини, яка перебуває в стані тривоги середнього й крайнього ступеня. Н.П. Бехтерева описала детектор помилок, що сигналізує про наявність випадкових помилок і збоїв у реалізації програм. Р. Граніт виділив детектор мети, який визначає відношення поведінки й мети. Е.Н. Соколов знайшов детектор новизни. Важливо відзначити, що ці структури не стосуються якісного змісту програм, вони визначають лише її формальні характеристики. Звідси випливає положення про компоненти адаптаційного процесу та їхню динаміку. В його основі лежить поняття програми, факторів, які її організовують, і факторів, що призводять до зміни програми.
Виходячи з визначення адаптації як системної відповіді, ми дійдемо висновку про те, що програма повинна включати щонайменше п'ять основних компонентів: енергетичний, який забезпечує енергетику організму, куди включається великий набір вегетативних реакцій; сенсорний, що забезпечує аналіз зовнішнього та внутрішнього середовища, кодування інформації в послідовність нервових імпульсів; операційний, тобто фільтрація, селекція і переробка інформації та вироблення на її основі рішення; ефекторний, що здійснює реалізацію рішення, і активаційний, який визначає рівень відповіді організму, мобілізацію елементів, що включаються в програму. Розглянемо приклад організації взаємодії організму із середовищем, для якого вже є готова програма. Які фактори визначають характеристики її реалізації? Легко показати, що це передусім так звані зовнішні умови діяльності: мета діяльності, структура діяльності та показники її інтенсивності й екстенсивності. Однак ці фактори перебувають у залежності від внутрішніх умов діяльності - характеристики й стану фізіологічних і психічних процесів, які надзвичайно тісно пов'язані й зумовлюють рівень функціонування один одного.
Узагалі проблема співвідношення фізіологічних і психічних реакцій є одним з центральних світоглядних питань у психофізіології та психології. Останнім часом групі вчених (Г.А. Акімов, Л.И. Співак, П.В. Загрядський, В.Д. Бахарєв та ін.) на досить складному прикладі емоційної адаптації при патологічному адаптогенному факторі вдалося одержати цікаве рішення. Увага дослідників була звернена на групу хворих із депресивним станом різного ступеня виразності. Було висловлено гіпотезу, що в ряді випадків в основі депресії лежить порушення психофізіологічних процесів, які забезпечують функції пам'яті, уваги, мислення, що ставить людину в умови, коли вона не може сформувати адекватну реакцію на зовнішній світ, що через свідомість чи підсвідомість призводить до зазначеного емоційного стану. Якщо ця гіпотеза правильна, то використання засобів, які поліпшують стан порушених базових функцій, повинно було призвести до зняття депресії. Справді, застосовуючи специфічні нейропептиди (чи окремо, як компонент клінічного лікування), вдалося домогтися бажаного ефекту у значної частини хворих. Однак цей ефект був слабко виражений у хворих, де депресія супроводжувалася галюцинаціями й маренням. Це чітко вкладається в межі гіпотези, тому що тут депресія була зумовлена взаємовідношеннями з ілюзорним світом, на який ми не в змозі впливати засобами, які використовуємо під час лікування. Ми навели цей приклад не для того, щоб показати розшифрування зв'язку базових психофізіологічних функцій із психічними процесами, а для того, щоб підкреслити різноманіття й складність комплексних програм реагування.
Ця умова насамперед пов'язана з комплексним характером адаптогенних факторів. Таким чином, адаптація як відповідь на вплив якого-небудь одного фактора зустрічається вкрай рідко й природна лише в модельних умовах лабораторного експерименту. Найчастіше організм зустрічається з впливом цілої групи факторів, взаємозалежних і тісно пов'язаних один із одним. Тут можна виділити дві звичайні форми впливу. Одна з них характеризує комплекс природних і технологічних факторів, що перебувають між собою в складних динамічних умовах взаємодії та взаємозалежності, визначають екологічну характеристику середовища, в яке включена людина. Звідси можна зробити висновок про те, що адаптація є процесом пошуку екологічного зрівноваження. Цей простий і конкретний висновок проте дуже рідко враховують дослідники, які вивчають адаптацію людини. Це, відповідно, призводить до того, що аналізуються лише прямі зв'язки типу фактор - людина, й у такий спосіб формується неповна та мінлива картина адаптаційних змін.
В останні роки з'явилися деякі роботи, присвячені комплексному впливові факторів. Однак детальних досліджень не тільки з теорії екологічної адаптації людини, а й просто фактологічного аналізу дотепер немає. Найчастіше дослідники обмежуються лише вказівками про адаптацію, наприклад, " до умов Антарктиди", до " комплексу факторів аридної зони, високогір'я", але потім основну увагу звертають на який-небудь один, чітко виражений фактор, зводячи всю проблему адаптації до гіпоксії, холоду, спеки і т. ін.
Аналізуючи екологічне середовище, у якому перебуває людина, майже завжди можна зустріти ряд факторів, вплив яких призводить до односпрямованих чи антагоністичних реакцій людини. Звідси можна зробити висновок про те, що адаптація до таких умов може йти двома напрямками. В одному з них повинні домінувати зміни, що відповідають механізмові дії якого-небудь найбільш важливого для життєдіяльності фактора. Це дуже особливий тип адаптації, який звичайно зустрічається в тому випадку, коли виразність одного з факторів має екстремальний чи надекстремальний характер. У переважній більшості випадків адаптація носить компромісний характер. Це дозволяє сформулювати досить цікаве теоретичне положення, пов'язане із загальною проблемою діалектичних рішень під час дії антагоністичних факторів. Відповідно до припущення П.К. Анохіна, у цьому випадку відбувається боротьба антагоністичних програм у ЦНС, безпосереднім механізмом якої є внутрішнє гальмування, тобто ідея компромісу загалом виключається. Н.П. Бехтерева, вивчаючи біоелектричні прояви активності різних відділів ЦНС під час модельних альтернативних чи ситуацій у реальному патологічному процесі, де антагонізм чітко виражений, прийшла до висновку про співіснування антагоністичних програм, розділених дискретними інтервалами, тобто їх перебіг відбувається в двох рівнобіжних тимчасових послідовностях. Вивчаючи адаптаційні реакції людини в складних умовах трудової діяльності, вчені висунули гіпотезу про наявність компромісу у вигляді формування метапрограми, оптимальної для комплексу факторів, але субоптимальної для кожного з факторів, що входять у цей комплекс.
Особливо чітко наявність і користь такої програми виявляються в умовах, коли виникає необхідність частої переадаптації, наприклад, періодичного короткочасного перебування в різних клімато-географічних зонах; у разі вахтової роботи, при періодичній зміні денної і нічної роботи на виробництвах із цілодобовим циклом і т. ін. Оптимальною в цьому випадку є неповна швидка переадаптація, неригідний тип адаптації, при якому організм ніби діє в умовах, оптимальних лише для одного варіанта діяльності, а деякий проміжний тип, де є елементи адаптації, і до одного й до іншого комплексу умов.
Друга особливість детермінаторів адаптаційного процесу пов'язана з тим, що на людину, поряд із комплексом природних адапто-генних факторів, діє комплекс соціальних, адаптогенних факторів, зумовлених типом трудової діяльності й соціальних завдань, що стоять перед нею. Тут ми часто зустрічаємося із ситуацією, коли адаптація до одного з природних факторів призводить до погіршення трудової діяльності. Розглядаючи конкретні механізми адаптації до якого-небудь із факторів екологічного середовища, ми можемо знайти такі явища, як зменшення енергетики м'язів чи скорочення або збільшення в них частки термогенезу; скорочення функціонального діапазону мобілізаційних можливостей дихання й кровообігу; ряд елементів поведінкової адаптації. Можна сформулювати загальне положення про те, що будь-яка адаптація до дії природного фактора тією чи іншою мірою включає механізми, які беруть участь у здійсненні діяльності. Адаптація до діяльності включає ряд механізмів, які забезпечують адаптацію факторів зовнішнього середовища. У тому випадку, коли вимоги до механізмів адаптації збігаються, ми зустрічаємося з так званим явищем переносу адаптації, що використовується в практиці для здійснення спрямованої попередньої адаптації. Однак часто ми зустрічаємося з тим фактом, коли екологічна адаптація вступає в суперечність із адаптацією до діяльності. Це створює дуже складну ситуацію, коли людина виконує завдання діяльності через надмірне вольове зусилля, а в ряді випадків виконання діяльності в необхідному обсязі виявляється неможливим.
Нарешті третьою особливістю детермінаторів адаптогенног процесу є те, що до них завжди потрібно включати й внутрішн' умови виконання діяльності. Це, по суті, стан психофізіологічни процесів, які забезпечують адаптацію. Можлива різноманітна класифікація цих процесів. Як уже було сказано, ми виділили п'ять таких процесів - енергетичний, сенсорний, операційний, ефектор-ний і активаційний. В.М. Зараковський зводить їх у три групи -операційні, які складають безпосередні змісти тих дій, що виконує людина для досягнення мети діяльності (слід зазначити, що вони можуть виступати і як зовнішні детермінатори). Другу групу формують процеси забезпечення (енергетичні, пластичні й ін.), що створюють умови виконання діяльності. Нарешті, третю групу формують регуляторні процеси, які організовують і спрямовують діяльність у цілому й здійснюють управлінські функції перших її двох груп.
Існує також і позиція П.К. Анохіна про наявність трьох функціональних систем, тобто основної системи рефлекторних актів, із яких складається процес досягнення мети; побічної, що забезпечує адаптацію до діяльності, і відновлювальної системи. З цього погляду перша й третя системи можуть виступати як внутрішні детермінатори адаптаційного процесу. На нашу думку, такий розподіл не зовсім виправданий, тому що в процесі функціонування одна й та ж фізіологічна система та психологічна структура одночасно беруть участь у виконанні всіх цих трьох завдань.
Аналізуючи питання про зовнішні і внутрішні детермінатори адаптації, можна докорити авторові в тому, що він, можливо, змішує тут поняття детермінування з поняттям функціонального стану механізмів регуляції, що здійснюють сам адаптаційний процес. Справді, візьмемо будь-яку базову фізіологічну функцію, наприклад, артеріальний тиск. Звичайно, вона є одним із механізмів, що забезпечують адаптацію на рівні тканинного обміну. Але саме тут і виявляється діалектична сутність адаптації, що сам рівень артеріального тиску може виступити і як фактор, що зумовлює адаптацію організму. Це особливо чітко виявляється під час вивчення фізіологічних реакцій у людей із гіпотензивним чи гіпертензивним синдромом.
Таким чином, ми можемо зробити важливий для нас висновок, що сам адаптаційний процес, включені в нього механізми, його динаміка, зрештою, визначаються станом і співвідношенням зовнішніх і внутрішніх умов діяльності. Аналіз цього і повинен стати основою для вивчення будь-яких адаптаційних процесів і програм їхнього розгортання. Більш імовірно, що ці програми припускають два типи реалізації. Один із них ми позначили терміном гіпермобілізації. У цьому випадку у відповідь на дію адаптаційного детермінатора реалізуються всі можливі механізми відповіді й формується функціональний стан, що свідомо перевищує вимоги до адекватної відповіді. Потім, у міру дії факторів, відбувається поступове обмеження виразності реакції і кількості задіяних функцій із виходом на адекватність. Із таким типом реалізації програми ми зустрічаємося здебільшого під час дії екстремальних факторів чи факторів, для яких відсутній стан готовності (тобто несподіваних). Другий тип реалізації програми звичайно виникає при менших за інтенсивністю подразниках і полягає в поступовому напрацюванні кількості й потужності механізмів відповіді, поки не виявиться його адекватність.
Звичайно, такий розподіл на типи реакцій правильний лише загалом. Якщо в цю ситуацію втручаються тимчасові характеристики, які задіяні в реакції, і при першому типі відповіді відносно повільно реалізована функція (наприклад, зміна ферментного спектра), може з'явитися лише на тому етапі, коли адекватність відповіді інших функцій уже встановлена.
Ця обставина змушує нас виділити в адаптаційному механізмі дві системи: швидкого й повільного реагування. Система швидкого реагування зазвичай входить як складова частина в згадані й готові програми, і саме вони визначають початковий етап адаптаційного процесу. Системи повільного реагування включаються на пізніх етапах, змінюючи початкову структуру адаптації. Тут виникає цікаве питання про взаємовідношення цих систем. Існують два погляди з цього приводу. Відповідно до першого, системи повільного реагування є додатковим резервним механізмом, що включається на етапах, коли реакції, які швидко розвиваються, не можуть забезпечити адекватну відповідь. Іншими словами, безпосереднім приводом для включення цих систем є те, що виявляється в процесі взаємодії організму із зовнішнім середовищем - нездатність уже включених систем забезпечити необхідну в нових умовах діяльність. Така концепція дуже добре вкладається в систему П.К. Анохіна про акцептор дії.
Другий погляд базується на уявленні про єдиний механізм включення обох систем, а часова залежність зумовлена лише інертністю реакції. Є дані, які підтверджують це положення, що отримано в дослідах із так званим адаптаційним ударом, тобто щодо сильного, але короткочасного впливу якого-небудь адаптогенного фактора, після якого організм повертається у вихідне середовище. Так, під час двогодинної експозиції людини в умовах термокамери при температурі 53°С виникають реакції з боку серцево-судинної та системи потовиділення. Реакція з боку крові виникає теж досить швидко, здебільшого завдяки мобілізації кров'яних депо. Але на 2-3 день після цієї одноразової експозиції можна знайти в крові ряд молодих форм, що свідчить про реакцію з боку органів кровотворення. Відповідно до теорії акцептора дії, ця реакція невиправдана, однак із позицій теорії інертності її можна пояснити. Приблизно те ж саме можна спостерігати під час впливу імпульсних перевантажень.
Таким чином, розглядаючи початковий період адаптації, ми можемо вважати, що обидва типи систем включаються одночасно, але їхня відповідь визначається інертністю реагування.
До цього часу ми розглядали початковий період адаптації, що забезпечується готовими програмами. Безпосередньою метою включення цих програм є забезпечення адекватності відповіді на адаптогенний фактор. Однак частина цих програм включає також інше завдання, пов'язане із забезпеченням наступної динаміки адаптаційного процесу.
При достатній силі чи тривалості адаптаційних факторів, при високих вимогах до зовнішніх умов діяльності та малих мобілізаційних можливостях внутрішніх умов виникає ситуація, коли наявні програми не в змозі забезпечити виконання мети діяльності. Це зумовлює необхідність формування нових програм, які здатні забезпечити адекватну відповідь організму. Як вже було сказано, виникає стадія формування цих нових програм, неодмінною умовою яких є попереднє руйнування старих програм, які стали неоптимальними.
Виникає складне й досить трагічне для організму становище, коли старі програми вже зруйновані, а нові ще чи не створені, чи не завершені. Окремі роботи, присвячені адаптації до умов високогір'я, найбільш наочно описують цю стадію, відносячи її до 2-3 днів перебування в горах. Чи є організм у цей період цілком беззахисним до дії адаптаційного фактора, коли системна відповідь розчленовується на ряд самостійних, що не корелюють одна з одною, реакцій? Вивчення цього питання показало, що комплекс адаптаційних реакцій включає ще один найважливіший компонент, який охороняє організм від несприятливих наслідків цього періоду руйнування старих програм гомеостатичного регулювання. Цим компонентом є поведінкова адаптація. Механізм поведінкової адаптації відомий уже давно, він докладно розроблений у різних дослідженнях із етіології тварин, але її особлива захисна роль у фазі руйнування гомеостатичного регулювання стала відома відносно недавно. А.Д. Слонім, розглядаючи еволюцію регуляції тіла й обміну речовин у тваринному організмі, показав, що теплорегуляційна поведінка є найбільш загальною властивістю, що притаманна всім біонтам тваринного походження й, імовірно, найбільш давнім видом регуляції гомеостазу.
Поведінкова адаптація включає багато форм, її елементи наявні на всіх етапах адаптаційного процесу аж до стадії стабільної адаптації. Робіт, які стосуються цього виду адаптації, пов'язаної не тільки із зовнішніми формами поведінкових реакцій, але й із внутрішньою психічною структурою діяльності, надзвичайно мало. Вивчення поведінкових реакцій у початковий період адаптації і особливо в період руйнування програм гомеостатичного регулювання показало, що вони виконують основну захисну функцію, яка забезпечує подальший розвиток взаємин із адаптаційними умовами. Цю стадію, коли домінують реакції поведінкової адаптації, ми позначили як стадію превентивної адаптації. Цим самим ми підкреслюємо те, що поведінкові реакції спрямовані не тільки на врівноваження організму з наявними умовами, а й враховують і подальший розвиток подій, тобто працюють у режимі прогнозування. Ф.Ф. Султанов, розвиваючи досить близькі погляди, говорить про адаптацію, що випереджає, чи про " захисний ковпак адаптації".
Загальний зміст і спрямованість поведінкових форм превентивної адаптації полягають в обмеженні усіх форм впливу несприятливого адаптаційного фактора, а для адаптогенних факторів, пов'язаних із трудовою діяльністю, - у дозуванні й селекції цих факторів.
Чому поведінкова адаптація має таку охоронну функцію, в якій відсутні періоди руйнування старих програм? Справа в тому, що в процесі індивідуального життя людина здобуває здебільшого не одну, а безліч поведінкових програм, кожна з яких сформована не чіткими фіксованими зв'язками, а формується за допомогою гнучких, функціонально лабільних зв'язків. Підбір найкращої в цей період програми чи формування нової шляхом перекомбінації наявних здійснюється дуже швидко. Розглядаючи динаміку працездатності людини в процесі трудової діяльності, в психофізіології виділяють стадії мобілізації і гіперкомпенсації, іноді поєднуючи їх, як фазу втягування, що за сприятливих умов триває лічені хвилини, протягом яких відбувається термінова адаптація до наявних зовнішніх і внутрішніх умов діяльності.
Сьогодні психологи приділяють особливу увагу питанням побудови програм у зв'язку з вивченням саме програмних властивостей мозку людини. Виявляється, що саме в побудові поведінки ці властивості виражені найбільше чітко. Це стосується не тільки мікро-, але й макроструктури.
Дуже цікаві результати отримала А.Л. Алдашева, яка вивчала структуру психічної діяльності людей у початковий і наступний періоди адаптації до умов перебування у високогір'ї. їй удалося виділити дві групи людей, що відрізнялися особливостями індивідуальної поведінки. Одна з них формувала поведінку, ґрунтуючись насамперед на комунікативних зв'язках у групі, тобто будувала поведінку з урахуванням зовнішніх умов діяльності. Інша, навпаки, різко обмежувала комунікативні зв'язки й спиралася в основному на свої індивідуальні внутрішні умови діяльності. Таким чином, удалося виділити два принципово різних шляхи побудови поведінкових програм у початковий період адаптації. При цьому як один, так й інший шлях приводив до виконання кінцевої мети — захисту організму від несприятливого фактора, який діє неспецифічно. Вибір шляху залежав від вихідної структури особистості.
Щодо питання про поведінкову адаптацію ми повинні, ймовірно, розширити це положення, відходячи від поняття психічної адаптації як суттєвої частини адаптації взагалі. У зв'язку з цим виникає одне дуже важливе питання, що майже не вивчене в літературі. Як самостійне воно виникло під час розгляду адаптації до трудової діяльності й пов'язане з наявністю у людини особливої системи інформаційного захисту, тобто системи, що обмежує надходження інформації в мозок людини для її наступної переробки. Цю проблему в цілому було докладно досліджено в роботах М.М. Ханенешвілі, але її роль у процесі адаптації вивчена мало. Наявні розрізнені дані дозволяють припускати, що вона включає спрямовану зміну семантики інформації, що особливо чітко видно під час використання різних методик оцінки самопочуття й настрою, фільтрації інформації на всіх етапах її руху, починаючи від рецепторів і закінчуючи проекційними зонами кори великих півкуль і включенням гами мнестичних процесів, де головну роль відіграють механізми забування й, можливо, переклад енграм із довгочасної пам'яті в оперативну. Ці системи інформаційного захисту більшою мірою беруть участь у формуванні концептуальної моделі реальної дійсності, за якою і будується адаптаційний процес. Це має істотне значення, тому що дозволяє уникнути помилок оцінки адаптації, коли її структуру й виразність порівнюють із об'єктивними характеристиками середовища й не враховують її суб'єктивної оцінки, концептуальної моделі, тобто індивідуального уявлення про зовнішній світ. Прямим висновком із цього є те, що індивідуальні стратегії адаптації визначаються, з одного боку, наявною концептуальною моделлю, а з іншого - внутрішніми умовами діяльності й насамперед базисними психофізіологічними функціями. У роботі Мар'яновича та його колег показано, що, змінюючи вихідну характеристику базисних функцій за допомогою нейропептидів, можна змінити й адаптаційну стратегію людини, що відповідно позначається й на концептуальній моделі ситуації.
Під прикриттям поведінкової адаптації починає формуватися нова програма роботи механізмів регуляції, починає будуватися нова структура гомеостатичного регулювання. Ця структура включає цілий ряд біохімічних, фізіологічних і психофізіологічних механізмів, що добре вивчені. Останнім часом усе більше й більше даних свідчить про те, що основну роль в адаптації до природних факторів відіграють біохімічні реакції аж до зміни білкових матриць. Відповідно, адаптація до діяльності пов'язана переважно з фізіологічними, й особливо психофізіологічними реакціями. Однак правильніше вважати, що поза видом адаптації в системну відповідь включаються всі рівні організму, але питома вага кожного з них може змінюватися.
Пошук оптимальної програми адаптації розтягується на досить тривалий час, деякі автори вказують на термін до 3 років, особливо важкою є стадія вироблення компромісних програм. Дуже цікаві дані отримав B.C. Авер'янов у співавторстві з іншими дослідниками, які показали, що в складних умовах виробництва, коли на людину діє безліч адаптогенних факторів, причому їхні кількісні відношення можуть змінюватися, організм виробляє на 2-3 році роботи якусь середню адаптаційну програму, що не задовольняє цілком жодної визначеної ситуації, але здатна підтримати діяльність на субоптимальному рівні в кожній із цих ситуацій.
Пошук системи стабільної адаптації триває досить довго не тільки тому, що він здійснюється методом проб і помилок, але й через інертність багатьох процесів. Коли цей пошук закінчується, настає період стабільної адаптації. Вивчення осіб, які тривалий час перебувають під впливом адаптогенних факторів, показує, що стабільність ця дуже відносна. Є різні погляди на це питання. Одні автори вважають, що коливання стабільності й відносне зменшення обсягу адаптаційних можливостей є наслідком тривалої напруги гомеостатичного регулювання та зриву цих механізмів. Залежно від особливостей регуляції функцій, зумовлених, можливо, і конституційними особливостями, зрив регуляції може настати будь-коли. Найбільш послідовно це положення розроблено в роботах В. Казначеєва та його колег.
Другий погляд, що ґрунтується на дослідженнях психофізіологів праці, які вивчали адаптацію до діяльності як динаміку залежності від стажу, вказує на залежність динаміки від зменшення функціональних можливостей організму в зв'язку з віковими обмеженнями. Однозначної відповіді немає тим більше, оскільки можна припускати й наявність деяких інших факторів, що викликають відносність стабілізації. Програми, які сформувалися у внутрішньо-утробному й ранньому постнатальному періодах, характеризуються міцністю, зумовлені тим, що постійне перебування в адаптаційних умовах звільняє людину від болісного процесу ламання й переробки програм. Необхідність частих переадаптацій хоча й загартовує адаптаційні можливості організму, підвищує його адаптоздатність, але разом із тим негативно позначається на тривалості стабільної адаптації.
Розглядаючи динаміку зміни гомеостатичного адаптаційного регулювання у віковому аспекті, можна прийти до висновку, що теза про зменшення адаптації не зовсім правильна. Справді, психофізіологічні компоненти адаптації характеризуються зменшенням, звуженням функціонального діапазону, але воно значною мірою компенсується поведінковими компонентами, що дозволяє достатньо довго здійснювати необхідну діяльність. Тут ми підходимо до надзвичайно цікавого питання про особливості адаптації до віку адаптогенного фактора, однак його розгляд виходить за межі цієї роботи. Укажемо лише на те, що тут основним системно-утворюючим фактором є соціальна діяльність людини.
Усе сказане змушує розглянути в цілому питання про межі адаптогенної здатності людини. Ми не будемо в нього включати проблему соціальних шляхів адаптації, що майже безмежні, проаналізуємо лише фізіологічні, психофізіологічні та психічні компоненти. Природно, що вони не безмежні, і на практиці ми зустрічаємося з двома варіантами. Один пов'язаний із первинною слабкістю адаптаційних резервів, у результаті чого можуть з'явитися патологічні реакції як результат виходу регульованих параметрів за допустимі межі. Однак ми ніколи не зустрічаємося з повною відсутністю резервів адаптації і переважно в цих випадках використовуємо індивідуальну стратегію, спрямовану на відхід від адаптогенних факторів чи зменшення часу їхньої дії.
Більш складною є ситуація, коли програми біологічних адаптогенних змін суперечать завданням діяльності, і організм неспроможний виконувати цю діяльність.
Як в одному, так і в іншому випадку наявні можливості використання індивідуальних стратегій адаптації стають недостатніми для забезпечення стійкості організму, що може призвести до появи ряду патологічних порушень. Це не хвороби адаптації, як їх іноді називають, а хвороби слабкості адаптогенних можливостей, що пов'язані як із самою характеристикою базових психофізіологічних процесів, так і зі слабкістю активаційних механізмів. У зв'язку з цим зараз досить гостро постає питання щодо формування й кількісного визначення так званої адаптивної спроможності, тобто можливостей організму здійснювати адаптогенні перебудови. Ця властивість організму, імовірно, не має своєї специфіки, тобто мало залежить від чинного фактора. Ряд даних показує, що вони визначаються пластичністю нервової системи, особливостями гормонального регулювання, активністю поліпептидів, гіпоксичною стійкістю організму. Виявлення цих факторів і з'ясування їхньої ролі у формуванні адаптоспроможності дозволяє вже зараз говорити про специфічні й неспецифічні форми керування цією властивістю, а отже, і керування адаптацією.
Це ставить перед нами одне з дуже важливих теоретичних питань: якою ж повинна бути мета керування?
Розглядаючи значну кількість індивідуальних форм адаптації під час впливу безлічі адаптогенних факторів і порівнюючи ці форми з тими завданнями, які повинна виконувати людина, ми прийшли до висновку, що не всі ці моделі оптимальні, більше того, практично вони відрізняються від теоретично розрахованої ідеальної для цих умов моделі адаптаційних змін. У цілому навіть зараз, маючи в системі психофізіологічного забезпечення комплекс фармакологічних та інших адаптогенів, ми пасивно допомагаємо організмові вийти на якийсь рівень адаптації, порівнюючи його з рівнем адаптації аборигенів, і не запитуємо себе: а чи існує краща модель адаптації, ніж та, яку природно виробляє організм? Імовірно, настав час спробувати розробити такі ідеальні еталонні моделі й керувати адаптаційним процесом так, щоб забезпечити вихід саме на цю модель. Особливо це важливо для компромісних форм адаптації. При цьому необхідно мати на увазі, що така модель повинна включати всі форми адаптаційного процесу, починаючи від біохімічних, субклітинних і закінчуючи поведінковими реакціями й перебудовою певних психологічних і психофізіологічних характеристик особистості.
Така позиція повинна привести нас і до зміни критеріїв оцінки адаптаційного процесу. Звичайно, основний критерій - забезпечення виконання мети діяльності при мінімізації плати за цю діяльність -залишається, але ставлення до показників, за якими виробляється така оцінка, повинне змінитися. Зараз ми, звичайно, судимо про адаптаційний процес, виходячи з порівняння характеристик функціонування, що спостерігаємо, з тими, які були у людини в доадаптаційний період. Виходячи з поняття психофізіологічної норми й керуючи адаптаційним процесом, прагнемо мінімізувати розрив між цими характеристиками.
Якщо ми приймемо положення про еталонні моделі адаптації, то слід оцінювати відхилення реальних показників порівняно з тими, які були розраховані для еталонної моделі й стали психофізіологічною нормою. Нам здається, що це положення має більш важливе значення й може бути поширене на спеціальні випадки адаптації до впливу патологічного фактора, тобто адаптації до хвороби.
За нашими спостереженнями, система психофізіологічного забезпечення діяльності значно розширює можливості впливу на процес адаптації, що особливо важливо в екстремальних умовах або ж у разі необхідності прискорення процесу адаптації за умов нестачі часу. При цьому засоби психофізіологічного впливу за своїми механізмами - це безпосередній прямий вплив на центральну нервову систему (кору головного мозку) з метою розширення психофізіологічних можливостей психічної діяльності особистості.
Виходячи з теоретичних положень і практичної значимості процесу адаптації до умов професійної діяльності, можна зазначити, що адаптація - це активна системна відповідь функцій організму, яка спрямована на підтримку гомеостазу створення адекватної врегульованої програми, відповіді з мінімальними реакціями на умови, які постійно змінюються, умови діяльності, в основі якої лежать 5 основних компонентів - енергетичний, сенсорний, операційний (фільтрація, селекція та прийняття рішень), ефекторний і активаційний.
Вивчення осіб, на професійну діяльність яких тривалий час впливали адаптогенні фактори, показує, що стабільність ця досить відносна. На думку одних авторів (В.І. Казначеев та ін., 1989), коливання стабільності й відносне зменшення адаптаційної спроможності зумовлене тривалим напруженням гомеостатичного регулювання й зривом цих механізмів залежно від особливостей регуляції, зумовлених індивідуально-психологічними особливостями. Інші ж автори вивчають адаптацію до діяльності та її динаміку залежно від стажу роботи й стверджують залежність динаміки адаптації від зменшення функціональних можливостей організму в зв'язку з віковими межами.
Як у першому, так і в другому випадках індивідуальні психофізіологічні механізми адаптації виявляються недостатніми для забезпечення стійкості в певних умовах діяльності, що свідчить про слабкість фізіологічних, психофізіологічних та психічних, а іноді й соціальних (хоча вони найбільш стабільні й безмежні) компонентів. Саме за таких умов, як правило, найбільш актуальною стає система методів психофізіологічного забезпечення професійної діяльності в екстремальних умовах.
Арсенал засобів впливу в системі психофізіологічного забезпечення професійної діяльності надзвичайно різноманітний - від контактної та безконтактної дії електричних чи електромагнітних полів до безпосередньої дії певних характеристик на лобно-потиличні області голови імпульсного електричного струму визначених характеристик і застосування фізичних вправ, психофізіологічних тренінгів, масажу і водних процедур, вітамінізації. (Е.М. Каструбін, В.І. Ножніков, 1969; М.С. Корольчук, 1977, 1985, 1997; В.І. Шаповалов, 1987 та ін.).