Та його інститутів

Ідею формування цілісного європейського простору, єдиного у політичному, економічному та духовному вимірі, можна знайти з досить давніх часів у вигляді обґрунтування необхідності створення європейської імперії, або консолідації християнського світу під егідою універсальної церкви. Реальна європейська історія проходила у нескінчених війнах окремих феодальних держав, які з 17- го століття, після Вестфальського миру, почали набувати риси суверенних держав-націй.

Історична дилема європейської політики виглядала досить обмеженою – або європейська імперія під пануванням якоїсь найбільш сильної нації, або перманентні конфлікти націй-держав, збереження балансу сили між якими має бути запорукою миру. Вихід з цього замкненого кола європейська політична думка знаходить наприкінці 18-го ст. У праці І. Канта «До вічного миру» висувається ідея, що найбільш ефективним запобіжником роздмухування міждержавних конфліктів, від яких європейці страждають сотні років, може бути створення європейської федерації як політичного об’єднання рівноправних і суверенних держав. Реалізації цієї ідеї на практиці неодмінно перешкоджав національний егоїзм, небажання поступитися власними суверенними правами. І все ж європейці поверталися до неї, тільки-но черговий масштабний конфлікт створював руйнівні наслідки для цілої Європи – наполеонівські війни ХІХ ст., обидві світові війни ХХ ст. Неймовірно важкі випробування Другої світової війни призвели до початку практичного будівництва Об’єднаної Європи на принципово нових засадах економічної, політичної, соціальної та ціннісної консолідації різних держав і народів.

Виснажена післявоєнна Європа прагнула встановити таку систему міжнародного порядку, яка б максимально виключала можливість нових масштабних військових конфліктів. Привабливість націоналізму у його абсолютних формах значною мірою була знищена, а ідеологія нації-гегемона відійшла у минуле. Натомість, на європейському горизонті виникає привид нової світової війни – зростає напруженість між двома ідеологічно протилежними групами держав – радянським блоком та країнами Заходу. До завдань подолання суперечностей між західними державами додавалися міркування щодо забезпечення надійної європейської безпеки. У березні 1948 р. п’ять західноєвропейських країн утворюють оборонний союз (Брюсельській договір), а 4 квітня 1949 р. створюється Північноатлантичний Альянс США фактично виступають гарантом процесів європейської інтеграції, не приймаючи в них прямої участі. Насамперед, вони беруть на себе оборонну і безпекову функцію захисту західноєвропейських країн та «стримування» можливої радянської агресії у відповідності до доктрини Трумена (1947 р.) У червні 1947 року США оприлюднюють план відродження європейської економіки на основі американської фінансової допомоги (план Маршала), згідно з яким створено Організацію економічної співпраці та розвитку для управління допомогою у європейських країнах – прообраз майбутніх загальноєвропейських інституцій.

У травні 1950 р. міністр закордонних справ Франції Робер Шуман, оприлюднює свій план створення цілого комплексу загальноєвропейських економічних, політичних та військових інституцій, реалізація якого мала б сприяти формуванню Сполучених Штатів Європи. План Шумана був розроблений на ідеях функціоналізму, за яким міжнародна інтеграція стає процесом творення функціональних організацій – економічних, культурних, інтелектуальних спільнот, що виходять за межі національних держав і діють на основі спільності інтересів. Поступово держави мають делегувати свої повноваження на наднаціональний рівень таким міжнародним функціональним структурам, які у сукупності відіграють роль інтеграційного центру.

Першим кроком втілення Плану Шумана стає створення у травні 1951 р. такої функціональної структури як Європейське об’єднання вугілля і сталі, до якого увійшли шість держав – Франція, ФРН, Італія та держави Бенілюксу. Реалізація військової складової євроінтеграції була намічена створенням Західноєвропейського Союзу у 1955 р. Підписані у березні 1957 р. Римські угоди про створення Європейського Економічного Співтовариства («Спільний ринок») та Європейського співтовариства з атомної енергії («Євроатом»), націлені на функціональну інтеграцію у сфері зовнішньої торгівлі, транспорту, сільського господарства, на сприяння руху капіталів та робочої сили, визначили головні параметри діяльності європейської спільноти на наступні тридцять років.

Центром прийняття політичних рішень стає Рада міністрів ЄЕС, якій підпорядкована виконавча Комісія з постійним Секретаріатом і галузевими групами. Також спільними органами ЄЕС стають Європейський парламент у Страсбургу та Європейський суд. У 1967 р. відбувається злиття органів ЄОВС, ЄЕС та Євроатому в єдиній організації. До реалізації однієї з головних цілей спільного ринку – створення митного союзу – країни ЄЕС приходять лише у 1968 р. У 1979 р. починає діяти Європейська валютна система, що разом із введенням європейської валютної одиниці (ECU) стало початком створення єдиної фінансової системи. На етапі існування Європейського Економічного Співтовариства європейські інтеграційні процеси ще не виходять за межі звичайного формату міжнародної організації з питань економічного співробітництва та вільної торгівлі. Окремі держави не відчувають ущемлення власного суверенітету і усвідомлюють, що їх національний інтерес значно виграє від подібних форм кооперації та економічної взаємодії. Рушійною силою інтеграції вважається принцип «spill-over» («перетікання»), за яким інтеграція одного елемента економічної системи неодмінно приводить до необхідності інтеграції інших. Так впровадження спільного ринку вимагає як подальший крок створення валютного союзу, тощо.

На політичному рівні цей принцип приводить до необхідності зміщення центру прийняття рішень у тому або іншому секторі економіки з національного рівні на наднаціональний – рівень Європейської Комісії, яка виконує функцію «локомотива інтеграції». На цьому рівні перетинаються різноманітні інтереси політичних еліт, бізнесових та фінансових кіл і шляхом узгодження, пошуків компромісів та консенсусу приймаються політичні рішення. Отже, поступово логіка інтеграційних процесів на європейському континенті приводить до необхідності виходу на якісно новий рівень об’єднання – створення наднаціональних або квазіфедеральних структур.

До поглиблення інтеграційних процесів підштовхують і світові економічні і політичні процеси, тенденція до глобалізації. У глобалізованому світі проблеми виживання і подальшого розвитку неможливо вирішити без поширення різноманітних форм кооперації та спеціалізації у межах міжнародних структур, більш широких, аніж національна держава. Глобалізаційні процеси є одним з найбільш вагомих чинників прискорення процесів європейської інтеграції. Нове коло європейської інтеграції, пов’язане з формуванням власне Європейського Союзу, розпочинається невдовзі після руйнування біполярного світу, та з прискоренням глобалізаційних процесів.

Формування нової моделі Об'єднаної Європи включає й процеси розширення за рахунок східноєвропейських країн та внутрішньої політичної й економічної інституційної консолідації шляхом введення єдиної валюти, формування конфедеративних засад політичного устрою, просування Європейської конституції, впровадження спільної політики в галузі безпеки і оборони тощо. Усі ці масштабні процеси є своєрідною відповіддю європейських країн на виклики глобалізації та пост-біполярної трансформації світу. 9-10 грудня 1991 року у Маастрихті лідери держав Європейського співтовариства затвердили, а в лютому 1992 р. підписали Договір про Європейський Союз та Заключний акт про валютно-фінансовий союз. Певні положення цієї угоди були переглянуті у формі Амстердамського договору від 2 жовтня 1997 р., який набув чинності у 1999 р. Європейський Союз об’єднує розвинуті демократичні країни Заходу, що дотримуються спільної системи цивілізаційних цінностей. Таке об’єднання створює ядро тяжіння для інших європейських держав демократичного напряму розвитку, які прагнуть включитися у європейський економічний, політичний і безпековий простір.

Привабливість інтеграційної моделі, яку демонструє Європейський Союз, полягає у досить вдалому для сучасного глобалізованого світу співвідношенні національних інтересів окремої держави і інтересів спільноти у цілому. Стратегічні рішення приймаються на основі консенсусу, а якщо існують суперечності, вони долаються шляхом переговорів і компромісів. Подальші кроки ЄС на шляху внутрішньої консолідації пов’язані із процесами інституційного оформлення ЄС. 18-19 жовтня 2007 р. представники двадцяти семи країн-членів Європейського Союзу на Міжурядовій конференції у Лісабоні (Португалія) схвалили остаточний варіант тексту Договору про реформування ЄС («Лісабонська угода», офіційна назва якої – «Угода про заміну Договору про Європейський Союз та Договір, що засновує Європейське Співтовариство»). Лісабонська угода є наслідком дворічного обговорення і досягнутого у результаті консенсусу. Вона спрямована на забезпечення «безперебійного» функціонування розширеного ЄС шляхом реформування його інституцій та змін у процедурі прийняття рішень. Нова угода поглиблює політичну та економічну кооперацію у певних галузях та поширює її на нові сфери, що тягне за собою подальший перерозподіл національних повноважень на користь ЄС.

Принцип об’єднання країн в межах ЄС вважають унікальним. ЄС не є федеративною державою чи конфедерацією і водночас не становить класичну міжнародну організацію, спрямовану на міждержавне співробітництво. У процесі довготривалого формування ЄС створив розвинуту специфічну систему інститутів та виробив власну систему прийняття спільних рішень, яка має враховувати як інтереси кожної з країн-членів, так і потреби об’єднання в цілому. Водночас протиріччя між національними інтересами окремих країн ЄС і наднаціональними потребами розвитку об’єднання в цілому продовжують визначати діяльність ЄС. Ця суперечність провокує кризи політичного та економічного характеру і водночас слугує потужним стимулом до пошуку шляхів їх розв’язання. Другою особливістю Європейського проекту є його одночасна спрямованість на поглиблення інтеграційних процесів всередині ЄС і розширення шляхом приєднання нових країн-членів. Поступове збільшення кількості членів супроводжує процеси європейської інтеграції від самого їх початку. Однак на нинішньому етапі процес розширення ЄС стикається із значними труднощами, що безпосередньо позначається на процесах європейської інтеграції України.

Головними пріоритетами ЄС вважає підтримку миру і стабільності в Європі, дотримання спільних цінностей ЄС та забезпечення добробуту народів країн-членів. Фундаментальні принципи ЄС полягають у забезпеченні вільного руху людей, товарів, послуг і капіталів між країнами-членами. Усі країни ЄС поділяють спільні демократичні цінності, забезпечують дотримання прав людини, принцип верховенства права, захист прав міноритарних спільнот.

Головні цілі ЄС на сьогодні спрямовані на вирішення сукупності, економічних, соціальних та безпекових завдань: створення простору свободи, безпеки та правосуддя всередині ЄС, соціально-орієнтованої та конкурентно-спроможної ринкової економіки, забезпечення захисту довкілля.

Проблема державного суверенітету у межах ЄС вирішується таким чином, що країни-члени об’єднують певні важливі аспекти своїх суверенних прав. Термін «об’єднання суверенітетів» означає об’єднання системи прийняття рішень у процесі міжнародного співробітництва. У рамках ЄС за певними політичними напрямками, визначеними у правових документах, країни-члени делегують право прийняття рішень одному з органів ЄС, який ухвалює рішення кваліфікованою більшістю голосів. Відповідно, ця система передбачає, що позиція окремої країни-члена може бути не врахована. Головна причина, через яку країни-члени погоджуються на такі обмеження, полягає в тому, що у деяких сферах діяльності ЄС можливість блокування рішення може призвести до більш небажаних наслідків, ніж недотримання принципу одноголосної згоди. Так, голосування кваліфікованою більшістю у зв’язку із створенням в ЄС єдиного ринку товарів та послуг продемонструвало, що подолання торговельних бар’єрів становить для членів ЄС більшу цінність, ніж суверенне право накласти вето. Проте, прийняття рішень у найбільш ідеологічно чутливих сферах – наприклад, у сфері зовнішньої та безпекової політики – передбачає принцип консенсусу (одноголосного прийняття рішень на основі згоди всіх учасників) і залишає суверенітет недоторканим, надаючи кожній з країн-учасниць право одностороннього вето на будь-яке рішення.

У законодавстві ЄС існує можливість для країн-членів не брати участь у певних спільних діях та спільних зобов’язаннях членів цього об’єднання (opt-out). Так, Данія, Велика Британія, Швеція не входять і не мають наміру входити до єврозони, Велика Британія та Ірландія не приєдналися до Шенгенської угоди, ці ж країни не беруть участі у спільній Європейській політиці щодо біженців та мігрантів, Польща, Велика Британія та Чехія утрималися від приєднання до Хартії фундаментальних прав. Кожна з країн-членів ЄС має можливості відстоювати власний суверенітет. Показовим є приклад Польщі, яка напередодні підписання Лісабонської угоди провела величезну роботу і відстояла власну позицію щодо деталей голосування кваліфікованою більшістю, отримавши зрештою більше впливу на роботу органів ЄС, ніж це передбачали попередні варіанти Лісабонської угоди.

Система інститутів ЄС формувалася поступово і в результаті виникла надзвичайно розгалужена структура, яка, з одного боку, зберігає спадковість нинішніх європейських інститутів з інститутами, створеними при заснуванні ЄС, а з другого, має відповідати складності сучасних завдань управління. Складність інституційного устрою ЄС уповільнює процес прийняття рішень, але завдяки відпрацьованій демократичній процедурі забезпечує їх легітимність. Управління ЄС здійснюється сімома головними інститутами, це Європейський парламент, Європейська Рада, Рада ЄС, Європейська комісія, Суд Європейського Союзу, Європейський центробанк та Європейська рахункова палата.

Європейська Рада – вищий політичний орган ЄС – складається з глав країн або урядів країн-членів ЄС. Під час регулярних самітів лідерів держав-членів ЄС вона приймає політичні рішення й визначає напрямки подальшого розвитку ЄС.

Європейський парламент обирається громадянами країн ЄС шляхом прямого голосування. Вибори відбуваються кожні 5 років. Парламент представляє інтереси громадян, і відбиває реальний спектр політичних поглядів, зокрема у питання Європейської інтеграції – від прибічників майбутнього федерального устрою ЄС до активних євроскептиків. Рада ЄС становить головний орган прийняття рішень, кожні півроку в порядку ротації Раду очолює певна країна-член ЄС. Саме Рада ЄС укладає міжнародні договори та угоди про відносини ЄС з іншими країнами та організаціями. Угода про асоціацію Україна – ЄС потребує для свого підписання одностайного рішення Ради ЄС – усі представники кожної країни-члена мають проголосувати «за». Європейська комісія представляє в ЄС виконавчу владу і має право законодавчої ініціативи.

Законодавча діяльність здійснюється за допомогою трьох інституцій – Європейський парламент, Рада ЄС та Європейська комісія. Європарламент представляє інтереси громадян ЄС, які його обирають. Рада ЄС репрезентує уряди кожної з країн-членів, а Європейська комісія – інтереси ЄС в цілому.

Європейська комісія пропонує нові закони, а Європарламент та Рада ЄС приймають їх. Далі країни-члени проводять імплементацію, а Єврокомісія контролює процес впровадження законів.

У законодавчій діяльності ЄС широко використовує процедуру спільного прийняття рішень (co-decision), яка передбачає необхідну послідовність дій у разі виникнення розходжень між Радою ЄС та Парламентом під час прийняття законів.

У разі прийняття найбільш важливих для діяльності ЄС законів, а також деяких угод, що стосуються відносин з третіми країнами, передбачена процедура їх ратифікації національними парламентами країн-членів, а в деяких випадках – відповідно до особливостей національного законодавства – питання, що стосуються майбутнього устрою ЄС можуть виноситися країнами-членами на референдум. Процедура ратифікації національними парламентами передбачена і для набуття чинності Угоди про асоціацію Україна – ЄС.

Процес розширення ЄС має далекосяжні наслідки як для Європейського континенту в цілому, так і для внутрішнього інституційного устрою ЄС. Процес розширення є постійною складовою частиною порядку денного ЄС. Розширення – це довготривалий процес, який розпочинається задовго до приєднання нової країни-члена і продовжується після набуття членства в ЄС (приєднання нових членів ЄС до Шенгенської зони, до зони євро).

Найбільша хвиля розширення відбувається у 2004 році, коли до складу ЄС увійшли нові країни з центральної та південної Європи (Естонія, Латвія) 0.868546, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чеська Республіка, Мальта та Кіпр). Болгарія, Румунія увійшли до ЄС у 2007 р. У 2013 р. членом ЄС стане Хорватія.

Після 2007 р. спостерігається помітне уповільнення процесу розширення, процедура приєднання до списку країн-кандидатів ускладнюється, однак процес розширення продовжується. Туреччина тривалий час залишається кандидатом на вступ до ЄС. Статус кандидата на членство на мають Македонія, Ісландія, Чорногорія, У березні 2012 р. цей статус надано Сербії. Інші країни Західних Балкан (Албанія, Боснія і Герцеговина, Косово) також мають європейську перспективу, або статус «потенційних кандидатів». Переговори про вступ з цими країнами, а також з Македонією, Чорногорією, Сербією ще не розпочиналися.

Час від часу в ЄС виникають дискусії щодо необхідності остаточно визначити «межі Європи», про необхідність призупинення розширення, тощо. Спалахують дискусії щодо Туреччини, включно із спробами відмови у перспективі членства. Але логіка реалізації Європейського проекту диктує продовження розширення. Процес приєднання нових членів, здатних виконати критерії членства, продовжується, й продовжуватиметься надалі.

У ході процесу розширення було вироблено критерії, яким має відповідати країна-кандидат на членство в ЄС. Ці критерії, названі Копенгагенськими (прийняті 1993 р. на саміті Європейської Ради в Копенгагені), складаються з групи вимог політичного (стабільні інститути, які гарантують верховенство права, дотримання прав людини, повагу до меншин), економічного (функціонуюча конкурентоспроможна ринкова економіка) та правового характеру.

У політичному сенсі процес розширення ЄС протягом останніх 20-ти років був спрямований на подолання наслідків холодної війни, на об’єднання Європи шляхом знищення розподільчих ліній, що виникли після Другої світової війни. Водночас порядок денний розширення не включає жодної з пострадянських країн, окрім країн Балтії. Натомість такі країни, як Україна, Молдова, Грузія, що проголосили намір у майбутньому приєднатися до ЄС, досі не отримали перспективи приєднання. Таким чином, у Східній Європі сформовано своєрідну «буферну зону», існування якої прямо суперечить проголошеним в рамках європейського проекту цілям об’єднання Європи.

Європейське громадянство та спільна ідентичність. Еволюція європейських інтеграційних процесів зумовлювала, а надалі посилювала потребу їх легітимації на рівні індивіда. На сьогодні, внаслідок цілеспрямованої та послідовної політики, в межах ЄС формується концепція спільної європейської ідентичності, що ґрунтується на єдиному світогляді й цінностях, а не залежить від місця народження або етнічної належності батьків. Такі цінності – повага до прав людини, верховенство закону тощо, вони вважаються такими, що утворюють основу світосприйняття народів Європи.

Європейське громадянство, за своїм задумом, є особливим явищем, свого роду пост-національним громадянством, що ґрунтується не на принципі національної належності, а на прихильності до універсальних прав і мультикультуралізму. Європейське громадянство доповнює національне. Європа була й залишається регіоном численних національних культур. Тому процес формування європейської ідентичності є досить складним і вже сьогодні виявляє цілу низку протиріч в ЄС, бо принципи, на яких має бути побудована європейська ідентичність входять у протиріччя з національними принципами зовнішньої культурної політики держав ЄС. Спільну ідентичність неможливо нав'язати згори, та коли вона вже існує, можна створити такі умови, в яких вона могла б розвиватися доволі швидко. Європейський проект знаходиться ще у процесі формування і можна тільки прогнозувати різні варіанти його реалізації. Підставою для сподівань на успішну його реалізацію є те, що в умовах глобалізації іншої привабливої і реалістичної альтернативи Європа не має, а отже попри внутрішні суперечності та періодичні кризові явища, можна очікувати, що так або інакше, Європа поглиблюватиме інтеграційні процеси.