Прохання Лукаша

Коряк Валентин

А клас

Прохання Лукаша

Звичайний, здавалося, ранок, та вже під обід все й розпочалося. На дворі літо, але сьогодні чомусь дуже холодно. Південний вітер навіював над нами величезні марива диму. Лукаш здогадувався, що щось на підході до їх села, він відчував якусь велику, але боягузливу силу, наче вовк, побачивши вівцю, захоче її з’їсти, але натомість в нього нічого не виходить, бо десь поруч вистрибне собака, який дуже злий на свого хазяїна та тому й такий дурний пес, що кидається на вовка. Та річ зовсім не в цьому.

Лукаш турботливо відносився до своїх речей та завжди клав їх на місце, але зараз він не може знайти іх, чи просто забув куди поклав:

- Де ділась моя шабля та чоботи? – запитав нерозбірливо старий Лукаш.

- Та ти вже зовсім сліпий, діду. Подивись догори, та й побачиш! – нагримала на діда бабка Параска.

- Що собачиш?

- Та побачиш, діду, побачиш. Та навіщо тобі чоботи, тим більше шабля?

- Стара, чи ти не відчуваєш, щось не так? Навіть миші з сусіднього села Боровки повтікали, як розказував мені мій брат. Йому також недобре. Чи ти не помітила, яке чисте повітря у нас було? А зараз? Дихати нема чим. А все це через цих обідранців! Нікому спокою не дають. Все палять, й палять.

- Та заспокойся ти, діду. Вже не наш час. Зараз молодь міцніє, а ми вже якось самі проживемо. Нам би тільки, аби нічого з Україною не сталося. Хоча, яка там Україна, якщо кожному треба свій шмат відрізати. Поляки, турки, монголи, московці, а нам вже нічого не зостанеться. Дай Бог, аби молодь прикрила Україну.

- Параско, ти не хвилюйся. Долю України у руки взяв Хмельницький, а про нього кажи-не-кажи багато говорять.

- Я хвилююсь тільки за дітей. Та побачити їх хоч разок, обійняти...

Ще в обід не годували корів, гусей, а вже почувався сморід з півдня. Якщо залізти на дерево, яке Лукаш дуже любив ще з дитинства, то можна вже було розгледіти чорних обідранців, які не можуть вгамуватись. Дітей відправляли до сусідніх сіл разом із старими та жінками. Але Лукаш не вважав себе таким, тому він залишився один з молодими хлопцями. Місця йому там не було, але він мріяв добратися до Січі, до своїх синів, яких забрали, та все чотири роки нема вістей від них. Може все це дарма, але краще, ніж доживати наодинці до смерті, чи бути рабом турецьких обідранців.

Молоді парубки розуміли, що ім самим не вистояти проти набігу турків, але не тікали. І тільки один парубок Олекса не зміг втриматись від розлуки з матір’ю, батьком, сестрою, які пішли до села:

- Коли? Коли все це закінчиться? Коли я знову вас побачу? –він пробурмотів собі під носом, заховавшись на лукашевому дереві. Лукаш вже був старий, тому попросив злісти Олексу, бо ноги вже не ті, що раніше:

- Ти чого там ховаєшся? Хіба ти не знаєш, що на нас зараз чекає? Хіба тобі не хочеться захистити своєї домівки?

- Діду, а чому ви залишились?

- Хлопче, я не чую тебе! Ти краще злізь!

Олекса зліз з дерева, та його щастя, що Лукаш був сліпий та не побачив сліз. Він дуже не полюбляв, коли чоловіки ридають.

- Діду, чому ви залишились, а не пішли з іншими до другого села?

- Бо я, хлопче, хоч і старий, та ще при розумі. Побачивши нашу міць, вони повтікають, та ще й по дорозі шаблі загублять.

- Я б не був так упевнений. Іх набагато більше, та й зброя у них більша.

- Як я тобі сказав, так і буде. Тебе ж Олекса звуть?

- Так, діду Лукаш. А що?

- Може ти бачив, чи знаєш моїх синів? Іх звуть Андрій Оверко та Степан Оверко. Може чув щось про них?

- Ні діду, я про них нічого не чув, але знаю, що всі молоді парубки проходять військову підготовку, готуються у козаки. Тобі треба на Запорожську Січ. Але добратися туди, кажуть, буде не дуже легко. Нещодавно до влади прийшов Хмельницький, тому, може, вже все помінялося.

- Ну добре. Ти мені допоміг. Та досить хвилюватися. Все буде добре. Ти сам побачиш, як вони побіжать швидше за вітер.

Всі чекали обідранців, та їх не було. Замість них прийшли московці. Це був неочікуваний прихід. Вони доповіли нам, що Хмельницький з’єднав армію із Москвою проти Речі Посполитої, тому вони й тут. Зовсім випадково вони потрапили на турків, які при нашому появленні викинули все, що було на плечах, та стрімголов побігли. Тому тепер треба підібрати все, що вони загубили.

Клепко, наче самий сильний з усіх присутніх у селі Веснянки, поцікавився, що вони робили на півдні:

- Дозвольте запитати!

- Спрашивай. – дуже не по-українськи відповів московець.

- Чому ви йшли до нас з півдня?

- У нас бил пріказ проконтроліровать сітуацию под Кримом.

- Тоді все зрозуміло. А зараз куди ви йдете?

- К кардонам Сєчі.

Тут Лукаша здіймала велика радість. Він згадав все, що розказував йому Олекса.

Піти на Січ – це добре, але залишати стару на самоті – це не по-чоловічому. Тут у його серці виникло непорозуміння. Тоді все тільки й почалося.

Олекса, який мріяв стати козаком, але йому не доставало мужності, вирішив піти на Січ, забувши про матір, батька, сестру. А яка ж в нього була сестра! Як гарно співала, танцювала. Та тепер він залишить іх на самоті, своїх батьків. Та хоч одна радість в них залишилась – це донька. Вона іх ніколи не покине.

Олекса збирає речі, прощається з усіма, та бачить, що Лукаш щось від нього хоче:

- Хлопче, ти маєш взяти цю шаблю і чоботи. Це єдине, що я маю від свого батька. Покинути стару я не можу, тому ти, хлопче, повинен мені допомогти. Адже ти йдеш на Січ?

- Так, діду.

- Тоді слухай мене уважно. Ти мусиш знайти моїх синів, та віддати ім ці речі. Андрію – шаблю, бо він старший, тому й розумніший, й нічого дурного не зробить. А Степану – чоботи. Нехай вони хоч на годинку повернуться додому та зустрінуться з матір’ю. Мені хочеться їх побачити, та я терплю, а от стара після вечірньої молитви ридає без перестану, та все просить Господа захистити наших синів. І так майже кожен день.

- Діду Лукаш, ви дуже добра людина, тому я зроблю все, що у моїх силах. Я знайду та передам ці речі вашим дітям! Ви можете на мене покластися!

- Знатний вийде з тебе козак! В добру дорогу, козаченьку!

Довга дорога чекає Олексу. Та він, не маючи й гадки, де шукати синів Лукаша, йде далі, без перестану, готовий на все, аби знайти їх. Йому тепер навіть не настільки потрібно бути козаком, як покінчити з проханням старого. Бо слова старого дуже сильно припали до його душі: «Якщо ти віриш у долю, тобі не має життя. Якщо ти здаєшся, ти ніколи не станеш чоловіком, але коли ти зробиш все, аби досягти своєї цілі, ти стаєш набагато вищим за Князя або Царя. Тому йди по своєму шляху та слухай свого серця!»

Життя в Веснянки повернулось. Але Лукаш був вже спокійним щодо прохання. Нарешті він зміг заспокоїтись.