Ред.]Канонізація

2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім'я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь.

Пам'ять праведного Петра Багатостраждального — 14 (1^[3]) жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.

89. Історичний портрет (мислитель Григорій Сковорода)

СКОВОРОДА Григорій Савич (22.11/03.12.1722 — 29.10/09.11.1794) — філософ і поет. Народився у с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині в козацькій родині. Після закінчення сільської школи продовжив освіту в КМА (1734 — 41, 1744 — 45, 1751 — 53 рр.), де отримав ґрунтовні і всебічні знання, в тому числі й з філософії. У 1741 — 44 рр. — півчий придворної капели, брав участь в інтронізаційних святкуваннях з нагоди коронації рос. імператриці Єлизавети. У 1745 — 50 рр. разом з посольською місією генералмайора Вишневського відвідав Токай (Угорщина), Офен (Буду), Пресбург (Братиславу), Відень, імовірно — Італію та Німеччину. З 1753 р. викладав поетику в Переяславському колегіумі, де написав свій перший твір — " Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной". Застосований С. новий метод виховання, що полягав в індивідуальному підході до учнів з метою виявлення і плекання притаманних їм природних схильностей, а також нетрадиційна інтерпретація проблем поетичного мистецтва спричинилися до ускладнення стосунків з єп. Никодимом Стрибницьким та звільнення з посади. В 1757 — 59 рр. С. працює домашнім учителем у поміщика Степана Томари, у 1759 — 66 рр. викладає у Харків. колегіумі. В ці ж роки подорожує до Москви, пішки обходить усю Слобідську Україну. У 1764 р. здійснює подорож до Києва, де відмовляється від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври вступити до монастиря. Зрештою, залишає Харків. колегіум, обравши життя мандрівного філософа-проповідника. У наступні роки С. пише свої твори, серед яких найвідоміші: " Сад божественних пісень", " Байки харківські", " Вступні двері до християнської добронравності", " Наркіс. Розмова про те: пізнай себе", " Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе", " Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)", " Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру", " Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто Ікона Алківіадська", " Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова", " Боротьба архістратига Михаїла зі Сатаною про це: легко бути добрим", " Суперечка Біса з Варсавою", " Вдячний Еродій", " Убогий Жайворонок", " Діалог. Назва його — Потоп зміїний" та ін. Характерними рисами філософії С. є діалогічність і символічно-образний стиль мислення. Філософію розуміє як мудрість, як життя в істині, побудоване на засадах його вчення. Підґрунтя філософії С. становить його концепція про дві натури і три світи, згідно з якою світ складається з двох натур — видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов’язане з концепцією про три світи, яка стверджує, що все існуюче поділяється на три види буття, або світи — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Шлях пізнання невидимої натури — Бога — через пізнання людиною себе самої, своєї внутрішньої суті, " внутрішньої людини" можливий і, на думку С., єдино правильний. Це переконання ґрунтується на засадничій тезі його філософії про паралелізм у структурі трьох світів: макро-, мікрокосму і Біблії. Виходячи з цієї тези, " внутрішня людина" у С. водночас індивідуальна й надіндивідуальна, космічна; її структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи.

Розв’язання наскрізної у філософії С. проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку С., духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства.