Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Правовий статус основних груп населення за Законами царя Хаммурапі.






Закони Хаммурапі виходили з визнання того, що особи не є однаковими за своїми юридичними можливостями, правами та обов'язками щодо держави та одна до одної. Ця відмінність передбачалася або діставала спеціальне закріплення, оскільки правовий устрій суспільства був становим. Хоча, звичайно, чітких меж між категоріями населення не було, усі вони — більшою, меншою чи незначною мірою — мали правоздатність у галузі як майнових, так і особистих прав.

Цілком повноправною особою (суб'єктом права) вважався самостійний чоловік-господар, глава патріархальної родини. Він міг належати до вільних общинників, бути власником наданої йому общинної землі, мати усі права, пов'язані з майновими і сімейними відносинами. Таку особу закони називали авілумом («людина», «син чоловіка»). До іншої категорії загалом повноправних і вільних людей належав мушкенум («той, що падає ниц», «бити чолом», тобто той хто йшов слугувати).

Мушкенуми були власниками ділянок землі, переданої їм на певних умовах з царського (державного) фонду. Авілуми в основному сповідували звичаєве право.

Закони регулювали лише загальні для усіх або дуже своєрідні ситуації. Мушкенуми ж були предметом особливого піклування з боку царської юстиції. На умовних соціальних сходах вони стояли дещо відокремлено від авілумів: закони «дешевше» оцінювали їх майно, заподіяні їм тілесні ушкодження тощо. Однак земельна власність мушкенумів охоронялася поряд із храмовою і палацовою. У разі розлучення з дружиною вони сплачували лише третину суми, яку мали сплачувати у такому разі повноправні общинники. Вочевидь, це було пов'язане з тим, що мушкенуми були одноосібниками, тоді як авілуми зберігали зв'язки з общиною і могли розраховувати на підтримку сусідів і родичів у разі виникнення конфліктів.

Інакше кажучи, дві категорії вільних — авілуми і мушкенуми у майнових відносинах захищалися законами Хаммурапі однаково, а їх тілесні ушкодження — по-різному. Підтвердженням того, що закони Хаммурапі захищали майно цих двох категорій вільних однаково, с § 15: «Якщо людина виведе за міські ворота раба палацу, чи рабиню палацу, чи раба мушкенума, чи рабиню мушкенума, її належить вбити». Уважно прочитавши цю статтю, бачимо, що незважаючи на те, що вона мала продемонструвати бажання законодавця захистити майно авілума і мушкенума однаково, в ній взагалі немає згадки про авілума. Як це розуміти? Щоб зрозуміти це, потрібно згадати, що закони Хаммурапі належать до перших кодифікацій звичаєвого права. А зі звичаєвого права населення знало, що майно авілума мало такий самий правовий статус, як і майно палацу.

Таким чином, ми бачимо, що за викрадення раба, хоч у палацу, а отже і у авілума, хоч у мушкенума крадія належало вбити, тобто у цьому випадку майно захищалося однаково.

Але чому використовується словосполучення «у цьому випадку»? Відповідь на це питання міститься у § 8 законів Хаммурапі: «Якщо людина вкраде або вола, або вівцю, або віслюка, або свиню, або човна, то, якщо це боже або палацове, вона може віддати це у 30-кратному розмірі, а якщо це належить мушкенуму, вона може відшкодувати це у 10-кратному розмірі, якщо ж крадієві немає чим віддати, його належить вбити».

Коментуючи цю статтю, звернемо увагу на те, що крадієві, який в змозі заплатити, запропоновано різний штраф за майно, яке він вкрав у храму і у палацу (а отже, й у авілума) — у 30-кратному розмірі від вартості вкраденого, та у мушкенума — у 10-кратному розмірі від вартості вкраденого. Інакше кажучи, цей параграф спростовує ілюзію рівноправного захисту майна авілума і мушкенума, запропоновану § 15 законів Хаммурапі.

Як пояснити цю суперечність? Як ми вже знаємо, мушкенум не був членом общини, він вільний, але не мав землі й знарядь виробництва, а отже, змушений був брати усе це в оренду у палацу й храму. Храми і палаци давали в оренду також і рабів. Через це законодавець захищав не стільки майно мушкенума, скільки майно того, хто дав його в оренду мушкенуму, а саме: майно палацу і храму. Цим і створюється ілюзія правової рівноправності майна авілума і мушкенума. А от те майно, що належало самому мушкенуму, все ж коштувало для крадія у 20 разів дешевше, ніж майно авілума.

Яку ж іще інформацію дають нам зазначені дві статті? По-перше, інформацію про те, що красти почали не вчора і не в Одесі, а в Месопотамії і дуже давно. По-друге, відомості про формалізацію права за законами Хаммурапі. Адже § 8 перелічує усіх можливих для викрадення тварин — вола, вівцю, віслюка, свиню. І це при тому, що законодавець міг замінити цей перелік абстракцією «домашня тварина». Проте, ведучи боротьбу із свавіллям суддів, він цього не зробив. Власне, сама потреба у письмовому викладенні звичаєвого права, тобто у одній з перших кодифікацій Месопотамського права, була викликана вимогою більшості населення записати звичаєве право, щоб судді судили не за ним, тобто «як Бог на душу положить», творячи свавілля, а за правом записаним й усім відомим.

Заради справедливості треба зазначити, що за усієї формалізації права у законах Хаммурапі усе ж допущена абстракція. Законодавець, щоб не перелічувати усі групи населення, з яких міг походити крадій, скажімо, авілум, мушкенум, тамкар, редум, раб тощо, вживає абстракцію «людина».

Що стосується тілесних ушкоджень, заподіюваних авілуму або мушкенуму, то тут розбіжності лежать на поверхні, про що свідчить зміст деяких параграфів (§ 196: «Якщо людина ушкодить око будь-кого з людей, то належить ушкодити її око»; § 197: «Якщо людина зламає кістку людини, то належить зламати її кістку»; § 200: «Якщо людина виб'є зуб людини, рівної їй, то належить вибити її зуб»).

У цих параграфах під словом «людина» треба розуміти авілума. Ми бачимо, що коли він заподіює тілесні ушкодження іншій людині, рівній йому за правовим статусом, має діяти таліон, тобто така кримінально-правова санкція, яка вимагає: «Oculum pro Oculo — Denten pro Dente!». Законодавець вважав застосування таліону найвищою справедливістю, хоча це досить поверховий погляд, про що свідчить § 229. Згідно з ним якщо будівельник побудує будинок і виконає свою роботу неякісно, в результаті чого цей будинок завалиться і спричинить смерть його господаря, то такого будівельника належить вбити. У цьому випадку начебто усе справедливо, хоча і без урахування умисності чи її відсутності, а от текст наступного параграфа свідчить про те, що наслідком застосування таліону може бути покарання невинуватого: «Якщо він [будівельник] спричинить смерть сина господаря будинку, то належить вбити сина цього будівельника». Як ми розуміємо, син будівельника не брав участі у спорудженні будинку, що завалився і вбив сина господаря будинку, але за таліоном він приречений на смерть. А от якщо авілум «ушкодить око мушкенума чи зламає кістку мушкенума, то він повинен відважити одну міну срібла» (§ 198), а якщо «він виб'є зуб у мушкенума, то він повинен відважити 1/3 міни срібла» (§ 201).

Отже, до авілума у разі заподіяння ним тілесних ушкоджень мушкенуму така кримінально-правова санкція, як таліон, не застосовується. З нього стягується лише штраф. У зв'язку з цим можна стверджувати, що незважаючи на те, що Хаммурапі обіцяв захищати слабкого від посягань сильного, він робив це диференційовано.

Дуже цікавим є закріплений у законах Хаммурапі правовий статус тамкара і селянина. Вони стоять поруч. Інакше й бути не могло, оскільки усе населення Месопотамії займалося сільським господарством. Хто такі авілуми і мушкенуми? Це і є селяни. Законодавець був не тільки юристом, а й економістом. Він дбав про те, щоб економіка працювала. Як це зробити? Наприклад, якщо у селянина гинув кінь або буйвол, перед ним поставало питання: як посіяти, як зібрати врожай, як розрахуватися за оренду? Потрібно взяти у борг. А хто дасть? Закони Хаммурапі передбачили і цю ситуацію. Законодавець, розуміючи, що на землях селян має рости те, що дасть можливість хоча б якось годувати населення країни, давав гарантії лихвареві-тамкару, зобов'язуючи його давати у борг, не боячись, що йому його не повернуть. А ось стаття, яка гарантувала тамкареві повернення його грошей: «Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло або дасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина чи свою доньку, то вони повинні служити в будинку їх покупця чи позикодавця три роки: на четвертий рік їх належить відпустити на волю» (§ 117).

Чи захищали закони Хаммурапі селянина, який взяв у борг і не мав змоги його повернути? Аналіз свідчить про те, що захищали. По-перше, у цих законах не передбачене боргове рабство, тобто за неповернуті борги не можна було стати рабом, як це було в Афінах або Римі. Потрібно було лише відпрацювати.

По-друге, те, скільки років повинен відробляти борг боржник, встановлював не тамкар-лихвар, а закон. Видається, що це встановили ще ті, хто жив, керуючись звичаєвим правом, а потім вже юристи, які записали закони Хаммурапі. Вони виходили з того, що за своїм розміром борг був невеликий, оскільки позичали для того, щоб купити коня замість загиблого чи зерно, щоб засіяти свою ділянку. Більш того, у невеликому розмірі боргу були заінтересовані як тамкар, так і боржник, яким міг бути не лише селянин. Було, вочевидь, вирішено, що будь-який такий борг можна відпрацювати за три роки. Ось звідки, на наш погляд, з'явилася ця цифра.

По третє, закони Хаммурапі охороняли життя того, хто відпрацьовував борг у тамкара. Про це свідчить § 116: «Якщо заставник помре в будинку того, хто взяв у заставу, від побоїв чи поганого поводження, то господар заставника повинен викрити свого тамкара; якщо особою, взятою у заставу, є син людини, то належить вбити його сина, а якщо — раб людини, то він повинен відважити 1/3 міни срібла. При цьому він втрачає усе, що дав у борг».

По-четверте, закони Хаммурапі встановлювали максимальний відсоток за договорами позики у розмірі 20% для грошової позики і 33% для позики у зерні. Про це свідчить § 89: «Якщо тамкар віддасть хліб або срібло у борг під проценти, то на 1 курру він може взяти 100 ка зерна як процент; якщо він дав у борг під проценти срібло, то на 1 сикль срібла він може взяти 1/6 сикля і 6 ше як процент».

Ще одну категорію населення становили воїни — редуми, баїруми (букв, «погонщик» і «ловець», але зміст розбіжностей невідомий). За службу цареві їх наділяли землею (зазвичай у розмірі до 12 га), де вони вели сільське господарство на певних умовах (ілку — таку назву мало їх землекористування). Закон зобов'язував воїнів суворо виконувати головну умову — нести службу. Якщо воїн відмовлявся йти у похід, на нього чекала смертна кара. Про це свідчить § 26: «Якщо редум чи баїрум, якому наказано виступити у царський похід, не піде чи, найнявши найманця, пошле його замість себе, то цього редума чи баїрума належить вбити, найнята ним особа може забрати його будинок».

Наділ міг бути успадкований сім'єю, якщо у неї був син, навіть малолітній, який міг потім служити. Про це свідчить § 28: «Якщо редум чи баїрум будуть взяті у полон, перебуваючи на царській службі, а його син може нести повинність, то йому належить віддати поле і сад, він буде нести повинність свого батька».

У разі взяття у полон і навіть тривалої відсутності права воїна на наділ зберігалися. У § 27 зазначено: «Якщо редум чи баїрум буде взятий у полон, перебуваючи на царській службі, а після нього його поле і сад будуть віддані іншому і той нестиме його воїнську повинність, то якщо він повернеться у своє поселення, йому треба повернути його поле і сад, і він сам нестиме свою повинність».

Отже, вказані статті свідчать про те, що законодавець турбувався про могутність армії Хаммурапі. Воїни знали, що якщо вони потраплять у полон, їх майно чекатиме на них, потрібно лише повернутися додому. Більш того, § 135 законів Хаммурапі передбачав, що «якщо чоловік буде взятий у полон і у його сім'ї не буде коштів, щоб прохарчуватися, і тому його дружина увійде до дому іншого і народить дітей, а потім її чоловік повернеться до своєї общини, то ця жінка повинна повернутися до свого першого чоловіка: діти мають йти за їх батьками».

Майно і наділ, надані воїну на праві ілку, не можна було продавати. Про це свідчать параграфи законів Хаммурапі (§ 35: «Якщо людина купить у редума велику чи дрібну худобину, яку дав редуму цар, то вона втрачає своє срібло»; § 36: «Поле, сад і будинок редума, баїрума або особи, яка приносить дохід, не можуть бути віддані за срібло»; § 37: «Якщо людина купить поле, сад чи будинок редума, баїрума або особи, яка приносить дохід, то її табличку належить розбити; при цьому вона втрачає своє срібло. Поле, сад і будинок повертаються їх власнику»).

Однак якщо редум чи баїрум сам покинув свій наділ і з власної волі був відсутній понад три роки, він не міг претендувати на повернення майна. Про це свідчить § 30: «Якщо редум чи баїрум через обтяжливість своєї повинності покине своє поле, сад пі будинок та буде відсутній і після нього інший візьме його ноле, сад чи будинок і нестиме його повинність протягом трьох років, то якщо він повернеться і вимагатиме своє поле, сад або будинок, їх не належить йому віддавати. Той, хто отримав їх і ніс його повинність, нестиме її й надалі». Ці особи розглядалися як солдати, які перебували у тривалій самовільній відлучці. Хаммурапі не міг чекати їх більше року, про що свідчить § 31: Якщо ж він буде відсутній лише один рік і повернеться, належить віддати йому його поле, сад і будинок, і він сам нестиме свою повинність».

Закони захищали воїнів від зловживань з боку нижчих військових начальників, на яких чекала смерть за спробу привласнити наділ чи дарунок царя (§ 34: «Якщо декум чи лубуттум візьме речі редума, завдасть шкоди редуму, віддасть редума у найм, зрадить редума на суді більш сильному чи візьме собі дарунок, який дав редуму цар, то цього декума чи лубуттума належить вбити»).

Найнижче на соціальних сходах стояли раби. Рабство було патріархальним і палацовим. Рабів могли мати як авілуми, так і мушкенуми. Про це свідчить § 15: «Якщо людина виведе за міські ворота раба палацу, рабиню палацу чи раба мушкенума або рабиню мушкенума, то її належить вбити». Ми не бачимо у цьому параграфі слова «авілум», але маємо знати, що майно авілума прирівнювалося до майна палацу і законодавець через очевидність цього не писав.

Раби авілуми мали значний обсяг прав. Так, вони могли одружувалися з вільною жінкою. Причому діти від цього шлюбу ввалжалися вільними. Про це свідчить § 175: «Якщо раб палацу або мушкенума одружиться з донькою людини і вона народить дітей, то господар раба не може висувати претензії до дітей доньки людини щодо обернення їх у рабство».

У законах Хаммурапі раби розглядалися в основному нарівні з майном. У разі заподіяння їм тілесних ушкоджень вони ма-ли одержувати відшкодування, про що свідчать § 199: «Якщо вона [людина] ушкодить око раба людини або зламає кістку раба людини, то вона повинна відважити половину його купівельної ціни»; § 213: «Якщо вона вдарить рабиню людини і спричинить викидень її плоду, то вона має відважити 2 сиклі срібла»; § 214: «Якщо ця рабиня помре, то вона має відважити 1/3 міни срібла».

За законами Хаммурапі рабиня могла народиш лише раба. Чи була альтернатива цьому? Відповідь на це запитання дають закони Хаммурапі (§ 170: «Якщо чоловікові його дружина народить дітей і його рабиня також народить йому дітей і батько за життя скаже дітям, яких народила йому рабиня: «Мої діти», буде вважати їх дітьми дружини, то після того, як батько піде з життя, діти дружини і діти рабині мають ділити між собою майно батьківського будинку порівну: спадкоємець, син дружини, під час поділу повинен вибрати і взяти свою частку першим»; § 171: «Якщо батько за життя не скаже дітям, яких народила йому рабиня: «Мої діти», то після того, як батько піде з життя, діти рабині не можуть ділити з дітьми дружини майно батьківського будинку. Рабиня та її діти мають бути відпущені на волю, діти дружини не можуть висувати до дітей рабині претензій щодо обернення у рабство. Дружина отримає своє придане і вдовину частку, яку їй відписав шляхом укладення документа її чоловік, і житиме у житлі свого чоловіка та користуватиметься усім цим, доки жива, але не може віддавати за срібло; те, що залишиться після неї, належить лише її дітям»).

Отже, щоб рабиня (та її діти) стала вільною, вона мала народити від свого господаря і вже незалежно від того, визнає він її дітей чи помре без цього визнання, вона отримувала свободу. Як вона це доводила, ми не маємо ніяких відомостей, проте, вочевидь, у общині всі про це знали. Крім того, якщо господар визнавав дітей рабині (очевидно, вголос казав про це перед тим, як померти), то вона та її діти отримували право на спадщину, з тією лише різницею, що діти дружини мали одержати свою частку першими.

Яку ж мету переслідував Хаммурапі, записуючи такі параграфи у свої закони? Адже йому було відомо, яких матеріальних збитків він завдає цим господарству рабовласника (господаря рабині). Видається, що у Вавилонії поширеним було явище, коли рабині народжували від свого господаря, інакше ці параграфи не з'явилися б у законах Хаммурапі. Але для того, щоб народити, рабиня повинна була мати статеві зносини з господарем, незалежно від того, чи бажала вона цього, бо її про це ніхто не питав. Це створювало додаткову соціальну напруженість. Заборонити на рівні закону — собі нашкодити, все одно ніхто із рабовласників цього виконувати не буде. Але Хаммурапі обіцяв захищати слабкого від посягань (в цьому разі від домагань) сильного і вжив заходів щодо економічного впливу на останнього.

 

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.