Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими






пристрастями і непримиренними бажаннями. Бароковість козацтва ість козацтвапідкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий івідчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибокарелігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволеньдають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. " Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується не зовсімсерйозною, сповненою іскрометного і юмору традицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо. З огляду на iсторiю й культуру ХVI i ХVII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою iдеологiєю свободи, розкутості сил, волі, сутокозацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силампов’язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвихорiєнтирiв, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабомзробленого дiяльнiсть видатних людей, врешті-решт, всього українськогонароду. Українська культураУкраїнська культура — це духовний образ однієї найважливiших епох нашоїiсторiї. Цей час, що вмістив у собi кiлька iсторичних дiб — визвольнуборотьбу, державність, руїну, втрату завоювань i закрiпачення — вкультурному вдношеннi був надзвичаi плiдним. На українських земляхвиросли десятки нових мiст, склалася европейська освiта, нових висотдосягло книгодрукувавяя, з’явилася архiтектура, що не поступаласягармонiйнiстю й пишнiстю свiтовим зразкам, оригiнальне малярство, самобутня музика. Лiтература виробила тi форми i стильовi засоби, на якiмогла спертися українська лiтература нових часiв. В усiх галузях дiяльностi i в усiх сферах життя вiдбулися глибокізрушення й змiни. Шануючи традицiю, українськi дiячi — вiд воїнів таполiтикiв i до митцiв — дивилися на свiт новими очима — i тому в цi часитак багато свiжих, оригiнальних надбань. За пам’ятками культури цихчасiв вiдчувається творець — талановитий i волелюбний народ, наполегливий i неослабний у своему прагненнi творити власний українськийсвiт. Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чималомистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однаккозацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтвазасвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор —п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народномубудівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіхчотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, депростежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані упросторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури.Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого укамені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі та зельці, Ізюмі табагатьох інших містах козацької України. Художній стиль бароко дав можливість найповнішого самовираженняукраїнської людини тієї драматичної і реформаторської доби передусімзавдяки своєму філософському пiдгрунтю, яке в українському варiантiвиявило себе чи не найповніше. Реалістичне світобачення для бароковоїсвiдомостi нехарактерне. Світ у бiльшостi творів постає сповнениммістики, гіпербол, темних метафор, важко розрадуваних алюзій, надмірноемоційних станiв, а часом i просто фантасмагоричним. Та й свiдомiстьтого часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європiвзагалі, так i в Українi, дивовижну забобонність найширших верствнаселення — від еліти до простолюду. Деякі рукописи чи листи того часумістять багато оповідей про мiстичнi явища. Це типово бароковесвiтовiдчуття. Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. Зплином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасноїукраїнської нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацькогосередовища визначили колорит козацького розвитку української духовноїкультури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIIIст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибшийслід. Культура українського народу за роки визвольної боротьби досягланастільки високого рівня, що і в наступному сторіччі була здатнапротистояти нищівному настанню імперії. Якнайкращі досягненняукраїнських майстрів другої половини ХУII — першої половини ХУIII в. —архітектура козацького бароко, зображення козака Мамая й ікони народнихмайстрів, сповнені любові до рідної землі і її минулого, козацькілітописи — складають нині нашу національну гордість. Вони не тільки невтратили свою художню цінність, але й увійшли до золотої скарбницісвітової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, який їхвикохав. Утиски й заборони, до яких вдавалися колонізатори, звичайно, завдавали збитку нашій культурі (скільки талантів було погублено, аскільком довелося відректися від коріння, щоб творити), проте зупинитидуховний розвиток нашого народу не змогли. Свідоцтвом цього є художнідосягнення наступних поколінь — не занесені звідкись освіченимичужоземцями, а створені власним тисячолітнім досвідом.

1. Вступ.

2. Основна частина:

· Причини запровадження християнства.

· Процес християнізації.

· Наслідки запровадження християнства.

3. Висновок.

4. Список використаної літератури.

Вступ

 

Немає в сучасній історичній науці, присвяченій Давній Русі, більш визначного і також добре дослідженого питання, ніж питання про хрещення Київської Русі та розповсюдження християнства в перші століття хрещення.

Найдавнішу докладну відомість про хрещення українського народу, яку знаходимо в нашій літературі, подає нам так званий Початковий літопис — пам'ятка початку XII віку, що була писана десь більш як по ста роках по охрещенні нашого народу. Цей літопис (звичайно зветься Літопис Нестора, але Нестор, певне, не писав його) докладно розповідає про охрещення князя Володимира та українського народу; літописне оповідання, стало в нас класичним — воно довго панувало в нашій науці та літературі, а в школі та серед широкого загалу панує ще й тепер.

І тільки 1871 р. відомий професор Московської духовної академії Євген Євстигнійович Голубинський в «Журнале Министерства народного просвещения» за 1871 р., а потім 1880 р. в праці «История Русской Церкви», т. І (друге видання вийшло в 1901 р. в московських «Чтениях») піддав літописне оповідання про хрещення українського народу суворій, але чисто науковій критиці; Голубинський непохитно довів, що літописне оповідання — це пізніша вставка до нашого Початкового літопису (таких пізніших вставок у літопису багато).

Голубинський влучно й науково розбив майже все оповідання літописця як таке, що не відповідає правді, і замість нього подав своє, що спирається головним чином на писання двох письменників XI віку, що писали за часу сина Володимирового — князя Ярослава Мудрого, мниха Якова («Похвала» князю Володимиру та «Сказание» про смерть мучеників Бориса й Гліба) та Нестора («Чтение» про страстотерпців Бориса та Гліба); Яків та Нестор жили ближче до Володимира Великого і тому могли знати події охрещення ліпше за літописця, що писав пізніше.

Всі інші вчені, що пізніше писали про охрещення українського народу, звичайно або розбивали (невдало!) твердження Голубинського, або новими даними підпирали його думки. Дуже солідну рецензію на капітальний труд Є. Голубинського дав професор Київської духовної академії Іван Малишевський («Отчет о 24 присуждении наград гр. Уварова». Спб., 1882. С. 19 — 187), який не тільки підкреслив заслуги Голубинського, але подав і свої думки; в питанні про хрещення Володимира та українського народу Малишевський нерішуче боронить літописне оповідання. Вчений Василевський у статті «Русско-византийские отрывки» («Журн. Мин. нар. пр.». 1876. III) подав звістки візантійських та арабських джерел про охрещення. У 1883 р. вийшла цінна праця барона В. Р. Розена «Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского» (додаток до 44 т. «Записок» Академії наук); для нас цікаве те місце Ях'ї (жив у X — XI вв.), де він розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його охрещення. Добру рецензію на цю працю дав Ф. Успенський в «Журн. Мин. нар. пр.» (1884. Кн. IV. С. 282 — 315). Коротку, але змістовну статтю «Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси» в «Трудах Киев. дух. акад.» (1886. Кн. XI. С. 587 — 606) написав /. Линниченко, спиняючись головним чином на Корсунській справі. В IX кн. «Киевской старины» за 1887 р. вміщено статтю П. Л. Лебединцева «Когда и где совершилось крещение киевлян при св. Владимире», де автор невдало боронить літописне оповідання. Проти цієї статті виступив професор В. Завитневич, умістивши в «Трудах Киев. дух. академии» за 1888 р. (Кн. І, с. 126 — 152) цінну й солідну статтю «О месте и времени крещения св. Владимира и о годе крещения киевлян». На статтю В. Завитневича звернув свою увагу професор А. Соболевський у «Журн. Мин. нар. пр.» 1888 року (Кн. VI, с. 396 — 403) в статті «В каком году крестился св. Владимир»; Соболевський боронить літописне оповідання, бажаючи розбити всі висновки Завитневича й довести, що Яків та диякон Нестор жили пізніше літописця, а тому їхнім писанням не можна давати більшої віри, як літописцеві. Віт. своєї «Історії України-Руси» (вид. 2) професор М. Грушевський дав добрий перегляд усієї справи охрещення й подав докладну літературу.

На початку ХХ століття також з`явилось одразу декілька надзвичайно важливих робіт, які по-різному ставили та вирішували питання про прийняття християнства. Це праці академіка А.А. Шахматова, М.Д. Приселкова, В.А. Пархоменка, В.І. Ламаньского, Н.К. Нікольського, П. А. Лаврова, Н.Д. Полонської та багатьох інших. Але після 1918 року ця тема перестала вважатися значною. Вона попросту зникла зі сторінок наукового друку, залишаючись однією з найважливіших в світовій славістиці (праці Л.Мюллера, А. Поппе та інших).

В пізніші радянські часи питання хрещення знову почало цікавити істориків. Факту запровадження християнства та його значенню присвячені були численні монографії та статті: «Запровадження християнства на Русі», М., 1987; Рапов, 1988 «Як була хрещена Русь», М., 1989; «Руська духовна культура», Тренто, 1992, порівняльні нариси «Прийняття християнства народами Центральної та Південно-Східної Європи і хрещення Русі». М., 1988; «Тисячоліття запровадження християнства на Русі» М., 1993 та багато інших.

Але це тільки невелика вибірка з тої надзвичайної кількості істориків усіх часів, які вивчали питання запровадження християнства на Русі. Існує дуже багато різних поглядів на це питання, різних підходів. Чому ж проблема хрещення Русі є настільки популярною та актуальною в будь-які часи? На мою думку, це одна з найважливіших подій в нашій історії, яка визначила шляхи подальшого розвитку Київської Русі, а потім – і української держави. Запровадження нової релігії – це питання не тільки еволюції світогляду (хоча одного цього достатньо, щоб говорити про глобальність змін), це й зміни у політичному курсі, - тобто це можно вважати дуже важливою віхою в історії народу.

Отже, в цьому рефераті ми спробуємо узагальнити усі підходи до вивчення проблеми запровадження християнства в Київській Русі (а саме остаточної християнізації, яку провадив князь Володимир Святославич) та стисло викласти основні факти, які стосуються цієї історичної події.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.