Специфічні риси політичної організації давньосхідних суспільств (Східна деспотія).

Держава III династії Ура пала під ударами семітських аморейських племен (аморітів) і горців еламітів. Після цього на території заснованого представниками цієї династії царства Шумера і Аккада аморіти, які на підміну від еламітів, котрі після розграбування багатих міст повернулися до своїх гір, оселилися на завойованій ними території, поступово асимілювавшись з місцевим населенням, утворили на півночі та півдні Дворіччя два самостійні царства: на півночі — державу Ісин з однойменною столицею (за 25 км на північ від Ніппура), а на півдні — місто-державу Ларса. Царі обох держав намагалися продовжувати традиції династії Ура і тому називали себе «царями Шумера і Аккада».

Шляхом зіставлення фрагментів клинописних табличок, знайдених у Ніппурі, вдалося відновити, хоча й у неповному обсязі, збірник законів п'ятого царя династії Ісина Ліпітиштара. Створений за наказом царя-аморіта, він, однак, був написаний шумерською мовою і складений, судячи зі вступу, з ураху-нанням насамперед інтересів населення міст Ніппура, Ура та Ісина. З уривків, які збереглися, вбачається, що закони не передбачали різного ставлення до рабів-військовополонених, куплених рабів і рабів-боржників. Закони не закріплювали відмінностей у правовому становищі завойовників і підкореного ними населення Шумера і Аккада, що, як уявляється, викликало невдоволення серед аморітів. Це, певно, і призвело до їх повстання, придушеного спадкоємцем Ліпітиштара Урнінуртою, за якого до влади на деякий час прийшла рабовласницька знать Шумера і Аккада.

Ця знать захопила владу і у Ларсі. Від часу її панування до нас також дійшов фрагмент законів. Із дев'яти статей, що збереглися, випливає, що вони охороняли інтереси рабовласників. Так, закріплюючи за ними право на використання праці їх прийомних дітей, закон не захищав останніх від сваволі прийомних батьків. Є підстави стверджувати, що закон не обмежував лихварських прагнень великих рабовласників. Про досить високий для того часу рівень розвитку юридичної думки свідчить той факт, що при визначенні покарання робилися спроби ураховувати наявність злої волі з боку особи, яка завдала комусь певної шкоди.

Володіння Ісина і Ларси не виходили за межі Дворіччя. Безпосередніми сусідами Ісина були: на північному заході держава Марі, розташована у середній течії р. Євфрату, і на північному сході держава Ешнунна, розташована в долині р. Діяли — притоки р. Тигру. На цих територіях проводилися численні археологічні дослідження, результатом яких стали відомості про історію і культуру Передньої Азії початку II тис. до н. е.

Ми більше знаємо про суспільні відносини, що склалися в Ешнунні, завдяки тому, що було знайдено збірник або частину збірника законів царя цієї держави Біланами (початок XX ст. до н. е.). На відміну від законів Ісина і Ларси вони були викладені не шумерською, а аккадською мовою, тобто мовою перших семітських племен, які оселилися у Дворіччі та на суміжних з ним територіях. Від законів Біланами збереглося близько 60 статей найрізноманітнішого змісту. Наприклад, перші дві статті висвіт­люють питання визначення ціни на різні товари, причому у першій статті її мірилом є срібло, а в другій — зерно. У кількох статтях йдеться про різні форми найму, а також про захист власності мушкенумів (представники вільного, але неповноправного населення) і визначення їх місця у суспільстві. Статті, що стосуються угод, пов'язаних з наданням позики, свідчать про значний розвиток у. той час лихварства. Як й в інших давньосхідних законах, значне місце у законах Біланами посідають статті, присвячені вирішенню різних питань сімейного права.

Закони Біланами не дуже відрізняються від інших правових пам'яток Дворіччя, що дійшли до нас. В Ешнунні, як і в Ісині та Ларсі, крадіжка або переховування раба каралися не стратою, а накладенням на винного штрафу. За таких умов великі рабовласники могли ризикувати, викрадаючи рабів у дрібних рабовласників. У законодавстві Ешнунни почали згладжуватися відмінності між повноправними громадянами (уявляється, що це були аморейські завойовники) і мушкенумами («підкореними», «покірними» особами; існують різні тлумачення терміна «мушкенум». Так, за заподіяння повноправними громадянами тілесних ушкоджень на них, як і на мушкенумів, накладався лише штраф. Щоправда, на півдні — в Ісині та Ларсі — термін «підкорений» поступово зник, а в Ешнунні, хоч і зберігся, майже втратив своє первісне значення. Зрівняння правового становища завойовників і мушкенумів було зумовлене, звичайно, давністю завоювання Ешнунни і поступовим злиттям аморітів з місцевим аккадським населенням.

Ешнунна, як і її західний сусід — царство Марі, брала участь v тій жорстокій боротьбі держав Дворіччя, що зрештою завершилася утворенням могутньої держави царя Хаммурапі — Вавилонії, яка дістала назву від її головного міста Вавилона, розмінованого у північній частині Дворіччя, на Євфраті. Назва міста «Бабилі» (Вавилон) означає «Врата бога».

Як самостійний центр Вавилон досить пізно з'явився на історичній арені. Тому у списку царських династій, складеному ліпописцями династії Ісина, не йдеться про жодну вавилонську династію. Вперше Вавилон згадується у легенді про Саргона — паря Аккада, якого згідно з нею боги покарали за заподіяне цьому місту зло. Збереглася легенда й про кару, понесену найвизначнішим представником III династії Ура Шульги за пограбування храму Мардука — бога Вавилона. За часів III династії Ура Вавилон, напевно, почав відігравати значну роль. Адже у документах він згадується поряд з такими містами, як Умма, Киш, Сіппар.

Близько 1895 р. до н. е. новим завойовникам (аморейським племенам) вдалося захопити північну частину Ісину і створити самостійну державу, столицею якої і став Вавилон. Однак протяом приблизно століття вона не відігравала значної ролі. Проте на початок XVIII ст. до н. е. Ісин, ослаблений відпадінням Вавилона, втратив колишнє значення, а Ларса у 1834 р. до н. е. була завойована еламітами. Північ Дворіччя була підкорена Ассирією, яка поставила у залежність від себе деякі області Аккада, зокрема міста Марі та Ешнунна. Цими обставинами скористався вавилонський цар Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. є.) Щоб розв'язати собі руки у боротьбі за панування у Дворіччі, Хаммурапі, як здається, тимчасово визнав свою залежність від ассирійського царя Шамшиадада І.

Однак вже на сьомому році свого царювання Хаммурапі, якому надав допомогу Римсін — представник еламської династії в Ларсі, з царями якої він підтримував дружні стосунки, завоював Урук та Ісин. Спорудивши на дев'ятому році свого правління канал «Хаммурапі-достаток», що мав неабияке господарське значення, він намагався примирити населення захоплених територій зі своєю владою. Досягши перших значних успіхів, Хаммурапі почав остерігатися ассирійського царя Шамшиадада І та його союзників — степових племен і тому розпочав завоювання північних прикордонних територій.

Після смерті Шамшиадада І Хаммурапі сприяв вигнанню його сина з Марі. З допомогою Хаммурапі престол своїх предків знову зайняв представник давнього царського дому Марі — Зимрилім. Розпочався новий розквіт Марі, яка з успіхом відбивала набіги степових племен і вторгнення військ Ешнунни. Торговельні зв'язки Марі сягали далекого Криту. Хаммурапі став союзником Зимриліма. Вони називали один одного братами. Зимрилім мав своїх постійних представників при дворі вавилонського царя, проте останній часто звертався з листами безпосередньо як до самого Зимриліма, так і до його сановників. У своїй зовнішній політиці обидва царі зазвичай діяли узгоджено.

Становище Хаммурапі, який захопив на півдні Ісин та Урук, а на півночі спирався на союз із Марі, було надзвичайно міцним. Вже тоді (на 15—16-му році свого царювання) він був одним із наймогутніших правителів Дворіччя.

Однак невдовзі відносини Хаммурапі з правителем Ларси Римсіном погіршилися, що поставило вавилонського царя у скрутне становище. Внаслідок відпадіння північних областей і відторгнення північної прикордонної смуги у Вавилонії загострилася політична ситуація. Зібравши сили для рішучого удару, Хаммурапі на 30-му році свого царювання розпочав наступ на ворогів. Він здобув перемогу над своїми північними сусідами, очолюваними Ешнунною, і розбив військо Елама, який намагався їм допомогти. На 31-му році свого правління (1762 р. до н. е.) Хаммурапі напав на свого головного супротивника — Римсіна, захопивши його столицю Ларсу.

Посилення могутності вавилонського царя викликало велике занепокоєння у його союзника Зимриліма, внаслідок чого пін ухилився від надання допомоги Хаммурапі. Після перемоги над Ешнунною війська Хаммурапі вторгайся на територію царства Зимриліма. На 33-му році свого правління він підкорив царство Марі та області, які підтримували його. Небажання Зимриліма миритися з підлеглим становищем мало для нього тяжкі наслідки. На 35-му році свого царювання Хаммурапі розгромив Марі, зруйнувавши розкішний палац Зимриліма. У наступні роки вавилонський цар підкорив територію вздовж течії Тигру, включаючи Ашшур.

Об'єднавши основну і найважливішу частину долини Тигру та Євфрату, Хаммурапі став господарем торговельних шляхів на схід, північ і захід. Його вплив поширився на значні території Еламу, усі області Малої Азії та Сирії, що мали торговельні зв'язки з Марі, хеттський племінний союз, фінікійську державу Угарит, Палестину. Цілком імовірно, що Вавилонія за часів Хаммурапі або його найближчих спадкоємців мала торговельні зв'язки й з Єгиптом.