Обкладинка роботи художника 3 страница

Тепер вулиця була порожня, ніхто живий з бійців не зістався, ніхто з забитих не рухався, ніхто не виходив з мовчазних домів, а літератор стояв коло хвіртки, як при­кутий.

І раптом аж жахнувся, гамуючи скрик: хтось у півсутіні сіней торкнувся його рукава. Се був якийсь молодий чоловік, що вийшов з сутіні сіней.

Приступко подивився на нього неспокійно, але той ці­лою своєю істотою висловлював просьбу пробачити йому.

— Чого ви хочете? — голос Приступка був хрипкий.

Молодий чоловік попросив вибачення, але вже словом, і нагадав Приступкові, що вони знайомі, «хоч ви, може, й забули» — додав, він із тою несміливою усмішкою, яку Приступко звик бачити в редакції у початкуючих пись­менників.

Тут прийшла черга на Приступка чемно усміхнутися, хоч він не пригадував стисло, де бачив молодого чоловіка, і він простягнув втішеному юнакові руку до привітання.

Молодий чоловік попросив редактора «зробити йому честь і відвідати скромну хатинку, бо сьогодні уже не вперше б’ються на сій вулиці: недалеко стоять наші кінні стежі, а в сусідніх кварталах — червона гвардія».

Молодий чоловік мешкав невисоко з сестрою, жінкою негарною і мовчазливою. Двопокоєве помешкання було чисте і привітне.

Мов збагнувши таємні думки літератора, молодий чоловік запросив його до столу, де парував борщ.

Під час обіду заспокоєний Приступко приглядався до свого господаря. Молодий двадцятькількалітній чоловік поза працею в конторі ввесь вільний час віддавав літера­турі. Його трохи булькаті ясні очі блищали задоволено, коли по обіді він показував Приступкові свою бібліотечку. Там переважали кольорові томики новітніх письменників.

Він щораз сміливіше засипав Приступка питаннями з літератури.

Приступко сів вигідно на софі і почав говорити своїм низьким голосом, потрясаючи сивавою головою; він гово­рив, упиваючися прізвищами і самим собою, він борзо обрисовував зустрічі і постаті літераторів, усміхнувшися до од­ного, обурившися несправедливостями в житті другого, поклепавши по плечу третього, а декого навіть покаравши раптовним: ех! - і мовчанкою.

Сам Приступко, як і більшість українських письменників, був чистим ліриком і свій ліризм тепер із приємністю виявляв і підкреслював. Се було щось, якби стара панна оповідала про свої бали молодості.

Раптом Приступко замовк, може змучився, і підійшов до замкненого вікна, що виходило на вулицю.

Вулиця була порожня. Торохкотіння ставали ніби ближчими в зростаючих сутінях. В тих сутінях мусило сеї ночі багато полягти.

— А все ж треба йти додому, — сказав на голос При­ступко і дуже легко згодився зістатися у молодого Єрлеця на нічліг.

У той же вечір Єрлець, по вечері, сухо і уривчасто читав свої твори. Читав і поглядав на редактора. Той мав лице скупчене, майже поліційно уважне і час від часу те­сав яскраві фрази, запиваючи їх ковтками чорної кави.

Філіжанку за філіжанкою беззвучно приносила Сера­фима, сестра Єрлеця.

Будова речень, походження, місце і запах слова, пра­вильність тону, паралелі у своїх і в чужинців Приступко швидко знаходив, ганив, подивляв. По однім оповіданню помовчав, надумався і сказав:

— Се і я хотів би так написати!

Приступко був знаний як пурист і безпощадний пу­рист.

— Ви хочете сказати, що воно таке ж добре, як і ваші речі? — червоніючи щасливо, насторожився Єрлець. І раптом принишк, бачучи, що Приступко по сих словах під­вівся сивогривий, великий і розлючений.

— А коли б і так? — сердито сказав він. А коли б і так, чи то є добре?

І тут бачучи, що Приступко скаже ще багато, Єрлець склав свої зошити і відклав набік.

— Так, ходив по покою розгніваний старий, — так, ви не є з тих роззухвалених і сірих письмачків без традиції і без літератури в своїх творах. Ви вчилися, ви вчитеся. В кожному вашому творі все є обмислене і все є живе; кожний ваш твір має свій закон. Коли хочете, я можу вам сказати, що б сказали про вас критики, рецензенти, систе­матизатори всякі! Скажуть: талант, велика праця над собою, благодатні впливи, і інше, і інше...

Але то для них, що з усього роблять підручник. Але для нас, для нас, що пишуть, що здобувають, що творять, що є найважніше, що, що?

Старий станув при сих словах, поволі повернувся і глянув на Єрлеця, втягнувши голову в плечі. Здавалося, міг скочити або ударити. А найстрашніші мав очі, не ті інтеліґентні, що все на світа баґателізують, а очі зимні, не­спокійні, що владно надають зміст оточенню. „Князь», — подумав Єрлець.

—Невмолимість, — ось що великий творець повинен знати, майже засичав згорблений старий і випростувався.

—А чи ж ви хочете бути невмолимим для себе?

Єрлець теж напівпідвівся, кивнув головою і знов сів: тепер, чув він, скажеться найважініше.

— А найбільша невмолимість каже: Живи сам і живи з цілим світом. А ви відчуваєте його? Той цілий світ?

І мимоволі Єрлець глянув теж у вікно, як і Приступко: за вікном була темрява і хаос, може єдиним світлом там були полум’я вибухів та вогники й іскри пострілів.

— Слухайте, хто такий я? — і Приступко сів. Я є спадок, я є підрахунок дрібної течійки, котра дзюркотіла до­нині через стару українську шляхту, через українофілів, радикальне українство. Тепер се не може бути течійкою, тепер, ви чуєте сі кулі, се народ промовляє. Се він, що жив досі як сновида, що як колосальний сновида під чужою владою опановував нові й нові землі, се він промовляє.

І мені здається (я не історик), дійшовши до моря, за­повнивши всі спірні землі довкола, ставши в тривалих гра­ницях, прокинувся велет-сновида і тепер прийшов час на найвище довершення і початок творчий — державу. По­чинаємо і, може вперше по Батиєвій навалі, з широким розмахом... А я? а моя творчість? Вона зв’язана з своїм часом. Мій час, однак, був малий. Малий час.

Єрлець глядів на болісно викривлені уста, на владний профіль і мовчав.

— Ото тому болісно мені сказати: ви пишете, як я. Тобто: ви є непотрібні, бож я вже с в о є в и к о н а в. Не вітряки інтеліґентської буденщини, не сморід мужиць­кого пригнічення, та й не Афонська гора естетів, — а щось інше тепер буде на чолі. Тим іншим жийте, з тим іншим ідіть. Треба бути консеквентним. Старе минуло-— ідіть з тим іншим.

— Що де то є інше? І де його шукати? — опустивши голову, сказав Єрлець.

— Ніч довкола, стрілянина рясна та й тільки. Шукайте того іншого; може, воно в героях, може, воно в відваж­них, може, просто в бандитах, а завжди в людях. Шукайте його: треба бути консеквентним...

Приступко замовк: він сам не звик розв’язувати так питання. Се було якесь чортівське наводження. Він сам себе боявся розуміти: а чи ж розумів його молодий чоловік?

У сю хвилю ввійшла Серафима:

— Лесю! — сказала вона, — вибач, але я вже давно хотіла тобі сказати: там хтось стогне і ворушиться під две­рима на сходах. Лишень я боюся відчиняти.

— Я піду погляну, — сказав Єрлець.

Він із сестрою пішли наперед, а Приступко, високо піднісши свічку, світив їм.

«Люди так глибоко не розуміють один одного», — ду­малося вперто йому: він гнівався на себе.

На сходах дійсно лежав хтось дуже молодий і дуже блідий в уніформі телеграфіста. Він злегка постогнував: мав перебиту ліву руку. Коли Приступко посвітив ближче, Єрлець із сестрою пізнали хлооця. Ні слова не кажучи, занесли його до себе.

— Слухайте, Лесю, і ви, Серафимо! — шепотів ране­ний, лежачи на софі і прийшовши до себе. Я маю записку до комендатури, до штабу. Сотня Керелицького в тяжко­му стані: вони можуть помогти. Ось записка.

Потім ранений сказав іще, що більшовицька кіннота потратувала його кіньми, і знову зімлів.

Єрлець, спокійний, узяв записку, подивився на підпис, на свічку, що зашкварчала, а потім сховав записку в бічну кишеню, убрав плащ і кашкет, і пішов задуманий до дверей.

Сестра молодого чоловіка почала упрошувати не гу­бити себе, не покидати її, і старий поет почув себе тут зай­вим. Тим часом Єрлець поволі відімкнув двері ключем і, півобернувшися до Приступка, сказав півголосом:

— Мені здається, я зрозумів вас. Дійсно... — сказав він, ідучи вже сходами до брами і ховаючи ключ, — треба бути... — і тут узявся за клямку хвіртки і цілою поставою обернувся до старого, що присвічував йому згори:

«Треба бути консеквентним».

І вийшов.

Сестра Єрлеця, плачучи й нарікаючи нишком, почала стелити Приступкові ліжко. Торох пострілів то рідшав, то ряснішав, а Приступко, замислений, підійшов до вікна: по­гляд його упав на софу.

Там лежали недбало розкинені, дрібно записані ка­валки паперу.

(ЛНВ — 1928)

МОРЕНКО

І

Його розгойдали десятки рук і викинули через вікно вагона.

Засвистіло у вухах. Хлопець, як кіт, перевернувся в повітрі і впав ошоломлений.

Упав Моренко щасливо —- на купу піску при рейках, і відразу встав, притискаючи до грудей берданку.

Вечірнє сонце било йому в очі. Електричний потяг летів хутко в бік Одеси, і тільки з вікон грозили хлопцеві палиці, кулаки, корон­кові парасольки. Там були люди з усього міста, в цім вагоні, і всі його зненавиділи.

До Моренка підбіг другий січовик: він вискочив сам з вагона, як побачив, що зле діється.

— Могли б убити тебе, — обтрушував Моренка з піску, —так виз­вірились. Могло б бути гірше. Що ти сказав їм?

— Тут була і буде Україна!

Серпневий білий надморський порох звіявся за останнім вагоном, що зникав серед присадкуватих платанів.

Поправили кашкети, оглянули замки рушниць і пішли навпрос­тець через млини на Одесу-товарову. На восьму треба було бути в касарні Січі.

Коли звернули з Косівської вулиці, замкнули їм переїзд: саме ван­тажна валка йшла. Руді вагони плинули перед очима рівно, м’яко, без стуку і мовби без кінця.

Придивляється до обох збоку чорний, лобатий, присадкуватий. Лизне поглядом знак архангела на кашкеті, зиркне з півусміхом на тонкі лиця хлопців, очима мишкує по берданках, по поганеньких френчах. Не витерпів.

— Гей, - торкає владно Моренка, — а ти хто? За кого ти? Чий ти? Яка програма?

У сімнадцятім часто так питали. Саме тоді віри всякі повставали, одночасно тоді приготовлювались апостоли, жертви й кати…

— Ми, — звів на нього Моренко панянські блакитні очі, — ми, — і притиснув стару берданку до серця, — ми за Україну.

— Гм, — сказав робітник (може, машиніст?), — гм, а як ви думаєте настановити вашу Україну?

Стоїть, цигаркою попихкує, а за шлагбаумом червоні вантажні вагони рівно котяться. Обдумує машиніст.

— Україна, — сказав Моренко, а вісімнадцятилітній рум’янець на його щоках заграв, — то тільки про неї довідатись. Хто довідався, той уже проти всіх піде.

— Агітація, значить, — сказав лобатий. — Но, а чим же ви її, ту Україну, здобудете? Не купите ж за гроші. Убивать же будете?

І очі приплющив - ніби бачить, як тисячі Моренків з жовотоблакитними стяжками на кашкеті на місто йдуть з рушницями, і стріляють, стріляють...

Жахнувся Моренко, ніби й сам то побачив..

— Ні, — каже, — ні, Україна прийде сама. То ж братерство, правда, свобода.

— Як сонце, значиться? Сама настане, — сказав робітник глумливо.

Аж тут рогачку залізничну підводить, юрба пхається, поспішає, перебігає рейки. Уже лобатий машиніст потопає в юрбі. Востаннє обертається, гукає насмішкувато:

— Ех ви, інтелігенти «Сама прийде, без крові!» Що ж може в людей настанути без крові? …

І зникають у юрбі його немилосердні, чорні, запалі очі.

— Що ти, — каже Моренко, важко схвильований, до свого това­риша з передмістя, — що ти, Матюхан, йому скажеш?

Бо Матюхан, хлопець із «блатного» передмістя, не інтелігент. У Матюхана лице хитре, з довгим носом, землисте. Вони вже переходять через станцію. Над ними в повітрі високо — криті галереї — мости, що сполучують темні, великі залі майстерень, де тисячі, ти­сячі робітників. Туди й лобатий пішов.

— Угм, — подумує Матюхан, — воно все-таки цікаво, яка то є кров людська? Я б так кожну машинку хотів пізнати, який там у ній, у середині, механізм? У саме нутро заглядав би, — покажи, брат, машинку. Так акуратненько ножичком душу б вийняв, у пальцях подержав, — якої ти масті? Дуже цікавий я, як-тo воно в людей… Розказував мені один солдат з фронту, як він штик у серце всаджував і в очі дивився…

— Матюхан, - йому Моренко з жахом каже, аж кричить, - так то людина! Людина!

— Видно, ти сам смерті боїшся, Моренко! – каже Матюхану, голову підводить, дивиться в блакитні очі Моренка зеленим, жовтим поглядом. - Чого ж її боятись, то – таке собі... Я смерть бачив...

І йдуть собі далі вже мовчки.

ІІ

Тимчасом вечір западає, — весінній, швидкий. Вечір підскоком біжить і ліхтарні підміські запалює, а вже в вулицях пірнає у глибоку вогкість півтемряви.

Переходили на Воронцівку.

На зеленій траві скверу Новокінної площі полягали солдати з ро­сійських запасових полків або й просто дезертири. Полягали з милоданками, думаючи їх молодецьке забавити. Бо то другий день свят був, і революція, і Керенський, і промови, і так якось інакше…

Потяги недалеко пошумлюють затишно, гармонії, пригравають люб’язно, — пищать жінки, насіння в зубах потріскує, часами вистріли здалека потріскують. Лежать пари одна коло одної, як тюлені чи фоки на узбережжі.

Вулиця передміська удень інакша, а інакша вночі. Шумить інак­ше. Шумить гамором особливим, жіночим, надривистим. Моренко з товаришем ідуть поволі, посуваються обережно. А що то був другий день Зелених свят, то почали собі на радість вуличні люди стріляти. Перша завзялась Балківська вулиця — най­довша. Стріляє з резонансом, аж Дальні Млини слухають. Потім об­ізвались Болгарська і Степова. Там стріляли не з рушниць — з револьверів, бо там хлопці «фартові»: кожен має револьвер. А з боку Запорозької вулиці чути було кулемети і немовби бомби рвались...

— Цікаво, — кажуть солдати, лежучи на траві, — звідки в них кулемети?

Бо то мирна людність стріляла.

Дорослі— з кулеметів, а підлітки до іншої забави - пускають ракети: блакитні, пурпурові, зелені, червоні. Осліплюючи, смугами перетинали вони заівмерле, повне погрози, душне небо.

Спинились Моренко й Матюхан перед сквером.

— Гарно! — кажуть.

По сигналізаційних ракетах пустили діти відразу, може, з сотню інших ракет, до освітлювання терену.

Ясно так стало, як вдень, як би небо великими лампами зацвіло. Ціла Новокінна площа тішиться.

— Шпарнули фраєри.

Та не так воно й добре. Для тих, що в сквері лежали, — непереливки. Бо почали падати на почорнілу від людей траву тяжкі, олив’яні бруси перегорілих ракет. Падали з неба рясно, тільки — гуп, гуп.

Солдати й не лайнули, жінки й не крикнули, — зірвались раптом, розпорснулись по площі, підвиваючи. Бігли рядами білі, як привиди, у металевому, білому світлі.

Біжать важкі, розхристані. З-під брам до них сміються, а вони вже лаятись почали. Побачили солдати двох хлопців з рушницями — ку­лаками грозять здалеку.

— Ви, жовтоблакитники, ви хочете війну далі робити, — не дасте порядним людям і полежати. Кидай зброю, такі сини!

Матюхан, презирливо, — щоб ти не попробував зараз тої зброї. Минулося вже ваше, дезертири, воїнство христолюбиве, російське!

А сам за рукав Моренка тягне притьмом:

— Ходім до скверу. Бачиш, утихомирилося вже.

І дуже цікавий підходить до скверу. Там кільканадцять тіл темніє на траві. Не знати, чи такі відважні, чи п’яні.

— От тобі, — каже Матюхан, нагнувшись над одним, — от тобі й смерть. Чого ж її боятись?

І не дивиться на мовчазного, глибоко затривоженого Моренка.

Дивиться жовтим поглядом у важке, гнівне небо, що мутно відби­ває в собі заграву великого міста, і вхлинає вистріли, невмовчні, на­в’язливі, настирливі вистріли...

Смерть підлітки тоді скрізь відчували. Учились арифметики, перелічуючи прізвища забитих на шпальтах газет. Знали мови з гострих військових команд чужоземних відділів. Географію Європи зна­ли з пожарищ і битв. Знались на марках рушниць краще, ніж на по­штових марках. Довкола шпиталі були переповнені — багато воєнних калік ходило вулицями, і повно було жінок у чорному, що йшли, не зводячи очей. Ворожі крейсери робили напади на порт, а щоночі в місті ждали нальоту цепелінів. Прибережні міни зривалися з ланцюгів і вибухали на пляжах, нищучи здивованих і цікавих купальників.

Вуличками підійшли Моренко й Матюхан до домівки «Січі» — колишнього російського гімнастичного товариства. Бігом побігли на збірку.

У залі, широкій, як манеж, і високій на два поверхи, по посипаній піском підлозі маневрувала чота «Січі» — селянські сини й діти пе­редмість, молоді бухгалтери і гімназисти.

Командував студент, захриплий, трохи присадкуватий, сіроокий і неспокійний, як розлючений кіт.

— Двійки – вбік!

— Двійки – взад!

— Позір!

«Пузир» — передражнив глухий голос за спиною Моренка — то був Матюхан, вічний протестант, він не любив цеї команди.

У глибині зали вправ стояло двоє російських старшин, гусари-ох-тирці в мундирі, у червоних штанях. Придивлялися, базікали по-московськи знедбала...

Вправи були скінчені, студент зоставив січовиків на позір із вирівняними рушницями. Дивився в їх напружені лиця, читав голосно про бойовий чин гуцульського скорострільника Звіра, що сам один відбився від чоти москвинів. Читав твердо, голосно: росіяни в кутку при­нишкли, слухали.

— І так буде з нами – нас небагато, але ми переможем. Бо ми бу­дуємо велетенське діло —Україну. То як новий світ! І він нас держить. Скінчив і глянув зимно на чоту, на Моренка, що рум’янів на правім крилі, тримаючи прапор.

«Вже воскресла» — Моренко, заспівуй!

Хор ударив гімн сухо, маршово, швидко. І тоді студент обернувся до російських старшин у кутку. І пішов. Ішов блідий, погрозливий, невисокий в порівнянню до гусарів. Моренко зблід. Співаючи, не відривав очей від начальника, та й уся чота дивилася йому вслід. Це ж Росія там була в кутку, ще недавня деспотка, ще до сьогодні пані.

Студент був уже близько від старшин. Сказав щось, і раптом рука його поповзла до кишені з револьвером. І тоді руки охтирців зірвали шапки, російські старшини випростувались на струнко.

На струнко перед українським прапором! Моренко чув, як у ньому все задзвеніло від несподіваної хвилі радощів...

Гімн скінчився.

— Моренко, Матюхан, Нанушко і ви троє, — сказав студент по збірці, — зостаньтеся, будете потрібні до справи.

— Не інакше, як червону гвардію обеззброювати будем, — гово­рив Матюхан, ідучи з січовиками до канцелярії. — Знову відберем друкарню. А може, і ще шо буде, га, Моренко?..

І, проходячи коло великого вікна, звідки грало вогнями велике місто, підморгнув ніби і своїм думкам. — Но, збирайтесь хлопці, по­їдемо, — сказав їм студент у напівтемній канцелярії.

Мала лампка освітлювала план міста і його всі артерії — вулиці. При цій лампі нахилилось сім голів. Були майже дитячі, але поважні. Справа проста, повторювали в думці слова студента.

— Справа проста, — повторював собі Моренко, уже тоді, як загуркотіла автоплатформа під вікном і треба було йти. Ще йдучи через темну залу, студент кінчав їм пояснювати: на передмісті тайна нарада комісарів з Петербурга, від Леніна, щоб приспішити виступ місцевих більшовиків. Тепер поки були ще добре неорганізовані, невідділені як слід від інших російських здорові українські частини, це було б катас­трофою. Український військовий Комітет не виступає ще проти більшо­виків, але воєнна нарада червоної гвардії мусить бути перервана.

— Зрозуміло? — сказав тихо, але гостро студент.

І всі рушили. Мовчки на ходу прив’язували гранати до пояса.

— Це вже не роззброювання, —буркнув до Моренка Матюхан і поліз на платформу перший.

— Це треба зробити для України! — сказав, нарешті, студент до своєї шістки й замовк.

Моренко, спинаючись з рушницею на авто, раптом побачив легкий виблиск прапора, застромленого в брамі касарні: блиснули йому в світлі ліхтарень усміхнені й блискучі барви, як на прощання.

— Третя станція Фонтанів! — пошепки сказав студент до шофера. Але Матюхан почув це і штовхнув ліктем Моренка:

— Там тебе сьогодні викинули, чоловіче, щоб ти на смерть розбився, пам’ятаєш? …

І це слово «смерть» сьогодні вже втретє шпигонуло думки Моренка. Не хотів про неї думати, зосереджуватися...

Їхали дуже швидко. На Французькім бульварі загасили вогні авто. Тут починалися надморські передмістя. Вздовж шести кілометрів виасфальтованого бульвару росли матолії, пінії, агави, струнчилися ки­париси. Місяць був за хмарами, але світив, і в тім його жеврінні виро­стали фантастичні сильвети колонад, башт, статуй і портиків.

Потім минули веселу Аркадію з її кав’ярнями, потім виросли вілли Фон­танів, що їх вісімнадцять станцій залягли на сорока кілометрах берега.

Авто їхало все повільніше. Раптом начальник дав знак, і авто тихо спинилось у цілковитій темряві.

— Вилазьте, — сказав начальник, — підете за мною стежками. Му­симо підійти незауважені.

Моренко затаїв дух. Студент ще раз повторив усі вказівки, гово­рив голосом тихим і одночасно аж несамовитим, згорблений був, як ніколи, може. Тягар відповідальності гнітив його, а однак усі знали: він нікого вже з своїх рук не випустить. Ішли за ним, раптом у душі зненавидівши його.

Ішли нога за ногою мовчки, тільки Матюхан раз вилаявся і за­мовк.

Ішли стежками, в очікуванні і страху. Хтось коротко пожалівся на колючий кизил. Моренко зазирнув в лице сусідові в виблиску світла з вікон і не пізнав добродушного товстого бухгалтера Нанушка, — жах і завзяття змінили його лице. Широко розплющені очі його були, як у сновиди, незрячі. І лиця інших теж застиглі й білі, мов воскові.

Моренко розкривав рот: йому бракувало віддиху. Він знав одно лише: мусить статися. СТАТИСЯ.

Здавалось йому, що з кожної п’яді землі гарячково виросте несподіванка. Пороздирає нічну тишу блискавкою і громом розчавить їх, горстку карлів. Йому привиджувалось. Він побачив недалеко замас­кований кулемет і три згорблені постаті, з одчаєм шарпнувся туди: ні, це були тільки розрослі бур’яни. Все більше оживало, здавалось йому, ворожих постатей.

І всі йшли, мов у гніві й ненависті, у важкім, безповоротнім стиску серця й руху вперед. У пасмі світла Моренко раптом побачив лице свого начальника. Мав страшне лице. Він їх усіх ненавидів заздалегідь за те, що хтось з них міг би не зупинитись.

Та ще кілька кроків, і начальник зупинився. Чути було дихання один одного. І в тій тиші начальник промовив стиха:

— Моренко, Нанушко, Крупа - пройдете з боку моря і перелізете через паркан, поки ми будем здобувати кватирку. Коли є вартові, зня­ти багнетом. Обережно! Найменший крик може нас усіх погубити. Нанушко, відповідаєш мені за цих обох молодших.

Потім пошепки заговорив до своєї трійки.

Моренко вже йшов у темряві. Мав як би більма на очах від цієї темряви, і тільки плями тіней коливались і зникали. Інстинкт прова­див і наказував іти за Нанушком нога за ногою. Він не думав ні про батьківщину, ані про наказ. Не міг. Ішов, стискаючи дерев’яне рушничне ложе, як людина без голови.

Раптом яскраво виплеснувся і шум, і вогкість, і запах моря, що вдаряло в скелі. Виплеснувся шум з долу, від берега, як заклик безтурботності...

— Стій, — сказав Нанушко твердим, незвичним голосом, — ось світяться їхні три вікна.

Упав на землю і поповз до паркану. Моренко поповз за ним. За парканом на прогайловині стояла вілла. Моренко слідкував за рухами Нанушка, і теж перелазив паркан, мов у сні. Раз тільки здригнувся земним здриганням, — його рушниця брязнула.

— Скачи, — сказав Нанушко...

Скочив у траву і присів, та коло кватирки не було нікого. Моренко пішов наперед, прихиляючись за бочівкуватими туями. Був усе ближче до трьох великих освітлених вікон, де було видно, як пересу­вались постаті. Ішов усе ближче, а за ним його двійка, потім ззаду всі інші, що теж перелізли через грати паркану.

Підходили напружені й, може, бездушні, як найняті механізми рушниць.

Сон, — знов пробудилося в голові Моренка, і в цю мить побачив, що на ґанок, прикриваючи очі від світла, вийшли два вартові, один з них високий, огрядний мужчина. І то була дійсність.

На меншого хтось кинувся. Нанушко й Моренко — на огрядного.

— Кидай зброю! Крикнеш — уб’ю! Нанушко мав голос кошачий, злісний і тихий.

Той високий без слова кинув рушницю Нанушкові і уважно зачав придивлятись до крихкої, тонкої постаті другого напасника. І тоді Моренко побачив: права рука огрядного потай заповзає до задньої кишені, може, по бомбу, може, по револьвер.

— Тепер! — майнуло в січовику блідим світлом.

І напівзаплющивши очі, з розкритими устами похилився і тонким багнетом вдарив під саме серце огрядного.

Почув у пальцях, як багнет пройшов легко крізь щось, мов крізь полотно, і роздер потім щось, ніби гумове. Вартівник застогнав страш­но (Моренко гадав — ввесь світ то чує, — хоч то був слабий стогін) і впав, зложившися вдвоє коло ніг хлопця. Лишень тоді хлопець по­мітив, що забитий мав широку чорну бороду.

Вистромив багнет і підбіг до трьох вікон. Там була вже вся боївка: перешіптувались, відчіплювали гранати від пояса. Нанушко сказав, що оглушив другого вартового. Моренко не слухав нікого, він як би забув, що тепер сталося.

Крізь шиби було видно, як коло столів рухались, говорили, кури­ли люди.

На стіні висів червоний прапор з золотим написом, — і Матюхан вилаявся, побачивши його:

— Ах, ти ж…

Та над усім залунав голос начальника:

— За мною — бомби до середини — і лягай!

Шиби забрязкотіли відразу в усіх вікнах, разом з вимахом чорних рук. Моренко побачив, що тільки Матюхан спізнився, докинув ще дві бомби й теж упав — ліг на траву.

Хвиля по брязкоті шиб тривала, здавалось, дуже довго.

І ось — вибух один, другий, ось інші, — і язики полум’я бухнули з вікон у ніч і знов втікали назад, зменшились. І ось якби стогони...

— Біжи за мною!

Моренко біг за всіма не оглядаючись.

Тільки біля паркана несподівано блимнув йому образ: і полум’я, і дим у покоях, і декілька людських постатей, що там, хитаючись, підводились.

В авто мовчав, не слухаючи оживлених балакучих оповідей, нахвалок товаришів. Трусився в такт мотору на лавці з рушницею між колінами й мовчав.

Начальник помітив це. Подивився холодно, неначе важив щось:

— Но що, Моренко? — спитався. — Вдалось же нам?..

— Вдалося, — сказав хлопець, ледве підводячи голову. –Та от я недобре якось...

Начальник зрозумів, нахмурився:

— Що хочеш, хлопче?.. Місто без смерті не може бути! — сказав ще холодніше і ще важче, мовби заслону над якимось забороненим образом засунув.

Моренко опустив голову.

VI

Перед самим містом на Куликовім полі з обережності начальник пустив січовиків додому.

Моренко побіг сам додому у млистім світанку.

Та перед самим домом вернувся. Не міг іти до покоїв, де спав його добрий батько, тихий урядовець телеграфу, де, певне, сестра поста­вила йому на столі вечерю — холодні голубці з м’ясом. А, може, й бабуся вже не спала й молилася перед тихими, блимливими, нічними іконами...

І здалось йому, що дім його, і щоденні турботи, і щоденні радості від дитинства аж донині — то мовби далекий край, мов якесь біле місто над затокою, мов сумирна радісна пісня спокою, що розпли­вається, що тоне в млі, покинена нaзaвжди.

Пішов блукати по місту. Воно теж було як галюцинація, так див­но, так неохоче прокидалося. Але Моренко потребував товариства людей. І от усе більше було людей, і веселішав їх потік, бо хлопець блукав уже багато годин. І все ще зливався з ними разом, щось відділя­ло його від людей — він не міг забути дивного світла, нічного походу товаришів, вибухів, криків і ще чогось, що було без слів, і що про нього думав без думок. Йому хотілося нараз гукнути, та стримував­ся, аж кусав губи. Це був би крик божевільного.

Дзвонили двері крамниць, блискали вітрини, перелітали червоні трамваї, день був сонячний — і Моренко повторював, як би заспоко­ював когось: “Я виконав своє! Я виконав!»

Чув грім оркестри. Посувався з касарень на передмістях 1-й Кінний гайдамацький полк. Це, може, Військовий комітет вислав його в місто для демонстрації і погрози. Коні вичищені, пишні, прядучи ушима, несли кавалериста під звуки то козацьких маршів, то вальсів.

Перші їхали трійками добрі хлопці, почесна варта Сахно-Устимовича. Їхали повагом, залиті червеню від стіп у червоних чоботях до верхів шапок-кубанок, убрані в червоні черкески-козачки. Коні дібрані, добрі, гніді, самі кіннотчики — як виклик усьому довколишньому. Презирливі, підбочені і гарні.

Потім пливла гучна оркестра із зручним литавристом, що сміяв­ся, б’ючи в тулумбаси. Потім сивавий, гострозорий полковник із ад­’ютантом, і — шістками — сотня за сотнею — кіннотчики в темно-синіх мундирах.

Моренко став коло одної з кав’ярень на Катерининській вулиці. Його очі шукали прапорa. І ось вітер війнув, і очі хлопця зустріли бла­китне полум’я, що проводило його ще цього вечора своїй спалахом.

Запорошений, обдертий і такий малий у цій юрбі, у цьому стовпищу камениць, хлопець почав говорити до прапора. Не відривав очей.

— Ось я, Моренко, — говорив у душі, — я виконав все, що ти наказуєш. Я вбив людину власноручно, я йшов на смерть за те, щоб ти міг тут віяти, тут, у нашому морському вітрі.

— Не роздумуй над собою, — здавалось, відповів прапор, про­пливаючи все далі. — Не роздумуй, виконуй. Нехай твоє серце зака-м’яніє у тому, що сталось.