Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Зародження та розвиток традицій вшанування пам’яті Тараса Григоровича Шевченка






Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля!

 

Історія вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка на його батьківщині – Черкащині, невіддільна від історії духовного життя України, адже Шевченко для черкащан ніколи не був тільки пересічним поетом. Передусім, він уособлював у собі силу й енергію українського народу, його спроможність до боротьби й утвердження серед інших. І тому традиції вшанування пам’яті свого геніального земляка на Черкащині, як і в усій Україні, започаткувалися відразу після смерті поета.

Образ Шевченка знайшов відображення, передусім у фольклорі, що набув поширення в містах і селах краю. У народних легендах і переказах земляків він поставав як борець за волю свого народу, захисник його соціальних та національних інтересів, співець прагнень і сподівань про кращу долю. В народній уяві він уособлював незламність людського духу і віру в торжество правди і справедливості.

Як і інші герої усної народної творчості, Шевченко продовжував своє життя і після смерті. Народна думка не могла змиритися з фактом кончини воістину народного поета, що знайшло відображення в легендах та переказах, записаних на Черкащині. В одній з них, записаній на Звенигородщині, стверджувалося, що,, він живий, а привезли тільки клятьбу в домовині, що він поклав на панів. Кажуть, що закопали ту домовину на високі могили недалеко од Києва, але ж я не бачила тієї могили, хоч і ходила в Київ”.

Незважаючи на вкрай обмежену кількість друкованих видань творів Т. Г. Шевченка в перші десятиліття після його смерті, вони користувалися великою популярністю серед земляків. Відомий історик, сходознавець Агатангел Кримський, біографія якого тісно пов’язана із Звенигородкою, згадував:,, Влітку 1890 року мені частенько траплялося читати простим, неписьменним міщанам городка Звиногородки на Київщині Шевченкові поеми:,, Катерина”,,, Наймичка” і ін., або й його лірику. Запевне, всі не могли наслухатися досхочу; а вже що до жіноцтва, то жінки раз-у-раз аж плакали, слухаючи приміром,, Наймичку”, і радніші були, щоб і по скількісь разів я читав їм те саме. Здебільшого бувало так, що слухачі мої допіру од мене знайомилися з Шевченком. Та часом, правда, доводилося мені чути й таке:,, Це – Шевченкове? О, я вже знаю дещо з цього. Який він був гум! [розум] Як він прикладно все нам витолкував! ”

Агатангел Кримський зафіксував, що на Звенигородщині аж до кінця ХІХ століття побутувала думка про те, що Шевченко не помер. Він писав:,, я приїхав на літо до своєї Звиногородки (1895), – і якось серед розмови зі своєю сестрою Ганною Кримською випадково довідався, що в Звиногородці і серед простих людей і серед інтелігенції зачала циркулювати літ тому вже двоє-троє (тобто рр. 1892 – 1893) чутка про те, начебто Шевченко приїздив був недавнечко на свою батьківщину. Бо тут не тільки в народі, ба й серед тутешньої урядовницької інтелігенції, панує думка, що Шевченко має бути ще живий. Кажуть, що в 1860 рр. привезено з-за кордону й поховано [очевидячки, над Дніпром – А. К.] лиш закриту мідяну труну: сказали всім, начебто в ній лежить тіло поетове, а направду ж його там не було” [46, 20].

Одночасно з формуванням фольклорного і міфологізованого образу Шевченка, на Черкащині розгортався рух за вшанування і увічнення його пам’яті. Однак, творчість поета і сама пам’ять про нього і після його смерті залишалася предметом нещадних цензурних переслідувань і заборон. Цензурні репресії особливо посилилися після двох антиукраїнських циркулярів царського уряду – Валуєвського (1863) та Емського (1876).

Не дозволялося не лише видавати твори Шевченка, й навіть вшановувати пам’ять про нього. Так, 1863 року чигиринським єпископом Серафимом було розіслано повідомлення про заборону служити панахиду по Тарасу Шевченку.

На початку ХХ століття, як і в попередній період, рух за вшанування та увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка на Черкащині розгортався в умовах заборонної політики царського уряду і намагань витравити з народної свідомості навіть саму згадку про поета. Але внаслідок революційних подій 1905 – 1907 рр. відбулися певні послаблення репресивного тиску і все частіше з ініціативи найбільш свідомої частини населення, передусім інтелігенції, в містах і селах краю відбуваються заходи з вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка, які, як правило, приурочувалися до дат його народження і смерті.

Зокрема, 26 лютого 1906 року у соборі міста Звенигородки вперше було відправлено панахиду по великому поету, а напередодні місцева комісія Київського комітету грамотності на своєму засіданні прийняла рішення про спорудження у Звенигородці народного дому в пам’ять Т. Г. Шевченка.

Вшанування Т. Г. Шевченка відбулося тоді і в селі Колодистому Звенигородського повіту (нині – Тальнівський район). Гурток селян вирішив, що усі бажаючі односельчани щороку будуть вносити по карбованцю, щоб на зібрані гроші заснувати в селі шевченківську бібліотеку і укомплектувати її творами Шевченка та інших найкращих українських письменників. А ще під впливом шевченківських ідей виникла серед селян Колодистого думка заснувати в селі школу, де б можна було вчити дітей грамоті українською мовою.

Того року за інформацією журналу,, Рідний край”, редагованого О. Косач (Оленою Пчілкою) – матір’ю Лесі Українки, народні шевченківські заходи відбувалися навесні: “На Тарасовій горі під Каневом відбулося 4 квітня святкування 45-х роковин смерти Шевченка. Людей було душ 200. Казали промови, проказували його вірші, співали пісні. У вечері на човнах роз’їхалися до дому. Найбільш було селян з окружних сіл: Прохорівки, Келеберди, Ліплявого, Койлова та інших”.

Далі в цьому ж часописі невідомий автор під псевдонімом,, Мандрівець” знайомить читачів з книгою записів на Тарасовій горі:,, тут побачите не хитро вилиту малограмотною рукою журбу-жалобу злиденного хлібороба-українця; побачите щиро-журливу запись молодесеньких юнаків-дівчат та хлопців, що не бачили ще скрути життєвої, напись, що чистою рукою немов вплітає у лавровий вінок на Тарасовій голові пахучу, чисту квітку рожевих мрій та обіцянок служити народу; тут прочитаєте проймаючий все наскрізь короткий поклик до бою борців за кращу будучину…”.

,, Пильно продивившись книгу, – зазначає автор, – можна запримітити, що під час Клечальних святок наші селяне найбільше одвідують гору. Зрозуміти се легко – се найбільш вільна пора у хлібороба. Дай-же Боже щоб се увійшло у закон – і тоді наші селяне щороку будуть мати всеукраїнський празник – празник одвідування домовини Тараса, празник, на який зіходитимуться на пораду убогі діти України”.

А дописувач із села Демки Золотоніського повіту (нині – Драбівського району) писав до цього популярного тоді серед селян журналу:,, Хоч наше село й закинуте в глухім краї, та все таки промінь національної свідомости торкнувся наших односельчан. 22-го травня одпразнували роковини незабутнього співця України, Т. Г. Шевченка.” Виїхали на беріг Дніпра, де співали,, Заповіт”, декламували твори Т. Г. Шевченка, говорили про його життя. Вирішили вшановувати Кобзаря кожного року.

Журнал,, Рідний край” у 1906 році повідомляв і про перешкоди, які чинила царська влада поширенню шевченківських ідей серед народу. Так, згадуваний вже автор під псевдонімом,, Мандрівець” писав із села Прохорівки Золотоніського повіту:,, Народові дуже потрібні лекції про Тараса – про життя і значіння його. У нас намірявся один інтелігент зробить се діло на масницю, та в день смерти поета, але чорна хмара, що зараз наполягла на все, – вихватила його і заслала за Аральське море… в ті місця, де був і Тарас у засланні”.

У 1911 році, коли відзначалися 50-ті роковини смерті Шевченка, в багатьох містах та селах краю відправлялися панахиди по поетові, виголошувалися промови про нього. Багатолюдно проходили вони в Черкасах, Каневі, Умані, Смілі та в інших містечках і селах. В Черкасах 26 лютого панахида по Шевченкові правилася в Свято-Миколаївському соборі, а після отправи гарну промову сказав священник отець Кудрицький.

У Каневі, як писав журнал,, Рідний край”,,, по запросинах канівських українців, священник канівської Преображенської церкви, отець Л. Опоков, з усим причтом, одправив панахиду на могилі Шевченковій і сказав до присутніх щире слово про Кобзаря”. В селі Керелівці на панахиді були присутні родичі поета – Трохим, Андрій, Іван і Петро Шевченки, що приходилися племінниками Тарасові. Була й інша рідня. Співали панахиду учні місцевої школи. Коли заспівали,, Вічну пам’ять”, то усі присутні стали на коліна.

З поширенням творів і волелюбних ідей Шевченка вшанування його пам’яті набувало все гострішого суспільно-політичного характеру. Особливо це проявилося напередодні і в час відзначення 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка у 1914 році. Царські власті, боячись революціонуючого впливу творчості Кобзаря та антиурядових виступів, робили все, щоб не допустити масового відзначення ювілею.

Влада вдавалася до всіляких заборонних заходів. Зокрема, міністерство освіти заборонило учням брати участь у шевченківських урочистостях. На місцях освітянське начальство пішло ще далі. В Чигиринському повіті Київської губернії місцевий справник навіть не дозволив постановку вистави,, Назар Стодоля”, боячись, щоб вона не викликала,, демонстрацій”.

Не менш,, заборонно” було налаштоване і духовне відомство. В селі Козацькому Звенигородського повіту священники відмовили селянам в панахиді, причому один з них рекомендував обмежитись відправленням телеграми єпархіальному начальству, а другий – записанням,, раба Божого Тараса” в поминальну книжку. Проте телеграму не відправили, оскільки дізналися про заборону панахиди в самому Києві.

У 1913 році полтавський губернатор заборонив золотоніському товариству вишуканих мистецтв проводити публічну лекцію про Шевченка. Не була прийнята, як повідомляв журнал,, Украинская жизнь”, постанова про святкування шевченківського ювілею й уманською міською думою, внаслідок чого було припинено відготовку до ювілею, що велася місцевим літературно-художнім гуртком. Канівський справник Жежелевський заборонив проведення заходів із вшанування Шевченка.

На заваді відзначення шевченківського ювілею в Черкасах стало й видане попечителем Київського учбового округу розпорядження від 24 січня 1914 року про заборону вчителям та учням середніх і народних шкіл брати участь у святкуванні цієї дати. Своїм циркуляром, адресованим завідувачам училищ, це розпорядження 4 лютого продублював і черкаський інспектор.

Громадський рух за увічнення пам’яті великого Кобзаря набув широкого розмаху після повалення царського самодержавства. Шевченківські дні в Україні стали відзначатися вільно і розкуто. Як повідомляла газета,, Вісти з Української Центральної ради”, 19 березня 1917 року в Києві,, великими ріками й малими струмочками з 10-ї години ранку текли люди з усіх кінців великої столиці України до головного пункту – Володимирського собору, де вище київське духовенство, тепер з власної ініціативи, правило панахиду по Шевченкові”.

Наступного року 6 березня Рада народних Міністрів УНР прийняла рішення про те, що,, день 27 лютого [9 березня] (Шевченківське свято) святкується як національне свято. В цей день всі урядові установи повинні бути закриті. У всіх школах повинні бути улаштовані лекції, бесіди і концерти на тему про Шевченка в національному, громадському і соціальному значенні. Всі урядові установи і будинки на Україні повинні бути украшені прапорами”.

В радянський час вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка на Черкащині набуло масового і всенародного характеру. При цьому влада намагалася всіляко наповнювати шевченківські заходи політичним змістом, канонізуючи образ Кобзаря як революціонера-демократа і провідника пануючої тоді ідеології.

У рішенні Черкаського повітвиконкому від 23 лютого 1921 року зазначалося:,, В пошану до пам’яті славетного і незабутнього народного поета-борця за долю пригноблених народів, батька й Кобзаря України Т. Г. Шевченка [повітвиконком] наказує всім радянським установам, фабрикам, заводам, професійним спілкам, всьому робітництву та селянству міста й повіту урочисто й велично святкувати день 9 і 10 березня як народне, державне, культурне і революційне свято. Усе місто повинно бути прикрашене червоними прапорами, робітництво і селянство, спілки та державні установи повинні подбати про улаштування по шкільних, народних та робітничих аудиторіях урочистих вистав і літературно-вокально-музичних ранків з читанням рефератів про життя та діяльність Т. Г. Шевченка”.

У справжнє свято вилилося відкриття пам’ятника на могилі Т. Г. Шевченка в 1923 році. Його автор, скульптор К. Терещенко згадував:,, Незабутні світання над сивим Дніпром. 1 липня 1923 р. до Тарасової гори вирушила вся Україна. З клумачками за плечима за сотні кілометрів йшли босі хлібороби, ватаги школярів, робітничі делегації… Берег був заставлений підводами, що наїхали раніше. З гори по Дніпру прибували пароплави київські, а з низу катеринославські. З Лівобережжя – заквітчані човни.Кілька годин під аркою йшов люд, заповнював схили”.

Всенародним святом вшанування Т. Г. Шевченка стало відзначення 125-річчя від дня народження Кобзаря 18 червня 1939 року. У своїй науково-документальній книзі,, Святиня” відома дослідниця-шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза так описує цю подію в Каневі:,, Того дня прибуло до Канева багато гостей. Ще до схід сонця понад дніпровським берегом безперервним потоком попливли вони в напрямку до Тарасової гори. Строкате людське море залило весь Канів. Усі стікалися до всенародної Святині. Задовго до початку торжеств сюди приїхали в святковому вишитому одязі колгоспники з навколишніх сіл, районів та областей на прикрашених автомашинах, підводах, велосипедах, човнах, а то й пішки. Припливли з Києва і пароплави з численними гостями. До години дня не припинявся людський потік. Вся вершина Чернечої гори була заповнена народом. Дехто розмістився навіть на деревах, щоб краще бачити та чути. Близько сорока тисяч нащадків Тараса Шевченка прийшли вшанувати його пам’ять цього сонячного жаркого літнього дня. Святково прикрашена Канівська гора приймала всіх. Ніяка сила не могла б зупинити того дня людей на шляху до свого пророка. Урочисто та святково зустрічала красуня-гора гостей. Над високим могильним курганом звівся вгору монумент, схований під полотнищем, опоясаний стрічкою. Біля самої могили величезний портрет Тараса Шевченка з написом,, СХХV” (125 років)”.

В урочистостях взяли участь тодішні партійні та державні керівники, письменники, архітектори музею В. Кричевський і П. Костирко, автор проекту пам’ятника Т. Г. Шевченку М. Манізер, правнуки Шевченка з його рідного села Кирилівки. В цей день на Тараовій горі постав величний пам’ятник великому Кобзарю та відкрив двері літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка.

Мирну працю черкащан перервала війна, принісши жителям краю страждання і біль непоправних втрат. У чорні дні німецько-фашистської окупації творчість Шевченка додавала людям сил у боротьбі з ворогом, вселяла віру в перемогу. Командир одного з найбільших партизанських з’єднань, яке діяло в Холодному Яру і прилеглій до Черкас території, П. А. Дубовий говорив:,, Кобзар” Шевченка був зі мною завжди. Як моя зброя – автомат, боєприпаси і гранати – так і дорогий,, Кобзар” Шевченка пройшов зі мною всі важкі шляхи і лісові доріжки як вірний друг і бойовий товариш... У бойових походах і в години перепочинку слово Шевченка звучало то задушевно і ніжно, то гриміло воно в устах народних месників, як гнівний вирок для чужоземних заброд”.

В повоєнні роки перервані гітлерівською окупацією народні традиції вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка набули продовження. Починаючи з 1944 року, коли Черкащина була визволена від загарбників, щороку в травневі дні до могили Шевченка в Каневі прибували представники творчої та наукової інтелігенції з Києва, багато людей з ближніх та дальніх міст і сіл Черкащини, щоб вклонитися праху великого Кобзаря.

Можливості для популяризації творчості і увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка розширилися у зв’язку з утвореням в січні 1954 року Черкаської області. Значну роботу з прилучення жителів краю до невичерпного джерела шевченківської творчості проводили бібліотеки. Ще в 1959 році газета,, Черкаська правда” повідомляла, що в обласній універсальній бібліотеці (тоді – імені Маяковського) було влаштовано виставку творів Т. Г. Шевченка, книг, статей, брошур про його життя і творчість. Робота з шевченківською книгою набула поширення і в наступні роки. У 1961 році в головній бібліотеці області було розгорнуто книжкову експозицію,, Вінок Т. Г. Шевченкові”, а її працівники разом з бібліотекою для дітей та юнацтва випустили тематичний посібник методично-бібліографічних матеріалів, в якому окремо виділено розділ,, Дітям про Т. Г. Шевченка”. По усій Черкащині розгорнувся рух під гаслом,, Кобзар” і портрет Шевченка – в кожну сім’ю”.

У 1961 році за рішенням Всесвітньої Ради миру 100-річчя з дня його смерті відзначали на всіх континентах нашої планети. Нескінченним потоком 21 травня йшли на Тарасову гору люди, щоб покласти квіти на Шевченкову могилу. Один із учасників того дійства письменник В. Шевчук згадував:,, Видовище, яке ми побачили в Каневі, зворушило нас, ми стояли тоді на порозі хати Зіни Берези, канівчанки, і дивилися на безконечний хід людей до могили Кобзаря”. Багатолюдні зібрання відбулися також у Моринцях, Шевченковому та інших містах і селах Черкащини.

Своєю масштабністю вирізнялися заходи з відзначення в 1964 році 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. 31 травня на Тарасовій горі відбувся багатотисячний мітинг. За існуючою тоді практикою в ньому взяли участь керівники партії і уряду. На урочистостях були присутні учасники міжнародного форуму діячів науки і культури – посланці 43 країн світу, представники союзних республік СРСР та областей України. Учасники ювілейного свята поклали на могилу Т. Г. Шевченка 150 вінків та посадили на Тарасовій горі 150 пам’ятних дубків. На той час за 110 років, що минули від поховання великого Кобзаря у Каневі, на його могилі побувало понад 6, 5 млн. відвідувачів із 114 держав світу. Французький письменник П’єр Гамарра, відвідавши Тарасову могилу, занотував у книзі відгуків:,, Шевченко належить цій землі, але він належить усім людям, гідним цього імені, прославленого ним самим і його народом”.

Хвилюючою подією стало святкування 150-річчя Т. Г. Шевченка на його батьківщині – в селі Моринці. До нього готувалися всі – і дорослі, і діти. Селяни приводили в порядок свої садиби, школярі готували сувеніри для гостей. В школі було відкрито музей Т. Г. Шевченка, першим експонатом якого став портрет поета, вишитий Олександрою Шкуруп. До ювілею керівник сільського хору В. Шкільний написав музику на слова місцевих авторів.

Урочистості розпочалися 5 березня 1964 року відкриттям меморіального знака на садибі, де народився Кобзар. Під спів,, Заповіту” на гранітній глибі було закріплено дошку з написом,, Тут стояла хата, в якій народився великий український поет, революціонер-демократ Т. Г. Шевченко (9.03.1814 – 10.03.1861)”. Поруч посадили кущ калини.

Наступним заходом свята в селі Моринці стало урочисте засідання з нагоди Шевченківького ювілею 9 березня в сільському Будинку культури, на яке прибули жителі навколишніх сіл Шевченкове, Гнилець, Будище, Вільшана, Вільховець, Почапинці, Верещаки, а також делегації із Черкас, Звенигородки, Ватутіного, Лисянки. Людей було стільки, що їх не вмістив зал, розрахований на 700 місць, і люди стояли на площі перед Будинком культури.

А 1 червня того ж року до Моринець прибули представники творчої та наукової інтелігенції з усієї України, а також з Німеччини, Канади, Польщі, Японії, Англії та інших країн. На шкільному подвір’ї з короткими промовами виступили письменники О. Гончар і М. Тихонов, голова місцевого господарства С. Харсун та гості з Канади. На завершення гості разом із сільським хором співали пісні на слова Т. Г. Шевченка –,, Заповіт”,,, Реве та стогне Дніпр широкий…”,,, Думи мої, думи мої…” та інші. Продовження свята відбулося в сільському Будинку культури, де було вручено Державні премії імені Т. Г. Шевченка художнику В. Касіяну та письменнику М. Тихонову.

Плідна співпраця черкаських письменників і митців, набутий ними досвід у проведенні масових шевченківських заходів з вшанування пам’яті та популяризації творчої спадщини Т. Г. Шевченка стали вагомими аргументами на користь розширення масштабів цієї роботи і послужили основою для прийняття в грудні 1980 року постанови ЦК Компартії України і Ради Міністрів Української РСР,, Про проведення Шевченківського літературно-мистецького свята,, В сім’ї вольній, новій”, в якій зазначалося:,, Свято приурочувати до дня народження Т. Г. Шевченка і проводити на батьківщині поета в селах Моринці та Шевченкове, у містах Каневі, Черкасах, Києві...” До складу республіканської комісії (пізніше – комітету) з підготовки і проведення щорічного Шевченківського свята, яке набуло всеукраїнського звучання, від Черкаської області тоді були включені О. Дубовий, М. Негода, Г. Суховершко.

Для організації заходів Шевченківських свят і в цілому координації роботи із вшанування і увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка на Черкащині в області створювалися тимчасові робочі групи і шевченківські комітети, а згодом почав діяти постійний шевченківський комітет. До нього у різні роки входили або входять зараз: О. Дубовий, Ф. Боєчко, Ю. Іщенко, А. Кузьмінський, В. Коваленко, О. Лищенко, В. Мельниченко, М. Негода, С. Носань, В. Поліщук, В. Собченко, Г. Суховершко, Л. Тараненко, А. Чабан, О. Шилімова та інші представники органів влади, творчих спілок та громадських організацій.

Відтоді Черкащина стала одним з епіцентрів всенародного вшанування пам’яті великого сина українського народу. І вже в березні 1981 року область приймала численних гостей – відомих письменників і митців з Києва та інших міст України, посланців Росії, Білорусії, Азербайджану, Молдавії, Таджикистану, Естонії, Вірменії, Туркменистану. Учасники свята зустрічалися з шанувальниками літератури на книжковому ярмарку на театральній площі обласного центру, в цехах підприємств Черкас, Сміли, аудиторіях Черкаського педагогічного інституту. Незважаючи на ідеологічну,, оболонку” такі зустрічі за своїм змістом в більшості випадків перетворювалися у щире і відверте спілкування літераторів і митців з жителями Шевченкового краю.

Масштаби і часові межі проведення щорічного літературно-мистецького Шевченківського свята, яке згодом набуло статусу міжнародного, з кожним роком розширювалися, а, починаючи з 1988 року, до березневих вшанувань Кобзаря офіційно повернулися травневі. Адже травень для відзначення пам’яті Т. Г. Шевченка вбачається історично виправданим, оскільки цей місяць в його долі став і місяцем радості – викуплення з кріпацької неволі, і місяцем останнього шляху на рідну землю, яка прийняла його на вічний спочинок.

Розмаїтістю і духовним багатством запам’яталися черкащанам Шевченківські урочистості 1989 року, коли святкувалося 175-річчя від дня народження великого Кобзаря. У травні Дніпром за маршрутом Прага – Київ до Черкас прибули шанувальники Т. Г. Шевченка з різних куточків земної кулі – учасники міжнародного Шевченківського форуму,, Від серця Європи – до серця України”. Разом з відомими українськими письменниками і митцями, діячами культури і мистецтва із тодішніх союзних республік гостями міста стали професор з Парижа Еміль Крюба, професори із США Джордж Грабович і Володимир Пилишенко, професор Віра Вовк з Бразилії, видавець Юрко Ткач з Австралії, журналіст Андрій Григорович з Канади, науковець Стеліан Груя з Румунії, професор Флоріан Неуважний з Польщі, перекладач Такаюкі Мураї з Японії та багато інших високоповажних гостей. Слушно зауважив з цього приводу Петро Кравчук з Канади:,, Шевченко на своїй батьківщині ще ніколи не збирав стільки українців з усього світу як тепер”. У Черкасах учасники міжнародного Шевченківського форуму взяли участь у відкритті унікального музею однієї книги –,, Кобзаря”, зустрічах з громадськістю, велилюдному театралізованому святі на стадіоні.

На початку 1990-х в умовах назріваючих в суспільстві перетворень вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка набуває все більш народних, ідеологічно не зарегламентованих форм. Як і 130 років тому, 20 травня 1991 року о 4-й годині ранку до канівської пристані прибув спеціально відновлений пароплав,, Кременчук”, на якому прибули учасники походу-реквієму,, Останнім шляхом Кобзаря”. А 22 травня від Успенського високими порослими лісом канівськими кручами до Тарасової гори було здійсенено багатолюдний похід останнім шляхом Т. Г. Шевченка на рідну землю. Відтоді проходження останнім Шевченковим шляхом стало невід’ємною частиною вшанування пам’яті великого Кобзаря в день його перепоховання.

Велич Т. Г. Шевченка, його духовної спадщини особливо відчутною стає на початку 1990-х років, коли Україна проголосила свою державну незалежність і пішла шляхом її утвердження і розбудови. Широкого розголосу в області набуло створення товариства української мови імені Тараса Шевченка, об’єднань,, Заповіт” в Черкасах,,, Червона калина” в Умані, інших осередків національно-культурологічного спрямування. В дошкільних установах, навчальних закладах створюються шевченківські,, світлиці”, тематичні кімнати, виставки тощо.

В роки незалежності палітра черкаської шевченкіани поповнюється яскравими і барвистими дійствами з притаманною лише Черкащині культурною самобутністю. Серед них – обласні літературно-мистецькі свята,, Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття” та,, Вінок Кобзареві”, мистецький фестиваль,, Садок вишневий коло хати”, фольклорно-етнографічне свято,, З глибин народних” та багато інших мистецьких і культурно-освітніх заходів, присвячених Т. Г. Шевченкові.

Важливе місце у вивченні і популяризації невичерпної літературної спадщини Т. Г. Шевченка, вихованні на прикладі його життя і творчості сучасних поколінь належить бібліотекам Черкащини. Добре зарекомендували себе і утвердилися такі форми роботи як шевченківські читання, літературні вечори, презентації та виставки книг великого Кобзаря, зустрічі з відомими шевченкознавцями. В 2011 році відбувся обласний конкурс,, Хай вовіки святиться ім’ я Кобзареве! ”, який мав за мету узагальнити кращий досвід популяризації творчості Т. Г. Шевченка засобами бібліотечної роботи. Схвально сприйняті громадськістю такі проведені бібліотечними працівниками заходи як літературно-музичне свято,, Голос поета віщий в наші увійшов серця” в Жашкові, конкурс учнів – знавців Шевченкового слова в селі Гродзево Уманського району, брей-ринг для старшокласників,, І оживе добра слава, слава Кобзарева” в Катеринополі, свято вулиці Шевченка в Шполі.

Значно підсилюють черкаську шевченкіану заходи загальнодержавного рівня, що традиційно відбуваються на Черкащині. Уже кілька років поспіль церемонія вручення лауреатам Національної премії України імені Т. Г. Шевченка відбувається 9 березня, в день народження Тараса Шевченка, на Тарасовій горі в Каневі. І це надзвичайно символічно, адже ця заснована в 1961 році висока державна нагорода названа іменем Тараса Шевченка.

В 2011 році лауреати на Тарасовій горі збиралися двічі: 9 березня в день вручення нагород лауреатам та 6 червня в рамках відзначення півстолітнього ювілею з дня встановлення Шевченківської премії. Для лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка були організовані урочисте засідання та концерт у Києві, але кульмінацією стала поїздка до Канева 20 лауреатів, яким найвища нагорода була вручена в різні роки.

Того ж року, в 150-річчя переховання Т. Г. Шевченка, 22 травня з самого ранку поминальні дзвони лунали по усій Черкащині – скрізь проходили молебні за упокій Тараса Григоровича Шевченка. Недільного ранку до Канева, аби вклонитися Кобзареві, завітало чимало гостей: урядовців, закордонних делегацій і всіх, хто шанує Шевченка та любить Україну. Після поминальної літії відбулося вшанування пам’яті генія українського народу, покладання квітів до пам’ятника на його могилі.

Національну Шевченківську премію – найвищу в Україні творчу відзнаку за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва, вручають перші посадові особи держави. В 2010 році і в 2012 – 2013 роках премію лауреатам вручав Президент України В. Ф. Янукович. 6 березня 2013 року, в день вручення Шевченківської премії в Каневі, Президент України за участю інтелігенції та представників влади провів засідання Громадської гуманітарної ради, наголосивши, що,, фундаментальним принципом у відзначенні 200-річчя Кобзаря має бути консолідація суспільства навколо вшанування постаті національного генія”.

 

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.