Категорія способу дієслова. Творення форм наказового способу.

Факти об’єктивної дійсності можуть мислитися мовцем як дійсні (реальні) або як можливі (ірреальні) чи як бажані. Залежно від характеру віднесеності висловленого до дійсності думка може сприйматися як факт ствердження або заперечення, розглядатися як певна можливість, необхідність, як факт спонукання чи вагання, невпевненості.Характер віднесеності висловленого мовцем до дійсності, або модальність, передається в мові лексичними, морфологічними та інтонаційними засобами.Категорія способу дієслів – це граматична категорія, що виражає відношення дії до дійсності. У СУЛМ розрізняють три способи дієслів.Дієслова дійсного способу означать реальні дії, які відбуваються чи відбувалися, або ірреальні, які відбуватимуться в майбутньому і не мають модального значення: «А йому байдуже; сяде собі, заспіває: “Ой не шуми, луже! ”» (Т. Шевченко). Категорія дійсного способу тісно пов’язана з категорією часу, вона існує тільки в його формах: у теперішньому й майбутньому часі - в особових, у минулому - родових. Наказовий спосіб виражає наказ, заклик, прохання, спонукання до виконання якоїсь дії: «Любіть Вітчизну, єдину у світ» (П. Тичина). Дієслова наказового способу не мають категорії часу, але мають категорію особи: 2-гу особу однини, 1-шу й 2-гу особу множини – прості форми; 1-шу й 3-тю особу однини, 3-тю особу множини – описові форми. Творяться прості особові форми наказового способу від основ теперішнього часу. Залежно від характеру основи теперішнього часу ці форми наказового способу можуть бути трьох видів: 1)Форми наказового способу, які в другій особі однини закінчуються на –й. вони збігаються з основою теперішнього часу: чита(й-у)ть – читай, ми(й-у)ть- мий. 2)Форми наказового способу, які в 2-й особі однини мають закінчення – и. Вони творяться від основи теперішнього часу на приголосний. Це буває тоді, коли: а) основа теперішнього часу ненаголошена (нес-уть - неси) і б) основа теперішнього часу закінчується збігом двох приголосних (стисн-уть – стисни). 3) Усі інші дієслова наказового способу, утворені від основ теперішнього часу на приголосний, у 2-й особі однини мають чисту основу: сяд-уть – сядь. Форми 1-ї та 2-ї особи множини дієслів наказового способу закінчуються на –імо (ім), - іть (рідко - -іте): ходімо, несіть, беріте.

Деякі безпрефіксні дієслова наказового способу з флексією –и в 2-й особі однини у співвідносних префіксальних формах мають чисту основу. Пор.: везти – привозь, неси – принось. Такі префіксальні форми властиві переважно розмовному стилю.

Дієслово їсти має прості форми наказового способу: їж, їжмо, їжте. Описові форми 1-ї та 3-ї особи однини і 3-ї особи множини творяться від дієслів 1-ї та 3-ї особи однини й 3-ї особи множини теперішнього або доконаного майбутнього часу за допомогою частки хай (нехай): хай побачу, хай побачить, хай побачать. Таким чином, утворюється парадигма наказового способу, в якій 2-га особа однини, 1-ша й 2-га особа множини творяться синтетично, а 1-ша й 3-тя особа однини і 3-тя – аналітично: ОдНИНА 1-ша особа: хай (нехай) побачу, зроблю, напишу 2-га особа: побач, зроби, напиши 3-тя особа: хай (нехай) побачить, зробить, напише МНОЖИНА 1-ша особа: побачмо, зробімо (-м), напишімо (-м) 2-га особа: побачте, зробіть, напишіть 3-тя особа: хай (нехай) побачать, зроблять, напишуть.

Як правило, всі особові форми наказового способу вживаються в нейтральному значенні. Модальне значення наказового способу по-різному виявляється в дієсловах недоконаного і доконаного виду. Дієслова недоконаного виду наказ спрямовують на досягнення результату, й тому він категоричніший, ніж наказ, переданий дієсловами доконаного виду. Пор.: Виходьте раніше – Вийдіть раніше. У запеечній формі дієслово доконаного виду наказового способу виражає застереження, в недоконаному виді - наказ. Пор.: Не стійте на дорозі. – Не станьте на дорозі. Загалом форми наказового способу можуть виражати різний ступінь наказовості – від категоричної вимоги до побажання. Найбільшим ступенем категоричності наділені форми 2-ї особи, якщо наказ, виражений ними, стосується багатьох осіб: «Вставай, хто серцем кучерявий» (П. Тичина). Найменшим ступенем наказовості наділені форми 1-ї особи множини. Овни є формами заохочення, бажанням ще когось залучити до дії: «Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя» (Леся Українка). Для пом’якшення наказу при дієсловах наказового способу вживаються частки бо, но, ну, ану. Таке використання форм наказового способу властиве усному мовленню: «Ану, пане дозорцю, відднай-но дідові щучку» (І. Нечуй-Левицький). Для пом’якшення або посилення наказовості в мові часто використовуються синонімічні конструкції. Так, з метою пом’якшення наказу в реченнях замість форм наказового способу вживаються форми минулого доконаного виду: «Ви б, тітко, самі пішли у двір, упали панові в ноги, може, він змилується і відпустить Миколу…»(І. Тобілевич). Щоб надати вислову з дієсловом наказового способу, яке виражає прохання, більшої ввічливості, це дієслово можна замінити аналогічним у формі умовного споро бу: «О, і ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще» (І. Тобілевич).

Для вираження категоричності наказу, команди форми 2-ї особи однини і множини наказового способу можуть бути замінені формами інфінітива: «І щоб усяк боявся так робити – у річці вражу щуку утопити» (Б. Глібов). Умовний спосіб виражає дію ірреальну, тобто бажану або можливу за певних умов: «Я жив би дві і помер би двічі, якби було нам два життя дано» (М. Бажан). Утворюється умовний спосіб поєднанням форм минулого часу з відокремленою часткою би (б). Частка би вживається після слів, що закінчується на приголосний звук; після дієслів, що закінчуються на голосний, ставиться частка б: читав би, читала б. Дієсловам умовного способу категорія часу не властива. Значення умови їм характерне тільки в реченні. Умовний спосіб дієслів може виражати значення спонукальне і бажальне. Спонукальне значення дієслів умовного способу – це своєрідне поєднання умовності й наказовості. Пор. ти напиши – ти написав би. Дієслова із цим значенням виражають спонукання пом’якшено, не так, як дієслова наказового способу, їхньою додатковою ситуаційною ознакою є властивість поєднуватися з 2-ю особою однини і множини та 1-ю особою множини в реченнями: «Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару» (О. Довженко).

Бажальне значення умовного способу передається поєднанням дієслова минулого часу, що виражає ввічливе прохання, побажання, з неозначеною формою дієслова. Пор. 1. Речення з умовним бажальним: «Тебе б я слухала довіку, куме мій, аби б хотів співати» (Л. Глібов). 2. Речення з умовним спонукальним: «Краще б ви поїхали нашими кіньми» (І. Тобілевич).

58. КАТЕГОРІЯ ЧАСУ ДІЄСЛОВА. ТВОРЕННЯ ЧАСОВИХ ФОРМ. Категорія часу виражає відношення дії до моменту мовлення. В основі цієї граматичної категорії лежить розуміння часу як об’єктивно-реальної форми буття. Дієслова є назвами дій або динамічної ознаки. Становлення і тривання динамічної ознаки сприймається мовцев як вияв процесуальності з властивою для неї часовою перспективою. Ця часова перспектива в дієслові пов’язується з моментом мовлення про дію: дія збігається з моментом мовлення про неї або відбувається не водночас з моментом мовлення. У СУЛМ дієслова мають значення чотирьох часів: теперішнього, минулого, майбутнього і давноминулого. Усі чотири часи розрізняються за значеннями і мають виразні морфологічні ознаки. Часові значення дієслів виражаються в дійсному способі, умовний і наказовий способи часу не виражають. Категорія часу тісно пов’язана з категорією особи і виявляється в особових формах. Своєрідно виявляється значення часу в не особових формах – дієприкметнику та дієприслівнику. Ці форми зберігають значення часу тієї основи, від якої творяться (дієприкметник) або виражають час відносно основної дії (дієприслівник). Теперішній час означає дію, яка відбувається в момент мовлення або збігається з моментом повідомлення про неї, наприклад: Виходить сонце, і зірки роси поволі гаснуть в білих хмарах цвіту.

Дієслова в теперішньому часі виражають: а) дію, що збігається з моментом мовлення про неї: Я пишу тобі знову, друже мій (М. Рильський); б) дію тривалу або постійну: Споконвіку Прометея там орел карає, щодень божий довбе ребра й серце розбиває (Т. Шевченко); в) дію, що є властивістю істоти або предмета: Весною в селі встають рано (Гр. Тютюнник). Перше значення теперішнього часу позначають терміном теперішній актуальний, що реалізує конкретно-ситуативний вияв дії у момент мовлення про неї. Значення тривалого або постійного часу називають неактуальним теперішнім часом, що передає характеристики певних постійних станів істот і речей або перебіг дій і процесів як даність, аксіоматичну істину, закономірність на основі наукових узагальнень, наприклад: Риба дихає зябрами. Форми теперішнього часу мають значення недоконаного виду. Вони творяться від основи недоконаного виду за зразком першої особової парадигми. У цих формах виражається способу (дійсного), часу, особи і числа, наприклад: ходжу, ходиш, ходить, ходимо, ходите, ходять.

Майбутній час означає дію, що здійсниться або триватиме після розмови про неї, наприклад: Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать (Леся Українка).

Форми майбутнього часу можуть виражати тривалу (необмежену) дію і одноразову або обмежену із вказівкою на завершеність. Відповідно вони творяться від основ дієслів недоконаного і доконаного виду. Форми майбутнього часу доконаного виду (прості) творяться за зразком першої особової парадигми тими самими флексіями, що й форми теперішнього часу першої чи другої дієвідміни, наприклад: виконаю, виконаєш. Від основ дієслів недоконаного виду твориться аналітична, або складена, і синтетична форма майбутнього часу. Аналітична форма майбутнього часу твориться способом додавання до інфінітива (недоконаного виду) допоміжного дієслова бути в особових формах: буду співати. Синтетична форма майбутнього часу твориться від інфінітива недоконаного виду додаванням суфікса – м- (це залишок архаїчного допоміжного дієслова яти- в особових формах) та особових закінчень, наприклад: казатиму. Минулий час означає дію, яка відбулася або відбувалася до моменту мовлення, наприклад: Скільки днів пролетіло над нами! и (В. Сосюра). Форми минулого часу творяться від основи інфінітива дієслів доконаного і недоконаного виду. Формальним показником минулого часу є суфікс –л- або його видозмінений фонетичний варіант –в-, що приєднується до основи інфінітива. Форми минулого часу в СУЛМ виражаються за допомогою флексій значення роду (в однині) і числа, наприклад: возив, возила, возило, вивозили. У формах чоловічого роду суфікс –в- приєднується тільки до основи, що закінчується на голосний: водити – водив, але нести – ніс. При творенні форм минулого часу ненаголошений суфікс –ну- може зникати: сохнути – сохнув сох. Давноминулий час означає дію, що відбулася перед іншою минулою дією: Ніби й задрімав був зранку, але щось приверзлося, що й прокинувся рано. Форми давноминулого часу творяться переважно від дієслів доконаного виду аналітичним способом: до основного дієслова в минулому асі додається допоміжне дієслово бути в родових формах однини і у формі множини: сказав був, сказала була,, сказало було, сказали були. Значення давноминулого часу сприймається в реченні на основі зіставлення двох або більше дій: Був позабував товаришів – тепер пригадав. Давноминулий час властивий розмовному і художньому стилям мови.