Містобудування та архітектура. Особливості галицької архітек­тури.

Будівлі в містах Київської Русі були, головним чином, одно­поверховими, хоч існували і двох й триповерхові споруди. Житлові будинки та господарчі споруди розташовувалися в глибині садиби, яка від вулиці та сусідніх садиб відгороджувалась парканом. Дав­ньоруська вулиця з двох боків визначалася парканами з ворітьми, але на торгових місцях знаходилися ряди крамниць та майстерень, що виходили на під’їзні шляхи та торгові площі.

Основні вулиці сходилися до міських воріт, інші - до торгової площі або церковних майданів. Система планування міста фор­мувалася з урахуванням ландшафту. Така, наприклад, була первісна забудова «міста Ярослава» та стародавнього Подолу у Києві.

Давньоруське місто поділялось на дві складові частини: міський центр - «дитинець» та «верхнє місто», до складу якого входили укріплена фортеця, «князівський двір», церковне подвір’я, житла дружинників. Наприклад, в Києві між горбами Подолу селилися гончарі, кожум’яки - ближче до Дніпра. У центрі міста, на так зва­ному торжку, стояли князівські палати й Десятинна церква.

Дерев’яні споруди мали два конструктивні типи - фахверкова (каркасна) система, де колоди на певній відстані розташовані вер­тикально, а простір між ними заповнюється дошками та чимось іншим; і зруб - горизонтальне укладання колод у стінах споруд.

За планувальною структурою житла поділялись на три основних групи: однокамерний зруб - основне житлове приміщення; двокамерний зруб, що складався з більшого, наближеного до квадрату, приміщення з піччю, і меншого - сіней; трикамерний зруб, що складався з хати, сіней і кліті, який згодом в Україні називався «дві хати через сіні».

Останні, очевидно, були будинками заможних верств населення, які згадані в писемних джерелах під назвою «хороми». У великих містах князівсько-боярські і купецькі «хороми» мали два і більше поверхи. На верхніх розміщувалися «сіни», які, згідно з описом літописної статті 983 p., становили собою галерею на стовпах, а також «тереми».

Житло бідноти - однокамерні будинки площею до 20 кв. м. На півдні Русі вони зводились, переважно, за допомогою каркасно-стовпової конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно до української хати.

Дерев’яними були і перші церкви в Києві (Св. Іллі, Св. Софії, Св. Василя та інші, ім’я котрих до нас не дійшли).

Широке муроване будівництво на Русі розпочалося в Києві після державного прийняття нею християнства в 988 р. В своєму розвитку монументальна культова архітектура на Русі пройшла кілька етапів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція. Типові риси візантійського стилю чітко простежуються у перших монументальних спорудах: Десятинній церві у Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі у Чернігові (1031 - 1036 pp.).

Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому все яскравіше проступають слов’янські традиції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з’являються риси західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше і рельєфніше виявляються місцеві особливості.

Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи - київ­ська, галицька, переяславська. У перебудованому вигляді із пам’я­ток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146 p.), Василівська (1183 р.) у Києві; Борисоглібський собор (1128 р.) у Чернігові, церква Св. Пантелеймона (1200 р.) у Галичі.

Першою кам’яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві в 989-996 pp. як хрестово-купольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. Князь Володимир дару­вав на її утримання десятину своїх прибутків, тому й назвали її Десятинною.

Стіни церкви зведені з каменю і цегли (плінфи) в системі мі­шаної кладки. В інтер’єрі храму широко використовувалися кам’яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різьблені плити, карнизи. Особливо багато в Десятинній церві мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «мраморяною».

Згідно з літописом, Десятинну церкву будували грецькі майстри. Перший мурований християнський храм мав стати не просто пала­цовою церквою князя Володимира, а першою загальнодержавною християнською святинею, символом перемоги та величі христи­янства на Русі.

З XI ст. в Київській Русі був поширений хрестовобаневий тип храму, який являв собою чітко визначену архітектурну систему спо­руди, в центрі якої в плані знаходився просторовий хрест. На чотири стовпи спираються підпружні арки. Таким чином, утворюється найпростіший чотиристовпний тринефний варіант хрестовобаневого храму. Якщо на заході додавалась ще одна пара стовпів, то утво­рювався шестистовпний варіант храму.

Використовувався і такий тип храмів як купольна базиліка з розвинутою інфраструктурою додаткових об’ємів - додаткових приміщень, об’єднаних у підсумку в єдину споруду, характерний для візантійської архітектури X - XI ст.

Будівельну діяльність великого князя Володимира Святославича продовжували його сини. В 1035 р. князь Мстислав заклав Спаській собор, подібний до Десятинної церкви, у своїй столиці - Чернігові, який являв собою величезну тринефну восьмистовпну споруду, увінчану п’ятьма куполами.

Західна частина собору чітко відділена від центральної. З північ­ного боку до неї прилягає башта зі сходами на хори (верхня на рівні другого поверху галерея). З південного боку згодом, наприкінці ст. прибудували хрещальню у вигляді невеличкого храмику з трьома апсидами. П’ять бань підносяться над основним об’ємом собору. Архітектурні форми собору стримані й урочисті. Фасади розчленовані пілястрами.

Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візан­тійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архітектури. Інтер’єр Спаського собору розписаний фресками, фасади оздоблені орнаментами, викладеними із плінфи.

Риси самобутнього давньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві - найвидатнішій архітектурній спо­руді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «руська митрополія», закладена у 1037 р. Ярославом Мудрим, належить до видатних мистецьких пам’яток стародавності.

За розмірами собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль. На стінах Софійського собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів тощо.

Собор займав центральне місце у плануванні всього «Яросла­вовою міста», будучи його композиційним центром. Храм оточували потужні муровані стіни, що утворювали своєрідний «дитинець».

Сам Софійський собор являв собою п’ятинефний хрестовобаневий храм, оточений з трьох боків двома рядами галерей - двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою з від­критим балконом - «гульбищем». Згодом, у XII ст. над цими гале­реями був надбудований другий поверх.

З заходу до собору прибудовані дві масивні асиметрично постав­лені вежі, широкі та круті сходи, з яких вели на «палаті». В цьому вбачають певний зв’язок з традиціями романської архітектури. Дванадцять бань, пірамідально групуючись біля центральної, за­вершують живописну об’ємну композицію собору, підкреслюють наростання маси до центру.

Крім богослужінь у соборі відбувалися урочисті державні цере­монії, укладалися договори. Тут садили на престол київських князів, здійснювали їх захоронення.

До наших днів збереглися руїни Золотих воріт, що були спо­руджені в 30-х роках XI ст. і являли собою парадну міську браму. Дві паралельні стіни утворювали проїзд шириною 7, 5 м. у зем­ляному валі. Внутрішні стіни розчленовані пілястрами і мають декор у вигляді плоских півциркульних ніш. На другому ярусі знаходилась церква Благовіщеня, прикрашена мозаїками та фрес­ковим розписом, від золоченої покрівлі якої й самі ворота названо «золотими». Тут знаходилась міська сторожа.

Уславленою пам’яткою давньоруського зодчества кінця ХІІ- ХІІІ ст. є П’ятницька церква у Чернігові. Це - невеликий чотиристовпний храм винятково струнких пропорцій з вишуканою і гармонійною композицією. Чотири восьмигранні стовпи утворюють широкий центральний і вузенькі бокові нефи. В товщі західної сті­ни - сходи на хори, а північної та південної - обхідні галереї. Ос­новною конструктивною та композиційною особливістю є уступ­часті склепіння, що перекривають рамена середньохрестя. Інтер’єр справляє велике враження конструкцією ступінчатих арок.

Близькою до київської була архітектура давньої Волині, де муроване будівництво розпочалося у середині XII ст. за князя Ізя- слава Мстиславича. Це - шестистовпний храм в урочищі Федорів- щина (подібний до церкви Пирогощі) та Успенський собор (1160 p.), зберігся у перебудованому вигляді.

Цю прекрасну споруду, просту за конструкцією, але витон­чену і шляхетну, збудовано волинським князем Мстиславом Мсти- славичем. Успенський храм був єпископською резиденцією і уси­пальницею волинських князів.

Собор вибудували як шестистовпний хрестово-купольний од- новерхий храм, який дуже нагадував споруди Києва і Чернігова. З цього погляду Успенський собор у Володимирі становить важливу перехідну ланку між будівництвом чернігівським і галицьким. Ар­хітектурно-художній образ собору величний, незважаючи на під­креслену простоту його форм. Цей собор слугував взірцем для цер­ковного будівництва на Волинських і Галицьких землях.Збереглася у Володимирі-Волинському Васильківська церква, цікава своїм походженням й незвичайною архітектурою. Збудована первісно у формі восьмилистої ротонди, вона згодом була підпертя готськими відпорниками й поширилася прибудовою прямокутного притвору. Про її походження з княжих часів свідчать, крім цент­рального плану, останки романської орнаментики порталів, відомої з будівель Галича.

Оригінальною була архітектура Галича та його околиць, від­мінна від споруд Наддніпрянщини та Волині. Мурування велося з обтесаних брил сірого місцевого дністровського вапняку, що наближує галицьку архітектуру до романської. Простежуються зв’язки з пам’ятками зодчества Угорщини та Малої Польщі. Цей висновок підтверджується наявністю пілястр, груп напівколон, архітектурних поясів і т. ін.

На жаль, архітектурних пам’яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося дуже мало. Відомо про рештки півтора де­сятка монументальних споруд XII - першої половини XIII ст.

До князівського періоду належать і такі шедеври архітектури Га­личини і Волині як білокам’яні храми в Перемишлі (нині - у Поль­щі), церква Св. Пантелеймона в Галичі, Святоіванівський собор в Холмі (нині - у Польщі), Спаський монастир поблизу Самбора.

Найбільшою будівлею у Галичині був Успенський собор, спору­джений 1157 р. Ярославом Осмомислом - головний собор міста. Він був великий (за розмірами - третій храм Київської Русі), оздоблений скульптурними композиціями та різьбленими капітелями, оточений з трьох боків галереями. Будівля була чотиристовпною, одноверхою, тринавною.

Стіни собору були викладені з каменю і облицьовані добре оброб­леними квадратами алебастру й вапняку. Масивний корпус споруди виглядав досить суворо. Стіни прикрашали не тільки пілястри, а й апсиди - висячі на півколонки романського типу з людськими й тваринними масками.

Більшість церков Галича не мають точної дати спорудження. У типологічному плані вони досить різноманітні - чотири та шести- стовпні, однонефні, ротонди. Крім різьблених оздоб виділяються полив’яні плитки з орнаментикою (грифони, квіти, птах), що при­крашали інтер’єр.

Єдина споруда Галицької землі, що збережена частково до нашого часу - це церква Св. Пантелеймона під Галичем (с. Шевченкове), на високому пагорбі над Дністром. Церква датується близько 1200 р. Збереглися три високі апсиди, західний та південний портали. їй властива чотиристовпна центрально-купольна частина і пластичний декор романського стилю. Фрагменти давнього мурування незначні, проте вони дозволяють скласти уявлення про високу майстерність галицьких зодчих того часу.

Отже, в добу Київської Русі і Галицько-Волинського князівства значного розвитку набуває архітектура, зростають масштаби ка­м’яного будівництва, формуються місцеві архітектурні школи, по­чинається відхід від чисто візантійських традицій, виробляється свій оригінальний стиль, народжуються риси, які в подальшому ві­діграють істотну роль в розвитку української архітектури.