Станово-представницька монархія у Франції в XIV–XV ст. Генеральні штати.

Подальше зростання міст і товарного виробництва сприяло не тільки зростанню чисельності і політичної активності міського населення. Воно викликало перебудову традиційного феодального господарства, форм експлуатації селянства. Під впливом товарно-грошових відносин відбулися істотні зміни в правовому становищі селян. До XIV ст. у більшій частині Франції зникає серваж. Основну масу селянства становлять особисто вільні цензитарії, які зобов'язані сплачувати сеньйору грошову ренту (ценз), розмір якої зростав.

Посилення феодальної експлуатації, а також економічні труднощі, пов'язані зі Столітньою війною з Англією, викликали загострення внутрішньополітичної боротьби. Це спричинило міські повстання (особливо в Парижі в 1356—1358 рр.) і селянські війни (Жакерія в 1358 р.). Відбулися зміни й у боротьбі серед самих феодалів, що було пов'язано з посиленням королівської влади і її зіткненням у процесі об'єднання країни з феодальною олігархією. Під час Столітньої війни було конфісковано багато земель у великих феодалів, які зрадили французького короля. Ці землі були роздані дрібним і середнім дворянам, що активно підтримували королівську владу.

У XIV—XV ст. у Франції завершилася перебудова станового устрою, що дістала вияв у внутрішній консолідації станів. Оформлення трьох великих станів не означало зникнення успадкованої ще від попереднього періоду ієрархії феодалів. Однак заради зміцнення своїх загальних позицій феодали були змушені поступитися колишньою самостійністю, відмовитися від деяких традиційних сеньйоріальних привілеїв. Консолідація станового устрою означала поступове припинення винищувальних міжусобних феодальних війн і встановлення нових механізмів владнання внутрішньокласових конфліктів.

Першим станом у Франції вважалося духовенство. Об'єднання усіх священнослужителів у єдиний стан було результатом того, що королівська влада на XIV ст. одержала принципово важливу перемогу в боротьбі з папством. Було визнано, що французьке духовенство повинне жити за законами королівства і розглядатися як складова французької нації. При цьому обмежувалися деякі церковні прерогативи, що заважали політичному об'єднанню країни і визнанню верховенства королівської влади, було скорочене коло осіб, що підпадали під церковну юрисдикцію.

Із встановленням єдиного правового статусу духовенства зміцнилися його найважливіші станові привілеї. Духовенство, як і раніше, мало право на одержання десятини, різних пожертвувань, зберігало свій податковий і судовий імунітет. Воно звільнялося від будь-яких державних служб і повинностей. Останнє не виключало того, що окремі представники духовенства залучалися королем до вирішення важливих політичних питань, виступали як його найближчі радники, обіймали високі посади в державній адміністрації.

Другим станом у державі було дворянство, хоча фактично в XIV—XV ст. воно відігравало провідну роль у соціальному і політичному житті Франції. Цей стан об'єднував усіх світських феодалів, що розглядалися тепер не просто як васали короля, а як його слуги. Дворянство — це замкнений і успадковуваний (на відміну від духовенства) стан. Спочатку доступ до стану дворян був відкритий для верхівки городян і заможних селян, які, розбагатівши, купували землі в дворян, що розорилися. Родове дворянство, прагнучи зберегти дух феодальної кастовості, домоглося того, що купівля маєтків особами неблагородного походження не давала їм права одержувати дворянські звання.

Найважливішим привілеєм дворянства залишалося його виключне право власності на землю з переданням у спадщину всіх нерухомостей і рентних прав. Дворяни мали право на титули, герби й інші знаки дворянського достоїнства, на особливі судові привілеї. Вони звільнялися від сплати державних податків. По суті єдиним обов'язком дворянства стає несення військової служби королю, а не приватному сеньйору, як було раніше.

Дворянство, як і раніше, було неоднорідним. Титулована знать — герцоги, маркізи, графи, віконти та ін. — претендувала на високі посади в армії й у державному апараті. Основна ж маса дворянства, особливо нижчого, змушена була задовольнятися значно скромнішим становищем. її добробут безпосередньо пов'язувався з посиленням експлуатації селян. Тому дрібне і середнє дворянство енергійно підтримувало королівську владу, вбачаючи в ній головну силу, здатну тримати «в залізному кулаці» селянські маси.

У XIV—XV ст. в основному завершилося формування і «третього стану», який поповнювався за рахунок збільшення чисельності міського населення і селян-цензитаріїв. Цей стан був дуже різноманітним за своїм складом і практично об'єднав у собі трудове населення і буржуазію, що формувалася. Члени цього стану розглядалися як «неблагородні», не мали яких-небудь особистих чи майнових прав. Вони не були захищені від сваволі з боку королівської адміністрації і навіть окремих феодалів. Третій стан був єдиним податним станом у Франції, і на нього лягав весь тягар сплати державних податків.

Сама організація третього стану мала феодально-корпоративний характер. Він виступав насамперед як сукупність міських асоціацій. У цей час ще не виникла ідея рівності і загальності інтересів членів третього стану, він не усвідомлював себе єдиною загальнонаціональною силою.

Утворення станово-представницької монархії. На початку XIV ст. у Франції на зміну сеньйоріальній монархії приходить нова форма феодальної держави — станово-представницька монархія. Становлення станово-представницької монархії нерозривно пов'язане з прогресивним для цього періоду процесом політичної централізації (вже на початок XIV ст. було об'єднано 3/4 території країни), подальшим посиленням королівської влади, ліквідацією самовладдя окремих феодалів.

Сеньйоріальна влада феодалів по суті втратила свій самостійний політичний характер. Королі позбавили їх права збирати податки для політичних цілей. У XIV ст. було встановлено, що для стягнення сеньйоріальної податі (тальї) необхідна згода королівської влади. У XV ст. Карл VII взагалі скасував збір тальї окремими великими сеньйорами. Король забороняв феодалам встановлювати і нові непрямі податки, що привело поступово до їх повного зникнення. Людовік XI позбавив феодалів права карбувати монету. У XV ст. в обігу у Франції була лише єдина королівська монета.

Королі позбавляли феодалів і їхнього традиційного привілею — вести приватні війни. Лише окремі великі феодали зберігали в XV ст. свої незалежні армії, що давали їм деяку політичну автономію (Бургундія, Бретань, Арманьяк).

Поступово зникло сеньйоріальне законодавство, а також через розширення кола справ, що становили «королівські випадки», істотно обмежувалася сеньйоріальна юрисдикція. У XIV ст. була передбачена можливість апеляції на будь-яке рішення судів окремих феодалів до Паризького парламенту. Це остаточно зруйнувало принцип, відповідно до якого сеньйоріальна юстиція вважалася суверенною.

На шляху французьких королів, які прагнули до об'єднання країни і посилення особистої влади, протягом століть була ще одна серйозна політична перешкода — римсько-католицька церква. Французька корона ніколи не погоджувалася з домаганнями папства на світове панування, але, не маючи необхідної політичної підтримки, уникала відкритої конфронтації. Таке становище не могло зберігатися нескінченно, і до кінця XIII — початку XIV ст. зміцніла королівська влада ставала дедалі більше несумісною з політикою римської курії. Король Філіпп Красивий кинув виклик римському папі Боніфацію VIII, зажадавши від французького духовенства субсидій для ведення війни з Фландрією і поширивши королівську юрисдикцію на всі привілеї кліру. У відповідь на це папа видав у 1301 р. буллу, у якій погрожував королю відлученням від церкви. Цей конфлікт закінчився перемогою світської (королівської) влади над духовною і перенесенням під тиском французьких королів резиденції римських пап до м. Авіньон (1309—1377 рр.) — так зване «авіньонське полонення пап».

Перемога французької корони над римським папством, поступова ліквідація самостійних прав феодалів супроводжувалися в XIV—XV ст. неухильним зростанням авторитету і політичної ваги королівської влади. Значну роль в юридичному обґрунтуванні цього процесу відіграли легісти. Вони обстоювали пріоритет світської влади над церковною, заперечували божественне походження королівської влади у Франції: «Король одержав королівство ні від кого іншого, крім як від себе і за допомогою своєї шпаги».

У 1303 р. була встановлена формула: «Король є імператором у своєму королівстві». Вона підкреслювала повну незалежність французького короля в міжнародних відносинах, у тому числі і від германо-римського імператора. Французький король, як стверджували легісти, мав усі прерогативи римського імператора.

З посиланням на відомий принцип римського права легісти стверджували, що король сам є верховним законом, а отже, може створювати законодавство на свій розсуд. Для прийняття законів королю вже не було потрібне скликання васалів або згоди королівської курії. Була висунута також теза «усяке правосуддя йде від короля», відповідно до якої король одержав прано розглядати будь-яку судову справу сам чи делегувати це прано своїм слугам.

Станово-представницька монархія утвердилася на певному етапі централізації країни, коли не були до кінця переборені автономні права феодальних сеньйорів, католицької церкви, міських корпорацій тощо. Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання і беручи на себе деякі нові державні функції, королівська влада поступово ламала політичну структуру, характерну для сеньйоріальної монархії. Феодальна олігархія чинила шалений опір, який королівська влада не могла перебороти лише власними силами. Тому політична сила короля значною мірою трималася на підтримці, яку він одержував від феодальних станів.

Саме на початок XIV ст. остаточно оформляється побудований на політичному компромісі, а тому не завжди міцний, союз короля і представників різних станів, у тому числі і третього стану. Політичним виразом цього союзу, у якому кожна зі сторін мала свої специфічні інтереси, стали особливі становопредставницькі установи — Генеральні штати і провінційні штати.

Генеральні штати. Виникнення Генеральних штатів поклало початок зміні форми держави у Франції — перетворенню її на станово-представницьку монархію.

Появі Генеральних штатів як особливого державного органу передували розширені збори королівської курії (консиліуми тощо), які мали місце ще в XII—XIII ст. Скликання Генеральних штатів королем Філіппом IV Красивим у 1302 р. мало цілком конкретні історичні причини: невдала війна у Фландрії, серйозні економічні труднощі, суперечка короля з римським папою. Але створення загальнонаціональної станово-представницької установи було і проявом об'єктивної закономірності в розвитку монархічної держави у Франції.

Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Це питання вирішував сам король залежно від обставин і політичних мотивів. Кожне скликання штатів було індивідуальним і визначалося на розсуд короля. Вище духовенство (архієпископи, єпископи, абати), а також великі світські феодали запрошувалися особисто. Генеральні штати перших скликань не мали виборних представників від дворянства. Пізніше утверджується практика, відповідно до якої середнє і дрібне дворянство обирає своїх депутатів. Вибори проводилися також від церков, конвентів монастирів і міст (по 2—3 депутати). Але городяни й особливо легісти іноді обиралися і від станів духовенства і дворянства. Приблизно 1/7 частину Генеральних штатів становили юристи. Депутати від міст представляли їхню патриціансько-бюргерську верхівку. Отже, Генеральні штати завжди були органом, що представляє заможні прошарки французького суспільства.

Питання, що виносилися на розгляд Генеральних штатів, і тривалість їхніх засідань також визначалися королем. Король скликав Генеральні штати для того, щоб одержати підтримку станів з різних приводів: боротьба з орденом тамплієрів (1308 р.), укладення договору з Англією (1359 р.), релігійні війни (1560, 1576, 1588 рр.) тощо. Король запитував думку Генеральних штатів з ряду законопроектів, хоча формально їхньої згоди на прийняття королівських законів не було потрібно. Але найчастіше причиною скликання Генеральних штатів був брак у короля грошей, і він звертався до станів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на черговий податок, що міг збиратися тільки в межах одного року. Лише в 1439 р. Карлом VII була отримана згода на стягнення постійної королівської тальї. Але якщо йшлося про встановлення яких-небудь додаткових податків, то, як і раніше, була потрібна згода Генеральних штатів.

Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами. Вони мали право вносити пропозиції, критикувати діяльність королівської адміністрації. Але оскільки існував певний зв'язок між проханнями станів і їх голосуванням щодо запитуваних королем субсидій, останній у ряді випадків ішов на поступки Генеральним штатам і видавав на їхнє прохання відповідний ордонанс. Генеральні штати в цілому не були простим інструментом королівської знаті, хоча об'єктивно вони допомогли їй зміцнити свої позиції в державі. Інколи вони протистояли королю, ухиляючись від винесення бажаних для нього рішень. Коли стани виявляли непоступливість, королі тривалий час їх не скликали (наприклад, з 1468 по 1484 р.). Після 1484 р. Генеральні штати практично взагалі перестали збиратися (до 1560 р.).

Найгостріший конфлікт Генеральних штатів з королівською владою виник в 1357 р. в момент повстання городян у Парижі і взяття у полон французького короля Іоанна англійцями. Генеральні штати, у роботі яких взяли участь головним чином представники третього стану, висунули програму реформ, що одержала назву «Великий березневий ордонанс». Замість надання королівській владі субсидій вони вимагали, щоб збір і витрата коштів проводилися самими Генеральними штатами, які мали збиратися тричі на рік і без скликання їх королем. Були обрані «генеральні реформатори», які наділялися повноваженнями контролювати діяльність королівської адміністрації, звільняти окремих чиновників і карати їх, аж до застосування смертної кари. Однак спроба Генеральних штатів закріпити за собою постійні фінансові, контролюючі і навіть законодавчі повноваження не мала успіху. Після придушення в 1358 р. Паризького повстання і Жакерії королівська влада відкинула вимоги, що містилися у Великому березневому ордонансі.

У Генеральних штатах кожен стан збирався й обговорював питання окремо. Лише в 1468 і 1484 рр. усі три стани проводили свої засідання спільно. Голосування зазвичай організовувалося за бальяжами і сенешальствами, де й обиралися депутати. Якщо виявлялися розбіжності в позиції станів, голосування проводилося по станах. У цьому випадку кожен стан мав один голос, і в цілому феодали завжди мали перевагу над третім станом.

Депутати, обрані до Генеральних штатів, наділялися імперативним мандатом. їхня позиція з питань, що виносилися на обговорення, в тому числі при голосуванні, зумовлювалась існуванням положення про те, що після повернення з засідання депутат повинен був відзвітувати перед виборцями.

У ряді регіонів Франції (Прованс, Фландрія) з кінця XIII ст. виникають місцеві станово-представницькі установи. Спочатку вони називалися «консиліум», «парламент» чи просто «люди трьох станів». У середині XV ст. почали вживати терміни «штати Бургундії», «штати Дофіна» тощо. Назва «провінційні штати» закріпилася лише в XVI ст. На кінець XIV ст. було 20 місцевих штатів, у XV ст. вони були практично в кожній провінції. До провінційних штатів, так само як і до Генеральних, селяни не допускалися. Нерідко королі виступали проти окремих провінційних штатів, оскільки вони потрапляли під сильний вплив місцевих феодалів (у Нормандії, Лангедоці), і проводили політику сепаратизму.

Центральне і місцеве управління. Виникнення станово-представницької монархії і поступова концентрація політичної влади в руках короля не спричинили створення одразу нового апарату державного управління.

Центральні органи управління не зазнали істотної реорганізації. У цей же час затверджується важливий принцип, що король не зв'язаний думкою своїх радників, навпаки, всі адміністративні й інші владні повноваження державних чиновників виникають від короля. З колишніх посад, що перетворилися тепер на придворні титули, зберегла своє значення тільки посада канцлера, який став найближчим помічником короля. Канцлер, як і раніше, був главою королівської канцелярії, він складав тепер численні королівські акти, призначав на судові посади, головував у королівській курії і в раді за відсутності короля.

Подальший розвиток централізації дістав вияв у тому, що важливе місце в системі центрального управління посіла створена на базі королівської курії Велика рада (з 1314 по 1497 р.). До цієї ради входили легісти, а також 24 представники вищої світської і духовної знаті (принци, пери Франції, архієпископи та ін.). Рада збиралася один раз на місяць, але її повноваження мали винятково дорадчий характер. В міру зміцнення королівської влади її значення зменшується, король частіше вдається до скликання вузької, таємної ради, що складається з осіб, запрошених на його розсуд.

В центральному королівському апараті з'являються і нові посади, кандидатів на які підбирають з легістів і відданих королю незнатних дворян — клерки, секретарі, нотаріуси тощо. Але ці посади не мали чітко визначених функцій.

Прево і бальї, які раніше були основними органами місцевої адміністрації, у XIV ст. втрачають ряд своїх функцій, зокрема військову. Це пов'язано з падінням значення феодального ополчення. Багато судових справ, що раніше розглядали бальї, переходять до призначуваних ними лейтенантів. З кінця XV ст. королі безпосередньо призначають у бальяжі лейтенантів, а бальї перетворюються на проміжну і слабку адміністративну ланку.

Прагнучи до централізації місцевого управління, королі вводять нові посади губернаторів. У деяких випадках губернатори, які одержували звання королівського лейтенанта, виконували суто військові функції. В інших випадках вони призначалися в бальяж, замінюючи бальї й отримуючи більш широкі повноваження: забороняти будувати нові замки, не допускати приватних війн тощо.

У ХIV ст. з’являються такі посадові особи, як генерал-лейтенанти, призначувані зазвичай з принців крові і знатного дворянства. Спочатку ця посада засновувалася на короткий термін і з вузькими повноваженнями: звільнення від сплати деяких податків, помилування та ін. У XV ст. кількість генерал-лейтенантів збільшилася, і терміни їхньої діяльності подовжилися. Зазвичай вони управляли групою бальяжів чи адміністративним оругом, що наприкінці XV ст. став називатися провінцією.

Централізація на місцях торкнулася і міського життя. Королі часто позбавляли міста статусу комун, змінювали раніше видані хартії, обмежували права городян. Королівська адміністрація починає контролювати вибори міської адміністрації, підбираючи бажаних кандидатів. Над містами була встановлена система адміністративної опіки. Хоча в XV ст. комуни в деяких містах були відновлені, вони повністю інтегрувалися в королівську адміністрацію. Міська аристократія, як і раніше, користувалася обмеженим самоврядуванням, але на усіх важливих засіданнях міських рад, як правило, головував королівський чиновник.

Організація фінансового управління. Відсутність стабільної фінансової бази тривалий час позначалася на загальному становищі королівської влади, крім того, величезних витрат вимагала Столітня війна. Спочатку важливим джерелом надходження коштів до державної казни залишалися доходи з домену і від карбування монет, причому королі, прагнучи зміцнити своє фінансове становище, нерідко випускали неповноцінні гроші. Однак поступово основним джерелом поповнення казни стає збір королівських податків. У 1369 р. був узаконений постійний збір мита і соляного податку. З 1439 р., коли Генеральні штати санкціонували стягнення постійної королівської тальї, фінансове становище короля істотно зміцнилося. Розміри тальї неухильно збільшувалися. Так, за Людовіка XI (1461—1483 рр.) вона зросла втричі.

У цей же період виникають спеціалізовані органи фінансового управління. На початку XIV ст. було створено королівське казначейство, а потім з королівської курії виокремилася спеціальна рахункова палата, що давала королю поради з питань фінансів, перевіряла доходи, що надходять від бальї, тощо. За правління Карла VII Франція була поділена на генеральства (женераліте) у фіскальних цілях. Поставлені на чолі їх генерали виконували адміністративні, але насамперед податкові функції.

Організація збройних сил. Загальна перебудова управління торкнулася й армії. Ще зберігається феодальне ополчення, але з XIV ст. король вимагає безпосередньої військової служби від усього дворянства. У 1314 р. великі сеньйори оскаржили цей порядок, проте в роки Столітньої війни він затвердився остаточно.

Поступово досягалася основна мета королівської влади — створення самостійної збройної сили, яка була б надійним інструментом централізованої державної політики. Зміцнення фінансової бази короля дозволило йому створити найману збройну силу (з німців, шотландців та ін.), організовану в ударні за­гони. У 1445 р., одержавши можливість стягувати постійний податок, Карл VII організовує регулярну королівську армію з централізованим управлінням і чіткою системою. По всьому королівству були також розквартировані постійні гарнізони, покликані не допускати відродження феодальної смути.

Судова система. Королівська адміністрація проводила політику уніфікації і у судовій справі, трохи обмежуючи церковну і витісняючи сеньйоріальну юрисдикцію. Судова система, як і раніше, була вкрай заплутаною, суд не був відокремлений від адміністрації.

Дрібні судові справи вирішував прево, але справи про серйозні злочини (так звані «королівські випадки») розглядалися в суді бальї, а в XV ст. — у суді під головуванням лейтенанта. У суді бальї брали участь місцеве дворянство, королівський прокурор. Оскільки прево, бальї, а пізніше і лейтенанти призначалися і звільнялися на розсуд короля, уся судова діяльність цілком контролювалася королем і його адміністрацією. Зросла роль Паризького парламенту, члени якого з 1467 р. почали призначатися не на один рік, як раніше, а довічно. Парламент перетворився на вищий суд у справах феодальної знаті, став найважливішою апеляційною інстанцією з усіх судових справ.

Поряд зі здійсненням суто суддівських функцій парламент у першій половині XIV ст. набуває права реєстрації королівських ордонансів та інших королівських документів. З 1350 р. реєстрація законодавчих актів у Паризькому парламенті стає обов'язковою. Нижчі суди і парламенти інших міст під час винесення своїх рішень могли користуватися лише зареєстрованими королівськими ордонансами. Якщо Паризький парламент знаходив у реєстрованому акті неточності або відступ від «законів королівства», він міг заявити ремонстрацію (заперечення) і відмовити в реєстрації такого акта. Ремонстрація долалася тільки за допомогою особистої присутності короля на засіданні парламенту. Наприкінці XV ст. парламент неодноразово використовував своє право ремонстрації, що підвищувало його авторитет серед інших державних органів, але це зрештою призвело до конфлікту з королівською владою.