Економічне районування України

Виділяють адміністративно-територіальний поділ країни, економічне районування, проблемне економічне районування.

Сучасна система адміністративного устрою України представлена Автономною Республікою Крим, областями, районами, містами, районами в містах, селищами та селами.

Адміністративних областей в Україні – 24, крім того виділені два міста з особливим статусом – Київ та Севастополь. Кожна адміністративна область і Крим ділиться на адміністративні райони.

Основна мета економічного районування – удосконалення стратегії соціально-економічного розвитку, поліпшення адміністративно-територіального поділу держави як основи для розробки ефективної економічної політики.

Основним завданням економічного районування єподіл території на райони з цільовими установками для вирішення локальних (місцевих) економічних і соціальних проблем регіону.

Напрямки реалізації районування зводяться до вирішення:

1) економічних проблем:

ð підвищення ефективності територіальної організації виробництва;

ð удосконалення управління соціально-економічним розвитком;

2) соціальних проблем:

ð підвищення рівня життя населення;

ð поліпшення соціально-культурної сфери;

3) екологічних проблем:

ð раціонального природокористування;

ð охорони навколишнього середовища.

Наслідки економічного районування території приведені на рис. 3.1.

Рис. 3.1. Наслідки економічного районування території

На сьогоднішній день існує багато підходів до класифікації території України на економічні райони.

У складі колишнього Радянського Союзу територія України була поділена на три економічні райони (поділ здійснено на основі економічного принципу):

1) Донецько-Придніпровський;

2) Південно-Західний;

3) Південний.

Значний внесок у розробку нової мережі економічних районів України зробили такі українські вчені як: Ф.Д. Заставний, В.О. Поповкін, О.І. Шаблій, М.Д. Пістун та інші (табл. 3.1). Економічне районування потребує системно-диференційованого підходу з урахуванням природних і економічних факторів – кількості і якості структури споживання ресурсів, а також соціальної і екологічної складової.

Таблиця 3.1

Класифікація економічних районів України

Продовження табл. 3.1

Продовження табл. 3.1

Тугель І.Д. виділяє такі види регіонів якпіонерні, планові (програмні), стагнуючі.

Піонерні регіони – це регіони нового освоєння. Дляпіонерних регіонів економічна політика повинна бути спрямована на підтримку державою усіх господарських починань, що укріплюють економіку регіонів, створення системи стимулів і умов їх самостійного розвитку, укріплення й розширення фіскальної (податкової) бази.

Програмні (планові) регіони – це регіони, на які розповсюджуються цільові програми соціально-економічного розвитку та межі якого не співпадають з існуючими межами територіального районування. Дляпланових (програмних) регіонів економічна політика повинна включати в себе участь держави в програмах із питань реформування економіки регіонів, формування умов для залучення інвестицій, здійснення програм створення додаткових робочих місць із мінімальними витратами, розробку й узгодження на рівні держави системи фінансової допомоги для забезпечення гарантованих стандартів життя населення.

Стагнуючі регіони – це регіони, які відрізняються вкрай низькими або нульовими темпами розвитку. Стагнуючі регіони потребують державної підтримки, скорочення неефективних організаційно-економічних структур управління регіону, впровадження кардинально нових механізмів розвитку виробництва регіону, пільгових умов господарської діяльності та дотаційних виплат тощо.

В залежності від ступеню переваги того чи іншого районоутворюючого фактору встановлюється основна ціль (місія) або поєднання цілей стосовно яких спрямовується регіональна економічна політика – стратегія виробництва, соціальної і екологічної сфери. В основу регіональної політики покладаються економічні умови і можливі їх зміни в перспективі. Природні умови оцінюються з точки зору їх поєднання з економічними показниками, що є основою максимально можливого раціонального їх використання та вирішення місцевих господарських проблем.

Основними якісними ознаками проблемних регіонів є:

· кризовість прояву тієї або іншої великої проблеми, що створює загрозу соціально-економічному становищу в країні, політичній стабільності, екологічній рівновазі;

· наявність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного), використання якого особливо важливе для національної економіки;

· особливе значення геополітичного і геоекономічного положення регіону для стратегічних інтересів країни;

· нестача в регіоні власних фінансових ресурсів для розв’язання проблем загальнонаціонального та світового значення.

Території проблемних регіонів можуть не збігатись з адміністративно-територіальними одиницями (наприклад, зона ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС).

Підходи до проблемного районування зображено на рис. 3.2.

Рис. 3.2. Підходи до проблемного економічного районування

Різновидом проблемних регіонів авангардного типу є вільні економічні зони (ВЕЗ). Основою механізму ВЕЗ є економічний режим діяльності її суб’єктів, що складається з пільгового податкового, митного, валютно-фінансового і організаційно-правового режиму.

Особливістю ВЕЗ є наявність певних конкурентних переваг, що пояснюється, як правило, географічним розташуванням таких регіонів: прикордонне чи приморське становище, наявність експортного виробництва тощо.

Прикладом ВЕЗ може слугувати перша в Україні спеціальна (вільна) зона, розташована в Автономній Республіці Крим – Північно-Промислова експериментальна зона “Сиваш” (до неї входить території Красноперекопського району, загальна площа – 141 тис.га, чисельність населення регіону – 95, 3 тис.чол.). Промислову зону становлять Кримський содовий і Перекопський бромний заводи, Кримський виробничий рибокомбінат, два великих хімічних підприємства – Кримське виробниче об'єднання “Титан” і Сиваський аніліново-фарбовий завод. До факторів, що дозволили створити привабливий інвестиційний клімат у регіоні ВЕЗ, належать: унікальні запаси ропи (мінеральні ресурси озера Сиваш і місцеві солоні озера), наявність інших природних ресурсів; значний трудоресурсний потенціал, підготовлений для роботи на підприємствах; наявність виробничого персоналу хімічної промисловості, інфраструктурна облаштованість території; вигідне транспортно-географічне положення.

Метою створення ВЕЗ є:

ð прискорення соціально-економічного розвитку регіону;

ð залучення зовнішніх інвестицій;

ð створення нових робочих місць і вирішення проблем використання незайнятого працездатного населення;

ð активізація підприємницької діяльності;

ð стимулювання експортно-орієнтованого виробництва;

ð використання нових технологій;

ð підвищення ефективності використання місцевих природних ресурсів.

Створення і функціонування ВЕЗ, насамперед, повинно бути пов’язане з активізацією економічної діяльності в певних проблемних регіонах, оздоровленням депресивних територій, стимулюванням структурних зрушень в економіці.

Сьогодні основною проблемою економічного районування залишається невизначеність щодо його практичного здійснення. Складність районування полягає у необхідності при розподілі території держави формування невеликої кількості районів.