Частина перша 6 страница

Відважні мандрівники, хоч як напружували свої сили, проте знемагали. Гленарван бачив - його супутники вкрай виснажені, і шкодував, що завів їх так далеко. Малий Роберт стійко опирався втомі, але йти далі було вже йому несила. О третій годині Гленарван зупинився.

- Треба перепочити, - сказав він, усвідомлюючи, що ніхто, крім нього, не зробить такої пропозиції.

- Перепочити? - озвався Паганель. - Але ж тут немає ніякого захистку.

- Однаково це необхідно, хоча б заради Роберта.

- Але ні, сер, - запротестував мужній хлопчина я ще мору йти... не треба зупинятись.

- Тебе понесуть, мій хлопчику, - сказав Паганель, - але ми повинні за всяку ціну дістатись до східного схилу. Можливо, по той бік ми знайдемо якусь халупу. Я гадаю, залишилося йти годин зо дві.

- Усі пристаєте на це? - спитав Гленарван.

- Усі, - була одностайна відповідь.

- А я подбаю за хлопчика, - додав Мюльреді.

І загін знову рушив на схід. Це жахливе сходження тривало ще дві години. Треба було добратися до самісінької вершини. Розрідженість повітря викликала болісну ядуху, відому під назвою “пуна”. Ясна кривавилися; через нестачу кисню доводилось частіше дихати, хапаючи повітря, і це виснажувало; відбитки сонячного проміння на сліпучо-білому снігу різали очі. Хоч яку силу волі мали ці сміливці, проте настала година, коли й найдужчі ослабли, і запаморочення голови, це жахливе лихо високогір’я, підтяло їхні не тільки фізичні, але й моральні сили. Така боротьба не минає безкарно. Дедалі частіше то один, то другий падав і, не маючи сили підвестися, плазував далі на колінах. Було очевидно - цілковите виснаження незабаром покладе край цьому нескінченному сходженню, і Гленарван з жахом думав про безмежні сніжні простори, про крижаний холод, що панував навколо, про густі сутінки, що вже огортали самітні вершини, і про той притулок на ніч, якого їм бракувало, коли раптом майор зупинив його й своїм спокійним голосом мовив:

- Хатина.

Розділ XIII

СПУСК ІЗ КОРДІЛЬЄР

Будь-хто інший, окрім Мак-Наббса, сто разів пройшов би повз цю хатину, навколо неї і навіть над нею, не догадуючись про її існування. Схована під величезними сніжними кучугурами, вона губилась між сусідніми скелями. Довелось її відкопувати. Після наполегливої півгодинної праці Вільсон і Мюльреді розчистили вхід до “касучі”, і мандрівники поквапно забралися всередину.

Цю касучу індіанці збудували з “адоба” - цегли, обпаленої на сонці. Вона мала форму куба у дванадцять футів заввишки і стриміла на вершечку базальтової скелі. Кам’яні сходи вели до війстя - єдиного отвору в касучі - і хоч яке вузьке воно було, вітер, сніг і град все ж потрапляли всередину, коли в горах лютували сніжні урагани.

В касучі могли вільно розміститися десятеро, і якщо в період дощів крізь її стіни просочувалось чимало вологи, то нині вони сяк-так захищали від дошкульного холоду: термометр показував десять градусів нижче нуля. До того ж у зведеній абияк з цегли незграбній кабиці, що мала, проте, димар, можна було розпалити багаття й успішно боротися проти холоднечі.

- Ось і притулок, - мовив Гленарван, - хоч і не зовсім зручний, але цілком пристойний.

- Та що там, - заперечив Паганель, - це ж справжній палац! Бракує тільки варти й придворних. Нам буде тут чудово.

- Надто коли на черені палахкотітиме добрячий вогонь, - озвався Том Остін, - бо ми не лише голодні, але й холодні; як на мене, то я більше зрадів би оберемкові хмизу, аніж здоровому шмату дичини.

- Ну що ж, Томе, - мовив Паганель, - доведеться подбати про паливо.

- Паливо на вершині Кордільєр! - вигукнув Мюльреді, недовірливо похитуючи головою.

- В цій касучі склали кабицю, отже, напевно, десь поблизу є паливо, - зауважив майор.

- Наш друг Мак-Наббс має рацію, - сказав Гленарван, - готуйте все до вечері, а я піду попрацюю за дроворуба.

- Ми з Вільсоном підемо разом з вами, - мовив Паганель.

- Якщо я можу вам знадобитися... - почав Роберт, підводячись з місця.

- Ні, відпочивай, мій славний хлопчику, - зупинив його Гленарван. - Бачу, ти зовсім змужнієш вже тоді, коли твої однолітки ще залишатимуться дітьми.

Гленарван, Паганель і Вільсон вийшли з касучі. Була шоста година вечора. Хоч навкруг залягло цілковите безвітря, проте мороз дошкульно покусував. Небесна блакить уже похмурніла. Сонце стояло на вечірньому прузі, кидаючи останні промені на гостроверхі шпилі Андських гір. Паганель захопив з собою барометр і, глянувши на нього, пересвідчився, що стовпчик живого срібла показує 0, 495 міліметра. Таке барометричне зниження відповідало висоті в одинадцять тисяч сімсот футів, отже, ця частина Кордільєр нижча від Монблану усього на дев’ятсот десять метрів. Якби в цих горах існували такі труднощі, на котрі наражаються раз у раз мандрівники, сходячи на швейцарський велетень, якби проти них повстали урагани й сніжні буревії, ніхто не спромігся б здолати могутній гірський кряж Нового Світу.

Гленарван і Паганель, видершись на порфіровий стрімчак, уважно оглянули обрій. Вони були на самісінькій вершині Кордільєр, відкіль око осягало просторінь у сорок квадратових миль. На сході гірські узбіччя похило знижувались, цими спадистими укосами пеони могли легко збігати униз протягом сотень туазів. Вдалині подовжисті кряжі каміння й нагромадження валунів, занесених сюди зсувами льодовиків, утворили широченну смугу морен. Далеко внизу долина ріки Колорадо вже тонула в пітьмі. Сонце сідало, обриси гірських схилів, уступів, шпилів і скелястих круч, освітлені останнім промінням, поволі втрачали чіткість, затьмарювались, і нарешті густа темрява оповила все східне узгір’я Кордільєр.

На заході сонячне проміння ще освітлювало відноги гірського пасма, на які спиралась бічна поверхня західного схилу. Видиво скель і льодовиків, що яскріли й купались у сяйві денного світла, просто засліплювало. Хвиляста лінія верховин, які низкою простяглись на північ і непомітно стирались в далечині, здавалось, тремтіла, немов накреслена невмілою рукою: око губилось в цих хистких обрисах. На півдні, навпаки, розгорталась розкішна картина, що набирала в нічних сутінках дедалі величнішого вигляду. Зупинившись на дикій долині Торбідо, погляд сягав до розверстого кратера Антуко, який вивишався на дві милі над нею. Вулкан ревів, наче страховище, наче біблійний Левіафан[31], і вивергав гарячі клуби диму разом із струмами кіптявого полум’я. Бескеття, що півколом оточувало вулкан, здавалось, палало; град розпеченого каміння, водограї лави, змішуючись з хмарами червонястих випарів, вогняними стовпами здіймались угору. Величезний струмінь світла, який зростав з хвилини на хвилину, і сліпуча заграва дедалі ширше захоплювали безмежний обрій, і сонце в блідих меркнучих променях поволі зникало за темним видноколом, немов згасле світило.

Паганель і Гленарван, що назвалися дроворубами, раптом відчули себе художниками і, мабуть, ще довго захоплено споглядали б чудесне видовище боротьби між вогнем земним і вогнем небесним, та поміркованіший Вільсон повернув їх до дійсності. Дерева справді ніде не було, але, на щастя, скелясті схили були вкриті сухим миршавим лишайником; його набрали доволі, а також і коріння рослини “ларетта”, що теж сяк-так може горіти. Дорогоцінне паливо принесли до касучі; усі з’юрмились біля вогнища. Розпалити вогонь було нелегко, ще важче - його підтримувати. В розрідженому повітрі не вистачало кисню для горіння, - так принаймні пояснив майор.

- Зате, - додав він, - вода кипітиме тут, не потребуючи ста градусів, і ті, хто полюбляють каву, котра кипить при цій температурі, змушені будуть поступитися своїми уподобаннями, бо на цій височині кава закипить до дев’яноста градусів.

Мак-Наббс не помилився: коли вода закипіла в казанку, занурений туди термометр показав лише вісімдесять сім градусів. Кожний з насолодою випив гарячої, запашної кави; але в’ялене м’ясо видалося дещо вбогою стравою, що навело Паганеля на міркування слушні, але марні.

- Слід признатися, - мовив він, - що шматок смаженої лами аж ніяк не був би зайвий! Кажуть, ніби ця тварина заступає бика й барана, і я хотів би знати, чи заступає вона також і печеню.

- Як? - здивувався майор. - Ви незадоволені з нашої вечері, Паганелю?

- Я у захваті, шановний майоре, але, признаюсь, трохи смаженої дичини дуже придалося б.

- Ви страшенний ласун, - сказав Мак-Наббс.

- Згоден, але що б ви там не казали, майоре, присягаюся - ви не погребували б добрячим біфштексом!

- Можливо, - відповів майор.

- І коли б вас оце попросили трохи пополювати, то ви напевно пішли б, незважаючи на холод і нічну годину!

- Звичайно, і якщо ви бажаєте...

Товариші Мак-Наббса не встигли ані подякувати йому за люб’язність, ані зупинити його, як раптом здалеку почулося глухе виття. Воно не вщухало. Це був голос не окремих тварин, а цілого табуна, що швидко наближався. Географ висловив здогад: провидіння, давши захисток, напевне, хоче подарувати їм ще й вечерю. Але Гленарван зауважив, що чотириногі в Кордільєрах на таку височину не заходять.

- Що ж воно таке? - спитав Том Остін. - Чуєте, шум ближчає!

- Може, це лавина? - мовив Мюльреді.

- Та ні! Це справжнісіньке звіряче виття, - відповів Паганель.

- Побачимо, - сказав Гленарван.

- І побачимо так, як це роблять мисливці, - додав майор, беручи карабіна.

Всі повибігали з касучі. Вже запала ніч, темна й зоряна. Місяць ще не вийшов з-за обрію. На півночі й сході гірські вершини розпливались в пітьмі, й око могло розгледіти тільки фантастичні обриси найближчих скель. Виття - виття переляканих тварин - подужчало. Воно долинало з тої частини Кордільєр, яка тонула в темряві. Що там відбувалось? Зненацька показалася шалена навала, навала живих істот, знавіснілих від жаху. Здавалося, усе плоскогір’я заворушилось. Мчало кілька сотень, а може, й тисяч тварин і, незважаючи на розріджене повітря, здіймало оглушливий шум. Були це дикі звірі з пампи чи табуни гірських тварин - лами й вігоні? Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси ледь устигли кинутись на землю, як цей живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, котрий чудово бачив уночі й залишився стояти, щоб краще все роздивитися, вмить було збито з ніг.

У цю хвилину пролунав постріл. Майор пальнув з рушниці навмання. Йому здалось, наче одна тварина впала за кілька кроків од нього, в той час як увесь табун у нестямному пориві, ще дужче виючи, уже летів по схилах, освітлених загравою вулкана.

- Нарешті я їх знайшов, - почувся чийсь голос.

Це був голос Паганеля.

- Кого це “їх”? - спитав Гленарван.

- Та мої окуляри, чорти його батька! Добре, що лишень окуляри згубив у такому шарварку!

- Вас не поранено?

- Ні, мене тільки трохи потовкли. Але хто?

- Ось хто, - мовив майор, тягнучи за собою забитого звіра.

Усі поспішили до касучі й там, при світлі вогнища, стали розглядати Мак-Наббсову здобич.

Це була дуже гарна тварина, схожа на маленького верблюда, тільки без горба; вона мала вузьку голову, струнке тіло, довгі тендітні ноги, тонку ясно-кофейного кольору шерсть з білими плямами на череві. Паганель, ледве глянувши на неї, скрикнув:

- Це гуанако!

- Що воно таке - гуанако? - спитав Гленарван.

- Тварина, що її м’ясо придатне для їжі, - пояснив Паганель.

- І смачне?

- Надзвичайно. Їжа, гідна олімпійських богів! Я знав - ми матимемо до вечері свіже м’ясо. І яке м’ясо! А хто оббілує тушку?

- Я, - сказав Вільсон.

- Гаразд, а я беруся приготувати печеню.

- То виходить, ви й кухар, пане Паганелю? - спитав Роберт.

- Авжеж, мій хлопчику, я ж бо француз! Кожен француз обов’язково трошки кухар.

Небавом Паганель розклав скибки дичини на розпеченому вугіллі вогнища, де згоріло коріння ларетти. За десять хвилин він подав товаришам принадне з вигляду підсмажене м’ясо - “філе гуанако”. Ніхто не став маніритися, всі накинулися на частування, наміряючись строщити його вмить.

Та ледь вони закуштували печені, як, на превеликий подив географа, скривились, одностайне “фе! ” вихопилось з усіх уст.

- Яке огидне! - сказав один.

- Його не можна їсти! - додав інший.

Бідоласі вченому довелося самому пересвідчитися, що його печеня не придатна для вжитку навіть голодним. Товариші почали жартувати, підсміюючись над “їжею богів”, обіцяною Паганелем. Вчений спокійно сприймав ці жарти: він сушив собі голову, дошукуючись причини, чому ніжне, справді смачне м’ясо гуанако раптом обернулось у його руках на бридке. Та ось у нього майнула здогадка.

- Я знаю! - вигукнув він. - Я вже знаю, хай йому чорт, я згадав!

- Може, це м’ясо надто довго стигло? - спитав спокійно Мак-Наббс.

- Ні, уїдливий майоре, воно надто довго бігло. І як я міг про це забути!

- Що ви хочете сказати, пане Паганелю? - спитав Том Остін.

- А те, що м’ясо гуанако добре тільки тоді, якщо тварину вбито під час відпочинку, коли ж її довго полюють, коли їй доводиться чимало пробігти, її м’ясо робиться овечім непоживне. Покуштувавши печеню, я можу твердити - ця тварина, як і весь табун, прибігла здалеку.

- Ви певні, що це саме так? - спитав Глеварван.

- Цілком певен.

- Але що, яке явище природи могло так налякати їх і гнати геть в таку пору, коли вони мали спокійно спати по своїх лігвах?

- На це, любий Гленарване, я не можу вам відповісти. Послухайте мене, лягаймо краще спати і не будемо дошукуватися глибших причин. Щодо мене, я аж вмираю, так хочу спати. Як, майоре, будемо спати?

- Будемо спати, Паганелю!

Підкинувши на ніч палива у вогнище, кожний загорнувся у своє пончо, і небавом у касучі залунало різнотонне й багатоголосе хропіння, в якому вирізнявся бас уче-ного-географа, що підпирав цю зграйну симфонію.

Не спав лише Гленарван. Він дуже втомився, але якась невиразна тривога не давала йому склепити очі. Мимоволі навертався на думку табун переляканих тварин, які мчали в одному напрямі, гнані незрозумілим жахом, їх не могли переслідувати хижі звірі. На цій височині хижаків майже нема, а мисливців - і поготів. Що ж так налякало тварин, що поривало їх безтямно бігти до прірв Антуко? Гленарван передчував близьку небезпеку.

Однак його думки потроху прибрали іншого напрямку, й тривогу заступила надія. Він уявляв собі, як завтра вони зійдуть з Андів у долину. Власне, там і мають початися справжні розшуки, і, можливо, вони будуть не марні. Він думав про капітана Гранта й двох матросів, що звільняться від жорстокої неволі. Ці образи швидко пробігали в його уяві, та раз у раз його відволікало то потріскування вогню, то іскринка, що коли-не-коли злітала над багаттям, то раптові спалахи полум’я, які освітлювали обличчя поснулих і кидали миготливі тіні на стіни касучі. Далі його знову, ще дужче, охопили тривожні передчуття. Він безроздумно прислухався до таємничих і незрозумілих шерехів довкола.

Раптом його вухо вловило віддалене гуркотіння, глухе й загрозливе, схоже на розкоти грому, проте воно долинало не з неба. Мабуть, то була гроза, що бурхала десь на гірських схилах, на кілька тисяч футів нижче. Щоб пересвідчитись у цьому, Гленарван вийшов із касучі.

Саме сходив місяць. Ніч стояла прозора й тиха. Ані хмаринки на небі, ані клаптя туману в долинах. Де-не-де мигтіли рухливі вогняні відблиски Антуко. Ні грози, ані блискавиць. Безліч зірок мерехтіло високо на небозводі. Однак гуркотіння тривало; здавалось, воно наближувалось і котилось крізь ланцюг Кордільєр. Гленарван повернувся до касучі ще більш занепокоєний, запитуючи себе, який зв’язок існує між цим підземним гуготом і шаленим гоном одурілих гуанако. Чи не спричинилося одне явище до іншого? Він глянув на годинника - друга година ночі. Однак, не бувши певним у тому, що їм загрожує небезпека, він не вбудив своїх вкрай потомлених товаришів, знеможених нездоланним сном, і сам поринув у важку дрімоту, яка тривала кілька годин.

Зненацька страшний гуркіт змусив його зірватися на ноги. То був оглушливий переривчастий шум, схожий на торохтіння сили фургонів з артилерійськими набоями, які котять лунким бруком. Раптом Гленарван відчув, що ґрунт тікає з-під його ніг; касуча захиталась, стіни її розсунулись.

- Тривога! - крикнув він.

Його товариші, що також підхопилися, попадали впереміш, їх одкинуло на крутий схил. Уже розвиднялось, і перед їхніми очима постало страхітливе видовище. Вигляд гір мінявся: вершини немов хто зрізав; гостроверхі шпилі хитались і зникали, наче падали в розверсті під ними прірви. На очах мандрівників відбувалося властиве Кордільєрам явище[32], коли суцільні брили землі завширшки в кілька миль повністю переміщалися й сповзали в долину.

- Землетрус! - вигукнув Паганель.

Так, це був землетрус, стихійне лихо, що раз у раз виникало на горяному Чілійському прикордонні і саме в цій місцевості, де двічі було знищено Копяапо і протягом чотирнадцяти років чотири рази зруйновано Сант-Яго. Тут діє підземний вогонь, а вулкани гірського ланцюга, відносно недавнього походження, що правлять за клапани, недостатні для виходу підземних випарів. Відсіль ці безнастанні струси, відомі під назвою “тремблорес”.

Тим часом величезна брила, на якій ледве тримались, учепившись за кущики лишайника, семеро приголомшених, охоплених жахом людей, котилася вниз із швидкістю експреса, тобто п’ятдесят миль на годину. Неможливо було ні втекти, ані затриматися, ані крикнути. Вони не почули б одне одного через страшне підземне гудіння, гуркіт від обвалів і зіткнення гранітних та базальтових скель, через хмари сніжного пилу, що вихором кружляли навколо них. Брила то сунула вниз без жодних поштовхів і струсів, то починала гойдатись, немов палуба судна в бурхливому морі під час кільової і бічної хитавиці. Вона стрімголов зсувалась вподовж провалля, куди падали уламки скель, видирала з корінням віковічні дерева, стинала, наче велетенська коса, всі виступи східного схилу.

Годі й уявити собі силу такої маси вагою в міліарди тонн, що мчить, набираючи дедалі більшої швидкості, під кутом у п’ятдесят градусів!

Ніхто не міг би обчислити, скільки часу тривало це неймовірне падіння. Ніхто не наважився подумати, в якій безодні воно мало закінчитися. Ніхто не міг сказати, чи всі вони ще тут живі, чи хтось між них уже лежить на. дні прірви. Ледве дихаючи від шаленого карколомного спуску, задубілі від дошкульного крижаного вітру, засліплені сніжною завірюхою, вони майже втрачали свідомість і хапались за каміння, спонукувані лише могутнім інстинктом самозбереження.

Зненацька поштовх надзвичайної сили відірвав людей від рухливої брили. Їх викинуло далеко вперед, і вони покотились униз останніми гірськими уступами. Брила нараз зупинилась.

Протягом кількох хвилин ніхто не ворушився. Нарешті один підвівся, очманілий від падіння, але твердо тримаючись на ногах. Це був майор. Він обтрусив пил, що його засліпив, і обдивився навколо себе. Його товариші, простягтись один побіч одного, лежали кружка, наче дробини, якими випалили з рушниці.

Майор їх перелічив. Усі лежали долі. Не було тільки Роберта Гранта.

Розділ XIV

РЯТІВНИЙ ПОСТРІЛ

На східному боці Кордільєр пологі подовжисті схили непомітно переходили в рівнину, куди раптово скотилась брила з людьми. У цьому новому краї широко розкинулись зелені килими пасовищ, купами здіймались розкішні дерева, а безліч яблунь, висаджених ще за часів завоювання суходолу, утворили справжній ліс, що ряснів золотавими плодами. Здавалось, сюди закинуто куточок щедрої Нормандії, і за будь-яких інших обставин мандрівника глибоко вразив би раптовий перехід од пустелі до оазису, від засніжених вершин до зелених лук, від суворої зими до красного літа.

Ґрунт знову став нерухомий. Землетрус припинився, підземні сили провадили свою руйнівну роботу десь далі, бо ж гірський ланцюг Андів повсякчас у тому чи іншому місці зазнає струсів чи коливань. Але цей землетрус був страхітливий. Обриси гір цілковито відмінились. На тлі голубого неба вимальовувалась зовсім нова панорама гірських верховин, гребенів, шпилів, і провідник пампи марно шукав би на них звичних прикмет.

Починалася чудова днина: сонце, покинувши вологе ложе Атлантичного океану, обливало своїм промінням аргентинські рівнини й купалось уже в хвилях іншого океану. Була восьма година ранку.

Гленарван і його товариші, опритомнівши завдяки піклуванням майора, потроху повертались до життя. Зрештою, їх тільки сильно поглушило. Опинившись по той бік Кор-дільєр, вони могли б лише вітати незвичайний спосіб пересування, що про нього подбала сама природа, якби не зник найслабший поміж них - малий Роберт Грант.

Усі любили цього мужнього хлопчину: і Паганель, який всім серцем прихилився до нього, і майор, попри свою зовнішню байдужість, але найдужче полюбив його Гленарван. Коли він дізнався, що Роберта немає, його охопив страшний розпач. Він уявляв собі, як нещасне хлоп’я на дні якогось провалля марно кличе на порятунок його, свого другого батька.

- Друзі мої, друзі мої, - казав він, ледь стримуючи сльози, - треба його шукати, треба його знайти! Ми не можемо отак його покинути! Ми обшукаємо всі долини, всі урвища, всі провалля! Обв’яжіть мене мотузкою! Я сам спущуся у ці прірви! Я повинен так зробити, чуєте? Я повинен! Може, нам пощастить знайти Роберта живого! Коли ми втратимо сина, як наважимось далі шукати батька? Чи ж маємо ми право рятувати каштана Гранта коштом життя його дитини?

Товариші слухали мовчки; відчуваючи, що Гленарван прагне прочитати в їхніх очах бодай проблиск надії, вони сиділи похнюпившись.

- Ну, що ж? - казав далі Гленарван. - Ви чули мене! І ви мовчите... Виходить, ви вже ні на що не сподіваєтесь! Ні на що!

Кілька хвилин усі мовчали. Врешті Мак-Наббс спитав:

- Хто з вас пам’ятає, коли саме Роберт зник?

Жодної відповіді.

- Тоді, - вів далі майор, скажіть принаймні, біля кого був хлопчик під час спуску з Кордільєр?

- Біля мене, - мовив Вільсон.

- І доки ти бачив його біля себе? Спробуй пригадати. Кажи!

- Ось що я пам’ятаю, - відповів Вільсон. - Роберт ще лежав поруч мене, учепившись рукою за кущик лишайника, щонайменше за дві хвилини до того, як брилу струснуло й вона стала.

- За дві хвилини! Постарайся пригадати гаразд, Вільсоне, хвилини могли здатися тобі дуже довгими. Чи не помиляєшся ти?

- Ні; гадаю, що не помиляюсь. Саме так... щонайменше за дві хвилини!

- Так. А де був Роберт, праворуч чи ліворуч од тебе? - запитав далі Мак-Наббс.

- Ліворуч. Я пам’ятаю, його пончо стьобало мене в обличчя.

- А ти сам був з якого боку від нас?

- Теж із лівого.

- Отже, Роберт міг зірватися тільки з цього боку, - мовив майор, повертаючись лицем до гір і вказуючи праворуч. - Додам, що, зважаючи на час зникнення хлопчика, він міг упасти лише в частині гори, яка здіймається вище двох тисяч футів над її основою. Там і слід його шукати, там ми його й знайдемо.

Ніхто не додав ані слова. Шестеро чоловіків, видершись на узгір’я, розійшлися по схилах Кордільєр на різній височині й почали розшуки. Дотримуючись весь час лівої сторони від лінії спуску, вони оглядали найменші тріщини, сходили на дно проваль, інколи геть захаращених уламками гірських порід, і вибирались відтіль у роздертій на шмаття одежі, зі скривавленими руками й ногами. Протягом багатьох годин весь цей район Кордільєр, за винятком кількох неприступних плато, було ретельно обслідувано, і ніхто з цих мужніх людей не подумав про відпочинок. Але розшуки були марні. Роберт знайшов серед гір не тільки смерть, але й могилу, що навічно сховала його під надгробком - якоюсь велетенською скелею.

Близько години всі знову зійшлися в долині, пригнічені й знеможені до краю. Гострий біль краяв Гленарванове серце. Він насилу говорив, з його вуст зривалися одні й ті самі слова:

- Я не піду звідціль! Не піду!

Всі розуміли це завзяття, що перетворилось на невідчепну ідею, і кожен поважав Гленарванові почуття.

- Почекаємо, - мовив Паганель до майора й Тома Остіна. - Відпочинемо трохи, поновимо сили. Нам це необхідно, однаково, чи повернемось ми знову до розшуків, чи підемо далі.

- Гаразд, - відповів Мак-Наббс, - залишимось тут, скоро цього хоче Едвард. Він сподівається. Але на що він сподівається?

- Бозна, - сказав Том Остін.

- Сердечний Роберт, - зітхнув Паганель, витираючи сльози.

В долині тут і там виднілися гайки. Майор вибрав купу ріжкових дерев, і подорожні розкинули під ними тимчасовий табір. Кілька ковдр, зброя, трохи сушеного м’яса й сиру - ось усе, що залишилося, в мандрівників. У річці, яка струміла неподалік, набрали води, ще каламутної після землетрусу. Мюльреді розклав багаття й згодом запропонував Гленарванові гарячий підкріпний напій. Але той відмовився пити, він лежав нерухомо, тяжко пригнічений, на розстеленому долі пончо.

Так минув день. Настала ніч, прозора й тиха, як і попередня. Всі полягали спати, але заснути ніхто не міг, і Гленарван знову подався в гори. Він блукав по гірських схилах, весь час дослухався, сподіваючись, що до нього долине дитячий поклик. Він зійшов високо, заглибився в гори, сам-один, припадаючи вухом до землі, притишуючи биття свого серця, він кликав хлопчика голосом, в якому бринів розпач.

Цілісіньку ніч блукав Гленарван серед гір. То Паганель, то майор ішли назирці за ним, готові щохвилини підтримати його на слизьких гребенях, на краю провалля, куди заводила його даремна необачність. Але й ці останні зусилля були марні; на його сто разів повторюваний поклик: “Роберте! Роберте! ” відповідали самі лише гори, відлунюючи раз у раз скорботне ім’я.

Зайнявся день. Товаришам Гленарвана довелось шукати його на далеких плоскогір’ях і силоміць одвести до табору. Гленарван був у невимовному розпачі. Хто б наважився сказати йому про те, що час покинути цю роковану долину? Однак запаси харчів дійшли вже краю. Десь поблизу мали бути аргентинські провідники, як то казав погонич мулів, і коні, потрібні для переходу через пампу. Вертати назад набагато важче, ніж іти вперед. До того ж на узбережжі Атлантичного океану, як було домовлено, їх очікував “Дункан”. Все це не дозволяло довше тут затримуватися, і в спільних інтересах треба було вирушати не гаючись.

Мак-Наббс намагався відвернути Гленарванові думки від його горя. Довго він переконував свого друга, але той, здавалося, не чув його й лишень заперечливо хитав головою. Нарешті з його уст прохопилось:

- Вирушати?

- Так, треба вирушати.

- Почекаймо ще годину.

- Гаразд, почекаймо годину, - сказав майор.

Минула година, Гленарван попросив, як найбільшої ласки, почекати ще одну годину. Здавалось, засуджений на страту благає продовжити йому хоч трохи життя. Так тягся час до полудня. Тоді Мак-Наббс, од імені всіх, рішуче зазначив, що треба рушати, що від цього залежить життя його товаришів.

- Так, так, - пробурмотів Гленарван. - Рушаймо!

Але, кажучи це, він не дивився на Мак-Наббса. Він уп’явся очима в чорну цятку високо в небі. Раптом його рука підвелась і застигла нерухомо, немов заціпеніла.

- Он там! Он там! - вигукнув він. - Дивіться! Дивіться!

Всі погляди звернулись туди, куди він так владно вказував. Чорна цятка помітно збільшилась, вже можна було розгледіти птаха, що ширяв у безмежній високості.

- Це кондор, - сказав Паганель.

- Так, кондор, - озвався Гленарван. - Хтозна? Він наближається. Він знижується! Почекаємо...

На що сподівався Гленарван? Чи не схибнувся він з розуму? Що означало його “хтозна”?

Паганель не помилився. Кондор вимальовувався дедалі ясніше. То величний птах, шанований колись інками[33], цар південних Кордільєр. У цих краях він досягає надзвичайних розмірів і такої дивовижної сили, що, бува, кидає у прірви биків. Він нападає на овець, лошат і телят, які блукають полонинами, і, вчепившись кігтями в свою здобич, піднімається з нею на чималу височінь. Часом він шугає вгору на двадцять тисяч футів, тобто на висоту, недосяжну для людини. Відтіль, невидимий і найзіркішим оком, цей володар надхмарних просторів пильно оглядає землю й примічає щонайменші дрібнички, дивуючи вчених-природників гостротою й могутністю свого зору.

Що ж міг запримітити цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?

- Хтозна! - повторював Гленарван, невідривно стежачи очима за хижаком.

Велетенський птах надлітав ближче і ближче, то кружляючи, то падаючи прямовисно униз, мов неживе тіло, кинуте в повітря. Та ось він почав окреслювати широкі кола на висоті приблизно сто туазів над землею. Тепер кондора було чудово видно. Його могутні крила сягали завширшки понад п’ятнадцять футів, він плавно линув у просторі, ледь змахуючи ними, бо великим птахам властива у льоті спокійна велич, в той час як дрібні комашки, щоб утриматися в повітрі, тріпотять крильцями безперестанку.

Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив. Кондор спускався нижче, і вже видно було, що він націлився на невеличке неприступне плато, котре приліпилось на узгір’ї десь за чверть милі. Птах кружляв з головокрутною швидкістю, то випускаючи, то знову ховаючи страхітливі пазури, струшуючи коли-не-коли своїм хрящуватим гребенем.

- Це там! Там! - крикнув Гленарван.

Раптом блискавкою майнула йому в голові страшна здогадка.

- Що, коли Роберт іще живий! - вигукнув Гленарван і скрикнув, жахнувшись: - Стріляйте, друзі! Стріляйте!

Та було вже пізно. Кондор зник за стрімчастими виступами скелі. Збігла секунда, що здалася довгою, як віч-ніеть. Птах показався знову, літ його тепер уповільнився - він очевидно обважнів. Розітнувся зойк жаху: в пазурах кондора гойдалось недвижне тіло, тіло Роберта Гранта. Вчепившись в одежу хлопчика, хижак ширяв у повітрі на висоті близько ста п’ятдесяти футів. Він запримітив мандрівників і, намагаючись якнайшвидше відлетіти зі своєю важкою здобиччю, розтинав повітря дужими помахами крил.