Державний лад

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монар­хія*. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзереніте­ту-васалітету держава. Її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувала­ся і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувала­ся нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найваж­ливіших питань скликалися феодальні з'їзди.

Великий київський князь. Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклу­валися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати норма­льні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу**. Це зумовлю­валося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується почат­кового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.

Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими командували соцькі й десяцькі. Вони " рубали" на приєднаних до Києва терито­ріях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях. Крім того, нові міста ставали економічними цент­рами***. Літописець говорить, що князь Олег повсюди в землях " посади мужи свои" *. Поступово тисяцькі, соцькі, десяцькі стали виконувати адміністративні функції. Вони наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, виконували торговельно-поліцейські функції, а вже потім, в міру розвитку князівської юрисдикції, — судово-адміністративні функції. Так формувалася десяткова система управління.

З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в органі­зації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Військово-органі­заційна діяльність князя у зв'язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функ­ції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву ук­ріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київ­ські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мос­тів, охороною торговельних шляхів. Функція придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодальне залежних селян, завжди була однією з найголовніших, Так, в 1068 р. київсь­кий князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спрово­коване антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 р. знову повстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в Київ князя Володимира Мономаха з силь­ною дружиною, який й придушив повстання.

У XI—XII ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Після запровадження християнства на нього покладається обов'язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпе­чувати духовенство. Управляти київським князям допомагали по­садники, волостелі, тіуни та інші представники адміністрації. По­садники призначалися у важливі центри Давньоруської держави. За відомостями літопису князь Володимир Святославич " избра мужи добрьі, смьісленньі й храбрьі й раздал им гради". У 1096 р. Олег Святославич підкорив Муромську і Ростовську землі, " посада по­садники своя по городам й дани поча имати" **.

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були у першу чергу командирами дружини, а вже потім наділялися адміні­стративними функціями, відразу ставали повноправними представ­никами князівської влади на місцях. Як представники князя посад­ники виконували його функції. Вони судили, збирали данину і різні мита. Існували і спеціальні пункти збирання данини — погости. Посадники відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. У віданні посадника була й прилегла сільська терито­рія. Як правило, князі призначали посадниками бояр та інших " добрих мужів". Посадники і волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також поміч­ників із спеціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок поборів з населення. Про " корм" представникам князівського апарату свідчить Руська Прав­да (ст. 42 Кр. Пр.; статті 9, 10, 74 Пр. Пр.). Така система правління називалася кормлінням.

Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр) " княжих мужів'', які створювали феодальну раду при князеві. У раду входили також представники духовної знаті, інколи представники верхівки міст, у воєнний час — керівники союзників. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися " думцями". Незважаючи на те, що великий київський князь володів правом вирішувати справи самостійно, він був заці­кавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому він досить часто звертався до ради " кращих людей".

Місцеві князі. У Київській Русі на місцях спочатку владарюва­ли племінні князівські династії. Місцеві князі, які до середини Х ст. часто іменувалися також великими, однак, визнаючи силу київ­ського князя, були у нього " в послушании": виставляли на його поклик військо, передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

Коли Давньоруська держава об'єднала всі східно-слов'янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. У цьому плані значну роль відіграли політичні акції, які здійснив Святослав, а потім, наприкінці Х ст., Володимир Святославич. Зміст їх полягав у тому, що землі і князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя. Так, Свято­слав " сажає" свого сина Олега " в Деревех". Володимир посадив своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Пско­ві, Смоленську, Їскоростені, Владимир!, Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники — намісники і тисяцькі

князя Володимира з найближчого його оточення. Реформа Володи­мира ліквідувала владу місцевих племінних князів, інтереси яких були далекі від інтересів Києва. Вона покінчила з автономією земель. Усі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого, перетворившись у великих землевласників-феодалів, знаходилися тепер зі своїм сюзе­реном (великим київським князем) у класичних відносинах васалі­тету-сюзеренітету. Ці відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. Вони передбачали перш за все те, що сюзерен наділяє свого васала землею. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном " старійшинство". Місцеві кня­зі-брати як нащадки великого київського князя користувалися пра­вами на спадщину предка. Першим спадкоємцем був старший брат. Ця обставина підтримувала у князів ідею єдності, спільності і відповідальності за долю батьківщини у боротьбі зі зовнішніми ворогами. Разом з тим це зумовлювало міжусобну боротьбу, тому що кожний князь намагався фактично зрівнятися з тими, хто мав більші володіння. Міжусобиці, які стали звичайним явищем у XI— XII ст., підривали міць Київської Русі.

Окремі феодальні князівства настільки посилилися в економіч­ному і політичному відношенні, що втримувати їх у покорі київсько­му князю ставало неможливим. Князівські володіння перетворюва­лися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки, а також формування феодального імуніте­ту внаслідок наділення великих феодалів, і перш за все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали власний політичний апарат, який головним чином копіював апарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення, придушувати опір експлуатованих мас, який посилював­ся. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них посту­пово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

З розвитком феодалізму десяткова система управління (з тися­цькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружної організації, змінюється двірсько-вотчинною системою управління. За цієї сис­теми не існувало різниці між органами державного управління і управління особистими справами князя. Всі ниті управління сходи­лися у дворі князя (боярина). Кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав тут будь-якою ділянкою господар­ства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати і державні функції. Процес виникнення двірсь­ко-вотчинної системи управління непрямо відображений у статтях

19—23 Кр. Пр. Статті ж 12, 13 Пр. Пр. свідчили про дальший розвиток цієї системи управління. Вони передбачали високий штраф (подвійну віру), який треба сплачувати за убивство впливо­вих представників двірсько-вотчинної системи управління. У стат­тях 12, 13 Пр. Пр. назви князівських слуг уніфіковано шляхом застосування загального терміна " тіун" (з різними уточненнями). Так, огнищанин став називатися " тіуном огнищаним", старий ко­нюх — " тіуном конюшим", староста сільський і ратайний — " тіу­ном ратайним і сільським". Тіун огнищаний, тіун конюший, тіун ратайний і сільський та інші князівські слуги виконували також завдання державного характеру.

Для того щоб просунутися по ієрархічній сходинці треба зраз­ково виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління роль службових осіб зростала, відбувалися розподіл, уточнення функцій між ними, встановлювалася їх відносна спеціалізація. Найбільш по­важними посадовими особами були: воєвода — начальник усіх зброй­них сил князівства; тіун конюший, який відав питаннями забезпе­чення князівського війська кіньми; дворецький-огнищанин, який управляв князівським двором і одночасно виконував важливі держа­вні доручення; стольник, в обов'язки якого входила організація постачання князівського двору продуктами тощо. Вищим службовим особам прислуговували численні управителі — тіуни, старости.

Апарат двірсько-вотчинного адміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу його становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід'ємної належності політичної влади землевласнику. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав до такої міри, що не тільки місцеві князі, але й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залеж­ного від вотчинника населення. " 1

Феодальні з'їзди. Послаблення влади великого київського кня­зя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумови­ли скликання феодальних з'їздів (" снемів"). Ці з'їзди були загаль­нодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники (" бра­ти"), васали (" сини"), бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв'язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З'їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питан­ня, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з'їзд 1097 р. в Любечі, маючи на увазі " строение мира", визнав незалеж­ність окремих князів (" каждьій пусть держит одну отчину свою") і в той же час закликав їх охороняти Русь всіма " за один". З'їзд 1100 р. в Уветичах займався розподілом ленів.

Феодальні з'їзди не могли припинити процес розпаду Київсь­кої Русі, оскільки в основі його лежали соціально-економічні фак­тори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й прискорило розпад Київської Русі.

Віче. У Давньоруській державі продовжували існувати народні збори — віче. Із племінних сходів давніх слов'ян вони перетвори­лися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці — боярам і " старцам градским". Збори ці мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древля­ни, наприклад, прийняли на вічі (" сдумаша со князем своим Ма-лом"). У 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Коли у 997 р. Бєлгород оточили печені­ги, міське населення " створиша вече". Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко, Рада не тільки представляла його, але фактично й заміняла. Правила в ній міська знать*. З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів і дер­жавного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток ста­новили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).

Вервь. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона здійснювала колек­тивну власність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конф­ліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами**. Члени верві, пов'язані поміж, собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного.

Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокня­зівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; на­родного ополчення; найманих загонів.

Дружина була ядром війська. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружин­ники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Літопис розповідає, що Володимир Святославич " любя дру­жину й с ними думал о строе земелнем й о уставе земелнем".

Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути вклю­чений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації — посад­ники, тисяцькі та інші.

Молодші дружинники (" отроки", " пасинки", " дитячі") пос­тійно знаходилися при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Представники верхівки старшої дружини з часом стали нази­ватися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 р. говориться, що він підписаний від імені " бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу вони осідали на землі, відрива­лися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-васалів приводили на війну свої дружи­ни, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян.

Народні ополчення були головною силою війська. Вони ком­плектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні.

До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен. Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою " множес-тво варяг, й словен, й чудь, й кривичи, й мерю, й древляньі, й

радимичи, й поляни, й север, й вятичи, й хорвати, й дулебьі, й тиверци".

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Церква. Представники феодального класу, і перш за все сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого класу. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близь­ко 988 р.) на Русі християнство як державну релігію- Дохристиян­ська релігія слов'ян, яка відображала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти нові умови суспільного життя і виконувати таку функцію релігії, як посвячення служінню феодальному устрою.

У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прий­няло князівське оточення, а вже потім — народ.

Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації*.

Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кі­лькість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення — " задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви.

Запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з фео­дальною державою, християнство, наприклад, сприяло розвитку зв'язків Русі з країнами середньовічної Європи, Візантією. Разом з тим воно сприяло розвитку культури, писемності. Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася розпадом дохристия­нської культури*. Християнство плідно вплинуло на мораль ран­ньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква актив­но і наполегливо добивалася пом'якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова, ба­гатоженство.

Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник патріотичних традицій, християнський клір об'єктивно створював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за сере-дньоріччя знаходилась завжди у синкретичній єдності з релігійними поглядами**.

Судові органи. У Київській Русі суд не був відділений від адмі­ністрації. Він будувався на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Про князя як суддю свідчать, наприклад, статті Руської Правди, котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без " княжа слова" (ст. 33 Кр. Пр., ст. 78 Пр. Пр.). Закуп міг піти " жалітися до князя і до суддів" (ст. 56 Кр. Пр.). Суддею виступив князь Ізяслав: він виніс вирок дорогобужцям, які убили старого конюха біля стада (ст. 23 Кр. Пр.). Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду — " княж двір" (ст. 40 Пр. Пр.).

Судові функції, крім князя, здійснювали і представники міс­цевої адміністрації — посадники, волостелі та їх помічники (ст. 41 Кр. Пр., статті 9, 10, 20, 74, 86, 107, 108 Пр. Пр. та ін.).

У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинно­го суду. Це був суд землевласників над феодальне залежним насе­ленням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Ви­никнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого зем­леволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстисла­ва Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р.

Існував у Київській Русі і так званий общинний суд. Але про його діяльність в умовах феодальної держави не варто говорити.

Про общинний суд Руська Правда досить виразно згадує тільки у ст. 15 Кр. Пр., де йдеться про пережиток давнього общинного суду (" извод пред 12 человека").

Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополи­ти. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архіман­дрит. Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Підсудними церкви були оголошені також справи, так чи інакше пов'язані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сі­мейних відносин*. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу.

Право

Джерела права. В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями**. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і пові­домленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східносло­в'янські племена, літописець у " Повісті временних літ" зазначав, що ці племена " имяху обьічаи свои, й закон отец своих, й преданья, каждо свой нрав" ***.

У міру становлення класового суспільства окремі звичаї родово­го ладу, котрі можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звича­євого права. Останнє було пов'язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкці­онованих, тобто визнаних державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуаль­них дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки

показань свідків та ін.* Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

У IX—Х ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI—XII ст., і тому не дійшла до нас.

Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава — давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII— IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 р., завадило включенню до неї більшо­сті норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією Х ст.

Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 рр., які свід­чать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київсь­кої Русі. Це мЬкнародно-правові акти, в яких відбиті норми візан­тійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Піз­ніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім — у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад, про убивство гос­подарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір (статті 21, 38 Кр. Пр.; ст. 40 Пр. Пр.), або тільки у Поширену редакцію (статті 90—109 — правила про спадщину, зна­чна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїми коріння­ми сягає в глубочінь століть).

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові рішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема, говориться: " Так судив Ярослав, так вирішували і його сини", у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київ­ської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його

зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він звався Сінодальним (бібліотека Сіно-да), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди були пов'язані також з особами, які їх знайшли (Карамзінський, Татіщевський), Список Археографічний був знайдений Археографічною комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Прав­да (Ск. Пр.). Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відби­вають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеода­льної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Її текстоло­гічний аналіз дозволяє відновити фрагменти давньоруського права. Кр. Пр. поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті 19—41), Покон вірний (ст.42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10—30-ті рр. XI ст., а Правди Ярославичів — 50—60-ті рр. XI ст. Виникнення Кр. Пр. як єдиного збірника дослідники відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Створення Поширеної редакції Правди пов'язується з князю­ванням Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Пр. Пр. чітко поділяється на дві частини: " Суд Ярославль Володимиричь" (статті 1—52) і " Устав Володимирь Всеволодовича" (статті 53—121). Джерелами її були Кр. Пр. і статут Володимира Мономаха (про стягнення процентів і про закупи).

Третя редакція Руської Правди — Скорочена — з'явилася у другій половині XII ст. Більшість дослідників розглядають її як переробку одного із списків Пр. Пр., зумовлену потребами уже централізованої Руської держави, і датують час її складання — XV ст.

Руська Правда — найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтверд­ження цьому — статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялась класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової бороть­би, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою і еволюцію права.

Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилася в оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян, таких як, наприклад» Псковська судова грамота, Судебник 1497 р., Судебник 1550 р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649 р.

На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. До такого роду пам'ятків права відно­сяться Єклога, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Старо­давньою пам'яткою руського церковного права вважаються церко­вні статути Володимира Святославича і Ярослава Володимировича.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на " десятину" — своєрідну форму податку, який повсюдно одержували церковні організації.

Право власності. В праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що фігурувало як об'єкт права власності. Разом з тим статті 13, 14 Кр. Пр. дають можливість стверджувати, що Руська Правда відрізняла право власності від права володіння, оскільки вони визначали порядок відібрання речі, що знаходилася у володінні іншої особи. Пізніше законодавець по суті говорить про неправомочне володіння (ст. 44 Пр- Пр.), вима­гаючи від власника не тільки повернення речі справжньому влас­нику, а й виплати компенсації за її використання.

Охорона приватної власності — одна із призначень Руської Правди. Так, згідно з ст. 71 Пр. Пр. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф в 12 гривен. Це означало перш за все захист самого принципу приватної власності, на який здійснював замах порушник.

В Руській Правді знайшов своє відображення процес посилен­ня охорони приватної власності. Так, якщо в Кр. Пр. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого стада, то в Пр. Пр. (статті 41, 42) він визначався також місцем здійсненого злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля).

В основі феодального ладу лежала феодальна приватна влас­ність на землю. Тому Руська Правда досить достатньо для свого часу приділяла уваги закріпленню і захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю збереження перш за все господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали і окремі інтереси селян від грубих форм феодаль­ного свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.

Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю знайшло своє відображення в найбільш стародавній Ко­роткій редакції Руської Правди. Якщо в першій її частині — Правді Ярослава — як об'єкт права власності згадуються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме майно, яке належало головним чином дружинникам, то в Правді Ярославичів вже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю. Так, зміст ст. 24 говорить про зростання князівських заорювань і притягнення для цієї мети знач­ної кількості залежних людей, над якими були поставлені князів­ські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі (" перетеса"), зробленого на дереві в лісі. Стаття 32 підкреслює особливе оберігання князівської власно­сті, встановивши штраф за пошкодження князівської борті.

Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Пр. Пр. Для неї (ст. 72) в порівнянні із ст. 34 Кр. Пр. характерна диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортні, ролейні, дворові межі), що дає підс­таву стверджувати про подальший розвиток феодального господар­ства і перш за все за рахунок общинних земель, зростання випадків порушення права приватної власності в умовах загострення класо­вих протиріч.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних земель руками холопів і феодальне залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме захоплення її у сусідів (" окняження і обоярен-ня"). Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше в ній повідом­лень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, приміщення для челяді і залежних

селян, господарські будівлі. В Руській Правді згадуються різні види худоби, птиці, господарського інвентаря.

Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповід­ники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки збиран­ня меду. Це, зокрема, було закріплено в статтях 67, 70 Пр. Пр.

Спадкове право формується і розвивається в результаті вста­новлення приватної власності. В Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося велике значен­ня. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власни-' ків, залишалися в руках одного й того ж класу. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізнював спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплене в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини- Батьківський двір без поді­лу переходив до молодшого сина (ст. 100 Пр. Пр.). Дочки спадкоєм­цями не вважалися, бо в протилежному випадку, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у випадку відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, надавши їй придане.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 Пр. Пр.). Для бояр і дружинників був зроблений виняток — їх спадщина при відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 Пр. Пр.). В цьому яскраво виявився принцип феодального права як права-привілею. Пізніше положення ст. 91 Пр. Пр. були поширені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників.

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їх ма­тір. Матір-вдова одержувала частину майна " на прожиття", якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо матір-вдова удруге виходила заміж, то призна­чався опікун із найближчих родичів. Передача майна опікуну відбу­валася при свідках. За виконання своїх обов'язків опікун користу­вався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь із спадщини, він зобов'язувався відшкодувати збитки.

Зобов'язальне право. Слід відмітити порівняно розвинуте зо­бов'язальне право в Київській Русі. Це є ще одним свідченням пануючого права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов'язані перш за все зобов'язання із заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одежу, зобов'язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який погубив коня свого господаря або не замкнув у дворі, внаслідок чого кінь був

украдений, зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 Пр. Пр.).

В Руській Правді згадується також про зобов'язання за дого­ворами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні при відомих обставинах право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж в рабство) (статті 54, 55 Пр. Пр.).

Договори (" ряди") укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує.

Про існування одного із найдавніших договорів — договору купівлі-продажу — говорять усі русько-візантійські договори. Дого­вір купівлі-продажу регламентувався і в Руській Правді. Тут перш за все виділений порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 Кр. Пр., ст. 38 Пр. Пр.), а також порядок встановлення добросовісного придбання речі (статті 37, 39 Пр. Пр.). Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ перехо­дила до її власника, а покупець подавав позив до продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода продажу себе в рабство. В цьому випадку договір обов'язково укладався перед послухами (ст. 101 Пр. Пр.).

Договір позики охоплював кредитні операції грішми, продук­тами, речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик в сумі не більше трьох гривен. В цих випадках для повернення боргу (при відмові боржни­ка) кредитору достатньо було принести присягу (ст. 52 Пр. Пр.). Боржник був зобов'язаний сплачувати проценти, які називалися " резами" (для грошей), " наставом" (при позиці меду), " присопом" (у випадку позики жита). Проценти були дуже високі, з короткост­рокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомі­сячно. Але якщо сплата боргу тривала більше року, то замість щомісячних процентів бралися річні, розмір яких складав 50% суми боргу (ст. 51 Пр. Пр.). Після повстання 1113 р., спрямованого проти свавілля лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небез­печність для пануючого класу масових народних хвилювань, обме­жив стягнення процентів двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо займодавець одержав проценти за три роки (що складало 150% боргу), він втрачав право на повернення боргу (ст. 53 Пр. Пр.).

Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності

послухів. У випадку спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора (ст. 48 Пр. Пр.). Тут йдеться про зачатки феодальних купецьких товариств " на вірі". Пам'ятки права розріз­няли три види банкрутства купців. Перший вид — банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, ушкодження судна, пожежі або розбійницького нападу. В цьому випадку купцю надавалася відст­рочка в сплаті. Другий вид — коли купець проп'є або програє чужий товар. В цьому випадку кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 Пр. Пр.). Третій вид — злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх горо­дян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. Із одержаних грошей від продажу банкрута і його майна перш за все відшкодовувалися збитки князя, потім заїжджих гостей, а залишок розподілявся по­між місцевими кредиторами.

Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Най­мання в служіння (тіунство, ключничество) призводило до холопс­тва того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлене. Частіше за все наймання призводило до феодальної залежності.

Злочин і кара згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про убивство, удар мечем, май­нові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містяться в Руській Правді.

В цій законодавчій пам'ятці злочини називаються " образою", під якою розуміють будь-який злочин проти суспільного світу, що виявився перш за все в нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків. Проте право не розрізняло якого-небудь кримі­нального правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 Кр. Пр. злісна несплата боргу, що утворився внаслідок цивіль­но-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу; " Аже где вьзьіщеть на друзе, а он ся запирати почнеть; то йти ему на извод пред 12 человека; за силе будешь обидя не вдал будеть, достойно ему свой скот, а за обиду 2 гривна".

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що розвиток феодалізму вів до більш яскравого прояву у злочинах класового характеру, а також до формування в праві ієрархії мір покарання залежно від соціального становища потерпілого і злочинця, неоднакового підходу до захисту інтересів феодалів і феодальне залежного населення.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особа, перш за все феодала, майно, звичаї. Об'єктивна сторона злочину була ще недостатньо виражена, відомі були лише спроба злочину і закінчений злочин.

61

Суб'єктами злочину не могли бути раби. Вони становили власність їх хазяїв, які і несли матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки рабів, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборонялося, що відображало зацікавленість феодалів в збереженні від знищення їх челяді.

Руській Правді відома співучасть, наприклад, при здійсненні крадіжки (ст. 40 Кр. Пр.; статті 42, 43 Пр. Пр.). Закон вимагав притягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які здійснили цей злочин.

Руська Правда містить норми, які торкаються суб'єктивної сторони злочинного діяння. Вона розрізняє убивство огнищанина " в образу" (ст. 19 Кр. Пр.) і убивство огнищанина " в розбої" (ст. 20 Кр. Пр.), убивство людини " в сваде или на пиру явлено" (ст. 26 Пр. Пр.) і убивство " на разбои без всякая свадьі" (ст. 7 Пр. Пр.). Про навмисно здійсненні діяння говорить, наприклад, ст. 12 Кр. Пр., накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні " не прошав" господаря. Про те, що Руська Правда виділяє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 34 Пр. Пр., яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна: " А кто накощами конь порежеть или скотину продаже 12 гривен, а... господину урок платити". Про те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко проглядувався суб'єктив­ний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необе­режне, випадкове банкрутство (статті 54, 55 Пр. Пр.).

Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насампе­ред у вигляді повстань. Досить згадати повстання у Києві в 1067 р. проти князя Ізяслава, повстання в Білоозері у 1071 р., київське повстання 1113 р. та ін. До винуватих застосовували досить суворі міри покарання, які накладалися князем. Порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вва­жалося тяжким злочином.

Злочини проти церкви. Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів, майна від злочин­них посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. В церковному ж Статуті Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, в гаях, біля води, про чародійство.

Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочи­нів, що посягали на особу, було убивство. Про цей злочин йдеться в десяти статтях Кр. Пр. (1, 19—27). Ряд статей Пр. Пр. також говорить про різні види убивства (1—8, 11—18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті Русь­кої Правди торкаються саме дій, спрямованих проти феодала, за здійснення яких карали досить суворо.

Руська Правда передбачала відповідальність за завдання, лю­дині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 Кр. Пр. говорить про відповідальність за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті 3, 4 Кр. Пр. згадують, про побої, причому вони розрізняю­ться залежно від предмета, якими завдавався удар. Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча вважалося особливо образливим для потерпілого і тягло за собою накладення великого штрафу на злочинця. Тут йдеться про захист честі насамперед представника пануючого кла­су. Неодноразово говорять про відповідальність за заподіяння ка­ліцтва, завдання побоїв і ран статті Пр. Пр., які в основному повторюють зміст норм Кр. Пр.

Руська Правда передбачала покарання за здійснення образли­вого вчинку. " Аже ли вьінез мечь, а не утнеть, то гривна кун" (ст. 24 Пр. Пр.). Вважалася образою дія " толкание к себе" (ст. 10 Кр. Пр.). Виривання усів та бороди також вважалося серйозним злочи­ном (ст. 67 Пр. Пр.).

Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, в Київ­ській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 Кр. Пр.; ст. 7 Пр. Пр.). Багато в Руській Правді говориться про крадіжку — татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно з ст. 13 Кр. Пр. (ст. 34 Пр. Пр.) передбачалися штрафи за крадіж коней, зброї, одежі. Розвиток господарства феодалів призвів до відгородження нормами Руської Правди таких об'єктів, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (статті 36, 40 Кр. Пр.; статті 42, 45 Пр. Пр.). Встановлювалася відповідальність за крадіж чужого холопа (ст. 29 Кр. Пр.). Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 Пр. Пр.). Руська Правда передбачала відпо­відальність за крадіжку бобра (ст. 69 Пр. Пр.). Послідовно відстою­ючи недоторканість права феодальної власності. Руська Правда навіть допускала можливість при певних умовах безкарно убивати злодія, якого захопили на дворі, в хаті або хліві (ст. 38 Кр. Пр.).

Одним із видів майнового злочину було знищення і пошкод­ження чужого майна, списа, щита, одежі, бортні (ст. 32 Пр. Пр.).

Небезпечним злочином, за здійснення якого злочинець підля­гав вищій мірі покарання, вважався підпал гумна або двору (ст. 83 Пр. Пр.). Злісне знищення коня або інших свійських тварин кара­лося найвищим штрафом (ст. 84 Пр. Пр.).

Злочином вважалося незаконне користування чужим майном, особливо самовільна їзда на чужому коні (ст. 12 Кр. Пр.; ст. 33 Пр. Пр.), приховування біглих холопів (ст. 11 Кр. Пр.; ст. 32 Пр. Пр.), привласнення загублених коней, зброї, одежі (ст. 34 Пр. Пр.).

Злочини проти сім'ї і моральності. В так званому світському праві Київської Русі не містилися норми, які охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них відносилися:

умикання, пошибання (зґвалтування) боярських дружин і дочок, розпута (самовільне розлучення з дружиною), народження незамі­жньою дочкою позашлюбної дитини, організація масового поши­бання дівиць, укладення шлюбу між близькими родичами, пере­любство, приведення в будинок нової дружини без розлучення із старою, двоєжонство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата із сестрою, свікра із невісткою, одночасне співжиття із двома сестрами, двох братів з однією дружиною, мачухою та ін.

Види покарання. Метою покарання були відплата і відшкоду­вання збитків. Як право-привілея кримінальне право в Київській Русі відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Життя, честь й майно феодала захищалися більш суворими покараннями ніж життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. В часи Руської Правди помста спочатку обмежується (ст. 1 Кр. Пр.; ст. 1 Пр. Пр.), а потім відміняється зовсім (ст. 2 Пр. Пр.).

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин:

одна частина вилучалася на користь князя, а інша — як компенса­ція за заподіяний злочином збиток йшла потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий штраф, який стягали на користь князя за убивство вільної людини. Подвійна віра в розмірі 80 гривен накладалася за убивство огнищанина, а потім князівських мужів (статті 19, 22 Кр. Пр.; ст. З Пр.). Подвійна віра у 80 гривен — наочна ілюстрація існування привілей посиленого захисту життя представників класу феодалів.

За убивство вільної жінки стягувався штраф в розмірі 20 гривен (ст. 88 Пр. Пр.). На думку деяких учених, це можна поясни­ти тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, узаконено нерівне становище жінки. Існує також точка зору, згідно з якою за убивство жінки судили, як і за убивство чоловіка. Якщо жінка таки була винна, то штраф за її убивство зменшувався до половини віри*.

Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка назива­лася головництвом. Більшість дослідників вважає, що розмір голо-вництва рівнявся розміру віри.

За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки стягувалося " полувир'я", тобто штраф в розмірі 20 гривен (статті 27, 88 Пр. Пр.).

Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як продаж — грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за здійснення ряду особистих і майнових злочинів. Продаж вира­жався у суворо встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривна. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам і нараховувалося в розмірі 20% продажу. Потерпілий одер­жував грошове відшкодування (" урок").

Вищою мірою покарання за Руською Правдою був так званий " потік і пограбування". Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 Пр. Пр.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпалювання будинку і гумна (ст. 83 Пр. Пр.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфіскову-вали все майно (" пограбуване"), виганявся разом із жінкою і дітьми із общини (" потік"), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перетворення його із жінкою і дітьми на рабів. Певна річ, що своїм вістрям статті, які передбачали " потік і розграбування", були націлені проти боротьби народних мас, що на початок XII ст. дуже посилилася.

Смертна кара, калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли перш за все у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися " розбої" (" й умножися зело розбоеве"). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей, що в процесі феодалізації позбулися землі і волі. За порадою єпископів Володимир " отверг віри" і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але " со испьітом", тобто після судового розгляду обставин злочину. У подальшому єпископи і " старці" знову зверну­лися до київського князя, вказавши йому на необхідність повернен­ня до вір, які в умовах посилення військової.небезпеки були необхідні для придбання зброї і коней. Володимир відмінив смерт­ну кару і повернув віри.

Судочинство. В Київській Русі панував обвинувально-змагаль­ний процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли. Суд вико­нував функції посередника в судовому процесі. Панування в Дав­ньоруській державі обвинувально-змагального процесу пояснюєть­ся, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого — недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використову­валися форми розшукового (слідчого) процесу*. Князі і їх прибіч­ники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочи­нців. Елементи розшукового процесу використовували і церковни­ки при розгляді справ про злочини проти релігії і церкви**.

У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися по­зивачем і відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.

Активність позивача в процесі проявлялася, наприклад, при розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані " заклич", " звід" і " гоніння сліду".

Сутність " заклича" визначена в статтях 32, 34 Пр. Пр. У випадку викрадення або пропажі холопа, коня, зброї чи одежі потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ власнику і сплатити штраф. Отже, " заклич" — це один з можливих засобів розшукування злодія або особи, що незаконно привласнила чужу річ, яка мала цілком визначені індивідуальні ознаки.

Другим характерним, з точки зору активної ролі позивача, засобом розшуку відповідача був " звід". Він являв собою процедуру розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ (кінце­вого татя), і повернення речі її власнику. Правила " зводу" регулю­валися статтями 35—39 Пр. Пр. " Звід" відбувався у тому випадку, якщо річ знаходилася до " заклича", коли її відшукували до того, як минули три дні після " заклича", або вона була знайдена в чужому городі чи миру, а особа, у якої була виявлена річ, відмовлялася від недобросовісного її придбання. Порядок " зводу" був такий. Пози­вач, що знайшов свою річ і не міг одразу її повернути, звертався до

власника речі з вимогою " пойди на свод, где єсть вдял" (ст. 35 Пр. Пр.). Якщо власник не тать, він разом із позивачем йшов до тої особи, у якої придбав річ; тепер вже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач повинен був вказати, у кого він придбав украдену річ; і так " звід" йшов до тих пір, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ попала до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, власник речі вів " звід" тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати " звід".

Якщо " звід" приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу, у якої придбав вкрадену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці шляхом виставлення двох свідків покупки або митника, перед яким здійснювалася покупка (статті 37, 39 Пр. Пр.).

" Гоніння сліду" регулювалося ст. 77 Пр. Пр. і виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах.

Отримані в ході проведення " зводу" і " гоніння сліду" резуль­тати ставали підставою для прийняття судового рішення.

У випадку неясності справи зверталися до розшукування но­вих доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів, як особисте зізнання, свідчення послухів і видоків, речові докази, " суді божі".

В Руській Правді про особисте зізнання нічого не говориться. Однак немає сумніву в тому, що зізнання звинувачуваного (відпо­відача) у вчиненні злочину або порушенні договору вважалося безспірним доказом.

Руська Правда передбачає такий вид доказів, як свідчення послухів, які, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, звинува­чуваний в убивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлен­ня семи послухів (ст. 18 Пр. Пр.). Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 Пр. Пр.), і лише у виключних випадках — боярські тіуни або закупи.

Руській Правді відомий такий вид доказу, як свідчення видо­ків, котрі вважалися свідками факту. Так, ст. 38 Кр. Пр. говорить про очевидців убивства татя. У деяких випадках Руська Правда, віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість видоків. Як докази фігурували також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знаходження трупа на території верви та ін.

3*6-369

Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим " судом божим", існування якого пояснюється властивими людям того часу повір'ями, глибокою релігійністю, марновірством. До " суду божого" відносили судові клятви (" рота"), різні випробуван­ня (ордалії), судовий поєдинок.

Руська Правда знає два види судових клятв: для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обгрунту­вання невеликих позовів (ст. 48 Пр. Пр.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 Пр. Пр.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, в підтвердження того, що він говорить правду, клявся іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.

В Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак про нього маються відомості у повідомленнях арабських письменників Х ст., а також в пізніших законодавчих пам'ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений вид доказу. Це дозволяє стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався і в Київській Русі. Судовий поєдинок (" поле") вирішував долю спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї з сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто із зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.

Видом " суду божого" були також різні випробування (ордалії) (статті 21—22, 85—87 Пр. Пр.). Розрізнялися два види ордалій:

випробування залізом і випробування водою. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалій, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства.

Отже, незважаючи на формалізм, часто тільки зовнішню об'­єктивність давнього судочинства, воно в кінцевому рахунку послі­довно відстоювало інтереси пануючого класу феодалів. Феодал міг привести в суд найбільшу кількість послухів і більш успішно орга­нізувати " звід" і " гоніння сліду". Він мав кращу зброю і кращого бойового коня, міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку і, звичайно ж, на його боці завжди стояли судді — представники того ж пануючого класу.

Право Давньоруської держави значною мірою продовжувало діяти і на території земель та князівств Давньої Русі також в період феодальної роздробленості

Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоці­нити. В цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов'янські племена в новому, більш високому етнічному утворенні. Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого держа­вно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська Русь і для більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які роби­ли в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-полі­тичному розвитку.

Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитив­но позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських пле­мен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відно­сно тісні внутрішні економічні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розви­валася шляхом консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості*.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міц­ними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріаль­ній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східносло­в'янських народи є нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах**.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була фео­дальною, а за формою — це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх — великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його цент­ральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуа­тованих трудящих мас.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою є Руська Правда. В той же час вона являла собою одну із найважливіших пам'ятків середньовічного права в цілому. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизня­ному грунті, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспіль­ства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілей. В його нормах передбачалося привілейоване становище представни­ків пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність народних мас.

Київська Русь була великою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя як країн Західної Європи, так і сусідніх азіатських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі поміж Європою і Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі закріплений численними міжнародними договорами, тісними мат­римоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма за­кордонними державами. Київська Русь — це велика могутня держа­ва IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського до Чорного моря, від Західного Буга до Волги, — займає видатне місце у всесвітній історії.