Глава 6. Ноосфера: смерть и бессмертие

Хотя теория «бессмертия зародышевой плазмы» в том виде, как ее развивал Август Вейсман, теперь оставлена, можно считать установленным фактом, что единый поток жизни не прерывается на Земле на протяжении вот уже сотен миллионов лет. Сопротив­ляясь лавине разрушения, биосфера в самой себе заключает прин­цип борьбы со смертью. Организмы как бы бросают ей вызов тем, что еще до своего распада передают потомкам негаснущий факел жизни. Эстафета наследственности упорно защищает филогенети­ческое древо от гибели.

Эта замечательная особенность живых систем есть один из признаков победы творческого начала во Вселенной, но победы все же частичной, так как она относится только к целому, к ро­довому, общебиологическому. Она далека от завершения, и по­этому жизнь должна постоянно поддерживать борьбу против на­тиска смерти.

Каждый этап эволюции - своего рода ступень к преодолению хаоса и разложения, а на вершине этой лестницы возникает очаг дотоле неведомой Земле новой жизненной энергии. Если в био­сфере полем битвы является материальный слой мироздания, то на уровне ноосферы в бой с дезинтеграцией вступают существа, вооруженные духовным зарядом. В лице человека преграду уми­ранию и хаосу ставят уже не только генофонд и физиология, но и иное трансфизическое измерение бытия. Оно обнаруживается в человеческой личности, которая концентрирует в себе мысль, сознание, творчество и свободу. Разум реализует свой жизненный принцип иначе, нежели организм, духовная деятельность спасает свои плоды от когтей времени более совершенным способом, чем наследственная информация генов. Именно это уникальное явле­ние выводит человека за пределы биологического развития.

<...>

Повсеместное распространение веры в то, что смерть не влечет за собой полного уничтожения личности, - факт, заслуживающий внимания. Он свидетельствует о почти врожденном чувстве бес­смертия «Я», пусть даже не всегда ясно сознаваемом. Иногда его пытаются связать с инстинктом самосохранения, и, разумеется, какая-то связь здесь действительно существует. Однако мысль о бессмертии - отнюдь не просто биологический феномен. Прежде всего, она - проявление духа, интуитивно ощущающего свою не­разложимую природу.

<...>

Материалисты обычно говорят, что со смертью сознание «угасает». Но это не более чем плохая метафора. Ведь и в чисто физическом плане бытия «угасание» отнюдь не означает анниги­ляции, а лишь переход одной формы материи или энергии в дру­гую. Поэтому, если даже принять подобную аналогию, правиль­нее будет сказать, что гибель тела открывает сознанию путь к пе­реходу в другую форму существования.

Поскольку дух, как мы видим, способен оказывать огромное воздействие на жизнь тела, то вполне возможно представить его как силу, использующую центральную нервную систему в качест­ве своего инструмента. Мозг в данном случае окажется чем-то от­даленно напоминающим трансформатор или конденсатор...

Разумеется, смерть и разложение мозга нарушает его контакт с духом. Но значит ли это, что дух больше не существует? Может ли доказать это «молчание могил»?..

Таким образом, отрицание бессмертия строится на чисто нега­тивных предпосылках, изъяны которых становятся очевидными перед лицом специфических особенностей духа как начала нема­териального и личности как феномена сверхвременного и внепространственного.

Такое новообразование должно было занять исключительное место в мировой эволюции. Однажды загоревшись во Вселенной, огонь духа, подобно жизни, не мог угаснуть. Но, мало того, во­плотился он не только в коллективном сознании вида, но в каж­дой его единице, высочайшем шедевре миротворения - личности.

Единый организм биосферы растет, одолевая смерть, но одна за Другой отмирают и сменяются его клетки. Иное бессмертие в ноо­сфере. Для нее части столь же важны, как и целое. Она выступает не как безликая масса, а как единство мыслящих индивидов.

Смерть настигает животное и делает его своей жертвой, и в че­ловеке гибнет только животное. Дух же его, говоря словами Тейяра, «ускользает и высвобождается».То, что он оказывается в со­стоянии пережить распад тела, есть закономерность и важ­нейший шаг космоса на пути к сверхприродным мирам.

Но если бессмертие - настолько важное для эволюции свойство духа, если оно так вожделенно человеку, то почему наши пред­ставления о дальнейшей судьбе личности столь неясны и бедны содержанием? На это существует два ответа. По мнению одних человечеству еще суждено когда-нибудь глубже проникнуть в эти тайны; они лишь мало исследованы, но в принципе - рационально познаваемы. Согласно другой, более вероятной точке зрения, здесь проходит рубеж, который мы не можем преодолеть, нахо­дясь по эту сторону бытия. Как невозможно эмбриону, ведущему чисто биологическое существование, понять всю сложность и многогранность человеческой жизни, так и в нашем ограничен­ном бытии трудно представить другие миры иначе, как в виде символов...

Начало онтогенеза человека не отличается от такового у жи­вотных. Но на следующих ступенях он становится все более спо­собным отражать в себе свет Высшего.

Поразительные взлеты человеческой личности, мысль филосо­фа - все это есть уже предчувствие и переживание бессмертия «здесь и теперь». Это как бы луч света, который освещает и путь отдельной души, и историю всего человечества. Вопреки тем, кто хочет похоронить человека и убедить его, что конец жизни - это «лопух на могиле», дух в самом своем бытии открывает перспек­тиву вечности. Маленький отрезок, который ему предстоит прой­ти по земле, раздвигается в безмерность, когда человек ощущает свое бессмертие и единение со Вселенной и Богом. Он трудится, зная, что все прекрасное и подлинное, возникшее в этом мире, достигает в грядущем высочайшего расцвета.

Посмертие невозможно представить себе пустым бездействием, томительной и однообразной «прогулкой в райских садах» - оно явится процессом непрерывного становления и восхождения к вечному совершенству...

...Посмертие тесно связано со всей земной жизнью, подобно тому как наследственность и условия существования в теле матери влияют на рождение и жизнь человека. Земное существование да­но нам не случайно и не бесцельно. Формируя свой дух на путях жизни, мы готовим его к вечности. И эта подготовка должна вы­ражаться в нашей деятельности на земле. Еще философы Индии и Греции поняли, что кроме физических законов существуют и за­коны духовно-нравственные и что они действуют с определенной последовательностью. Каждый несет в посмертие то, что он уготовил сам себе здесь. Семя с червоточиной никогда не даст здорового растения. Зло и духовная убогость на земле эхом отзовется в нашем запредельном бытии. Поэтому призвание каж­дого человека, который серьезно и с ответственностью подходит к проблеме жизни и смерти, - уже здесь, говоря евангельскими сло­вами, «собирать себе небесное сокровище». В стремлении к «спасению своей души», то есть приобщению к Божественной Жизни, мы должны видеть не эгоизм, а естественную, заложенную в человеке потребность. Эгоизм же, напротив, есть препятствие к этому приобщению.

Но Библия открывает нам и нечто большее. Символ «Древа Жизни», который появляется на первых ее страницах, означает потенциальное бессмертие всего человеческого существа, а вместе с ним и всей природы. Человек, согласно Писанию, есть духовно-телесное единство. Поэтому его роль в мироздании не может ог­раничиться сохранением и совершенствованием одного духа сре­ди общего разложения материи. Незримая энергия, которой он наделен, еще далеко не реализовала всех своих возможностей.

Через свое тело человек слит с природным космосом, и его восхождение есть одновременно и восхождение всей твари. Эво­люция биосферы - это побег от смерти, история же человека - это путь к воскресению и одухотворению материи. Следователь­но, неразрушимость духа есть лишь этап, а не вершина прогресса.

<...>

Первозданное человечество должно было найти путь к целокупному бессмертию, стать в мироздании «первенцем из мертвых». Но это не произошло. Избегает распада лишь дух; смерть же по-прежнему сохраняет свою власть над ноосферой, разрушая тело человека, как любую другую структуру. То, что человек назвал горестным именем «темницы», возвращается в общий круговорот вещества... Что же явилось причиной этого надлома? Что затормозило движение и роковым образом повлияло на духовную жизнь и ис­торию мира? Христианство называет эту катастрофу Первородным грехом или поврежденностью человеческой природы.

Мень А. История религии: В поис­ках Пути, Истины и Жизни: В7т.-М„ 1991.-Т. 1.-С. 85-104; 121-130.

Хилько М.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ.

Проаналізовано концептуальні засади зумовленості політизації екології й екологізації політики.

Об'єктивність та суперечність економічних й еко­логічних інтересів суспільства. П рирода первісно була заданою умовою життя людини. Своїм втручанням остання, не тільки руйнувала, а й облагороджувала природне середовище. Проте, «олюднюючи приро­ду», людина довела її до стану деградації, подекуди - кризи і катастрофи, коли господарська діяльність набула планетарного розмаху і виробничі процеси зрівнялись за інтенсивністю з природними. Зараз потрібні значні зусилля для збереження природи, усунення джерел її деградації, що в свою чергу вима­гає повного переосмислення принципів, методів та інфраструктури і навіть мети господарювання [1, с.59].

Усього за сто років до того, як заговорили про еко­логічну кризу, з'явився термін «екологія», авторство якого належить Е.Геккелю. Дане ним визначення роз­ділило долю самої екології: ніхто, крім вузького кола спеціалістів, не виявив до нього інтересу. Тепер про це визначення часто згадують, коли екологія переросла межі біології, і коли на роль «головної» дисципліни в ній стали претендувати географія, соціологія і на­віть філософія, коли виросли такі гілки, як соціальна екологія і екологія людини, з'явилися такі екзотичні поняття як «екологія культури» і «моральна екологія» [2, с.22]. Таке широке розгалуження древа екології має одну-єдину причину: від цього напрямку наукових досліджень залежить доля людини, яка досить довго, з того часу, як вона забула природні інстинкти і навички первісного стану, вважає себе вільною від екологічних залежностей і, взагалі, від природи, що зазнає нескін­ченних переробок і перетворень.

Визначення Е. Геккелем екології, датоване 1866 р., таке: «Під екологією ми розуміємо науки про еконо­мію, домашній побут тваринних організмів. Вона досліджує загальні відношення тварин як до їхнього неорганічного, так і до їхнього органічного середови­ща, їхні дружні і ворожі відносини з іншими тваринами і рослинами, з якими вони вступають у прямі чи не­прямі контакти, або, одним словом, усі ті заплутані взаємовідносини, які Дарвін позначив як боротьбу за існування» [3, с. 413].

Абстрагуючись від елементів архаїки у цьому ви­значенні й констатації «заплутаних», до цих пір цілого комплексу зв'язків і явищ (і в цьому розумінні визна­чення Е.Геккеля не застаріло) ми можемо не помітити передусім звернення саме до «економії». Проте, геккелівська акцентація саме на економію не є ви­падковою, адже природокористування завжди і до­сить жорстко детермінується економічним розвитком суспільства.

Екологічні й економічні інтереси суспільства об'єктивні: між ними є як єдність, так і протилежність. Вони єдині, оскільки необхідно забезпечувати мате­ріальний добробут людей, але протилежні за змістом, метою і методами їх досягнення. Екологічні інтереси грунтуються на біологічних законах розвитку, їх ме­та - забезпечити якість навколишнього середовища. Без цієї умови людина просто не може вижити як біо­логічна істота. Економічні ж інтереси відображають соціальні закони розвитку суспільства, і їх основна мета - задоволення матеріальних потреб людини шляхом експлуатації природних ресурсів. Слід також враховувати, що екологічні аспекти обов'язково при­сутні в усіх великомасштабних економічних заходах, і навіть тоді, коли вони не усвідомлюються.

Суперечності між економічними потребами сус­пільства і можливостями навколишнього середовища компенсувати втрати, яких завдає втручання люди­ни, іноді досягають значної гостроти і можуть бути розв'язані лише на шляхах оптимізації природоко­ристування, зменшення антропогенного тиску на при­роду. Природа вже не в змозі нейтралізувати резуль­тати господарської діяльності суспільства.

До сьогодні в усьому світі (Україна теж не ви­ключення) господарська діяльність здійснюється головним чином за рахунок природи і майбутніх поколінь. «Екологія, - стверджує М.Кисельов, - і нині розглядається як альтернатива економіці, як чинник гальмування соціально-економічного розвит­ку. Майже в усіх країнах світу організаційно і кон­цептуально розведені природокористування та природоохоронна діяльність. Одні відомства не­щадно експлуатують природу, а інші - нечисленні і маловпливові - займаються її захистом. Схоже, що наша економічна наука і тепер виходить... з тези про невичерпність природних ресурсів і безмежність про­сторів» [4, с. 21].

Драматичні колізії, що виникають у сучасній приро- доперетворюючій діяльності людини, безумовно, при­зводять до переосмислення змісту взаємин людини з її природним оточенням і радикальних змін у мето­дології наукового пізнання. Екологічна ситуація, яка склалася у світі, особливо в нашій країні, потребує наведення мостів між екологією як теорією поведінки людини в сучасному світі (С. Шварц) та природоко­ристуванням. Внаслідок цього екологія дещо втрачає свою академічність (а вона також потрібна як гарант високого рівня теоретичних розробок) і робить акцент на проблеми навколишнього середовища та гармоні­зацію відносин між людиною і природою. Природоко­ристування ж не перестає бути просто використанням сил та речовин природи в інтересах людини. Саме завдяки цим інтересам воно стає раціональним та екологічно обгрунтованим [с. 21].

Зумовленість політизації екології й екологізації політики. Рівень розвитку сучасної техніки робить сумнівною саму можливість збереження нашої пла­нети для майбутніх поколінь через ті, досі небаченого нищівного потенціалу катастрофи, що стали техноло­гічно можливими в кінці ХХ - на початку XXI сторіч. Захист навколишнього середовища, зокрема і в Укра­їні, що пережила Чорнобиль, поза суто технологічним, має й украй значимий політичний аспект. У комплексі питань, що постають для України в цьому контексті, належить враховувати, зокрема, політичні реалії на­шого сьогоденного життя в країні, де культуру демо­кратії ще треба виробляти і де, з огляду на техногенні небезпеки, які нам загрожують, завжди тим самим існує і загроза запровадження певних політичних заходів, що до них, можливо, доведеться вдаватися, аж до надзвичайного стану в державі. Якнайшвидше утворення державно-правових інститутів для захисту навколишнього середовища має зробити таку ймо­вірність мінімальною.

Уже сьогодні зрозуміло, що майже всі соціально- економічні і політичні структури на планеті найближ­чими десятиліттями будуть так чи інакше пов'язані екологічною кризою, що поглиблюється. Саме тому до численних ознак «цивілізованої» держави можна додати ще одну, а саме: соціальна і демократична правова держава має стати також і державою еколо­гічною. Не будучи такою, вона приречена, оскільки буде не в змозі задовольнити права своїх громадян (і особливо майбутніх поколінь) проживати в здо­ровому природному середовищі. Цілком логічно, що права майбутніх поколінь і природи починають усвідомлюватись із певним запізненням, адже тут відсутній суверенний та свідомий правосуб'єкт. Та зрештою, як вважає В.Хесле, ігнорування цих прав означає загрозу умовам реального виживання лю­дей, а, отже, будь-якої, у тому числі й правової, дер­жави [5, с.147-149]. Партії і політичні рухи, які не ро­зуміють і тому недооцінюють роль екології, і не бачать новітніх тенденцій руху світової цивілізації до нового екологічного стану, ризикують зійти з політичної арени. Тому слід очікувати, що в політичних партіях і рухах будуть формуватися власні екологічні структу­ри й органи, які будуть відігравати вирішальну роль у політичній діяльності. Це підтверджується тим, що нині відбуваються чітко виражені процеси політизації екології й екологізації політики. Закономірності цього двоєдиного процесу має вивчати політична екологія - новий напрямок у гуманітарній освіті.

У плані створення екологічно свідомого суспіль­ства важливо виявити і гуманізувати процеси по­літизації екології (екологізації політики). Вже зараз виявляються тенденції негативного характеру, коли уряди деяких держав навіть вдаються до репресій проти своїх громадян - прихильників екологічних рухів. Водночас є серед активних екологів такі, що за­ради швидшого утвердження екологічних імперативів ладні вдатися до створення тоталітарно-екологічних режимів. В умовах низької культури, у тому числі й екологічної, цілком можлива поява «зелених» екстре­містів [1, с.56], які закликають до актів насильства з екологічного приводу. Але таких обмаль. У більшості своїй саме екологічні рухи є ініціаторами вирішення назрілих екологічних проблем. Зокрема й в Україні на загальному тлі політичної байдужості вони є чи не єдиним індикатором пробудження громадянської самосвідомості. Неспроможність державних при­родоохоронних інституцій у реальній охороні при­родного середовища змушує неформальні екологічні рухи перебирати на себе функції держави. Громадські екологічні об'єднання й рухи здійснюють санітарно- гігієнічну пропаганду, радіоекологічну освіту, прово­дять обстеження місцевості та продуктів харчування, організовують дитячий та юнацький екологічний рух і навіть роблять спроби налагодити виробництво дозиметрів, відстоюють права ліквідаторів на ЧАЕС, прагнуть дати об'єктивну оцінку «екологічності» та «економічності» атомних станцій.

І все ж, попри неоціненну роль неформальних екологічних рухів, питання охорони довкілля на рівні самодіяльності й громадських ініціатив вирішити неможливо. Потрібна довготермінова, виважена державна програма оздоровлення навколишнього середовища, адже позиція громадськості досить мін­лива. Не можна не помітити, що активізація масової свідомості громадян України, ініційована «спалахом» неформальних екологічних рухів у часи боротьби за самостійність, політично спала. Під тиском різних обставин, зокрема, різкого зниження рівня життя, загрози безробіття, відсутності дійового соціально­го захисту, громадяни схильні до абстрагування від екологічних проблем, що в нас практично й відбу­лось. Люди все більше виявляють супротив закриттю екологічно шкідливих підприємств, бо залишаються без засобів для існування. У таких умовах вони ладні швидше дати згоду на будівництво екологічно небез­печного виробництва, ніж це було раніше [6, с. 42]. А це тривожний симптом, адже створення самостій­ної і процвітаючої держави в екологічно неблагопо­лучному середовищі є намагання марне, ось чому конче потрібна стратегічно виважена, науково обґрун­тована екологічна державна політика. Тільки така по­літика може бути засобом забезпечення права ни­нішніх і майбутніх поколінь на гідні умови життя.

Усвідомлення необхідності проведення еколо­гічної політики. Усвідомлення громадськістю катаст­рофічності суспільного розвитку, нехай і з запізнен­ням, а все ж настає, про що свідчить хоча б справжній «бум» науково-популярної та наукової літератури з екології, яка користується широким попитом. Свід­ченням цьому також є поширення руху «зелених», які нерідко перетворюються у політичні партії. Міжнарод­на організація «Грінпіс» приступила до прямих акцій проти браконьєрів, забруднювачів навколишнього середовища, а також випробувань ядерної зброї, акцій, що скоріше нагадують не політику, а військові дії. Силовим характером відзначається багато мані­фестацій і заходів екологістів.

Промислово розвинуті країни, регулярно спону- ковані алармістськими публікаціями і екологічними рухами громадськості, почали, хай і не без труднощів, впоруватися з екологічним безладдям. Були очищені Великі Озера, повітря в Токіо та інших японських містах значно очистилось завдяки жорсткому законодавству, стосовно якості бензину і пристроїв, які очищають по­вітря від вихлопних газів. А лондонські смоги давно і безповоротно відійшли в історію. На довгих дистанціях подолання екологічної кризи перемагають загальна культура виробництва і традиції законослухняності [1, с. 203-204].

1973 р. з'явилася книга американського соціолога Д. Белла «Становлення постіндустріального суспіль­ства» [7], де була запропонована програма майбутної переорієнтації суспільства з прискореного виробни­цтва предметів споживання на інші блага - чисту при­роду, значну кількість інформації і повну обізнаність про людину, суспільство, світ, широку мережу послуг побутового і культурного призначення. Досконала технологія виробництва дозволить знизити енерго- і матеріалоємкість, кращі засоби телекомунікації змен­шать навантаження на транспорт, зроблять зайвими багато поїздок і перевозок. Постіндустріальне суспіль­ство, звичайно, не відміняє індустрії, як не відмінила сільське господарство промислова революція. Але пріоритети змінюються, і екологічна складова концеп­ції Белла цілком рельєфна [1, с. 200].

Лінію Д. Белла продовжив американський футу­ролог Е. Тоффлер у праці «Третя хвиля» [8]. Першими двома хвилями, на думку автора книги, були сіль­ськогосподарська й індустріальна цивілізації. Настає третя цивілізація, яка в Тоффлера, по суті, тотожна постіндустріальному суспільству Белла. Він лише конкретизує і, можливо, яскравіше змальовує його. Енергетичною базою стає не спалювання традиційних енергоносіїв, а використання природного сонячного світла, тепла і сили вітру. Досить сказати, що до на­шої планети доходить у день стільки сонячного тепла, скільки сьогоднішнє людство споживає енергії всіх видів протягом року. Природна енергія типу сонячної й вітрової розосереджена по Землі і може використо­вуватися малими порціями.

Отже, в останні два-три десятиріччя проблема збереження біосфери планети набула величезного політичного значення і глобального характеру. Різно- плановість екологічних бід (глобальність, тривалість, реальна загроза зникнення людини як біологічного виду) постійно потребує політичної відповідальності перед майбутніми поколіннями. Іншими словами, знання про екологічні негативні явища, створені без­контрольною діяльністю людини в екосфері Землі (забруднення повітряного простору, Світового океану і водних ресурсів, скорочення лісових масивів, ерозія грунтів, підвищення вмісту хімічних з'єднань в оточу­ючому середовищі), безпосередньо утручаються у сферу політики. З філософської в певному сенсі про­блематики екологічна тема стає актуальною повсяк­денною проблемою політики.

Що ж стосується науки, покликаної відіграти тут свою традиційну роль каталізатора і просвітителя, то їй належить остаточно сформувати нову і перспек­тивну галузь, яку ми позначили терміном «політеколо- гія». Ця наукова галузь не повинна бути директивною (як не повинна бути такою будь-яка наука). Політеко­номія радянського періоду, зокрема, претендувала на директивність, що й дало плачевні результати. То ж нехай політекологія з самого початку вивільниться від подібних претензій і обмежиться, як мінімум, про­гностичним і рекомендаційним характером. Водночас ця нова наука має бути значно більше комплексною і міждисциплінарною, ніж будь-який інший науковий комплекс, бо вона має справу з природою, з біосфе­рою і господарюванням людини в ній.

Входження екології у сферу політики. Зіткнувшись з численними економічними проблемами, екологічна проблематика активно входить у сферу політики. По­треба у створенні теорії оптимізації природокористу­вання зумовила політизацію екології (чи екологізацію політики). Сам термін «політична екологія» («політе- кологія») запропонований французьким економістом Б. де Жувеналем, який закликав людство пройти рятівний шлях «від політичної економії до політичної екології» [9, с. 25-27; 10, с. 202]. Цей заклик набув поширення серед соціологів і екологістів (переважно західних), орієнтованих на перехід від технократич­ного мислення і практики до принципів постіндуст- ріальної організації суспільства.

Як відомо, політекономія є наукою про управління економікою. її ядро і одночасно ключ до розуміння багатьох феноменів соціального життя становлять відносини власності, що саме й визначають розви­ток суспільства. Ця наука відзначається сильною прогностичною спрямованістю, даючи суспільству орієнтуючі рекомендації і характеризуючи ідеали майнових відносин.

Зовсім інакше виглядає справа з екологією. Майже до 60-х років нашого століття вона лишалась кон- кретнонауковою дисципліною, галуззю біологічного знання, що зосередило увагу на дослідженні взаємо­дії організму зі середовищем його існування. Те, що підштовхувало до розвитку економічні науки, а саме: управління господарськими процесами і відносинами власності, мало лише непряме й не дуже яскраво ви­ражене ставлення до живої і неживої природи планети, що здавалась невичерпною і даровою. Власність на землю, на ділянку, придатну для сільськогосподар­ського виробництва, була ще далеко не адекватною власності на природу. Чисте повітря і вода, рекреацій­ні зони, навіть корисні копалини ще не були раритетом і тому довго вважалися нічийними і безкоштовними, незважаючи на їх життєву необхідність для людини [1, с. 195-196].

З появою ознак глобальної екологічної кризи, десь на рубежі 60-х і 70-х років, ситуація в природо­користуванні різко змінилась. Екологічні проблеми набули якісно нових рис. Оскільки створюється бага­то в чому нова, видозмінена природа - змінюються ландшафти, з'являються величезні штучні водойми і зникають природні, виснажуються природні ресур­си, засмічуються до небезпечних меж повітряний і водний басейни, грунт насичується величезною кількістю мінеральних добрив, засолюється і дегра­дує, ріки забруднюються промисловими стоками, рослинний і тваринний світ дає приклади небезпечної мутації й т. ін. Все це дозволило підійти до природи з політико-економічними мірками. Природа набула вартості, причому не лише споживчої. А неграмот­не і недалекоглядне управління нею призводить до екологічних катастроф. Досить назвати Чорнобиль і Арал або недавнє омертвіння Великих Озер в Америці (які, щоправда, оживлені за рахунок величезних ка­піталовкладень), чи отруєння і омертвлення грунтів і вод в Іспанії (травень 1998 р.), парафінова аварія у Львові (2007 рік), отруєння поверхневих вод відхода­ми ракетного палива м. Біла Церква (Київська обл.), сумнозвісної Новобогданівки і т. д.

Слід також звернути увагу і на неймовірну швид­кість деградаційних процесів у живій природі. З по­чатку 80-х років на Землі щоденно стало зникати по одному рослинному і тваринному виду - головним чином ендеміків з нещадно вирубуваних тропічних лісів. До 2000 р. таке зникнення стало щогодинним. Людський організм, незважаючи на здатність адап­туватися, навряд чи витримає взятий темп, якщо така швидка деградація охопить атмосферні процеси і обширні біоми. Поки ж можна з жалем констатувати, що зникнення живих видів різко збіднює генетичний фонд біосфери, позбавляючи майбутнє людство можливості виводити нові породи тварин і сортів рослин, одержувати нові медикаменти на рослин­ній основі, не кажучи вже про інформаційно-культурне збіднення. Адже жива природа завжди була збагачу­вачем людини і в цьому відношенні.

Ось чому екологічну політику слід розглядати в тісному зв'язку зі змінами, які відбуваються в суспіль­стві, передусім в економічному його базисі. Проте ця зумовленість не позбавляє її специфіки, самостійного характеру, без чого просто не було б необхідності звертатися до цієї проблематики. Величезного зна­чення набуває і суб'єктивний фактор - свідома ді­яльність людей.

Підходи до визначення екологічної політики. Одним із фундаментальних чинників модернізації! політичної діяльності в сучасному світі, безперечно є екологічний. «Екологія і політика до щонедавного часу були сферами, абсолютно індеферентними од­на щодо одної. Сучасну ж політику, - як справедливо зауважують Ф. Канак і М. Кисельов, - неможливо уявити без екологічного компонента. З'являється новий напрямок політичної діяльності - екологічна політика» [11, с. 180].

Стосовно ж самого терміну «екологічна політи­ка» то у працях учених і досі немає єдності в його визначенні. Так, М. Реймерс вважає, що «державна екополітика - це соціально-економічні управлінські рішення і міжнародні договори, побудовані на розу­мінні виграшів і недоліків, пов'язаних з екологічним станом територій, акваторій і повітряного простору країни (з урахуванням перспективного розвитку гос­подарства і зміни чисельності і потреб населення), і наявності в межах країни природних ресурсів і харак­теру природних умов життя» [12, с. 222]. В. Соколов твердить, що «екологічна політика - це сукупність заходів, заснованих на усвідомленому використанні об'єктивних законів розвитку суспільства і природи з метою підтримання соціально-економічних і біологіч­них умов життя людини в умовах політичної системи, яка забезпечує можливість для населення впливати на вибір мети, завдань, форм, пріоритетів цієї політики» [13, с. 67]. На думку А. Піджакова «екологічна політи­ка - це комплекс заходів, спрямованих на охорону навколишнього середовища, збереження і віднов­лення природних ресурсів, запровадження безвід­ходних і маловідходних, екологічно чистих техноло­гій, розвитку природоохоронної освіти і виховання, правова охорона екосистем з метою забезпечення оптимальних умов природокористування» [14, с. 54]. О.Салтовський соціоекологічну політику визначає «як сукупність науково обгрунтованих і сформульованих принципів, завдань та цілеспрямованих дій дер­жави, громадських і державних організацій, окремих громадян, за допомогою яких здійснюється вза­ємодія суспільства та природи, охорона оточуючого природного середовища, сучасна стратегія раціо­нального природокористування» [15, с. 155]. М. Ки- сельов стверджує, що: «Екологічна політика визнача­ється як організаційна та регулятивно-контрольна діяльність суспільства і держави, спрямована на охорону та оздоровлення природного довкілля, ефективне поєднання функцій природокористування і природоохорони, забезпечення нормальної життє­діяльності та екологічної безпеки громадян» [6, с. 38; 11, с. 180].

Наведені визначення, хоча і різняться між собою, бо відображають специфічне розуміння екологічної політики, як особливого феномену політичних від­носин, і все ж їх автори єдині в тому, що екополітику розглядають найважливішим засобом концентрації зусиль суспільства в напрямку оптимізації природопе- ретворюючої діяльності та гармонізації відносин з при­родою. Зрозуміло, що в такому розумінні екологічна політика, особливо на теренах України, є феноменом скоріше бажаним ніж явним.

Аналіз уявлень про феномен екологічної політики дає підстави зробити висновок, що екологічна по­літика - це сукупність (система) засобів і заходів, пов'язаних із впливом суспільства на природу і спря­мованих на забезпечення екологічно-збалансованого розвитку і цивілізованості. При такому підході еколо­гічна політика ділиться на дві групи взаємопов'язаних завдань. Перша група завдань спрямована на збере­ження умов існування людини, друга - має швидше гуманітарний характер - формування культури (і насамперед екологічної) життя. Розв'язання зав­дань першої групи передбачає особливу увагу до науково-технічних проблем, пов'язаних з розробкою природо- і енергозберігаючих, науковоємних, еколо­гічно безпечних і безвідходних технологій. Завдання другої групи реалізуються в єдиному руслі культурно- освітньої роботи, формуванні екологічного світогляду громадян.

При цьому слід ураховувати, що екологічна (або природоохоронна) освіта і виховання на всіх етапах людської історії помітно відставали від темпів мате­ріального виробництва. І якщо раніше це відставання не було предметом загальної турботи, то в наш час стає очевидним, що воно може призвести до най- небезпечніших (якщо не сказати фатальних) наслід­ків. Прикладів тому безліч, найбільш гнітючий, знову таки, - Чорнобильська катастрофа, можливі наслідки якої, по суті, ще ніхто не може передбачити.

Співвідношення екологіїй політики. Дослідження феномену екологічної політики неминуче ставить фун­даментальне запитання - наскільки вона є політикою, наскільки - екологічною? Чи не простіше інтегрувати її у сферу економіки, соціальної чи науково-технічної політики? Відповідь на це запитання міститься у ви­значенні концепції екологічної політики, у встановленні її пріоритетів. Якщо за її основу взяти лише виключ­но господарську діяльність, прагнення задовольнити лише матеріальні потреби людини без урахуван­ня природних чинників, то екологічна політика просто не потрібна. Але це самогубний для людства шлях, тим більше в кінці ХХ століття, коли діяльність людини порівнюється з геологічними процесами. Коли ж за основу природокористування взяти іншу точку від­ліку - унікальність життя кожної людини, його пріори­тетність перед усіма іншими чинниками, тим більше в умовах різкого кількісного і якісного погіршення біологічних умов життя, то екологічна політика стає життєво необхідною. Саме в цьому разі з'являється світло в кінці тунелю, можливість збереження життя на планеті - цього унікального явища «космічного масштабу», за висловом нашого великого співвітчиз­ника В.Вернадського.

У цьому зв'язку центральне місце в процесі фор­мування загальної концепції екологічної політики посідають питання створення ефективних механіз­мів регулювання як найважливішого засобу політики у сфері природокористування, за допомогою яких реалізуються її соціальні, економічні і власне політичні начала. Поступово була визнана необхідність спеці­альної теоретичної розробки і практичної реалізації особливої екологічної сфери державної політичної ді­яльності, яка сьогодні практично в усіх країнах розгля­дається не тільки як найважливіша умова підтримання необхідної якості оточуючого людину середовища життя, екологічної рівноваги у природі і раціональ­ного використання її ресурсів, але й як самостійна сфера суспільних відносин, пов'язаних з реаліза­цією національних і глобальних цілей, соціально- економічного розвитку сучасного суспільства.

Дискусія, що відбулась у науковій літературі, при­вела до розуміння того, що екологічна політика, як цілеспрямована діяльність усього суспільства, його управлінських та інших життєво важливих структур зумовлена об'єктивними законами природи, тобто її здійснення має об'єктивно необхідний характер. На різних історичних етапах розвитку суспільства вона розвивалась у відповідності з дією цілого ряду чинників - масштабами розвитку промисловості, землекористування, які сильно впливали на все природокористування в цілому. Практика показує, що на неї чинить фундаментальний вплив ступінь загострення взаємовідносин суспільства і природи, загальний рівень екологічної культури членів цього суспільства та ін.

Екологічна політика - особлива сфера управлін­ня розвитком суспільства і його взаємовідносинами з природою. Людина вже глибоко вторгнулась у природні процеси. Сліди антропогенної діяльності можна знайти повсюди. Потрібна нова якість при­родокористування - надати екологічним чинникам пріоритет перед іншими, відмовитись від того ста­рого, що заважає оптимізації відносин з природою. «Соціально-екологічна політика - це сукупність науково обґрунтованих принципів охорони та фор­мування оточуючого природного середовища, що базуються на всесторонньому врахуванні законів його розвитку і передбачають оптимальну структуру виробничих сил, темпи і пропорції розвитку яких за­безпечують відтворення природного середовища та гарантують суспільству економічне процвітання і благополуччя» [15, с. 150]. Екологічна політика - це механізм узгодження соціальних та екологічних ці­лей суспільства, оптимізації природоперетворюючої діяльності людини.

Нарешті, екологічна політика - це система заходів і засобів, пов'язаних із впливом суспільства на природу, що здійснюється за трьома напрямками: 1) охорона окремих об'єктів природи; 2) організа­ція раціонального використання ресурсів природи; 3) захист оточуючого людину середовища. Важливим елементом цієї політики є екологічне виховання.

Рівні екополітики. У структурі соціоекологічної політики звично виділяють два рівні - міжнародно- глобальний і державно-національний. Насправді ж її ієрархія значно складніша. І до зазначених слід додати регіональний і локальний рівні [12, с. 222-223].

Глобальна екополітика - це розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоеконо­мічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, запасів природних ресурсів, які є у світі, і їх розподілу між регіонами і країнами. Мета такої політики - збереження глобаль­ного інтегрального ресурсу планети. Тому в ході її здійснення встановлюються зони, квоти і ліміти на видобування тих чи інших корисних копалин, узгоджу­ється плата за забруднення, вводяться заборони на викиди тих чи інших речовин. Так, Швеція і ще чотири європейські держави запропонували підписати між­народну угоду про скорочення на 30 % викидів азотних окислів; інші держави проголосували проти. Тоді зга­дана п'ятірка зробила спробу домовитися хоча б про те, щоб заморозити викиди на рівні 1987 року, але й ця спроба була відкинута представниками Східної Європи, США, Англії й Італії [16, с. 77]. І лише в Кіото (Японія) у 1997 р. та Йоганесбургу 2002 р. про це частково вдалося домовитися.

Звичайно, є чимало прикладів іншого гатунку, коли держави об'єднували свої зусилля проти небез­пеки. Проте, попри всю очевидність розумності таких дій, інерційність поки що бере гору. Якщо так про­довжуватиметься і надалі, то реагування може стати дещо запізнілим. Людська природа така, що коли потрібні радикальні зміни у способі життя, люди все таки воліють жити під загрозою майбутньої катастро­фи (тим більше, не досить зрозумілої), ніж приносити сьогодні ті жертви, яких потребували б такі зміни [17, с. 19]. Ця думка Е. Фромма показує всю складність шляху, який належить пройти людству для подолан­ня екологічної кризи, складність не технічну, а по­в'язану з особливостями психологічних і соціаль­них властивостей суспільства і людини. І все ж міжнародно-глобальна політика знаходиться все ще в фазі розробки, хоча є основною сферою уваги всіх міжнародних екологічних форумів. Іноді вона може набувати досить агресивного характеру, виходити за межі міжнародних угод і норм. Елементом глобальної екологічної політики є певний транснаціональний рівень, спільний для декількох держав, пов'язаних у єдину екологічну систему, стан якої впливає, переду­сім, на ці країни.

Регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об'єднані природно-геогра­фічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійське), або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн). Найбільш тісні контакти мають країни у яких спільні кордони. Вони обумовлюють і характер тран­скордонного переносу забруднень повітрям, водою, встановлюють квоти на видобування природніх ре­сурсів і т. д. Слід відзначити, що регіональна еко­політика, на жаль, також не вийшла далі загальних декларацій про загрози, що виникли. Країни діють, головним чином, обособлено на своєму державному рівні. Нема чіткої координації дій між найближчими сусідами.

Державна політика - організаційна, координа­ційна і контрольна діяльність суспільства і владних інституцій, спрямованих на збалансування функ­цій природокористування і природоохорони. Саме державі належить прийняття стратегічних рішень по забезпеченню екологічно стійкого розвитку. «В межах окремої держави екологічна політика перед­бачає всебічне екологічне обгрунтування кожного господарського проекту, організацію постійного моніторингу стану природного довкілля, незалежної і компетентної екологічної експертної служби, охорону окремих об'єктів природи, контроль за раціональним використанням природних ресурсів, проведення необхідних природоохоронних заходів, всебічний розвиток екологічної освіти та екологічного вихо­вання» [6, с. 38]. Механізми регуляції можуть бути економічними і позаекономічними, законодавчими, регулювання податками, штрафами, санкціями, або навпаки, пільгами, заохоченнями. Але забезпечення цього головним чином залежить від співвідношення прийнятих соціально-екологічних управлінських рі­шень на національному рівні з інтересами галузевих відомств і міністерств.

На державному рівні, з ким традиційно пов'язано найбільше очікувань екологічної допомоги, становище залежить багато в чому від балансу сил, що склада­ється у «великій політиці». Тут екологічна тема часто є лише одним з козирів у великій грі.

Локальна екополітика - аналог державної, але тільки в межах невеликих акваторій і територій. Мова йде уже не про екологічну політику, а про місцеве управління природокористуванням і планах розви­тку певного міста, селища, окремого господарства. Здійснювати такі завдання покликані органи місце­вого самоврядування. «Вони можуть приймати певні акти розпорядчого характеру (в рамках загально­національного законодавства та власної компетент­ності) та слідкувати за їх дотриманням. В разі необ­хідності місцевим органам влади можуть надаватись права на закриття тих суб'єктів господарювання, що порушують прийняті в державі екологічні норми при- родоперетворюючої діяльності» [15, с. 151].

Непомітність наступу загрозливих змін у навко­лишньому середовищі притупляє світосприйняття людини, і вона продовжує вести себе так, ніби нічого не сталося. Відсутність належної реакції викликана, як зазначають Р. Едберг і А. Яблоков, і тим, що процеси біосфери, за мірками сприйняття людини, протікають надто повільно. «Вони розходяться за масштабами з процесами в нашій свідомості. Поки крапля бай­кальського туману пройде через водоспади Африки і охолоджувачі атомної станції на Балтиці чи Мічигані, можуть пройти десятки років. А ми живемо сьогодні, нам потрібно вирішувати проблеми сьогодні ввечері чи завтра вранці. Кожному з нас здається, що повітря таке саме, яким воно було вчора і рік тому. Хоча цілком точні дані говорять нам: стан атмосфери змінюється кожного року» [16, с. 73].

Однак попри все екологізація політики відбува­ється. Вважається, що закономірності цього процесу повинна вивчати політична екологія [18, с. 171]. Вона має стати комплексною галуззю наукового знання, зорієнтованого на дослідження умов, форм і законо­мірностей взаємодії суспільства і природи у певній соціально-політичній системі, а також способів цих взаємовідносин і управління ними політичними за­собами. Мета політичної екології - не тільки розгляд усього спектру проблем соціоекологічної взаємодії, а й практична реалізація всього позитивного в інтер­есах його гармонізації на різних рівнях внутрішньої і зовнішньої політики.

Процес формування політичної екології як сучас­ного інтегрованого знання має стати науково-теоре­тичною основою екологічної політики будь-якої дер­жави на грунті дослідження політико-правових, со­ціально-економічних і культурно-ідеологічних аспектів вирішення екологічних проблем в інтересах забез­печення подальшого стійкого соціально-економічно­го розвитку за поступового зменшення, а в кінцево­му підсумку - ліквідації його негативного впливу на оточуюче людину природне середовище. У цьому розумінні наявні вже концепції і підходи зорієнтовані на соціально-політичні методи і форми вирішення різних еколого-економічних питань і створення адек­ватних цьому процесові сучасних систем управління і моніторингу. В основі таких підходів - науковий аналіз компонентів і властивостей соціоекологічних систем з переходом до подальшого, власне політичного, ви­вчення механізму і реальних чинників запобігання їх руйнуванню в процесі господарської діяльності і в результаті - вихід на об'єктивні критерії і можливості оптимізації такої взаємодії, нормативи гранично до­пустимих концентрацій забруднюючих речовин і стандарти якості природного середовища, знання їх впливу на людину і об'єкти її добробуту. В цьому зв'язку дуже плодотворним є системний підхід до розробки екологічної політики як комплексу різних чинників.

Складні метаморфози, які переживає природо­охоронна система планети, відбилися на розвитку понятійно-категоріального апарату дослідження про­блеми. До 60-70-х років офіційне тлумачення тих чи інших найважливіших понять у більшості випадків було сформульоване в різних енциклопедичних виданнях, які в більшості відображали їх «екологізацію» в міру погіршення справ в галузі охорони природи. Наступне розширення публікацій чи окремих виступів спеціа­лістів із цих питань пов'язане з деяким послаблен­ням ідеологічного тиску на висвітлення цієї пробле­матики, наростанням екологічних проблем, які відчу­валися вже повсюдно. Великий внесок щодо цього зробили праці українських філософів, які запропо­нували не тільки нове (порівняно з попереднім, офі­ційним і вже давно застарілим) тлумачення, а й ви­сунули ідеї про необхідність створення нової галузі науки, яка поєднала б зусилля не лише біологів, гео­графів, зоологів, лісівників, аграрників, а й представ­ників гуманітарного циклу.

Аналіз наукової літератури, різноманітних підхо­дів до розробки проблем понятійно-категоріального апарату дослідження екологічної політики показав, що тут поки що мала частка участі політологів. Тільки на межі 8G-9G^ років з'являються перші спроби ви­світлення окремих проблем. Разом з тим людство вже почало усвідомлювати, що екологічна проблема стала найпріоритетнішою з усіх глобальних проблем. Контури екологічно безпечного розвитку лише про­глядаються. Але показовим є те, що жодна політична система (американська чи іншого зразка) не має монополії на єдино правильні відповіді з екологічних проблем. Саме тому в умовах загрози екологічної катастрофи пропонується ідея створення «єдиної еко­логічної філософії», спроможної об'єднати зусилля всіх країн. Саме сьогодні потрібне визначення соціально- екологічних пріоритетів, вироблення і здійснення до­цільної екологічної політики.

ЛІТЕРАТУРА

Становление экологического общества Z Отв. ред. А.Д.Урсул. - Кишинев: Штиица, 1992. -27б с.

Лихачев Д. Экология культуры ZZ Знание -сила. -19S2. - № б. -С.22-24.

История биологии с древнейших времен до наших дней Z Ред. кол.: Л.Я. Бляхер и др. - Т. 1. - M.: Наука, 1972. - 5бЗ с.

Кисельов M.M., Крисаченко В.С., Гардашук Т. В. Mето- дологія екологічного синтезу. - К.: Наукова думка, 1995. - 15S с.

Хесле В. Философия и экология Z Пер. с нем. - M.: Наука, 199З. -204 с.

Кисельов M. Екологічна політика та державотворення ZZ Схід. -199S. -№ 4. -С^-42.

Bell D. The Commg of Post-Industrial Sotiety. - New York, 197З. -412 p.

Toffler A. The Third Wave. - New York, 1980. - 478 p. 289. World Commission on Environment and Development. Our Common Future. - Oxford, UK: Oxford Univ. Press, 1987. - 383 p.

Воронкова А. Г. О формировании политической экологии во Франции (Методологические проблемы исследований) // Проблемы и перспективы экологического образования и воспитания: Тез. докл. к республ. науч.-метод. конф. (23-25 апреля 1990 г.). -Запорожье, 1990. -С. 25-27.

Шахназаров Г. Интернационализация и перспективы ми­ра // Будущее в настоящем. Сб.: Сост. Н. Стрельцова / Под общ. ред. Э. Араб-оглы. - М.: Прогресс, 1984. - С.174- 211.

Кисельов М. М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. - К.: Тандем, 2000. -320 с.

Реймерс Н.Ф. Экология (теории, законы, правила, прин­ципы и гипотезы). - М.: Россия молодая, 1994. - 367 с.

Соколов В. В. Очерки истории экологической политики России. - СПб.: Изд-во СПбУЭФ, 1994. - 116 с.

Пиджаков А. Ю. Советская экологическая политика 1970-х - начала 1990 годов. - СПб.: Изд-во СПбУЭФ, 1994. - 160 с.

Салтовський О.І. Основи соціальної екології: Курс лек­цій. -К.: МАУП, 1997. - 168 с.

Эдберг Р., Яблоков А. Трудный путь к воскресенью: диа­логи на пороге третьего тысячелетия. - М.: Прогрес, 1988. - 160 с.

Фромм Э. Иметь или быть? / Пер с анг. Общ. ред. и по- слесл. В. И. Добренькова. 2-е изд., доп. - М.: Прогресс, 1990. -330 с.

Климов Ю. Политическая экология - новое научное направление // Обществиные науки и современность. - 1992. -№ 6. - С.169-179.

Ключові слова: екологічна політика, політична екологія, екологічно небезпечний розвиток.

Хилько Н.И. Концептуальные основания определения экологической политики. Проанализированы концептуальные основания обусловленности политизации экологии и экологизации политики.

Ключевые слова: экологическая политика, политическая экология, экологически безопасное развитие.

Khylko M. Conceptual basis of ecological policy definition. Conceptual basis of dependence of politisation of ecology and ecologisation of policy is analyzed.

Key words: ecological policy, political ecology, ecological safety developing.

Мельник Ярослав, Криворучко Наталія: