Листи з Наддніпрянської України» д. Вартового

В наших «Чудацьких думках про українську національну справу» ми мали пригоду говорити про те, що філософія наївних московських шовіністів прийщлась по серцю і деяким українським патріотам, котрі теж усвоїли собі манеру рішати всі трудні справи «своїм умом».

Тепер насторожі той справи явився новий вояка, – д. Вартовий, котрий написав чимало «Листів з Наддніпрянської України» в газеті «Буковина»... Вони написані живо, прекраcною мовою... Він хоче оглянути країнську народну справу з усіх боків і в усій її політичній і соціальній глибині. Вартовий поклав собі обходитись без наукового точного методу... через те Листи д. Вартового можуть послужити приміром самого безпардонного суб’єктивізму в обсуджувані справи досить складної і важної.

...Вартовий батато говорить про історію української національної самосвідомості. Вартовий вказує, так рельєфно, як сього досих ніхто не робив, на московсько-монархічні заяви чільних українських писателів: Котляревського, Квітки, Гулака, Стороженка, і пояснює ті заяви недостачею національної української самосвідомості – тим, що в «тодішньому українському діячеві сиділо дві душі – одна українська, а друга російська». Він назива монархічний настрій думок тих наших писателів – сервілізмом. Ми не згоджуємось на такий термін... Росія з Україною в політичному житті власне проходять європейський XVII–XVIII вік, і через те не дивно, що тут навіть у XIX столітті ще бачимо повну силу монархічного ідеалу у чесніших людей. Виводити той монархізм з недостач національної самосвідомості – є чистою фантазією... З другого боку сам д.Вартовий признає, що в ХVII ст. в наших українських козаків була досить розбуджена національна свідомість, а тим часом державний ідеал козаків був власне монархічний, хоч обставини життя нав’язували їм фактичні республіканські порядки. Ідеал Б. Хмельниького був власне дрібно-шляхецький монархізм... Згодом більше образовані люди, як Виговський, Немирич внесли більше політичного лібералізму в круг старшини Хмельницького... Свідомий лібералізм, як і свідомй демократизм, зародився на Україні вже після смерти наших історичних автономних інституцій... Коли цього не знають і не хотять знати такі націонали, як д. Вартовий, тим гірше для них...

Що може дати сама етнографічно-національна свідомість і при яких умовах?.. Дивлячись справді історичним способом на старовину, треба признати, що часто писателі і мали рацію для свого часу. Московське царство наробило нам чимало лиха, бо се такий уряд, котрий наробив і робить лихо своїм. Але це все таки те царство, що було певною організацією громадських сил, до котрої пристала і наша Україна і котра все ж таки виповняла і наші національні завдачі, з того часу, як історія склалась так, що ми самі по собі не можем їх виповнити. (Звісно, бувають в історії і нещастя, а все таки багато правди в слівці, що всякий народ має той порядок, якого він заслугує.)

Такими національними задачами були між іншими: увільнення нашого краю від насильства татарсько-турецького і від підданства польського.

...Аграрні реформи 1863–66 р.р. власне закінчують період української історії, початий Б. Хмельницьким, і через те одчиняють новий період. Вони робили політичну силу панства польського на Україні, і через те поставили і справу українсько-московську так ясно, як доти вона не могла ставитись... Як увільнитись Україні і від московського чиновництва, як інтелігенції українській зорганізуватись вкупі з народом, підняти українську національну культуру і так далі...

Так то виходить справа, коли на неї подивитись з реально-історичного погляду, а не абсолютного. Всякому часу – своя завдача! В свій час виповнили свою завдачу на Україні і європейсько-російська культура в лиці Капніста, автора «Исторіи Русовъ» і самого москаля Рилєєва, і етнографічне українство Котляревського, Гулака, Стороженка і т. і. навіть з їх монархізмом і шовінізмом...

В 80-ті роки формальний націоналізм запанував в українських кружках над космоплітичним науково-соціальним напрямком... Огляд історії і теперішньої практики європейських народів показує, що автономія політична і національна можлива і без державної відрубності. От через те і я, не бачачи ґрунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на ґрунті земської автономії... Ми мусимо требувати права для нашої народньої мови, як і других політичних прав, не іменем історії, котра часто буде проти нас, а іменем сучасного здорового розуму... Український національний рух в Росії не може стати консервативним, по програмі Качали, Романчука, Барвінського і т. п., бо інакше сам на себе накладе руки. В Росії довго українське поступовство не могтиме себе заявити навіть літературно. Остається йому одно – шукати собі трибуни і ґрунту для праці в Галичині...

Ми дозволяємо собі сказати, що д. Вартовий своїм поділом українців на українофілів і свідомих українців веде до затемнювання справи.

Принціпіяльно, – тобто і раціонально, – українська інтелігенція може ділитися на: 1.українських націоналістів і 2. українських гуманістів. Між такими тілько групами можливий і принціпіяльний спор, при котрому треба пам’ятати, що обидві групи однаково вихідні точки, наукові основи своїх тенденцій.