Біла Церква

Основні показники маршруту

Вид маршруту: екскурсійно-пізнавальний

Засоби пересування: автобус

Кілометраж для автобусних маршрутів 1323 км

Тривалість маршруту в днях (календарних) 3 днів

Число туристів у рейсі (групі) 18 осіб

Схема маршруту

Зміст і графік руху по маршруту

День 1

4: 30 – сніданок (самохарчування)

5: 00 – виїзд з Тернополя

11: 00 – екскурсія по Білій Церкві (Органний зал, дендропарк, пам’ятники, Аграрний університет)

14: 00 – обід в місцевому кафе

15: 00 – виїзд в Канів

17: 00 – екскурсія на Чернечу гору, Канівський заповідник

19: 00 – вечеря в місцевому кафе

20: 00 – виїзд в Моринці

21: 30 – розташування в місцевих жителів

День 2

8: 00 – сніданок (самохарчування)

9: 00 – екскурсія по Моринцях («Стежкам Тараса»)

10: 30 – виїзд в Чигирин

12: 30 – екскурсія по Чигирину (пам’ятник гетьману Б. Хмельницькому, історико-культурний заповідник «Чигирин»)

14: 30 – обід в місцевому кафе

15: 00 – виїзд в Суботів

15: 30 – екскурсія по Суботову (Іллінська церква, пам’ятники)

17: 00 – виїзд в Моринці

19: 30 – вечеря в місцевому кафе

20: 30 – розташування в місцевих жителів

День 3

7: 00 – сніданок в ресторані мотелю

8: 00 – виїзд в Шевченкове

8: 20 – екскурсія по с. Шевченкове (літературно-меморіальний музей Т.Шевченка, могила матері, хата дяка, хата де проживала сім’я Шевченка)

9: 30 – виїзд до Умані

13: 00 – приїзд в Умань

13: 10 – обід в місцевому кафе

14: 00 – екскурсія дендропарком «Софіївка»

17: 00 – виїзд в Тернопіль

20: 00 – вечеря в кафе «Дикий мед» біля Хмельницького

21: 40 – приїзд в Тернопіль

Перший день

Біла Церква

Біла Церква - місто, що знаходиться в центрі України, на південному заході Київської області, по обидва боки річки Рось, з територією 33, 7 кв.км. та населенням - 201, 2 тис. чол.

У Білій Церкві знаходиться аграрний університет, краєзнавчий музей, два драматичних театри, Микільська церква (побудована в 1706 році), торгові ряди (побудовані на початку XIX століття) і дендропарк " Олександрія", який був закладений в 1797 році, як придворний парк графа Браницького і займає 200 гектарів землі. Він створювався на основі природної діброви в англійському романтичному стилі. Краса парку захоплювала Гаврила Державіна, Олександра Пушкіна, Тараса Шевченка, Адама Міцкевича, членів імператорської сім'ї та декабристів Через Білу Церкву проходять кілька трас і залізниця.

У центрі сучасного міста розміщуються основні визначні пам'ятки: Преображенський собор, костел Іоана Хрестителя. Але центр життя Білої Церкви розташований не в історичному центрі, а кілометрів на п'ять східніше. За площею він займає близько восьмої частини міста, але тут проживає більше третини його населення.

З правого борту долини Росі відкривається прекрасна панорама міста: передній план охоплює комплекс розкішних дач багатих українців. Найнижча частина долини Росі зайнята районом приватної забудови, який зовсім не схожий на сільський. Тут середні за розмірами, переважно цегляні, будиночки туляться один до одного і оточені тісними, затишними двориками.

Дальній план панорами займає суцільна багатоповерхова забудова, над якою місцями видно труби численних підприємств. У східній частині міста розкинувся величезний промисловий вузол. Тут працює велика частина працездатного населення міста.

У 1362 році Біла Церква разом з Київським князівством була приєднана до Литви, а після Люблінської унії увійшла до складу Речі Посполитої. Містечко стало центром староства (адміністративна одиниця в Польщі) та набуло значення найважливішого стратегічного пункту на півдні держави. У 1589 польський король Сигізмунд ІІІ затвердив привілеї міста на сеймі у Варшаві, надавши Білій Церкві та його жителям Магдебурзьке право.

В середині XVI століття для захисту держави від татар у Білій Церкві було побудовано замок, в якому знаходився постійний польський гарнізон, що налічував до 2 тисяч солдат і офіцерів. Гора, на якій колись був розміщений замок називається Замковою.

Кінець XVI століття вперше зробив Білу Церкву знаменитим містом на всю Річ Посполиту. Цьому посприяло повстання міщан, розгніваних відміною старостою, Янушем Острозьким, Магдебурзького права у місті. В 1589 році вони захопили замок зі зброєю та боєприпасами і майже рік утримували місто в своїх руках.

В місті храм реставрували вже декілька разів, інтер’єр вражає дуже сильно, тому й не дивно, що тут збирається велика кількість туристів. І зовсім не хочеться вірити в легенду про те, що цей храм приніс смерть графині Браніцькій. На місці цього храму колись була Нікольська церква, повір'є застерігало, що той хто побудує на місці старого храму новий - помре. Олександра Браницька порушила цю заборону і померла в рік закінчення зведення храму. 15 серпня 1839. Храм будувався шість років. Похована графиня в цьому соборі. Кажуть собор дуже був багатий на живопис, але думаю що сучасний теж може конкурувати з попереднім.

Висота споруди 40м. Будівля Цегляна, перекрита куполом на високому барабані. Особливістю храму являються невеликі сегментні в плані камери, розташовані по кутах хреста собору. Західний фасад має шестиколонний портик, а от чотириколонні портики південного та північного фасадів розібрані. В 1930р. храм було зачинено для Богослужінь. В 1956р проводився ремонт. Зараз храм відкритий для прихожан.

Канів

Канів — місто обласного підпорядкування, районний центр Канівського району Черкаської області. Населення — 25973 чоловік.

Про походження назви міста є кілька гіпотез. дві з них тлумачать її, як слово татарського походження. Означає воно «ханський перевіз» та «місце крові». За народним переказом, Канів походить від назви птаха-канюка.

У Лаврентіївському літописі від 1032 року повідомляється, що Ярослав Мудрий почав будувати на південних кордонах Давньоруської держави міста і фортеці, які призначалися для захисту від нападів кочових племен. Південний кордон держави проходив по річці Рось, за якою проживали кочові племена — половці. Можливо, саме тоді на горі Московка (Грецький город) була побудована неприступна, фортеця.

У Патерику Києво-Печерської лаври згадується про приїзд до Києва іконописців з Константинополя, які «проходили» в Канів в лодіях. Ця подія сталася між 1074 і 1088 роками. Саме від цього часу місто веде відлік своїм рокам.

Успенський собор. Теперішній вигляд

Канів згадується також у 1144 році, коли князь Всеволод Ольгович заснував тут церкву святого Юрія (Успенський собор). У середині ХІІ століття Канів був великим містом і відігравав велику роль в житті Давньої Русі. Тут проходив великий шлях «з варяг у греки», який був важливою торговою артерією держи. Місто не раз руйнували, зрівнювали з землею. У 1240 році Канів захопили і спустошили монголо-татарські орди, очолювані Батиєм. У ньому постійно перебували баскаки, ханські намісники і збирачі податі.

Канівський староста й інші визискувачі збирали з населення податі та змушували відбувати повинності. З кожного диму (двору) князівські слуги брали 7 грошей податку, за пасіку 12 грошей, за полювання на бобрів — половину здобичі і третину рибного улову рибалок. Населення міста мусило ремонтувати замок, наймати варту для охорони воріт, давати підводи для чиновників старости та утримувати останніх. Мешканці платили старості колядки (по 6 грошей під Різдво), 3 дні у рік ходили з ним на лови тощо.

В Каневі працюють такі музеї:

1. Канівський історичний музей — м. Канів, вул. Леніна, 15;

2. Канівський музей народного декоративного мистецтва — м. Канів, вул. Леніна, 64;

3. Державний історико-культурний заповідник «Трахтемирів» — м. Канів, вул. Леніна, 68;

4. Шевченківський національний заповідник «Тарасова гора» — м. Канів, Тарасова Гора;

Чернеча гора – це гора, що входить до Мошенського плато, що розтягнулось на 70 км вздовж Дніпра. Ця гора – одна з найвищих у Каневі, являє собою заокруглений прибережний виступ з дуже крутими узбіччями між двома ярами – Меланчиним потоком і Крутим ярком, який одмежовує гору зі сходу.

Проте Чернеча гора знана у всьому світі перш за все тому, що 22 травня 1861 року вона навіки прийняли у своє лоно прах великого українського письменника і художника, справжнього патріота України Тараса Григоровича Шевченка (1814 - 1861). Кобзар знав і любив Канівські гори. Він бував тут у 1859 році, коли шукав собі ділянку під садибу і облюбував місцевість над Дніпром між Каневом і селом Пекарі (за 2 кілометри вниз по Дніпру від Чернечої гори). На горі, що мала назву Мотовиловщина (Велике скіфське городище), хотів купити землю. Проте мрія його не збулася. Шевченко помер у Петербурзі, та його друзі, славна українська громада, перевезла тіло Кобзаря на Україну. І так історично склалося, що місце для поховання було обрано саме на Чернечій горі. Могилу було насипано високою, за козацьким звичаєм, на ній встановлено дерев`яного хреста і оскільки гора тоді була не залісеною, могилу було дуже добре видно з Дніпра.

Вірним охоронцем могили Кобзаря став місцевий житель Іван Ядловський. Біля могили було побудовано хату, де жила сім`я доглядача і де було створено перший народний музей „Тарасову світлицю”. Канівці згадували і наречену поета – Ликерію Полу смак, яка майже кожного дня підіймалась на Чернечу гору, прибирала могилу Тараса Шевченка, садила квіти. Доживала віку Ликера в Каневі, похована на цвинтарі Сельце.

У 1923 році на могилі поета був встановлений тимчасовий пам`ятник, автором якого став Калень Терещенко. У 1925 році постановою РНК УРСР територію могили Тараса Шевченка було взято під охорону держави – створенобДержавнийжззаповідник.

21 листопада 1989 року постановою Ради Міністрів УРСР заповіднику надається статусу національного. Сучасного вигляду меморіал набув влітку 1939 року із встановленням на могилі поета величного бронзового пам`ятника (скульптор Матвій Манізер, архітектор Євгеній Левінсон) і відкриттям літературно-меморіального музею (архітектори Василь Кричевський і Петро Костирко). Музейний ансамбль органічно доповнив неповторний за своїм архітектурним вирішенням гранітний комплекс сходжень, збудований в 1977 році за проектом архітектора Анатолія

Мошенського і відтворена за первісним проектом у 1991 році „Тарасова світлиця ” – перший музей Кобзаря. Нині музейна колекція заповідника нараховує понад 20 тисяч пам`яток, серед яких меморіальні речі, офорти Тараса Шевченка, видання його книг, твори українських і зарубіжних митців.

Територія сучасного заповідника – 45 га землі, а охоронні зони заповідника, що охоплюють лівобережжя Дніпра нараховують близько 2 тис. га. Все це зона регульованої забудови і охоронюваного ландшафту. На території Шевченківського національного заповідника в м. Каневі, неподалік могили та музею Т.Г. Шевченка стоїть українська хата. Це відтворена в 1991 році Тарасова світлиця, перший народний музей Кобзаря. Вперше така хата на народні кошти була збудована на Тарасовій горі у 1884.

Стояла ця хатина поблизу поетової могили. В одній її половині викладач Канівсь двокласного училища Василь Степанович Гнилосиров (1836-1900) разом з членами Київської Старої Громади створив перший народний музей Кобзаря так звану Тарасову світлицю. Першим експонатом цього музею став Шевченків " Кобзар". Його приніс сюди Василь Степанович. Цю книгу постійно читали шанувальники, які приходили вклонитися його священній могилі. Згодом люди заквітчали цей перший народний музей поета рушниками, плах квітами, вінками.

У 1888 році відомий художник І.Ю. Рєпін на замовлення старогрома, виконав дляТарасової світлиці портрет Т.Г. Шевченка.Цього ж року канів нотаріус Захарій Краковецький зі своєю родиною дарує сюди ікону Нерукотворного з дарчим написом. Відомості про тих людей, які приходили до Шевченкової могили, ї Степанович спершу записував сам. А потім вирішив, що це можуть робити люди З цією метою він у 1893 році замовляє спеціальну книгу.

В другій половині хати - жив Іван Олексійович Ядловський (1846- 1933 майже півстоліття вірно охороняв Шевченкову могилу. Ще підлітком йому пощастило зустріти тут Шевченка. Пізніше він брав у похованні поета на Чернечій горі. А потім, коли троюрідний брат Тараса Ш. Варфоломій Григорович Шевченко, запропонував Івану Олексійовичу стати доглядачем Кобзаревої могили, він відразу погодився. У 1884 році Іван Ядловський з родиною (дружиною і п'ятьма дітьми) оселя в правій половині хатини, збудованої поблизу поетової могили. За умовою, що була складена з В.Г.Шевченком, Іван Олексійович мав доглядати Шевченкову могилу п'ять років.Але цей термін виявився набагато більшим: майже півстоліття.

За час перебування на Тарасовій горі, охоронець Шевченкової могили зустрічав не тільки простих людей, а й відомих представників української культури і літератури. Серед них: Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник, Симон Петлюра, Микола Біляшівський, Микола Лисенко, Ольга Кобилянська, Іван Труш, Володимир Винниченко, Борис Грінченко та багато інших А на згадку про перебування на Тарасовій горі він дарував поетовим шанувальникам власноруч зроблені дерев'яні вироби: ковганки, рублі для прасування, а найчастіше - дерев'яні ложечки, зроблені у вигляді рибки. І так тривало до останніх днів його життя. Помер І.О.Ядловський в страшний для нашого народу час - рік голодомору - 21 лютого 1933 року. За його бажанням похований недалеко від могили Шевченка.

Все в хатині, як і колись. В одній половині - Тарасова світлиця. Експозиція в ній відновлена після 1912 року, адже до наших днів зберігся вінок, який займає видне місце в цьому першому народному музеї Кобзаря. Він був привезений на могилу Т.Г. Шевченка актором Московського Художнього театру Г. Бурджаловим.

Поруч на стіні - портрет Т.Шевченка, копія роботи І.Ю. Рєпіна. В кутку, на стіні - картина невідомого художника початку XX ст. " Святий Тарасій", на якій зображений Тарас Шевченко в образі Святого. Відомо, що така картина була колись у Тарасовій світлиці. Прикрашена ця картина багато вишитим рушником. У свій час такий рушник для першого народного музею поета в Каневі вишивала відома українська поетеса Леся Українка з донькою українського бібліографа, критика та фольклориста М. Комарова - Маргаритою. Оскільки Лесин рушник в даний час зберігається в Національному музеї Т.Г. Шевченка в м. Києві, для Тарасової світлиці його відтворила канівська майстриня Г.А. Бондаренко. Вона ж за документальною фотографією відтворила ще два пам'ятні рушники, які тут представлені. На столі – Книга вражень та " Кобзар" Т.Шевченка. Біля вінка стоїть національний музичний інструмент українського народу - бандура, подібна до тієї, що завжди тут була, її зробив учень відомого кобзаря Г.Ткаченка - М. Будник з м. Києва. В другій половині - відновлено кімнату, в якій жив охоронець Шевченкової могили. У її відтворенні велику допомогу надали родичі Івана Олексійовича. Вони передали сюди цілий ряд меморіальних речей: мідний кухоль, лампадку, одяг бабусі Мелашки (дружини І. Ядловського), круглий стільчик, на якому колись