Частина третя 11 страница

Якщо можлива на земній кулі цілковита самотність, то вона існувала саме на цьому острівці, кинутому серед океану осторонь людських шляхів. Айртона повідомили, який острів обрано. Він погодився там жити на відлюдді, і “Дункан” узяв курс на Марію-Терезу. Яхта йшла прямісінько шляхом, що пролягав од цього острова до бухти Талькауано.

Через два дні, близько другої години, вахтовий повідомив: на обрії показалася земля. То був острів Марія-Тереза - низинний, довгастий, він ледь виступав над водою, схожий на велетенського кита. Яхта, котра розтинала хвилі з швидкістю шістнадцяти вузлів, була вже від нього за тридцять миль.

Мало-помалу обриси острівця чіткішали на видноколі. Сонце, схиляючись до заходу, кидало яскраве світло на його примхливий рельєф. То тут, то там вирізнялися невисокі вершини, паленіючи в скісних осяйних променях.

Близько п’ятої години Джонові Манглсу видалось, немов над островом в’ється легкий димок.

- Це що, вулкан? - спитав він Паганеля, який роздивлявся нову землю крізь далекоглядну трубу.

- He знаю, як вам і відповісти, - одказав географ, - Марія-Тереза - малознаний острівець. Однак цілком можливо, що своїм виникненням він завдячує підводним зрушенням ґрунту, тобто має вулканічне походження.

- А коли на світ його породило виверження, - мовив Гленарван, - чи не може воно й знищити острівець?

- Малоймовірно, - відповів Паганель. - Він існує вже понад кілька століть, а це вже серйозна гарантія. Коли з Середземного моря виринув острів Джулія, він недовго залишався над водою й щез без сліду за кілька місяців після свого виникнення.

- Гаразд, - сказав Гленарван. - Як ви гадаєте, Джоне, ми дістанемось до острівця, поки зайде ніч?

- Ні, сер. Я не можу ризикувати “Дунканом” і приставати вночі до невідомого берега. Я йтиму короткими галсами, під малою парою, а завтра, коли розвидниться, ми пошлемо до берега шлюпку.

О восьмій годині вечора острів Марія-Тереза, хоч був усього за п’ять миль од яхти, ледь вирізнявся у пітьмі, неначе подовжиста тінь. “Дункан” так само поволі наближався до нього.

О дев’ятій годині на острові спалахнув досить яскравий вогник. Він світився рівно і не згасав.

- Ось що промовляє на користь вулканові, - сказав Паганель, уважно розглядаючи світло.

- Однак, - мовив Джон Манглс, - на такому віддаленні ми мали б чути гуркіт, який звичайно супроводить виверження, але з вітром, хоч він і дме зі сходу, до нас не долинає жодного шуму.

- Ваша правда, - погодився Паганель, - вулкан світиться, але мовчить. Більше того, це світло блимає, як вогник маяка.

- Маєте рацію, - сказав Джон Манглс, - а втім, на цих берегах немає маяків. О! - раптом скрикнув він. - Онде другий вогник! Цього разу зовсім над водою. Дивіться! Він рухається! Він міняє місце!

Джон не помилявся. На острові засвітився новий вогник, він то згасав, то знову займався.

- Виходить, острів заселений? - спитав Гленарван.

- Дикунами, очевидно, - відповів Паганель.

- Але тоді ми не можемо залишити там боцмана.

- Ні. - одказав майор, - то був би кепський дарунок, навіть для дикунів.

- Ми пошукаємо інший відлюдний острівець, - сказав Гленарван, мимоволі посміхаючись на майорове зауваження.

- Я обіцяв Айртонові зберегти життя й хочу додержати слова.

- В кожному разі, треба стерегтися, - додав Паганель. - У новозеландців, як колись у мешканців Корнуельських островів, існує варварський звичай заманювати судна рухливими вогнями. Може, він відомий і тубільцям Марії-Терези.

- Тримайся на чверть милі від берега, - гукнув Джон Манглс до стерничого. - Завтра на світанку ми дізнаємось, що воно таке.

Об одинадцятій годині Джон Манглс і пасажири розійшлися по своїх каютах. На носі яхти походжав вахтовий матрос. На кормі залишався тільки стерничий біля штурвала.

В цей час на ют зійшли Мері Грант і Роберт.

Діти капітана Гранта, прихилившись до поруччя, сумно дивилися на море, яке мінилося фосфоричним світлом, на блискучий слід “Дункана” у воді. Мері думала про майбутнє Роберта, Роберт думав про майбутнє сестри. Обоє думали про свого батька. Чи живий він, коханий батечко? Невже треба зректися щастя побачити його будь-коли? Яке життя буде без нього? Що станеться з ними? Що сталось би з ними й тепер без Гленарвана й леді Гелени?

Хлопець, що його горе зробило дорослим дочасно, вгадав, які думки хвилювали його сестру.

- Люба Мері, - сказав він і взяв її за руку, - не треба впадати в розпач. Згадай, чого навчав нас батько: “Найголовніше - не занепадати духом”, - казав він. Будьмо ж, як він, бадьорі й мужні. Це надавало батькові сили все перемагати. Досі ти працювала заради мене, тепер, сестричко, я хочу працювати заради тебе.

- Любий Роберте! - озвалась дівчина.

- Я маю тобі щось сказати, - вів далі Роберт, - ти не будеш сердитись на мене, Мері?

- За віщо мені сердитись на тебе, мій хлопчику?

- І ти дозволиш мені зробити те, що я хочу?

- Кажи, в чім річ? - занепокоєно спитала Мері.

- Сестро моя! Я хочу стати моряком...

- Ти покинеш мене? - скрикнула Мері, стиснувши братову руку.

- Так, сестричко, я буду моряком, як наш батько, як капітан Джон. Мері, люба Мері! Адже капітан Джон не втратив надії розшукати батька! Ти повинна вірити, як і я, в його відданість. Він обіцяв зробити з мене справжнього моряка, а поки що ми разом шукатимемо батька. Скажи, сестро, що ти згодна. Наш обов’язок, мій принаймні, зробити те для батька, що він зробив би для нас. У мене одна лише мета в житті: шукати, безперестанку шукати того, хто ніколи б нас не покинув, ні тебе, ні мене! Мері, люба, який він був добрий, наш батько!

- І такий великодушний, такий високий думками й серцем, - додала Мері. - Знаєш, Роберте, ним уже стала пишатися наша батьківщина, і він посів би значне місце серед найвидатніших її людей, якби лиха доля не перешкодила йому.

- Я цього певен! - відповів Роберт.

Мері пригорнула брата до свого серця, й він відчув, як йому на чоло скотились сльозинки.

- Мері, Мері! - вигукнув він. - Хай наші друзі говорять, що хочуть, або ж мовчать, але я досі сподіваюсь і ніколи не загублю надії! Така людина, як наш батько, не могла померти, не виконавши свого обов’язку.

Мері Грант не мала сили відповісти, її душили ридання. Хвиля різноманітних почуттів знімалася в ній на саму думку про нові розшуки каштана Гранта, про безмежну відданість молодого капітана.

- То капітан Джон ще не втрачає надії? - спитала вона.

- Ні, - відповів Роберт. - Це брат, що ніколи нас не покине. Адже, сестричко, я буду моряком, аби вкупі з ним розшукати батька. Ти згодна?

- Я згодна, - прошепотіла Мері. - Але нам доведеться розлучитися!

- Ти не залишишся сама, Мері. Я знаю напевно! Мені про це казав мій друг Джон. Леді Гелена не дозволить тобі її покинути. Ти - жінка, і ти можеш, ти повинна вволити її добру волю. Відмовитись означало б бути невдячною. Але чоловік - батько часто казав мені це, - чоловік мусить сам кувати свою долю!

- А що станеться з нашим будиночком у Данді? З ним пов’язано стільки спогадів!

- Ми його збережемо, сестричко! Наш друг Джон і лорд Гленарван подумали про це й добре все обміркували. Тебе візьмуть до замку Малькольм-Касл і піклуватимуться, як своєю дочкою. Гленарван сам сказав це моєму другові Джону, а той розповів мені. Ти житимеш там, наче в себе вдома, матимеш з ким говорити про нашого батька, ждучи, поки ми привеземо його самого. О, який чудесний це буде день! - вигукнув у захваті, весь сяючи, Роберт.

- Братику мій, хлопчику мій, - казала Мері, - коли б оце почув тебе наш батько, який би він був щасливий! Ти так схожий на нього, любий Роберте, на нашого коханого батька! Ти будеш викапаний батько, коли виростеш!

- О Мері! - вигукнув хлопчик і аж зашарівся від синівських гордощів.

- А як ми віддячимо лордові й леді Гленарван? - знову заговорила Мері.

- О, це зробити неважко! - по-юнацькому палко й впевнено промовив Роберт. - Ми їх будемо любити, шанувати, казатимемо їм це, а коли треба, віддамо заради них життя!

- Ні, навпаки, жити заради них! - вигукнула дівчина, вкриваючи поцілунками братове чоло. - Це їм більше припаде до серця, й мені також!

Поринувши в неясні марення, діти капітана Гранта мовчки дивилися одне на одного, огорнені хисткою пітьмою. Але в думках вони й далі говорили між собою, запитували, відповідали. Море стиха гойдало їх на своїх хвилях, і вода світилась у темряві, нуртуючи під гвинтрм.

Раптом сталося щось дивне, майже неприродне. Братові й сестрі, поєднаним між собою таємничим духовним зв’язком, здалося водночас, немов із лона цих хвиль, навперемінно то чорних, то блискучих, почувся якийсь голос; звук його, глибокий і тужний, змусив забриніти всі струни їхніх сердець.

- До мене! Пробі! - кричав той голос.

- Мері! - гукнув Роберт. - Ти чула, Мері, ти чула?

Схилившись над поручнями, обоє пильно вдивлялись у чорні глибини моря. Але нічого не було видно, тільки безмежна темрява слалася пеленою перед їхніми очима.

- Роберте, - мовила бліда з хвилювання Мері, - мені здалося... Так, мені здалося, як і тобі... Ми з тобою обоє маримо, любий Роберте!..

Та ось до них знову долинув голос, і цього разу ілюзія була така велика, що в обох одночасно вихопилося:

- Батько! Наш батько!

Для Мері Грант це вже було забагато. Вражена страшним хвилюванням, вона знепритомніла й впала на руки братові.

- Допоможіть! - закричав Роберт. - Сестра! Батько! Допоможіть!

Матрос, що стояв за стерном, кинувся піднімати зомлілу Мері. Прибігли вахтові, потім Джон Манглс, Гелена й Гленарван, яких збудив раптовий гамір.

- Сестра вмирає, а наш батько - там! - кричав Роберт, доказуючи на чорні хвилі.

Ніхто нічого не розумів.

- Так, мій батько там! - повторював хлопець. - Я чув його голос. Мері теж чула, як і я!

О цій хвилині Мері Грант опритомніла і, розгублена, напівбожевільна, також закричала:

- Мій батько! Мій батько там!

Нещасна дівчина, ледве підвівшись, знову нахилилась над поручнями, немов хотіла кинутися в море.

- Мілорде, леді Гелено, - повторювала вона, стискаючи руки, - кажу вам, мій батько там! Запевняю вас, що я чула його голос, він долинув до нас із хвиль, наче якась скарга, наче останнє “прощай”!

Бідолашній дівчині стало зовсім зле, вона затіпалась у корчах, заридала. Довелося відвести її до каюти, і леді Гелена пішла туди, щоб її доглянути.

А Роберт безнастанно повторював:

- Батько! Мій батько там! Я певен цього, сер!

Свідки цієї гнітючої сцени вирішили врешті - діти капітана стали жертвою слухової омани, що так сильно вплинула на їхні почуття. Як її розвіяти?

Гленарван, проте, спробував це зробити. Він узяв Роберта за руку й мовив:

- Ти чув голос батька, мій хлопчику?

- Так, сер. Там, серед хвиль. Він кричав: “До мене! До мене! ”

- Ти впізнав його голос?

- Чи впізнав я його голос, сер? О, так, присягаюся вам! Сестра теж чула і теж впізнала його. Невже ви гадаєте, що ми могли помилитись обоє! Сер! Їдьмо його рятувати! Човен! Човен!

Гленарван бачив, що він не зможе переконати бідолашного хлопчика. Однак він зробив ще одну спробу й покликав стерничого.

- Гавкінсе, - спитав Гленарван, - ви стояли за стерном, доли міс Мері знепритомніла?

- Так, сер, - відповів Гавкінс.

- І ви нічого не помітили, нічого не чули?

- Нічого, сер.

- От бачиш, Роберте.

- Якби це був батько Гавкінса, - з невгамовним запалом вигукнув хлопчик, - він не казав би тоді, що нічого не чув! То був мій батько, сер, мій батько, мій батько!

Ридання перехопили йому горло. Німотний і блідий, він також знепритомнів. Гленарван наказав однести Роберта до каюти на його ліжко, і хлопець поринув у важке забуття.

- Бідолашні сироти! - промовив Джон Манглс. - Які тяжкі випробування посилає їм доля!

- Ваша правда, - озвався Гленарван, - надмірне горе могло водночас викликати в обох однакову слухову оману.

- Водночас в обох? - пробурмотів Паганель. - Дуже дивно! Наука цього не визнає.

Нахилившись і собі над поручнями й нашорошивши вуха, Паганель подав усім знак мовчати й став дослухатися. Навкруги панувала глибока тиша. Паганель гукнув дужим голосом. Ніхто йому не відповів.

- Дивно, дуже дивно, - без кінця проказував географ, повертаючись до себе в каюту. - Спорідненість думок і спільність горя - цього ще не досить, аби пояснити подібне явище!

Назавтра, 8 березня, о п’ятій годині, ледь розвиднілося, усі пасажири зібралися на палубі “Дункана”, серед них - Роберт і Мері, бо їх неможливо було затримати в каюті. Кожному хотілося роздивитися землю, мигцем побачену вчора.

Підзорні труби звернулися на острів. Яхта йшла вздовж берега на відстані однієї милі, й око могло запримітити щонайменші деталі. Раптом почувся Робертовий крик. Хлопець запевняв, ніби бачить на березі двох людей, що бігають, вимахують руками, а третій подає гасло прапором.

- Англійський прапор! - скрикнув Джон Манглс, глянувши крізь свою трубу.

- Справді так, - ствердив і Паганель, жваво обертаючись до Роберта.

- Сер, - Роберт аж тремтів од збудження, - сер, коли ви не хочете, щоб я добрався до острова плавом, звеліть спустити човна. Навколішках благаю вас, дозвольте мені першому ступити на землю!

Ніхто не наважувався вимовити ані слова. Як? На цьому острівці, що його перетинає тридцять сьома паралель, живе троє людей, жертви морської катастрофи, троє англійців! Кожний, згадуючи події минулої ночі, думав про той голос, що його чули Мері й Роберт. Діти помилилися, мабуть, тільки в одному: до них міг долинути чийсь крик, та чи ж був то голос їхнього батька? На жаль, ні, тисячу разів ні! І всі, уявляючи собі страшне розчарування, яке чекало на цих бідолах, страхалися нового випробування - воно було б вже понад їхні сили. Але як їх зупинити? Гленарван не міг на це наважитися.

- У човен! - наказав він.

За хвилину човна спустили на воду. Діти капітана Гранта, Гленарван, Джон Манглс, Паганель миттю опинилися в ньому, човен відчалив і полинув на хвилях, гнаний шістьма матросами, що завзято веслували.

За десять туазів до берега в Мері вихопився нестямний зойк:

- Батько!

На березі стояв поруч з двома іншими людьми високий міцний чоловік. Його лице, лагідне й мужнє, скидалося на обличчя Мері й Роберта водночас. Безперечно, це була та сама людина, що її так часто змальовували діти, їхні серця не зайшли в облуду. То й справді був їхній батько - то був капітан Грант!

Капітан почув крик Мері, простяг уперед руки і впав на пісок, наче вражений громом.

Розділ XXI

ОСТРІВ ТАБОР

З радощів не вмирають: батько й діти опритомніли, перше ніж човен приставив їх на яхту. Як передати цю сцену? Для неї бракувало б слів. Уся команда плакала, дивлячись на ці три істоти, що застигли в німих обіймах. Гаррі Грант, зійшовши на палубу яхти, котра була для нього часткою рідної шотландської землі, й подякувавши богові за своє визволення, тремтливим з хвилювання голосом звернувся до леді Гелени, до Гленарвана, їхніх товаришів і всієї команди з словами глибокої подяки. Доки човен ішов від берега до яхти, діти коротко розповіли батькові всю історію його розшуків на “Дункані”.

Як же заборгував він перед Геленою Гленарван, цією шляхетною жінкою, та її супутниками! Адже від лорда Гленарвана до останнього матроса, всі вони боролися й страждали заради нього! Почуття, які вщерть виповнили його серце, Гаррі Грант висловлював так просто й благородно, його мужнє обличчя світилося таким чистим і щирим зворушенням, що вся команда відчула себе цілком нагородженою за всі злигодні, яких довелось їй зазнати. Навіть незворушному майорові мимоволі набігли на очі сльозинки. Щодо Паганеля, то він плакав, як дитина, не криючись зі своїми слізьми.

Гаррі Грант не відривав очей від своєї доньки. Вона видавалась йому гарною, чарівною, він раз у раз казав їй це вголос, закликаючи леді Гелену посвідчити, що батьківські почуття не вводять його в оману. Потім, повертаючись до сина, захоплено вигукував:

- Як він виріс! Як змужнів! - і без кінця цілував своїх коханих дітей, виливаючи всю ніжність і любов, що ховав їх протягом двох років у своєму серці.

Роберт відрекомендував по черзі всіх своїх друзів і спромігся знайти для кожного нові слова, але ці рекомендації вбігалися в тому, що до сиріт ставились чудово геть усі. Як надійшла черга Джона Манглса, капітан почервонів, наче дитина, і голос йому тремтів, коли він розмовляв із батьком Мері.

Леді Гелена розказала Гаррі Гранту про їхню подорож. Капітан мав право пишатися й сином, і дочкою. Він дізнався про подвиги юного героя і в який спосіб цей хлопчик вже сплатив Гленарванові частину батьківського боргу. Після Гелени розповідав Джон Манглс. Він говорив про Мері так натхненно, що капітан Грант, котрого Гелена вже встигла про дещо повідомити, з’єднав руку своєї доньки з рукою відважного молодого капітана й мовив до Гленарвана та його дружини:

- Сер, і ви, пані, благословімо наших дітей!

Коли вже все багато разів було розказано й переказано, Гленарван розповів капітанові Гранту про Айртона. Грант ствердив, що справді висадив боцмана на австралійський берег.

- Це чоловік сміливий і мужній, - додав він, - але властиві йому нахили поривали його повсякчас до зла. Нехай же тривалі роздуми й каяття навернуть його на правильний шлях!

Але Гаррі Грант хотів, щоб перше, ніж одвезуть Айртона на острів Марії-Терези, нові друзі побували в нього там, на його стрімчаку. Він запросив їх відвідати його дерев’яний домок і посидіти за столом океанійського Робінзона. Всі з радістю прийняли це запрошення. Робертові й Мері страшенно хотілося побачити ті відлюдні місця, де капітан довгий час тужив за своїми дітьми.

Спорядили човна, і батько з обома дітьми, Гленарван з дружиною, майор, Джон Манглс та Паганель невдовзі зійшли на берег Марії-Терези.

Щоб оглянути володіння Гаррі Гранта, вистачило кількох годин. Власне кажучи, цей острівець був не що інше, як вершина підводної гори, невелике плато, вкрите базальтовими скелями впереміш з вулканічними уламками. За давніх геологічних епох під впливом підземного вогню ця гора поволі виринала з глибин Тихого океану, але відтоді минуло кілька століть, жерло згасло, й на безмежній водній рівнині виник мирний острівець. З часом утворився родючий ґрунт; на новій землі поширилась рослинність; китоловні судна випадково залишили тут кілька свійських тварин - кіз та свиней, що розплодились на острові й згодом здичавіли. Коли ж на Марію-Терезу потрапили моряки з “Британії”, сили природи стала спрямовувати рука людини. За два з половиною роки Гаррі Грант вкупі з матросами цілком відмінили свій острів. Декілька акрів старанно обробленої землі давали високі врожаї.

Гості завітали до невеликого будиночка, схованого в затінку зелених камедних дерев; перед його вікнами розкинулось безмежне море, що мінилося й блищало в сонячних променях. Гаррі Грант наказав поставити стіл під розкішними крислатими деревами, і всі посідали навкруг. Стегно цапеняти, хліб із нарду, кілька кухлів молока, дві-три стеблини дикого цикорію й чиста свіжа вода - ось із чого складався цей невибагливий обід.

Паганель був у захваті. Знову навернулись на пам’ять його давні мрії стати Робінзоном.

- Немає чого й вболівати над долею цього шахрая Айртона! Острівець - справжній рай! - вигукнув він захоплено.

- Так, - відповів Гаррі Грант, - рай для трьох бідолах, які знайшли собі тут притулок після загину корабля. Але мені шкода, що Марія-Тереза не великий родючий острів, де замість струмка текла б широка річка і замість бухточки, приступної океанським хвилям був би затишний порт.

- Чому ви за цим шкодуєте, капітане? - спитав Гленарван.

- Бо тоді я заснував би тут, серед Тихого океану, колонію, й подарував її Шотландії.

- Он як, капітане Гранте! - сказав Гленарван. - То ви, я бачу, не відмовились од того задуму, завдяки якому набули собі широкої слави на нашій батьківщині?

- Ні, сер, не відмовився, і я навіть певен: доля врятувала мене вашими руками лише для того, аби я здійснив свій задум. Треба, щоб наші безталанні брати з старої Каледонії, всі, хто там поневіряється й злиднує, знайшли собі порятунок од свого лиха на новій землі! Наша люба вітчизна повинна мати в цих морях колонію, котра належала б їй, тільки їй одній, де вона осягла б хоч трохи тої незалежності й того добробуту, що їх так бракує їй у Європі!

- Хороші слова, капітане, - озвалась Гелена, - це прекрасний план, гідний великого серця! Але ж цей острівець?..

- Цей скелястий острівець, пані, здатний прогодувати лишень кількох колоністів, а нам потрібні просторі землі, багаті й родючі.

- Гаразд, капітане, - вигукнув Гленарван, - майбутнє належить нам! Ці землі шукатимемо разом.

Гаррі Грант і Гленарван міцно потиснули один одному руки, немов скріплюючи свою обіцянку.

Всім заманулось саме на цьому острівці, в цьому затишному домку, послухати історію потерпілих з “Британії” за довгих два роки відлюддя. Гарі Грант залюбки вдовольнив бажання своїх нових друзів.

- Моя історія, - почав він, - це історія всіх робінзонів, закинутих на незаселений острів, змушених покладатися віднині на самих себе й боронити своє життя від грізних сил природи.

В ніч проти 27 червня 1862 року “Британія”, втративши керування під час шестиденної бурі, розбилась на скелях Марії-Терези. Море лютувало, врятуватися було неможливо, і вся моя нещасна команда загинула. Тільки два матроси - Боб Лірс і Джо Белл - та я спромоглись, після багатьох марних спроб, дістатися врешті до берега.

Земля, що дала нам притулок, як виявилось, усього-но пустельний острівець дві милі завширшки й п’ять завдовжки, де росло близько тридцяти дерев та було кілька невеликих лук і єдине джерело з чистою свіжою водою, яке на щастя ніколи не висихало. Опинившись сам з двома своїми матросами в цьому відлюдному куточку земної кулі, я не занепав духом, а приготувався до впертої боротьби. Боб і Джо, мої вірні товариші в нещасті, енергійно мені допомагали.

Як і Робінзон Даніела Дефо - наш ідеальний взірець, - ми почали з того, що позбирали уламки розбитого судна, інструменти, знайшли трохи пороху й зброї, мішок коштовного для нас збіжжя. В перші дні нам було дуже важко, але згодом полювання й риболовля забезпечили нас харчем, бо на острові було без ліку диких кіз, а береги рясніли морськими тваринами. Дедалі наше життя увійшло помалу в певну колію.

За допомогою приладів, врятованих із затонулого судна, я визначив місце острівця й побачив, що він лежить поза морськими шляхами й жодний корабель не зможе нас забрати, хіба трапиться якийсь чудесний випадок. Я мужньо зустрів це випробування долі, а з думки мені не спливали дорогі мої діти, котрих я вже не сподівався будь-коли знову побачити.

Працювали ми завзято. Незабаром ділянку в кілька акрів землі було засіяно зерном з “Британії”. В наш щоденний вжиток увійшли картопля, цикорій, щавель, а потім ще й інші овочі. Ми піймали кількох кізок і досить легко їх приручили, отже, невдовзі мали молоко й масло. З нарду, що росло у висхлих річищах, ми готували досить споживний хліб. Таким чином, наше матеріальне існування вже нас не турбувало.

З уламків “Британії” ми збудували дерев’яний дім, вкритий ретельно просмоленими вітрилами, він навіть в пору дощів давав нам надійний захисток. Тут ми обмірковували свої плани, ділилися заповітними мріями, серед яких найкраща нині здійснилась!

Спочатку я хотів пуститися в море на човні, змайстрованому з викинутих на берег решток “Британії”, але до найближчої землі, тобто архіпелагу Помоту, було тисяча п’ятсот миль. Такого довгого перегону жоден човен не витримає. Я мусив відмовитись од цього плану й відтоді чекав тільки чуда, що єдине могло нас порятувати.

Скільки разів, мої любі діти, піднявшись на прибережні скелі, ми виглядали кораблі в відкритому морі! Але за весь час нашого заслання лише двічі або тричі на обрії забовваніли вітрила й зараз же зникли. Так минуло два з половиною роки. Ми вже втратили всі надії, але не вдавалися в розпач.

Та ось учора з вершечка найвищої скелі острова я раптом запримітив на заході легесенький димок. Він дедалі більшав. Згодом я вже міг розгледіти судно. Здавалось, воно прямує до нас. Та чи ж зупиниться воно біля острівця, де навіть не можна пристати?

О, це був тривожний день! Як тільки серце не розбилося мені в грудях! Мої товариші запалили багаття на одній із вершин Марії-Терези. Настала ніч, але яхта не подала жодного знаку, що нас запримітила. А порятунок був, однак, поруч. Невже нам знову доведеться побачити, як судно зникає вдалині?

Я більше не вагався. Темрява густішала. Судно могло вночі проминути острівець. Я кинувся в море й поплив до яхти. Надія додавала мені наснаги. Я розтинав хвилі з надлюдською силою, і вже до яхти залишалось щось із тридцять брасів, коли судно раптом повернуло від берега. Тоді я став кричати в розпачі, і ці крики почули самі лиш мої діти; отже, то не була слухова омана.

Я повернувся на берег, виснажений, знесилений від хвилювання й втоми. Мої матроси підібрали мене напівмертвого. Ми не знали ночі, жахливішої за цю останню нашу ніч на острові. Ми вже вважали, що нас покинуто тут навіки, коли на світанку я побачив яхту, яка маневрувала під малими парами. Ви спустили на воду човна... нас урятовано... Діти мої, мої любі діти були тут, вони простягали до мене руки!

Гаррі Грант закінчив оповідання, й діти знову палко обіймали його. І тільки тепер капітан дізнався, що своїм визволенням завдячує тому документові, який на восьмий день по аварії судна він поклав у пляшку й звірив примхам океанських хвиль.

Але чого замислився Паганель під час розповіді капітана Гранта? Шановний географ тисячу раз перевертав у думках слова документа. Він пригадував усі три тлумачення, що виявились усі помилкові. Як же цей острів Марія-Тереза було позначено на попсованих морською водою клаптиках паперу? Паганель уже не міг стримуватися. Він схопив Гаррі Гранта за руку.

- Капітане, - вигукнув він, - скажіть же мені кінець кінцем, що ви писали в тому загадковому документі?

Питання вченого викликало загальний інтерес, адже йшлося про розв’язання загадки, над якою вони марно морочилися протягом дев’яти місяців!

- Чи ви пам’ятаєте достоту кожне слово документа? - спитав Паганель.

- Звичайно, - відповів Гаррі Грант, - бо не минало жодного дня, щоб я не пригадував цих слів, на які ми покладали всі наші надії.

- Що ж то були за слова? - поспішно спитав Гленарван. - Кажіть-бо швидше, наше самолюбство дошкульно вражено!

- Я готовий вдовольнити ваше прохання, - відповів Гаррі Грант, - адже ви знаєте, що я, аби збільшити імовірність порятунку, поклав у пляшку три документи, писані трьома різними мовами. Який саме вас цікавить?

- Хіба ж вони не цілком однакові? - вигукнув Паганель.

- Однакові, за винятком одного тільки слова.

- Ну, то прочитайте нам французький документ, - попрохав Гленарван. - Він зберігся найкраще й тому правив за основу наших тлумачень.

Ось він, - мовив Гаррі Грант, - слово в слово:

“ 27 червня 1862 року трищоглове судно “Британія” з Глазго загинуло за тисячу п’ятсот миль від Патагонії, в Південній півкулі. Діставшись до берега, двоє матросів і капітан Грант опинились на острові Табор...”

- Що?! - скрикнув Паганель.

“ Там, - цитував далі Гаррі Грант, - зазнаючи безнастанно жахливих злигоднів, вони кинули цей документ під 153° довготи й 37°11΄ широти. Подайте їм допомогу, бо вони загинуть ”.

Паганель зненацька схопився на ноги; не в силі стримуватися далі, він вигукнув:

- Як це так острів Табор? Адже це острів Марії-Терези!

- Безперечно, пане Паганелю, - відповів Гаррі Грант, - Марія-Тереза - на англійських і німецьких картах, але на французьких - острів Табор.

По цих словах чийсь важкий кулак опустився на плече Паганеля, що аж зігнувся від цього стусана. Істина вимагає сказати, що його завдав майор, уперше зрадивши звичаї пристойності.

- Географ! - голосом, повним глибокої зневаги, кинув Мак-Наббс.

Але Паганель навіть не усвідомив цього дотику майорової руки. Що важив цей удар поруч з ударом, котрого зазнало його самолюбство вченого!

Отож, як дізнався тепер капітан Грант, географ помалу наближався до істини. Він розтлумачив документ, що його майже неможливо було розшифрувати. Патагонія, Австралія, Нова Зеландія по черзі здавались йому безперечним місцем, яке вони розшукували. Слово contin, що його спочатку він вважав за continent (континент), потроху набувало свого справжнього значення - continuellement (безнастанно); indi послідовно розтлумачувалось як indiens (індіанці), indigenes (тубільці) і, нарешті - indigence (злигодні), що й було правильно. Тільки уривок слова abor обманув проникливість географа! Паганель вперто вважав його за основу дієслова aborder (приставати), тоді як він означав власне ім’я, французьку назву острова Табор, котрий став за притулок потерпілим аварію морякам з “Британії”! А втім, цієї помилки важко було уникнути, бо на корабельних картах “Дункана” цей острівець мав назву Марія-Тереза.

- То однаково! - вигукнув Паганель, рвучи на собі волосся. - Я не мав права забувати про цю подвійну назву! Це непростима похибка! Для секретаря Географічного товариства така помилка неприпустима! Я навіки себе знеславив.

- Та не побивайтеся так, пане Паганелю! - намагалась розрадити його Гелена!

- Ні, ні! Я просто осел!