Українські землі у другій половині XVIII А.

Ліквідація автономного устрою Гетьманщини і Слобожанщини

У другій половині XVIII ст. частина козацької старшини намагалася відновити автономні права Гетьманщини. Під впливом фаворита імператриці Єлизавети Петрівни Олексія Розумовського до­звіл на відновлення гетьманства був отриманий. Останнім гетьманом став брат фаворита Кирило Розумовський (1750—1764). Він намагався відстоювати певну свободу Гетьманщини в галузі фі­нансів, здійснив перетворення у козацькому війську, провів реформу судової системи, виношував плани про заснування в гетьманській столиці Батурині університету. При К. Розумовському значно посилилася роль старшинської верхівки, якій гетьман передавав управління під час своїх частих і тривалих виїздів з України. Почали проводитись старшинські з'їзди, де обговорювались питання поточної політики.

Але останнє гетьманування мало під собою хитку основу — царську примху. Яктільки 1762 р. на -оестол зійшла Катерина II, вона відразу заявила про необхідність скасування гетьманства. Цариця наказала К. Розумовському скласти булаву, що той і зробив без будь-якого опору 1764 р.

Замість гетьмана була встановлена друга Малоросійська колегія. Фактична влада в колеги на--ежала її президенту, малоросійському генерал-губернатору П. Рум'янцеву.

На місцях козацьке самоуправління зберігалось до початку 1780-х років. 1781 р. поділ Лівобережжя на полки й сотні було ліквідовано. Натомість запроваджувалася загальноросійська адміністративно-територіальна система. 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. З козацького війська створили 10 регулярних полків російської армії. З 1797 р. серед козаків почали проводитись рекрутські набори.

Так само розвивалися події і на Слобожанщині. Військово-адміністративна реформа 1732— 1737 рр. звела нанівець автономію краю. 1762 р. Катерина II призначила слідство над місцевою старшиною, за підсумками якого 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобідське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено гусарські полки. Поділ території на полки і сотні був також скасований. Натомість була створена Слобідсько-Українська губернія із центром у Харкові, що складалася з п'яти провінцій, однойменних із колишніми полками.

Процес ліквідації автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини супроводжувався закрі­паченням місцевого населення. У 60—70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав низку указів про обмеження права вільних переходів селян з однієї місцевості в іншу. Указ Катерини II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтво.

Одночасно на українські землі поширювалась дія «Жалуваної грамоти дворянству», згідно з якою козацька старшина і українська шляхта зрівнювалися в правах з російськими дворянами, що виключалоїїопірліквідаціїукраїнськоїавтономіїу складі Російської імперії. Таким чином, на кінець XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і соціальну організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.

Переділ українських земель у другій половині XVIII ст. і зміни в них

У другій половині XVIII ст. тривала боротьба між Росією і Туреччиною за узбережжя Чорного моря. Вона переросла у дві російсько-турецькі війни 1768—1774 і 1787—1791 рр. Наслідком пере­мог Росії над Туреччиною стало приєднання до Росії'Північного Причорномор'я і Приазов'я. 1783 р. до складу Росії увійшов Крим.

Уже після першої російсько-турецької війни була вирішена доля Запорозької Січі. Гї значення як форпосту, що обороняв південні кордони, відпало. Крім того, Січ залишилась осередком анти­феодальної боротьби, а це не влаштовувало російський уряд. У травні 1775 р. Запорозька Січ була остаточно ліквідована, а її землі увійшли до складу Новоросійської і Азовської губерній. Частина козаків відступила за Дунай, де у володіннях турецького султана виникла Задунайська Січ. Решта опинилася на службі Росії і була врешті-решт переселена на Кубань.

З кінця XVIII ст. Північне Причорномор'я стало швидко заселятися. Осідали тут і переселенці, доставлені урядом, зокрема іноземці (німці, серби, болгари), а також поміщиками. Зводилися великі міста: Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Одеса, Севастополь. Головною галуззю економіки краю стало зернове господарство.

У другій половині XVIII ст. спостерігалося послаблення Речі Посполитої. Внаслідок трьох поділів (1772, 1793 і 1795) територія цієї держави була поділена між Росією, Австрією і Пруссією. Після дру­гого поділу Польщі 1793 р. територія ПравобережноїУкраїни увійшла до складу Російської імперії. Галичина і Північна Буковина опинилися у складі Австрії.

Якщо становище народних мас на Правобережжі з приєднанням до Росії майже не змінило­ся, то у складі Австрійської імперії на західноукраїнських землях сталися певні зміни, пов'язані з реформами імператриці Марії Терезії та імператора Йосифа II у 70—80-ті рр. XVIII ст., суть яких полягала у скасуванні особистої залежності селян від поміщиків і обмеженні розміру феодальних повинностей (зокрема панщини до 30 днів на рік), а також у деяких перетвореннях у культурно-освітній і релігійній сфері (рівноправ'я всіх релігій).

Народні рухи у другій половині XVIII ст.

Друга половина XVIII ст. характеризувалася подальшим розвитком соціальної боротьби. На Правобережній Україні продовжував поширюватись гайдамацький рух. 1_ч768 р. він переріс у потуж­не повстання, що дістало назву Коліївщина, яке очолили вихідець з Лівобережжя Максим Залізняк і уманський сотник Іван Гонта. Повстання охопило майже весь край, але було придушене спільними польсько-російськими зусиллями. У Західній Україні поширювався рух опришків, який очолював Василь Баюрак, а після його белі Іван Бойчук. Не припинився цей рух і після переходу західноукраїнських земель підавстрій владу. Дещо спокійніше було на Лівобережжі і Слобожанщині.

Унраїнська культура у XVIII ст.