Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Готська держава 2 страница






Соціально-еиононічний і політичний устрій Русі за княжих часів

Основою господарства в давній Русі залишалося землеробство. Воно було орне, або вогнево-вирубне, або перелогове. Через це в цілому забезпечувалися сталі врожаї. Русичі займались також Тваринництвом, городництвом, садівництвом, бортництвом, мисливством тощо. В містах та селах розвивалися ремесла, яких у Київській Русі налічувалось понад 60: залізоробне, ювелірне, гончарне, деревообробне, ткацтво тощо. Розвивалась торгівля, особливо зовнішня, в чому були дуже зацікавле­ні власники землі. Вивозили шкіри, хутра, мед, віск, зерно, сіль, а привозили різні предмети розкоші: тканини, металеві та скляні вироби, зброю, прикраси, рідкісні фрукти та овочі, вино та ін.

Верхній щабель давньоруського суспільства становили князі, бояри, ліпші люди — дружинни­ки, священики, далі йшли купці і ремісники, а за ними — селяни. Між ними існували певні системи відносин (залежності).

Основною власністю була земля. Поступово в руках бояр та князів зосередились великі земельні володіння, які успадковувались від батька до сина. Таке володіння називалось вотчиною. У вотчині вироблялося все необхідне для життя так само, як і в селянському господарстві. Тому таке госпо­дарство називалось натуральним.

Селяни перебували в залежності від князя чи боярина, але разом із тим, за окремим винятком, мали і свої земельні наділи і вели своє господарство. Селяни відбували панщину (працювали на ] полі господаря землі) та платили оброк— натуральний чи грошовий.

За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою, де пережитки первісного ладу співіснували з елементами феодальноїорганізації. За формою правління це була мо­нархія, бо на чолі держави стояв великий князь, що видавав закони, управляв державою, очолював військо й чинив суд. Але влада князя не була абсолютною, вона обмежувалась боярською владою та вічем (народними зборами).

Поступово на Русі склалися васальні відносини між великим князем та удільними князями і боярами, у свою чергу, залежними від них були дрібніші власники землі. Таку систему відносин називають «феодальною драбиною».

Після політичного розпаду Київської Русі на удільні князівства склався новий тип управління: спільне правління князів-родичів з роду Володимира Великого, з одного боку, та їхніх суверенів — з іншого, що зумовило утворення конфедерації руських князівств, що дістало назву «колективного сюзеренітету».

Культура Київської Русі

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східносло­в'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації. З глибокої давнини бере початок усна народна творчість — казки, легенди, пісні. Найдавнішими з них є билини, які створювались у X—XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. В них фіксувалася пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи—зведення записів про історичні події, викладених у хронологічній послідовності. Найдавнішим літописом, що зберігся до наших днів, є «Повість минулих літ», створена на початку XII ст. на основі давніших літописів, що до теперішнього часу не збереглися. Літописи є основним джерелом з історії Київської держави IX—XIII століть.

Особливе місце в давньоруській літературі посідає «Слово о полку Ігоревім», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Вже за часів Володимира Великого існувала державна школа і школа при Софіївському соборі. Ярослав Мудрий створює першу відому на Русі бібліотеку.

Значного розвитку набула архітектура. При Володимирі Великому була побудована Десятинна церква, прикрашена фресками і мозаїкою. 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі — Со-фіївський собор. За його зразком у Чернігові було збудовано Спаський собор, у Новгороді та По­лоцьку — Софіївські собори. Ярослав Мудрий спорудив у Києві Золоту браму.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра. Чудови­ми заставками і мініатюрами було прикрашене «Остромирове Євангеліє», написане в XI ст.

Значного розвитку набуло ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів — зерню, сканню та ін.

Монголо-татарсьна навала

На той час, коли Київська держава розпалася на окремі самостійні землі — князівства, в Центра­льній Азіїсклалася нова могутня Монгольська держава. 1206 р.їїоб'єднання завершив хан Темучин (його називають Чингісханом, тобто великим ханом). Створення ним централізованої системи державного устрою та боєздатного війська давало можливість завойовувати нові території сусідніх народів. Протягом першої чверті XIII ст. монголи здійснили масштабні завоювання в Китаї, Середній Азії та Закавказзі, після чого опинилися біля кордонів Русі.

Для організації відсічі загарбникам було створено об'єднане русько-половецьке військо, в якому взяли участь багато руських князів із своїми дружинами. Та через незгоду між князями під час походу у битві на річці Калка 1223 р. руське військо зазнало нищівної поразки, яка відкрила монголо-татарам шлях на Русь. Загарбники переслідували руські дружини до Дніпра, але далі йти не наважилися через великі втрати, що завдали їм русичі.

Після смерті Чингісхана (1227) його спадкоємці знову вирішили здійснити похід на Русь, який розпочався 1237 р., очолений ханом Батиєм. У 1237—1238 рр. Батиева орда спустошила землі князівств Південно-Східної Русі.

1239 р. монголо-татари рушили на князівства Південно-Західної Русі. Вони дощенту зруйнували Переяславську і Чернігівську землю. Восени 1240 р. був обложений і Київ, який був узятий після кількаденного штурму 7 грудня. Залишаючи за собою згарища і руїни, військо Батия розоряти Волинську і Галицьку землю, вторглося в межі Польщі, Угорщини й Чехії.

Знекровлені Руські землі опинились під владою монгольської держави під назвою Золота Орел Поневолене населення було обкладено численними податками, мусило відбувати виснажлив повинності, нещадно грабувалися селяни і ремісники, молодь забирали в рабство. Золотоордам ські хани перетворили місцевих князів та бояр на своїх слухняних васалів, намагаючись увічнип» роздрібненість Русі. Кожен князь мусив їздити в Орду, щоб отримати з рук хана ярлик (грамоту» дозволом) на право управління своїми землями.

Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська земля увійшли до одного з західних улусів (пре-вінції) Золотої Орди. Там постійно кочувала татарська орда, готова в будь-який час до зброй-нападу. У Києві правив золотоординський намісник- баскак, який контролював місцеву владу, ц збиранням данини і обліком населення.

Формально визнавши владу хана, відносну незалежність продовжувало зберігати лише Гал»-цько-Волинське князівство.

Золотоординське панування стало тяжким випробуванням для руських земель. На території України воно тривало понад 120 років.

 

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Галицькі і Волинські землі до об'єднання

Галицькі і Волинські землі увійшли до складу Київської держави за часів Володимира Великого» коли у 980—990 рр. були відвойовані у поляків. На Волині було засновано місто Володимир, їй: згодом стало столицею цих земель. У Галичині політичним центром став Галич. Київським і удалося закріпити ці землі за своїми наступниками.

Першими у Галичині правили Ростиславичі — нащадки одного з онуків Ярослава Мудрот.3 Одночасно на Волині при владі були Мстиславичі, що були нащадками Володимира Мономаха.

Галицька земля фактично відокремилась від Києва ще 1097 р., а її князі Василько, Володар і
Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини.

Особливістю політичного життя Галицького князівства був значний вплив на управління ки= зівством місцевих бояр. На відміну від бояр інших земель, де вони здебільшого походили з і дружини, галицьке боярство розвинулося насамперед з місцевої родоплемінної знаті. Своїл вони дістали не від київського князя, а шляхом загарбання общинних земель. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі зустріли опір місцевої знаті, що бачила в них чужинців і будь-якими засобам відстоювала свої інтереси, часто спираючись на Польщу та Угорщину.

Перші Ростиславичі приборкали непокірне боярство. 1099 р. під Перемишлем розгромили угорські війська, за допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю.

Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124—1153) 1142 р. об'єд­нав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Він обстоював незалежність країни на три боки — проти Києва, Угорщини та Польщі, застосовуючи при цьому не стільки воєнні, скільки ди­пломатичні заходи. Володимирко придушував будь-який опір його владі. Так, 1145 р. він жорстоке розправився з повсталими міщанами Галича. Володимирко вважається засновником могутності Галицького князівства.

Свого розквіту Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153—1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича, дом. Берладіта зайняв придунайські землі. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Довгорукому у боротьбі за Київ, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху польських та угорських загарбників.

Після смерті Ярослава Осмомисла бояри знову підвели голову і розпочали тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187—1198). Галицьке князівство почало занепадати.

Подібна до Галицької була й історія Волинського князівства. Відділившись від Києва приблизно в середині XII ст., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але життя вимагало об'єднання ворогуючих уділів. Ставши у 1154 р. волинським князем, правнук Во­лодимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів на великокнязівський престол, посадивши в Києві спочатку свого дядька, смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став князем.

Дещо інакше діяв його син Роман Мстиславич (1170—1205). Він спирався не на високородних бояр, а на міщан і служилих дворян, за допомогою яких розправився з супротивниками централізо-, ваної влади, створивши на Волині сильне державне утворення. Завдяки цьому він став претендувати на приєднання до свого князівства ослаблених міжусобною боротьбою Галицьких земель.

 

Об'єднання Галичини й Волині. Правління Романа Мстиславича

Скориставшись смертюу 1199 р. останнього представника династії Ростиславичів (Володимира Ярославича), Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частково боярства й міщанства, які були невдоволені могутністю великих бояр, з другої спроби (перша, 1189 р., була не­вдалою) здобув Галич і таким чином об'єднав під своєю владою Волинське і Галицьке князівства.

У своїй об'єднаній державі князеві довелося повести рішучу боротьбу проти галицького бояр­ства, що було проти посилення княжої влади. За допомогою дружинників і міщан йому вдалося на деякий час приборкати боярську сваволю.

Князь Роман здійснив два успішні походи проти половців (1201—1202; 1203—1204), а також переможні походи проти Польщі. Це додало йому авторитету. З його ім'ям пов'язувалась надія на відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тому кияни у 1202 р. без опору прийняли владу Романа Мстиславича. Без опору ж скорилися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглася від Карпат до Дніпра, відігравав помітну роль у житті Угорщи­ни та Польщі. У1205 р. він втрутився в міжусобну війну польських князів і загинув під Завихвостом. Оскільки створена Романом держава трималася переважно на сильній особистості князя, то після його смерті вона була приречена на розпад.

Галицько-волинська держава за правління Данила Романовича

Після загибелі Романа Мстиславича його синам Данилу та Васильку довелося вести тривалу боротьбу за відновлення єдності Галичини та Волині під своєю владою. Ця боротьба завершилася їхньою перемогою 1238 р. Посівши в Галичині, Данило віддав братові Васильку в управління Во­линь. Але незважаючи на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяльнішого Данила.

Початок правління Данила Романовича Галицького припав на період монголо-татарської навали на Русь. 1241 р. загарбники зруйнували і його володіння. Сам Данило переховувався тоді в Польщі. Повернувшись звідти, він почав відбудовувати державу. Відроджувались зруйновані міста і села. Одночасно велася боротьба проти боярської сваволі, яка знов набрала сили. 1245 р. під Ярославом полки Романовичів вщент розгромили сили лідера боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила і Василька, які в своїй політиці спирались на незадоволених діями бояр служилих бояр та торговий і ремісницький люд. Влада Романовичів знову поширилася на віддалені землі. Галицько-Волинська держава знову відродилася в старих кордонах.

Посилення Галицько-Волинської держави непокоїло Золоту Орду. Щоб запобігти цьому, Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому з'явитись в Орду і визнати від неїсвою залежність. Данило змушений був виконати принизливу вимогу хана, але утримав за собою князівський престол. Це дозволило йому почати підготовку до визволення Русі від загарбників. Для зміцнення міжнарод­ного авторитету держави князь створив галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого прибічника «печатника» Кирила; він уклав союз проти Орди зі своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та з угорським королем і зблизився з Папою Римським. Але після розгрому 1252 р. володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича ординцями Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч із Золотою Ордою.

Незважаючи на таке становище, Данило Галицький не зрікся своїх планів. Він укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброена дружина, а також селянське і міщанське ополчення. Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів. 1252 р. галичани і волиняни спільними зусил­лями вигнали татарську орду хана Куремси за Дністер. Протягом 1254—1255 рр. дружини Данила і Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі уздовж Бугу, Случа і Тетерева.

Але 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане ханом, щоб по­карати повсталих. Щоб зберегти державу від розгрому, Данило мусив виконати вимоги хана про знищення міських укріплень і прикордонних фортець, знову визнати свою залежність від Орди. Його спроби створити новий антитатарський союз зазнали невдачі. 1264 р. Данило Романович Галицький помер.

Галицько-волинське князівство за наступників Данила Галицького

Після смерті Данила Галицького його держава продовжувала зберігати напівзалежне становище від ЗолотоїОрди. Василько до своєї смерті 1270 р. княжив на Волині, сини Данила: Лев —у Галичині, Мстислав — у Теребовлі, а Шварно — у Холмі.

У другій половині XIII ст. частина знаті прагнула звільнити край від ординської залежності за допомогою союзу з Литвою. Прибічником цього був Шварно Данилович, який допоміг посісти бать­ківський престол у Литві князю Войшелку, а той у свою чергу зробив Шварна своїм спадкоємцем на тій підставі, що той був одружений з його сестрою. Але цей союз тривав недовго. Лев Данилович, побоюючись литовців, 1267 р. вбив Войшелка і в Литві прийшло до влади антигалицьке угруповання, що посилило наступ на Волинь.

Натомість Лев, порозумівшись з татарами, разом з ними ходив на Польщу, здобувши Люблін, Литву, приєднав до своїх володінь Закарпаття. Наприкінці свого правління (1264—1301) він спро­мігся відновити укріплення, зруйновані його батьком Данилом за наказом Орди.

Тим часом Волинське князівство після смерті Василька успадкував 1270 р. його син Володимир. Але не маючи спадкоємців, він заповідав свій наділ Мстиславу Теребовлянському.

Після смерті Лева його син Юрій І знову став правителем єдиної Галицько-Волинської держа­ви (1301—1308), бо Мстислав Теребовлянський також не лишив спадкоємця. Столицею держави Юрій І зробив Володимир-Волинський. За його правління вона пережила своє піднесення: швидке зростання міст і сіл, розвиток культури й торгівлі. Сам князь прийняв королівський титул. Остан­німи галицько-волинськими князями роду Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев II. Вони хоч і поділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з західними державами, прагнули здобути незалежність від Золотої Орди, яка почала слабнути, 1323 р. загинули під час однієї з війн проти татар. Після їх смерті не залишилось спадкоємця по чоловічій лінії династії Рюриковичів.

Галицькі бояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія і Лева Мазовецького князя Болеслава, що прийняв православ'я та дістав ім'я Юрія II. Проте вибір виявився невдалим. Юрій-Болеслав був короткозорим та егоїстичним правителем. Він запрошував до Галичини німецьких і чеських колоністів, прихильно ставився до католицької церкви, чим викликав невдоволення міс­цевих бояр і православного духовенства.

Непослідовною була і зовнішня політика Юрія-Болеслава. Хоча він врегулював відносини з Ор­дою та Литвою і навіть віддав свою дочку за сина литовського князя Гедиміна, але таке зближення розсварило його з поляками та уграми. 1337 р. він здійснив спільно з татарами невдалий похід на Люблін і під загрозою польсько-угорського вторгнення у відповідь змушений був у Вишеграді підписати угоду, згідно з якою заповідав галицький трон польському королеві Казимиру III. Коли про це стало відомо, галицькі бояри отруїли князя, здійснивши 1340 р. переворот. З цього часу галицькі землі стають ареною боротьби сусідніх держав — Литви, Польщі й Угорщини і втрачають свою незалежність.

Культура Галицько-волинсько! держави

У культурному житті Галицько-Волинської держави значну роль відігравала церква, оскільки її установи були центрами освіти. Писемність поширювалась не тільки серед знаті, але й серед простих людей, про що свідчать численні знахідки берестяних грамот і бронзових писал. В Галиць-ко-Волинській державі було створено і переписано багато книжок. Велика книгописна майстерня існувала при дворі волинського князя Володимира Васильовича (1270—1289), який багато знався на різних науках. Як і в Київській державі, тут велось літописання. Галицько-Волинський літопис, створений тут, є основним історичним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства з по­чатку до кінця XIII ст.

Архітектура краю була представлена кам'яними фортифікаційними спорудами з великою кіль­кістю башт. Такі замки у другій половині XIII ст. будувалися в Луцьку, Кременці, Олеськові, Хотині тощо.

У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Галичі, будувалися з білого каменю церкви, при­крашені різьбленими орнаментами. Найбільшим білокам'яним храмом у Галичі був збудований у середині XII ст. Успенський собор. Нові ідеї в архітектурі з'явилися у XIII ст. Вони відобразились у спорудженні урочистих храмів: церкви Успіння у Холмі, храмів Івана Богослова та Дмитра у Луцьку (кінець XIII ст.), церкви Миколи у Львові, церкви Василя у Володимирі-Волинському. В їхній архітек­турі перепліталися візантійсько-руський та готичний стилі.

Під впливом київського розвивався галицько-волинський іконопис. До сьогодні збереглася іко­на волинської Божої Матері кінця XIII—XIV ст. з Покровської церкви у Луцьку. Популярна в Польщі Ченстоховська ікона Божої Матері («Матка Боска Ченстоховська») була створена у XIV ст. в місті Белзі на Галичині.

Отже, культура Галицько-Волинської держави відзначалась поєднанням спов'янськоїспадщини й впливів Візантії, Західної та Центральної Європи. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинське князівство посідало помітне місце серед сусідніх народів.

 

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ У XIV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст.

Приєднання південно-західних земель до Литви і Польщі

У XIII ст. внаслідок розкладу первіснообщинного ладу і зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава для захисту своїх земель від зовнішніх ворогів (Лівонського і Тев­тонського орденів). її засновником і першим князем був Міндов. Послаблені монголо-татарами і політично роз'єднані українські і білоруські землі стали об'єктом захоплення для Литви і Польщі. Вже в період правління великого литовського князя Гедиміна (1316—1341), який титулував себе «королем литовським і руським», було завершено приєднання білоруських і почалося захоплення південно-західних (українських) земель. Просуваючись на південь, литовці зіткнулися з Золотою Ордою, що володіла українськими землями. 1362 р. у битві біля Синіх Вод вони завдали поразки ординцям, внаслідок якої до Литовського князівства, яким тоді правив син Гедиміна Ольгерд (1345—1377), відійшли Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля і більша части­на Волині. Українське населення фактично не чинило опору литовцям, оскільки бажало покласти кінець владі над ним Золотої Орди та міжусобицям князів. У литовській владі бачили запоруку стабільності і спокою. На землях Галицько-Волинської держави події розгортались дещо інакше. Коли стало відомо, що Юрій-Болеслав помер, на Галичину рушив король Польщі Казимир III. Його перший похід завершився короткочасним загарбанням Львова. Зібравши сили, галицькі бояри на чолі з Дмитром Детьком змусили загарбників полишити місто.

Тим часом виступила Литва: син великого князя литовського Дмитро-Любарт здобув Волинь і домігся визнання себе галицьким князем. Протягом дев'яти років бояри на чолі з Дмитром Детьком робили відчайдушні спроби відстояти незалежність Галицько-Волинської держави, але ця боротьба завершилась поразкою. 1349 р. Галичину загарбав польський король. Але після смерті Казимира III 1370 р. польським королем став Людовік Угорський і Галичина опинилася під владою Угорщини. Лише після його смерті 1387 р. вона була в Угорщини відвойована поляками. Волинь же у середині XIV ст. опинилася під зверхністю Литви.

Таким чином, в останній чверті XIV ст. більшість українських земель відійшла до Великого кня­зівства Литовського. Литовські князі намагалися не порушувати місцевого устрою. Тому місцева влада була фактично в руках української верхівки.

Оволодівши більшою частиною українських і білоруських земель, Литовське князівство стало сильною феодальною державою. Ці землі були на становищі удільних князівств, на чолі яких стояли литовські князі.

Захоплені Литвою землі з їх високою культурою мали великий вплив на політичне і суспільне жит­тя Литовського князівства. Багато князів із династії Гедиміновичів прийняли православ'я, майже всі вони були одружені на руських православних княгинях. Слов'янська українська мова була офіційною державною мовою князівства. Литовці приймали місцеві українські звичаї, назви посад і станів.

Після смерті Ольгерда 1377 р. на чолі держави став його молодший син Ягайло. З метою укрі­плення свого внутрішнього становища (боротьба зі своїми братами та родичами за великокнязівсь­кий престол) і зовнішнього (загроза Тевтонського ордену та посилення Московського князівства) Ягайло пристав на пропозицію польської знаті про укладання унії(союзу) Литви і Польщі.

14 серпня 1385 р. в замку Крево поблизу Вільно між Литвою і Польщею була підписана Кревська унія. Ягайло приєднав до Польщі Велике князівство Литовське разом з українськими і білоруськими землями, сам прийняв католицтво, передав Польщі литовську казну. 1386 р. Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, був проголошений польським королем. Кревська унія значно укріпила позиції Литви та Польщі. Разом вони змогли відвоювати в Угорщини 1387 р. Галичину, а 1410 р. розгромити Тевтонський орден у битві при Грюнвальді. Одночасно ця унія дала можливість польським феодалам захоплювати українські землі і насаджувати католицизм.

Однак намагання приєднати до Польщі литовські землі і перетворити їх на провінцію Польщі викликали опір з боку литовської знаті і особливо брата Ягайла — Вітовта. У боротьбі з Ягайлом Вітовт наприкінці XIV ст. домігся незалежності Литви і став її князем. Проводячи жорстке укріплен-У XIII ст. внаслідок розкладу первіснообщинного ладу і зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава для захисту своїх земель від зовнішніх ворогів (Лівонського і Тев­тонського орденів). її засновником і першим князем Проводячи жорстке укріплення Литовської держави, посилюючи залежність українських і білоруських земель, Вітовт ліквідував існуючі раніше великі удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське і Подільське) і перетворивїх на провінції Литви, змістивши місцевих князів і посадивши там своїх намісників. Отож за час правління Вітовта (1392—1430) Литва знову стала сильною державою, значно посилився соціальний і національний гніт українського народу.

Польський уряд на загарбаних українських землях провадив двояку політику: деякий час зберіга­лася «руська старовина» (залишалася державна назва «Королівство Руське», дозволялося вживання давньої української мови вділоводстві поряд з латинською, була відновлена галицька православна митрополія), але в той же час роздавав ці землі іноземцям за зобов'язання служити у польської війську, сприяв німецькій колонізації краю, підтримував польських купців і католицьких місіонері 1434 р. були остаточно скасовані будь-які автономні права Галичини у складі Польщі.

Після смерті Вітовта 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла сіверський княз Свидригайло. Він знову почав боротьбу проти посилення Польщі за незалежність Литви, спираюч на православну знать, що викликало невдоволення литовських феодалів-католиків, очолювані Сигізмундом Кейстутовичем. У наступні чотири роки в межах Великого князівства Литовського існувало дві держави — власне Литва і «Велике князівство Руське». У цій боротьбі переміг Сигізмунд. Але Свидригайло зберіг за собою Волинь, відновивши її автономію. Волинське князівство бул остаточно ліквідовано після смерті Свидригайла 1452 р.

Після смерті Сигізмунда (1440) великим князем став син Ягайла Казимир, який 1444 р. успадкува трон свого брата, польського короля Владислава III, і став одночасно Великим князем Литовськи, і польським королем. Він продовжив наступ на українську автономію у складі Литви. При ньої Волинь, Київщина і Поділля остаточно стали литовськими провінціями.

Соціально-економічний розвиток українсьних земель у XIV - першій половині XVI а.

Вищу верству населення становила феодальна знать — князі, бояри, магнати (великі земл власники) і шляхта (дрібні землевласники), що були підданими литовського князя або польсько короля і мали нести на їх користь військову службу за тимчасове або спадкове володіння землеї Серед них було багато православних сімей — князі Острозькі, Збразькі, Вишневецькі, Чарторийсі та ін. Великий вплив мало й духовенство.

Більшість населення України становили селяни, що жили общинами. Вони спільно користувались угіддями, іноді орними землями, виконували повинності на користь феодалів і держави.

Головною галуззю економіки було сільське господарство. У землеробстві застосовували трипі­льну систему. Вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, просо, городину, льон, коноплі тощо. Крім землеробства, існувало скотарство, бджільництво, рибальство. Здебільшого сільське господарство було натуральним яку феодальних маєтках, так і в селянських дворах.

Дедалі більше від сільського господарства відділялось ремесло. Його центрами були великі міста — Київ, Луцьк, Кам'янець, Крем'янець та ін. Часто ремісники об'єднувались в цехи. Багато ремісників було в селах.


Відокремлення ремесла від сільського господарства розвивало торгівлю як внутрішню, так і зовнішню. У внутрішній торгівлі значну роль відігравали ярмарки, що проходили у великих містах і селах. Інтенсивно розвивалася зовнішня торгівля з Англією, Францією, Голландією через Польщу.

Розвиток ремесла і торгівлі сприяв укріпленню і розширенню міст, збільшенню в них населен­ня. Міста поступово перетворювались із фортець на адміністративні, економічні і торговельні центри. Великі міста—Луцьк, Київ, Кам'янець, Кременець здобули право самоуправління, так зване Магдебурзьке право, коли міське управління переходило до міської ради [магістрату) на чолі з войтом. Зазвичай в управлінні містом брали участь заможні міщани — купці, лихварі, майстри ремісних цехів та ін.

 

Українські землі під владою інших держав

Основним об'єктом експансії Угорщини на сході було Закарпаття. Остаточно воно було вклю­чено до складу Угорщини у XIII ст. Місцеве українське населення було закріпачене і позбавлене будь-яких прав.

Буковина у свій час входила до складу Галицько-Волинськоїдержави. Але після монголо-татар-ської навали зв'язки цих земель з галицько-волинськими значно послабшали. До середини XIV ст. ними володіла Золота Орда, потім вони потрапили під владу Угорщини, а з XV ст. увійшли до складу Молдавського князівства.

У середині XV ст. від Золотої Орди відокремилося Кримське ханство із столицею в Бахчисар, яким правили хани династії Гіреїв. 1478 р. воно визнало себе васалом турецького султана. Встановивши контроль над землями Північного Причорномор'я та Приазов'я, татари у другій половині XV ст. розпочали грабіжницькі походи на сусідні землі з метою захоплення ясиру (полонених), який потім продавали на невільницьких ринках у Кафі (Феодосії) та Гезлеві (Євпаторії). Торгівля невіль­никами була головним джерелом збагачення ханства.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.