Частина друга 10 страница

Удаваний бій тривав уже близько десяти хвилин, коли воїни раптом зупинились. Зброя випала їм з рук. Після галасу й метушні враз запала глибока тиша. Тубільці застигли нерухомо в різних поставах, наче дійові особи живих картин. Вони немов закам’яніли. Що ж до цього спричинилося? Чому вони заклякли? Невдовзі це з’ясувалось. Саме в ту хвилину над кронами камедних дерев злетіла зграя какаду. Враз повітря сповнилося дзвінким щебетанням і яскравими барвами пташиного пір’я; здавалось, розсипалась летюча райдуга. Сила розмаїтих пташок знялася й спинила бій: війну заступало корисніше для людей полювання.

Один із тубільців, хутко схопивши якесь чудернацьке знаряддя, помальоване червоним, покинув своїх нерухомих товаришів і попрямував між купами дерев та кущами, підкрадаючись до зграї какаду. Він посувався поповзом зовсім безгучно, жоден листочок не шелеснув, жоден камінчик не зсунувся. Здавалось, прослизнула якась тінь.

Підійшовши якомога ближче, дикун нараз метнув свою зброю, котра помчала понад землею на висоті двох футів. Пролетівши так футів із сорок, вона раптом, не торкаючись вемлі, стрімко піднялась сторч футів на сто вгору, збила понад десяток птахів і, накресливши в повітрі правильну дугу, упала біля ніг мисливця. Гленарван і його товариші були просто ошелешені, вони не вірили власним очам.

- Це бумеранг, - пояснив Айртон.

- Бумеранг! - вигукнув Паганель. - Австралійський бумеранг!

І він кинувся піднімати цю чудодійну зброю - подивитися, наче дитина, що там у неї всередині.

Справді, видавалось, ніби бумеранг ховає в собі якийсь механізм або пружину, котра, раптово розпростуючись, змінює його керунок. Але там не було нічого.

Виявилось, що бумеранг - усього-но загнутий шмат міцного дерева з тридцять-сорок цалів завдовжки. Середина його в найширшому місці мала три цалі, обидва кінці - загострені. Один бік увігнутий, на другому, опуклому, виступало два гострих ребра. Це було так просто, як і незрозуміло.

- Так ось який він, славетний бумеранг! - мовив Паганель, уважно роздивляючись цей дивовижний пристрій. - Шматок дерева, та й край. Але чому ж, коли він летить поземно, то здіймається раптом угору, а тоді повертається до того, хто його кинув? Ані вчені, ані мандрівники досі не спромоглися пояснити цю загадку.

- Чи не те саме спостерігаємо ми, коли серсо, кинуте певним способом, повертається до своєї вихідної точки? - спитав Джон Манглс.

- Або, скорше, це схоже на зворотний рух більярдної кулі від удару кия, - додав Гленарван.

- Анітрохи, - відповів Паганель. - В обох випадках зворотний рух обумовлює точка опору: для серсо це земля, для кулі - борт більярда. Але в бумеранга немає точки опору, він не торкається землі, а проте піднімається на чималу височінь.

- Ну а як ви пояснюєте це явище, пане Паганелю? - спитала Гелена.

- Я не пояснюю його, а тільки засвідчую факт. Очевидно, все залежить від того способу, яким кидають бумеранг, і від його особливої форми. А цей спосіб - то вже таємниця австралійців.

- В усякому разі, це надто хитромудра вигадка... для мавп, - додала Гелена, глянувши на майора, котрий похитав головою, як людина, що її ще не зовсім переконали.

Однак час минав, і Гленарван вирішив, що далі затримуватися не слід; він хотів був попросити своїх супутниць увійти до фургона, коли раптом прибіг дикун і збуджено щось вигукнув.

- Ого, вони побачили казуарів! - сказав Айртон.

- Он як! Будуть на них полювати? - спитав Гленарван.

- О, це конче треба подивитися! - вигукнув Паганель. - Видовище, мабуть, дуже цікаве. Можливо, вони знову пустять бумеранг.

- А що ви скажете, Айртоне? - звернувся Гленарван до боцмана.

- Я гадаю, сер, що це триватиме не довго, - відповів той.

Тубільці не гаяли ані хвилини. Адже забити казуарів - для. них справжнісіньке щастя. Племені на декілька днів стане їжі. Тому мисливці вдаються до найхитріших способів, аби захопити таку здобич. Але як без собак і рушниць спроможуться вони наздогнати й забити такого прудкого птаха? Оце й було найцікавіше в тому видовищі, що його зажадав побачити Паганель.

Ему, або казуар, а мовою тубільців “мурек”, вже потроху зникає з австралійських степів. Це великий птах заввишки два з половиною фути, його біле м’ясо нагадує м’ясо індички. Голова в казуара вкрита роговидною лускою, очі брунатні, дзьоб чорний, загнутий донизу: пальці на ногах озброєні міцними кігтями. Крила - справжні цурпалки, літати він не може; пір’я, чи скорше шерсть, дещо темніше на шиї і груднині. Та хоч казуар і не літає, зате він так швидко бігає, що може перегнати й найбаскішого коня. Отож узяти його можна тільки хитрощами, та й самому треба бути надзвичайно хитрим!

На заклик дикуна кільканадцять стрільців одразу розсипалися ланцюжком між синіми квітами індиго, які рясно вкривали мальовничу рівнину. Мандрівники збились купкою на узліссі біля мімозового гайка.

З півдесятка казуарів, сполоханих мисливцями, кинулись врозтіч і відбігли на якусь милю. Тоді головний мисливець племені, розгледівши, де осіли птахи, подав знак товаришам зупинитися. І коли ті простяглись на землі, він витяг із сітки дві майстерно зшитих докупи казуарових шкури і притьмом почепив їх на себе. Піднявши правицю над головою і наслідуючи ходу казуара, котрий шукає поживи, він рушив до пташиної зграї. Часом він зупинявся, вдаючи, що дзьобає зерно; часом збивав ногами порох, і його огортала хмара куряви. Всі ці витівки були дуже вдалі. Приглушене бурчання мисливця так скидалося на казуарів голос, що самі птахи взяли його за справжнє. Та ось дикун опинився серед безтурботної зграї. Раптом злетів угору його дубець - і п’ять казуарів із шістьох упали долі.

Мисливцеві поталанило. Лови закінчилися.

Гленарван, жінки, весь маленький загін попрощалися з тубільцями.

Розділ XVII

СКОТАРІ-МІЛЬЙОНЕРИ

Ніч мандрівники перебули спокійно і 6 січня, о сьомій годині ранку, вирушили далі через неосяжні простори округи Муррей. Вони їхали на схід, і їхні сліди тяглися степом прямо-прямісінько. Двічі вони перетинали стежки, прокладені скватерами, що простували на північ, і ці різні сліди неминуче б переплутались, якби підкови Гленарванового коня не полишали на піску чіткого відбитку трилисника - прикмети Блек-Пойнта.

Рівнину подеколи борознили порослі по берегах букшпаном примхливі річки, частенько зовсім висхлі. Вони брали початок на схилах Буффало-Ренгс, невисокого, але мальовничого тірського пасма, яке хвилястою смугою вирізнялося на видноколі.

Ухвалили дістатися туди до ночі. Айртон погнав биків, і, подолавши за день тридцять п’ять миль, вони дійшли, хоч і добре пристали, до підніжжя гірського кряжа. Під крислатими деревами напнули намета. Спала ніч. Повечеряли швидкома: після важкого перегону мріяли не так про вечерю, як про відпочинок.

Паганелеві випало вартувати першому, й він не лягав. З карабіном за плечима він назирав за табором, проходжуючись туди й сюди, щоб не закуняти. Ніч була безмісячна, але ясна, бо яскраво сяли південні зорі. Вчений розважався, читаючи в неозорій відкритій книзі небозводу, такій цікавій тому, хто її розуміє. Природа спочивала, безгоміння порушував тільки брязкіт заліза на ногах спутаних цепом коней.

Паганель, поринувши в астрономічні роздуми, захопився більше небесними, ніж земними справами, коли раптом якийсь звук, долинувши здалеку, збудив його від мрійливості. Вчений нашорошив вуха і, на превелике своє здивування, розпізнав звуки рояля; дужі акорди гучно лунали, сягаючи аж до нього трепетними хвилями.

“Рояль у пустелі! - мовив сам до себе Паганель. - Такого я не можу збагнути”.

Справді, це було просто неймовірно, і Паганель узяв за ліпше припустити, що то якийсь дивовижний австралійський птах наслідує плейєлівський чи ерарівський рояль, на зразок того, як інші тутешні птахи удають цокання годинника чи шумок точильної машини.

Але в цю мить забринів чистий свіжий голос: до піаніста долучився співець. Паганель слухав, не дозволяючи себе переконати. Проте за хвилину він мусив визнати, що піднесена мелодія, котра так його вразила - арія “Il mio tesoro tanto” з “Дон-Жуана”.

“Хай йому чорт! Хоч які дивовижні австралійські птахи, хоч місцеві папуги - найкращі музики в світі, не можуть же вони проспівати арію з опери Моцарта! ” - палко вигукнув Паганель і прослухав до кінця чудову мелодію геніального майстра. Невимовне було враження від цієї чарівної арії, яка лунала серед ясної австралійської ночі. Чари тривали довго, аж поки голос замовк і тиша знову огорнула все навкруги.

Коли Вільсон прийшов заступити на варті Паганеля, той сидів у глибокій задумі. Але вчений нічого не сказав матросові; він поклав собі розповісти завтра Гленарванові про цю дивну пригоду й пішов до намету спати.

Ранком мандрівників збудив несподіваний собачий гавкіт. Гленарван одразу підхопився. На узліссі перед невеличким гайком стрибали, граючись, двійко чудових пойнтерів у фут заввишки - досконалий взірець англійської породи мисливських собак. Запримітивши людей, що наближались до них, собаки відбігли за дерева й загавкали дужче.

- Напевно, десь поблизу є поселення, - мовив Гленарван, - і там живуть мисливці, бо ж онде - мисливські пси.

Паганель уже розтулив рота, аби розповісти про таємничий спів минулої ночі, коли раптом з-за дерев виїхало двоє верхівців на гарних чистокровних конях-гунтерах. Молоді джентльмени в доладному мисливському вбранні зупинились, угледівши подорожніх, котрі розташувались табором, неначе цигани. Здавалось, вони запитували себе, що означає присутність у цих краях озброєних чужинців, та, уздрівши мандрівниць, які саме виходили з фургона, вони зійшли з коней і, скинувши капелюхи, попрямували до жінок. Гленарван пішов назустріч молодикам і, як годиться зайшлій людині, перший назвав своє прізвище й звання. Ті вклонилися, й старший поміж них сказав:

- Сер, чи не забажають ваші дами, ваші супутники й ви зробити нам честь і відпочити в нашій господі?

- З ким маю за честь говорити? - спитав Гленарван.

- Мішель і Сенді Патерсони, власники господарства Готтем. Ви перебуваєте на землі нашої скотарської станції, і відсіль до будинку якихось чверть милі.

- Дякуємо вам, панове, за люб’язність, але я не хотів би зловживати вашою гостинністю, - почав Гленарван та Мішель Патерсон не дав йому докінчити.

- Сер, - сказав він, - погодившись, ви зробите нам, бідним вигнанцям, величезну приємність, і ми будемо вельми вдячні й щасливі прийняти вас у себе в цій пустелі.

Гленарван уклонився на знак згоди.

- Сер, - звернувся по тому Паганель до Мішеля Патерсона, - чи не візьмете за нескромність з мого боку попитати вас - це ви співали вчора арію божественного Моцарта?

- Так, пане, я співав, і мені акомпанував мій брат Сенді.

- Коли так, прийміть щирі вітання від француза, палкого прихильника музики! - і Паганель простяг руку молодому джентльменові, котру той по-дружньому потиснув.

По тому Мішель Патерсон вивів гостей на дорогу, що тяглась праворуч. Коней доручили Айртонові й матросам. А мандрівники, жваво розмовляючи й милуючись краєвидами, подались пішки до садиби Готтем.

В чудовому маєтку братів Патерсонів панували суворий лад і охайність, властиві англійським паркам. Величезні луки, обнесені сірою огорожею, простягались навкруги, скільки сягало око. Там паслися тисячі биків і мільйони овець. Сила пастухів і ще більше собак стерегли цю рухливу буйну отару. До мекання й ревіння худоби домішувався собачий гавкіт і пронизливе ляскання пастуших батогів.

На сході бавила очі мальовнича смужка акацій і камедних дерев, а над нею гордовито височіла гора Готтем, здіймаючись в небо аж на сім з половиною тисяч футів. Довгі алеї, облямовані вічнозеленими деревами, розбігались навсібіч. Тут і там купчились густі зарості “грестрі”, чагарника заввишки в десять футів, схожого на карликові пальми, але щільно вкритого вузьким довгим листям. Повітря насичували пахощі м’ятнолаврових дерев, котрі в буянні цвіту рясніли гронами білих квітів і лили навколо найніжніші трунки.

До чудових місцевих рослин долучались дерева, завезені сюди з Європи. Уздрівши брусливи, груші, яблуні, смокви, помаранчі й навіть дуби, мандрівники вітали їх радісними вигуками. Якщо вони не надто дивувались, ідучи в затінку рідних їм дерев, то були геть зачудовані, милуючись прегарними, пташками з шовковим пір’ячком, що пурхали у гіллі, й вивільгами, неначе вбраними в золото й чорний оксамит.

Поміж іншими птахами нашим мандрівникам випало вперше побачити менюру - птицю-ліру, що її хвіст нагадує гожою формою музичний інструмент Орфея[79] - ліру. Коли менюра перелітала туди-сюди в заростях деревуватої папороті й зачіпала віття хвостом, здавалось, ось-ось забринять зграйні акорди, котрі давали колись Амфіонові[80] наснагу зводити мури міста Фів. Паганелеві навіть захотілось пограти на цій лірі, наче на справжній.

Однак Гленарван не задовольнився самим милуванням казкових чудес в цьому штучно створеному серед австралійської пустелі оазисі. Він вислухав розповідь молодиків. В Англії, в будь-якому маєтку культурних людей, новоприбулий передусім повідомив би господарів, відкіля він приїхав, куди прямує. Але Мішель і Сенді Патерсони, з почуття витонченої делікатності, визнали за свій обов’язок спочатку ознайомити мандрівників з тими, хто пропонував їм гостинність. Отже вони розповіли свою історію.

То була історія молодих англійців, тямущих і енергійних, котрі вважали, що багатство не звільняє від праці. Мішель і Сенді Патерсони народилися в сім’ї лондонського банкіра. Коли вони дійшли віку, батько сказав синам: “Ось вам мільйони. Вирушайте до будь-якої далекої колонії, засновуйте там велике підприємство, пізнавайте у праці життя. Якщо вам пощастить - дуже добре, коли зазнаєте невдачі - дарма. Не жалкуватимемо за мільйонами, котрі допомогли вам стати людьми”. Юнаки скорились батьковій волі. Вони обрали в Австралії колонію Вікторія, аби саме тут посіяти батьківські банкноти й зібрати врожай. Їм не довелося за цим шкодувати. Наприкінці третього року їхнє господарство вже процвітало.

В провінціях Вікторія, Новому Південному Уельсі й Південній Австралії налічується понад три тисячі “станцій” - великих поселень. Одні належать скотарям-скватерам, що розводять худобу, інші - “сатлерам”, головне заняття яких - хліборобство. Перед прибуттям до Австралії братів Патерсонів найбільше скотарське господарство посідав пан Жамісон. Воно простягалось на сто кілометрів, прилягаючи одним своїм боком, завдовжки кілометрів двадцять п’ять, до річки Пароо, притоки Дарлінгу.

Тепер маєток Патерсонів перевершував його і за розмірами і за своїми виробничими наслідками. Молоді власники були водночас скотарі й хлібороби. Вони керували своїм величезним хазяйством дуже вправно і з великим завзяттям, а це трапляється лише зрідка.

Їхній маєток розкинувся далеко від великих міст, серед пустельних рівнин округи Муррей, між 146°48΄ і 147°, обіймаючи площу завширшки й завдовжки в п’ять льє, котра лежить між Буффало-Ренгс і підніжжям гори Готтем. В двох північних кутах цього велетенського прямокутника здіймаються ліворуч гора Абердеен, праворуч - верховини Гью-Барвен. Не бракувало тут і чарівних звивистих річок, завдяки численним допливам Овенс-Рівер, що вливала на півночі свої води в річище Муррею.

В господарстві успішно розвивались поруч скотарство й хліборобство. На десяти тисячах акрів старанно обробленої землі збирали багаті врожаї тубільних і завезених сюди рослин, а на свіжозелених пасовищах відгодовувалась сила худоби. Тому продукція Готтему на ринках Каслмейна і Мельбурна цінувалась вище, ніж будь-яка інша.

Щойно Мішель і Сенді Патерсони розповіли про останні деталі своєї, господарчої діяльності, -як у кінці казуаринової алеї показався будинок.

Це була чарівна будівля з дерева й цегли, напівсхована між густими емерофілісами. Зграбною формою вона скидалась на швейцарські будиночки-шале, а завішана китайськими ліхтариками веранда, що огинала її навкруг, нагадувала галереї античних споруд. Барвисті полотняні запони на вікнах здавались сплетеними з квітів. Годі й уявити собі щось затишніше, знадливіше для очей і разом з тим вигідніше для житла. На доріжках і в гущині дерев, які купами розкинулись навколо, височіли бронзові канделябри, підносячи вгору чепурні ліхтарі. Коли сутінки густішали, парк освітлювався білим світлом газу від газометра, захованого в альтанці з акацій і деревуватої папороті.

Поблизу ніде не було видно службових приміщень, ані повітки, ані стайні - нічого, що вказувало б на сільськогосподарське виробництво. Всі ці будівлі зведено за чверть милі далі, в глибині невеликої долинки, де виросло справжнє селище - понад двадцять хатин і будиночків. Електричні дроти з’єднували селище з будинком господарів, забезпечуючи моментальне телеграфне сполучення, і їхня затишна оселя, віддалена в такий спосіб від будь-якого шуму, здавалась загубленою серед густих гаїв екзотичних рослин.

Казуаринова алея вивела подорожніх до перекинутого над гомінливою річечкою залізного мережаного місточка, який сполучав парк з головним будинком. Назустріч їм вийшов поважний з вигляду управитель. Двері широко розчинились, і гості увійшли до пишних покоїв, що ховалися під цією оболонкою з цегли та квітів.

Розкіш, витвір багатства і художнього смаку повстали перед їхніми очима.

З передпокою, де за прикраси правили добірні речі, належні до верхової їзди й мисливства, двері вели до вітальні, просторої кімнати на п’ять вікон. Тут стояв рояль з старовинними й новітніми партитурами на ньому, мольберти з незакінченими полотнами, цоколі з мармуровими статуями, по стінах висіло кілька картин фламандських майстрів поруч з вишитими на гобеленах міфологічними сценами. Ноги тонули в пухнастих, наче м’яка трава, килимах, зі стелі звисала старовинна люстра. Повсюди - коштовні порцелянові вироби, вишукані дрібнички, безліч дорогого непотребу, що якось дивно було бачити в цьому австралійському домі. Тут зібрали все, аби розігнати нудьгу добровільних вигнанців, навернути думку до Європи, до усталених навичок. Здавалось, це вітальня якогось аристократичного палацу в Англії чи Франції.

З вікон, просочуючись крізь тонку тканину, лилося розсіяне світло, пом’якшене ще й затінком, котрий панував на веранді. Леді Гелена підійшла до вікна й зачарувалася краєвидом. Будинок горував над широкою долиною, що простяглась на схід аж до гірських відножин. Ліси й луки, пречудові галявини, примхливо розкинуті тут і там, мальовничі пагорки вдалині - все це створювало картину небаченої краси. З нею не міг зрівнятися жоден куточок на землі, навіть уславлена Райська долина в Телемарку на норвезькому кордоні.

Ця велична панорама, наче посмугована широкими пасмами світла й тіні, щогодини мінялась під вигадливими сонячними променями.

Тим часом Сенді Патерсон дав розпорядження зготувати сніданок, і за чверть години гості сіли до розкішного столу. Страви й вина були бездоганні, але найприємнішим серед цього вишуканого достатку видалась мандрівникам щира гостинність молодих господарів, щасливих приймати й частувати їх у своїй оселі.

Дізнавшись про мету експедиції, брати Патерсони жваво зацікавились Гленарвановими розшуками. Їхні слова зміцнили сподівання дітей капітана Гранта.

- Певне, - сказав Мішель, - капітан Грант потрапив у полон, бо ж його не бачили ніде на узбережжі. Знайдений документ свідчить, що капітан точно знав, де він перебуває, і, звичайно, добрався б до якоїсь англійської колонії, якби в ту хвилину, коли він ступив на землю, його не схопили дикуни.

- Саме так скоїлось з його боцманом Айртоном, - сказав Джон Манглс.

- А ви не чули будь-коли, - звернулась до господарів Гелена, - про загибель “Британії”?

- Ніколи, пані, - відповів Мішель.

- А як, на вашу думку, могли поводитися австралійці з капітаном Грантом, своїм полоненим?

- Австралійці не жорстокі, пані, - відповів Мішель Патерсон, - і міс Грант немає чого турбуватися. Маємо багато прикладів, що свідчать про лагідність їхньої вдачі. Багатьом європейцям доводилось довго жити поміж дикунів, і вони ніколи не скаржились на грубість австралійців.

- Наприклад, Кінг, - сказав Паганель, - єдиний, хто залишився живий поміж учасників експедиції Берка.

- Не тільки цей хоробрий дослідник, - зауважив Сенді Петерсон, - але також і англійський солдат, на ймення Баклі, котрий втік у 1803 році з Порт-Філіппа, ставши дезертиром, але потрапив до тубільців і прожив з ними аж тридцять три роки.

- А нещодавно “Австралійська газета” повідомляла, - додав Мішель Патерсон, - що якийсь Моріл повернувся на батьківщину після шістнадцятилітнього полону. Його доля схожа на долю капітана Гранта - він так само одразу після загибелі судна “Перуанка” 1846 року опинився в полоні у тубільців. Отож я гадаю - вам ні в якому разі не слід втрачати надії.

Ці слова вельми потішили мандрівників, бо стверджували те, що казали Паганель і Айртон.

Коли леді Гелена й Мері Грант вийшли з-за столу, чоловіки завели розмову про каторжників-утікачів. Патерсони знали про катастрофу Кемден-Бріджа, але зграя злочинців, яка нишпорила десь поблизу, анітрохи їх не турбувала. Грабіжники зроду не наважаться напасти на маєток, де живе понад сто чоловіків. До того ж навряд чи злочинці забредуть аж у пустелі Муррею, де їм немає ніякого поживку; не ризикуватимуть вони й пробратися до колонії Нового Південного Уельсу, там по всіх дорогах - пильна сторожа. Так думав і Айртон.

Гленарван не зміг одмовити своїм люб’язним господарям і погодився прогостювати цілий день у маєтку. Ці дванадцять годин затримки стали часом приємного відпочинку, а бикам і коням залишилось тільки підживлятися, розкошуючи в просторих зручних стайнях.

Отож питання було погоджено, і господарі запропонували гостям проект денних розваг, на котрий ті охоче пристали.

Опівдні семеро баских коней нетерпляче били копитами об землю перед будинком. Зграбна коляска, запряжена цугом, призначалася для дам. Попереду рушили мисливці; вершники, озброєні чудовими рушницями на полювання, скакали по боках, і зарості сповнились радісним гавканням мисливських собак.

За чотири години кавалькада виїздила геть усі алеї й дороги парку, який не поступався за розмірами перед маленькою німецькою державою, - вона могла б цілком вміститися в його межах. Та коли мешканців жило тут обм.аль, зате баранів кишіло, як мурашні. Дичини ж було сила, ціла армія облавників не спромоглась би нагнати її більше під постріли мисливців. Тому вони й лунали безперестанку, полохаючи мирних мешканців лук і лісів. Малий Роберт, котрий полював поруч з Мак-Наббсом, такого утинав, що всі аж дивом дивувались. Відважний хлопчина, невважаючи на сестрині вмовляння, мчав попереду всіх і стріляв перший. Та Джон Манглс узявся назирати його, і Мері Грант заспокоїлась.

Забили декілька місцевих тварин, яких навіть Паганель знав тільки за назвою. Поміж них трапилися вомбат і бандикут.

Вомбат, що риє собі лігво, мов борсук, проте травоїдна тварина, завбільшки з великого барана; його м’ясо дуже смачне. Бандикут - звір з породи сумчастих, хитрющий, мов європейський лис, зугарний ще й повчити його, як чинити бешкет в курниках. Це створіння завдовжки півтора метра, досить бридке на вигляд, підстрелив Паганель і, з мисливської пихи, оголосив чарівним.

Роберт, поміж іншої добрячої звірини, спритно забив схожу на лисичку волохатохвосту істоту з чорним у білі плями хутром, не гіршим, ніж у куниці, і пару двоутробок, що ховалися в гущавині.

Але серед усіх славних мисливських перемог найзахватніше було, безперечно, полювання на кенгуру. Десь о четвертій пополудні собаки сполохнули цілий табунець цих цікавих своєрідних тварин. Малеча миттю позалазила в материні сумки, і вся зграя, вишикувавшись низкою, помчала геть. Величезні стрибки кенгуру - справжня дивоглядь: задні лапи в них удвоє довші за передні і розтягуються, наче пружина.

На чолі табунця стрибав старий ватажок-самець у п’ять футів заввишки, чудовий взірець велетня-кенгуру.

Гнали кенгуру чотири або й п’ять миль. Вони невтомно бігли усе вперед, а собаки боялись до них наблизитися, страхаючись дужих лап кенгуру з гострими пазурами. Нарешті вкрай знебулі тварини зупинились, і ватажок, притулившись до стовбура якогось дерева, приготувався захищатися. Один пойнтер, розігнавшись, наскочив на нього, але тої ж миті бідолашний пес злетів у повітря й впав на землю з розпоротим черевом. Видно, й усім собакам було не до снаги подолати могутніх тварин. Доводилось пускати в діло рушниці - лише кулі могли їх звалити.

В цю хвилину Роберт мало не став жертвою своєї необачності. Щоб краще поцілити, він необережно наблизився до кенгуру, і той кинувся на нього дужим стрибком. Роберт упав, розітнувся крик. Мері Грант, що сиділа в колясці, заціпеніла з жаху; не в силі вимовити ані слова, вона простягла руки до брата. Жодний мисливець не наважувався взятися за рушницю, аби не влучити в хлопчика. Та раптом Джон Манглс, вихопивши свого мисливського ножа, кинувся, ризикуючи життям, на кенгуру і вразив його у самісіньке серце. Кенгуру звалився, Роберт підвівся цілий-цілісінький. За мить він був уже в обіймах сестри.

- Дякую, містере Джоне, дякую, - сказала Мері Грант, простягаючи руку молодому капітанові.

- Я відповідав за нього, - мовив той, потискуючи тремтливі пальці дівчини.

Цією пригодою завершилось полювання. Кенгуру кинулися врозтіч після загибелі свого ватажка, тушу котрого забрали до маєтку. Повернулися о шостій. На мисливців чекав розкішний обід. Найбільш припав усім до вподоби бульйон з хвоста кенгуру, виготовлений за тубільними рецептами.

Після морозива й шербету гості перейшли до вітальні. Вечір присвятили музиці. Леді Гелена, прекрасна піаністка, запропонувала акомпанувати молодим господарям, і ті з тонким артистичним почуттям виконали уривки з найновіших музикальних творів Гуно, Віктора Массе, Фелісьєна Давида й навіть незбагненного генія Ріхарда Вагнера.

Об одинадцятій годині подали чай, сервірувавши його з властивою англійцям вишуканістю. Але Паганель зажадав поласувати австралійським чаєм, і йому принесли темну, немов чорнило, рідину. За місцевим способом, півфунта чаю варять у літрі води протягом чотирьох годин. Паганель хоч і кривився, проте виголосив, що напій - пречудовий.

Опівночі гостей відвели до вигідних прохолодних покоїв, і легкі сни продовжили приємні враження цього дня.

Уранці, на зорі, вони попрощались з молодими господарями й, щиро подякувавши їм, узяли обіцянку відвідати у Європі замок Малькольм. По тому фургон вирушив, обігнув підніжжя гори Готтем, і невдовзі затишна оселя зникла з очей мандрівників, немов бистроплинне видіння. Ще близько п’яти миль вони їхали землями Патерсонів, і тільки о дев’ятій годині проминули останню огорожу й попрямували в глиб відлюдної, майже необслідуваної області провінції Вікторія.

Розділ XVIII

АВСТРАЛІЙСЬКІ АЛЬПИ

Величезний бар’єр перетинав шлях на південний схід. Це був ланцюг Австралійських Альп, могутній мур, що його хвилястий гребінь простягався на тисячу п’ятсот миль і ставав на заваді хмарам, підносячись на чотири тисячі футів.

Небо насупилось, і сонячне проміння ледь пробивалось крізь шар згущених випарів. Отже спека не турбувала мандрівників, проте через чималу нерівність ґрунту їхати було важко. Степ дедалі рясніше здіймався горбками. Тут і там попадались узгірки, порослі зеленими камедними деревцями. За ними виднілись чітко окреслені узвишшя - перші відноги Альп. Дорога безперервно йшла вгору, це відчувалося передовсім з ходи биків. Вони голосно пихкали, м’язи в них на ногах так напружувались, що здавалось, ось-ось луснуть, ярмо раз у раз рипіло під вагою фургона. Він тріщав од несподіваних поштовхів. Айртон, хоч який був спритний, не завжди міг їх уникнути. Мандрівниці сприймали все це спокійно й весело.

Джон Манглс з двома матросами їхали попереду в кількох сотнях кроків, обстежуючи дорогу. Вони вишукували найзручніші проходи або скорше фарватери, бо фургон рухався поміж цими горбами, наче корабель у бурхливому морі серед рифів. Завдання нелегке, часом ще й небезпечне. Подеколи Вільсонові доводилось сокирою прокладати шлях крізь зарості чагарника. Глинистий вологий ґрунт тікав з-під ніг.

Дорога подовжувалася через численні обминки непереборних перешкод: гранітних скель, глибоких ярів, непевния лагун. Тому до вечора просунулись лише на півградуса довготи. Заночували біля обніжжя Альп на березі річечки Кобонгра, край долинки, порослої високими кущами, що звеселяли око ясно-червоним листячком.

- Нелегко нам буде подолати ці гори, - мовив Гленарван, дивлячись на обриси гірського пасма, які розпливались у вечорових сутінках. - Альпи! Сама ця назва змушує замислитись.

- Не треба брати все на віру, мій любий Гленарване, - озвався Паганель. - Не уявляйте собі, що ви маєте перетинати всю Швейцарію. В Австралії є Піренеї, Альпи, Голубі гори, як в Європі і Америці, але все в мініатюрі. Це доводить тільки вбогість вигадки в наших- географів і обмеженість словника власних назв.

- Отже, ці Австралійські Альпи... - почала Гелена.

- Цяцькові гори, - підхопив Паганель, - ми й незчуємось, як перейдемо їх.

- Кажіть лише за себе, - мовив майор. - Тільки неуважна людина може перехопитися через гірський кряж і не помітити цього.

- Неуважна! - вигукнув Паганель. - Ні, я вже більше не такий! Хай посвідчать наші дами. Хіба ж я, відтоді як ступив на цей суходіл, не додержую своєї обіцянки? Хоч раз в чомусь завинив? Хоч раз мені трапилось схибити?

- Ні, пане Паганелю, - сказала Мері Грант. - Тепер ви найдосконаліший з усіх людей.

- Навіть занадто досконалий, - докинула сміючись Гелена. - Ваша неуважність дуже вам пасувала.