Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Медсестринство в Європі та США. Флоренс Найтінгейл




Протягом багатьох століть існувала традиційна медична модель, згідно з якою на першому плані знаходилася професійна діяльність лікаря, спрямована на встановлення діагнозу захворювання, лікування патологічних процесів та станів. Медичних сестер суспільство сприймало як асистентів лікарів, -медсестринська спеціальність функціонувала після лікарської. Сестринській справі не надавали належного значення, що призвело до відставання цього напряму медицини і негативно позначилося на якості надання сестринської допомоги хворим. Лише короткий історичний шлях має медсестринство, і цю історію започаткувала Флоренс Найтінгейл - основоположниця філософії медсестринської справи - жінка, котра народилася майже два століття тому. Усі свої відміряні дев'яносто років вона присвятила праці медичною сестрою в багатьох країнах світу, першою збагнула необхідність реформи в медичній освіті, без якої будь-який прогрес у лікуванні хворих може бути зведений нанівець. Саме вона вперше у світовій історії організувала школу медичних сестер як автономний світський навчальний заклад із власними фондами та керівною радою, а не як підструктуру лікарні, й уперше застосувала наукові методи у вирішенні проблем сестринської справи. І саме Флоренс Найтінгейл перша заявила, що сестринська справа має бути незалежною, самостійною і почесною професією, суміжною з медичною, а не підпорядкованою їй. І тому саме день її народження -12 травня - вважається Міжнародним днем медичної сестри. Флоренс Найтінгейл (1820-1910) старанно вивчала основи латини, грецької, французької і німецької мов і здобула чудову на ті часи освіту. Якось вона відвідала один з притулків для хворих бідняків на околиці Лондона, так званий «робочий будинок» і жахнулась від побаченого. Хворі лежали по троє -четверо на одному ліжку, точніше, на матраці з брудної соломи, заразних не. відокремлювали від незаразних, лікарі бачили в них тільки піддослідних для медичної практики. Лікували лише тих, хто міг заплатити гроші. Про доглядальниць так писав Дейл Річардс (один з біографів Флоренс Найтінгейл): «У ті дні робота медсестри була заняттям неповажаним. Це було останнім притулком жінок, що спилися, які не затримувалися на інших роботах. У них не було ніякої підготовки, не було ніяких шкіл. Жінки просто просиджували біля ліжка хворого або вмираючого, якщо вони не ділили з ним це ліжко або не падали на підлогу, до нестями п'яні».

Флоренс подорожувала з батьками по Європі з 1837 по 1839 роки. У 1849 році вона відвідала Інститут дияконис (диякониси - жінки від 18 років і старші, які проходили тримісячний теоретичний курс, а потім три роки займалися практикою в лікарнях) в Кайзерверті (Німеччина) і повернулася до Англії з твердим наміром стати сестрою милосердя. Флоренс категорично і рішуче оголосила батькам, що збирається піти доглядальницею в лікарню для незаможних. У матері Флоренс стався серцевий напад, батько не розмовляв з норовистою дочкою два дні, у світських вітальнях Лондона бурхливо обговорювали сімейний скандал у Найтінгейлів і чергове «миле дивацтво» двадцятичотирилітньої аристократки, але Флоренс наполягла таки на своєму і пропрацювала чотири тижні в лікарні.



Наступні сім років свого життя Флоренс присвятила важливій, на її погляд, справі: розробці свого методу догляду за хворими з мінімальною витратою засобів і максимальним ефектом. Метод цей був на диво простий: дотримання суворої чистоти в палатах, регулярне провітрювання приміщень, режим харчування, повний карантин для заразливих і уважне ставлення до всіх скарг хворих. Вона старанно записувала свої думки в зошит, вивчала медичні книги і атласи і, як і раніше, відвідувала притулки для хворих і бездомних.

У 1853 році Флоренс стала керувати невеликою приватною лікарнею на Гарлі-стріт в Лондоні.

У жовтні 1854 року, в період Кримської кампанії, Флоренс разом з 38 помічницями, серед яких були черниці і сестри милосердя, відбула в польові госпіталі спочатку в Скутарі (Туреччина), а потім до Криму. Протягом всієї військової історії, аж до XX століття, під час воєн від хвороб гинуло більше людей, ніж від поранень, отриманих у боях, і в цьому відношенні Кримська війна не була винятком. Статистичні дані, зібрані Флоренс, показували, що протягом перших місяців «смертність у військах тільки від хвороб склала 60%...», що перевищувало відсоток загиблих під час великої епідемії чуми в Лондоні в 1665 р. В результаті того, що Флоренс послідовно і наполегливо проводила в життя принципи санітарії і догляду за пораненими, менше ніж за півроку смертність у лазаретах знизилася з 42,7 до 2,2 %. У 1856 році Флоренс на свої гроші поставила на високій горі в Криму над Балаклавою великий хрест із білого мармуру на згадку про солдатів, лікарів і медсестер, загиблих у Кримській війні.



Кримська війна зробила Флоренс національною героїнею. Солдати, що повернулися з фронту, розповідали про неї легенди, називаючи її «леді зі світильником», тому що ночами, з лампою в руках, вона завжди обходила палати з хворими.

Після повернення до Англії в 1856 році Найтінгейл було доручено реорганізувати армійську медичну службу. У 1857 році уряд виділив кошти на організацію комісії з проведення необхідних реформ. У 1859 році військовим міністром став Герберт, і з його допомогою Найтінгейл добилася, щоб лікарні були оснащені системами вентиляції і каналізації; лікарняний персонал обов'язково проходив необхідну підготовку; у лікарнях велася сувора статистична обробка всієї інформації. Була організована військово-медична школа, в армії велася роз'яснювальна робота про важливість профілактики хвороб.

Флоренс Найтінгейл стала автором багатьох книг і статей про значення ролі, діяльності, підготовки сестер, всього за життя вона написала 147 друкованих праць, зокрема, це: «Нотатки про чинники, що впливають на здоров'я, ефективність і управління госпіталями британської армії» і «Як потрібно піклуватися про хворих» (або «Нотатки про медсестринство», або «Записки (нотатки) про догляд» - англ. «Notes on Nursing: What It Is and What It Is Not»). У книзі «Нотатки про медсестринство» Флоренс Найтінгейл дала перше визначення «сестринської справи» як професії, показала її відмінність від лікарської справи. Вона визначила сестринську справу, як «дію з використання навколишнього середовища з метою більш швидкого видужання пацієнта». У 1865 р. цей термін було прийнято Міжнародним комітетом Червоного Хреста. При цьому мета сестринського догляду була визначена так: «створити для пацієнта сприятливі умови для активізації його особистих сил». Під цими умовами Ф. Найтінгейл мала на увазі чистоту, свіже повітря, правильне харчування. Вона вважала, що догляд за хворими та догляд за здоровими - це дві важливі, але різні сфери медсестринської діяльності: догляд за здоровими - це «підтримка у людини такого стану, при якому хвороба не розвивається»; догляд за хворими - це «допомога людині, яка страждає від хвороби, жити найбільш повноцінним життям, що приносить задоволення». Закони сестринської діяльності такі ж, як і закони здоров'я. За словами Ф. Найтінгейл, «догляд за хворими - це таке ж мистецтво, як живопис та скульптура. Це найвище з мистецтв, але що означає працювати над каменем чи полотном порівняно з працею над живим людським організмом! Мистецтво догляду - це найвище з мистецтв. Тому найстрашніша небезпека, яка йому загрожує, - це небезпека перетворитись у звичайне ремесло...». Називаючи сестринську справу мистецтвом, вона вважала, що це мистецтво вимагає «організації, практичної та наукової підготовки». Книги Ф. Найтінгейл, особливо знамениті «Нотатки про медсестринство» («Записки про догляд»), довгі роки служили основними підручниками для медичних сестер. Зараз вони залишилися автопортретом Флоренс Найтінгейл - з її уважним і проникливим поглядом, істинно англійським гумором і любов'ю до хворої людини. Флоренс писала в розділі «Загальні зауваження»: «Кожна жінка від природи доглядальниця - таке переконання величезної більшості людей. Насправді ж значна частина навіть професійних доглядальниць не знає абетки догляду за хворими. Що ж до бабусь, тіточок і матусь, то часто-густо навіть в освічених сім'ях вони при догляді за хворими творять найбільші недоречності -абсолютно протилежне тому, що варто було б робити. Потрібно суворо досліджувати те, що зазвичай називають «вжити заходів проти хвороби», тобто лікуватися ліками. Якби лікар прописав хворому чисте повітря, охайність та ін., то його висміяли б і сказали: «він нічого не прописує». Насправді від прийому ліків і від штучного лікування взагалі ніколи не можна очікувати вірного результату... Прийом ліків - справа другорядна; головна ж справа -правильне, гігієнічне оточення і вмілий, розумний догляд за хворими».

У розділі «Про сутність догляду за хворими взагалі» Ф. Найтінгейл продовжувала: «Головне мистецтво доглядальниці полягає в тому, щоб вона вміла відразу відгадувати бажання хворого. На жаль, дуже багато доглядальниць змішують свої обов'язки з обов'язками прислуги, а хворого - з меблями, або взагалі з річчю, яку потрібно утримувати в чистоті і більше нічого. Доглядальниця швидше повинна бути люблячою нянею дорученої її піклуванню дитини і розуміючою всі відтінки її голосу, що попереджає всі її, так би мовити, законні вимоги... Взагалі доглядальниця повинна відрізнятися мовчазливістю і стриманістю; доглядальниці-базіки і пліткарки мало придатні. Чим солідніша доглядальниця, тим краще. Хвороба - справа дуже серйозна, і тому легковажне ставлення до неї непростиме. Але насамперед - потрібно любити справу догляду за хворими, інакше краще обрати інший рід діяльності». Ця книга стала бестселером відразу після свого виходу в світ. Вона була написана для тих, хто займається доглядом за хворими, але дуже швидко виявилося, що корисна вона всім, хто цікавиться питаннями здоров'я, гігієни та психології хворих.

Використовуючи кошти з Фонду Найтінгейл (майже 50 тис. фунтів стерлінгів, зібраних громадськістю на честь «народної героїні»), вона змогла здійснити свою давню мрію, заснувавши 1860 р. в Лондоні при лікарні Св. Томаса першу в світі школу сестер милосердя - Училище з підготовки медичних сестер, де практично були реалізовані основні принципи:

1) Професійна підготовка медсестер повинна проводитися в лікарнях, спеціально створених для цієї мети;

2) Медсестри повинні жити в таких умовах, які забезпечували б належну моральну поведінку і дисципліну.

Для свого часу обидва ці принципи були вельми радикальними. Велика увага в ході підготовки приділялася отриманню майбутньої сестрою не тільки спеціальних знань, а й формуванню певних професійних цінностей, а саме: поваги до підопічного, його честі, гідності та особистої свободи, прояву особливої уваги, любові, турботи та збереження конфіденційності нарівні з лікарською таємницею. Девізом першого Почесного міжнародного сестринського товариства стали три слова - «Любов, мужність, честь». Сестри милосердя, закінчуючи школу, виголошували складену Ф. Найтінгейл урочисту клятву, в якій були, зокрема, такі слова: «Всіма силами я буду прагнути допомогти лікарю в його роботі і присвячу себе забезпеченню здоров'я тим, хто звернувся до мене за допомогою». Відкриттям школи медичних сестер нового типу був започаткований розвиток сучасної сестринської справи. У 1861 р. в Англії налічувалося 27 618 медичних сестер; до 1901 р. це число зросло до 62214. За моделлю, розробленою Ф. Найтінгейл, були створені перші сестринські школи в Європі і в Америці. її запрошували в якості консультанта при проектуванні і обладнанні нових лікувальних закладів.

У 1883 році Флоренс Найтінгейл була нагороджена Королівським Червоним хрестом, а в 1907 році - орденом «За заслуги». Королева Вікторія подарувала їй діамантову брошку з написом: «Блаженні милостиві».

Померла Флоренс Найтінгейл у Лондоні 13 серпня 1910 року. В Англії і Франції їй встановлені пам'ятники, на батьківщині її ім'ям був названий корабель.

В 1912 році Ліга Міжнародного Червоного Хреста і Червоного півмісяця заснувала Медаль імені Флоренс Найтінгейл. Кожні 2 роки міжнародний комітет Червоного Хреста в день професійного свята присуджує 50 медалей імені Флоренс Найтінгейл - досі найпочеснішу і найвищу нагороду для сестер милосердя у всьому світі. Медаль виготовлена з позолоченого срібла, на лицьовій стороні напис латинською мовою «В пам'ять Флоренс Найтінгейл. 1820-1910». У центрі - зображення жінки зі світильником, як символ добра, світла, милосердя і надії. На зворотному боці медалі по колу напис латиною: «Рго Vera Misericordia et сага Humanitate Perennis ducor universalis)) («За справжнє милосердя і турботу про людей, що викликають захоплення всього людства») і по середині гравіроване прізвище власника. Самовіддана жінка стала прикладом служіння людям і прообразом міжнародного милосердя.

Флоренс Найтінгейл - перша дослідниця і основоположник сучасної сестринської справи здійснила переворот у суспільній свідомості, в поглядах на роль і місце медичної сестри в охороні здоров'я суспільства.- її справедливо вважають засновницею інституту сестер милосердя в Західній Європі та США. Флоренс Найтінгейл запропонувала нову концепцію сестринської справи: підготовка медсестер здійснювалась у процесі наставництва, і керівництво навчанням молодших студентів входило в обов'язок старших, майбутні медичні сестри надавали посильну допомогу в роботі лікарень, що значно знижувало поточні витрати і було виправдане з педагогічної точки зору.

Концепція сестринської справи, висунута Ф. Найтінгейл, відразу ж була позитивно сприйнята у Сполучених Штатах Америки: тут у 1873 р. були створені три перші школи медсестер за зразком шкіл Флоренс Найтінгейл. Першою професійною медсестрою Америки стала Лінда Річардс, яка закінчила школу при лікарні для жінок і дітей у Бостоні в 1873 році. США почали швидко впроваджувати нові форми підготовки медичних сестер та заходи з удосконалення їхньої діяльності. Вони випередили європейські держави в цій галузі, ввівши підготовку медичних сестер-адміністраторів у 1899 р. та ліцензування медсестринської діяльності у 1903 р. Першим штатом, який втілив у життя закон про ліцензування медичних сестер 1903 року, була Північна Кароліна. Базова та післядипломна медсестринська університетська освіта була запроваджена в США у 1907 р. Цього ж року Мері Аделаїді Наттін вперше у світі присвоєно вчений ступінь професора сестринської справи в учительському коледжі Колумбійського університету, який готував медичних сестер -адміністраторів та викладачів.

Реформа Найтінгейл принесла результати - професія медичної сестри отримала своє визнання в суспільстві. До кінця XIX ст. у країнах Заходу була впроваджена система підготовки медичних сестер. Щодо подальших шляхів їх підготовки та визначення соціального статусу продовжували точитися дискусії, велась активна боротьба медичних сестер за свої права. У 1899 р. медсестри США, Великобританії і Канади організували Міжнародну Раду медичних сестер (ICN). Медсестри Англії, США і Канади висловили ідею створення системи освіти й контролю за професійною діяльністю медсестер на міжнародному рівні. Міжнародна рада медсестер (МРМ) - перша у світі професійна організація жінок, яка насьогодні об'єднує медсестер і сестер милосердя з 128 країн.

Медичні сестри завжди були і залишаються основною ланкою в системі охорони здоров'я. День медичної сестри світ відзначає 12 травня - в день народження Флоренс Найтінгейл. Дата святкування вперше офіційно була встановлена Конгресом США 8 травня 1914 року. Після першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. Міжнародна рада медсестер офіційно запровадила дату відзначення свята в 1971 році.

Запитання і завдання

1. Як починався професійний шлях Флоренс Найтінгейл - основоположниці медсестринства?

2. Які основні положення книг і статей Флоренс Найтінгейл про значення ролі, діяльності і підготовки сестер?

3. Розкажіть про першу в світі школу сестер милосердя.

4. Що Ви знаєте про Медаль імені Флоренс Найтінгейл?

5. Як розвивалась підготовка медичних сестер в Європі та США в XIX - на початку XX століття?

6. Коли була створена Міжнародна Рада медичних сестер?

 

 

7.5. Створення Товариства Червоного Хреста

Упродовж багатьох століть збройні сутички між державами зводили в могили мільйони життів, а надто обмежена кількість медиків не в змозі була надати потерпілим навіть найнеобхіднішої допомоги. До того ж бракувало медикаментів, перев'язувальних засобів, не було пристосованих госпіталів і санітарного транспорту.

У червні 1859 року швейцарець Анрі Дюнан (1828-1910) прибув у містечко Сольферіно, що в Італії, у справах бізнесу. Тут він став свідком кровопролитної битви біля містечка між італо-французською та австрійською арміями, під час якої загинуло або було поранено близько 40 000 солдатів з кожного боку. Війська відійшли на свої позиції, а на полі залишились без допомоги тисячі поранених. А. Дюнан був приголомшений наслідками битви та відсутністю елементарної медичної допомоги пораненим. Він повністю відмовився від первинної мети своєї подорожі, звернувся за допомогою до місцевих жителів і кілька днів присвятив лікуванню та догляду за пораненими, в результаті чого сотні життів було врятовано. У 1862 році А. Дюнан видав свою знамениту книгу «Спогади про Сольферіно», яка справила велике враження на європейську громадськість. 9 лютого 1863 року, в Женеві Анрі

Дюнан заснував «Комітет п'яти», до якого, крім нього, ввійшли ще чотири представники впливових женевських родин. П'ятірка вирішила перейменувати свій комітет у «Міжнародний комітет допомоги пораненим», який організував у Женеві 1863 року міжнародну конференцію. В роботі конференції взяли участь 36 делегатів. Конференція прийняла резолюцію із конкретними пропозиціями щодо захисту поранених, а також, зокрема, про запровадження спільного символу для медичного персоналу, за яким його можна було б розрізнити -пов'язки із червоним хрестом. Наступного - 1864 року у Швейцарії відбулась конференція, яка затвердила першу Женевську конвенцію «Про покращення становища поранених в польових арміях». її підписали представники 12 країн та королівств. Конвенція складалася із 10 статей, які встановили перші обов'язкові правила, що гарантували нейтральність і захист під час збройного конфлікту пораненим солдатам, медичному персоналу й гуманітарним інституціям.

Одразу ж після підписання Женевської конвенції і в наступні роки національні комітети руху були утворені майже у всіх європейських країнах. У 1876 році комітет утвердив назву «Міжнародний комітет Червоного Хреста», яка залишається чинною донині. Через п'ять років зусиллями Клари Бартон утворився Американський Червоний Хрест. Число країн, що підписали Женевську конвенцію, збільшувалося, її положення стали виконуватися. Рух Червоного Хреста здобував повагу, до роботи в національних комітетах зголошувалися численні добровольці.

Друга міжнародна мирна конференція у Гаазі прийняла Гаазьку конвенцію 1907 p., яка розширила дію Женевської конвенції на військові дії на морі. Перед Першою світовою війною у світі налічувалося 45 національних товариств допомоги пораненим. Рух вийшов за межі Європи й Північної Америки, до нього долучилися країни Центральної та Південної Америки, деякі країни Азії та Африки (Південно-Африканська Республіка).

Розпізнавальним знаком Товариства прийнята емблема - червоний хрест на білому полі - це зворотнє розташування кольорів прапору Швейцарії - в ознаку того, що Рух зародився саме в цій країні. День народження А. Дюнана -8 травня - відзначається як Всесвітній день Червоного Хреста. Анрі Дюнан все своє подальше життя присвятив благодійній діяльності та розвитку червонохресного руху. В 1901 році він став першим лауреатом Нобелівської премії, яку теж віддав на доброчинні справи.

У 1919 році була створена Ліга товариств ЧХ, тобто федерація (об'єднання) національних товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (ЧХ і ЧП); з листопада 1991 року вона називається Міжнародною Федерацією Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

Сьогодні Міжнародна Федерація Червоного Хреста - це міжнародна гуманітарна організація, до складу якої входить 186 держав світу. її мета -надання всебічної допомоги потерпілим від стихійних та екологічних катастроф у мирний час та координація дій національних товариств у наданні гуманітарної допомоги тим, хто її потребує; підтримка і сприяння національним товариствам у реалізації програм щодо запобігання інфекційних і небезпечних хвороб; допомога малозахищеним категоріям населення; розвиток молодіжного волонтерського руху тощо.

В історії України ще до підписання Женевської конвенції та створення Червоного Хреста були відомі приклади милосердя відносно поранених та хворих воїнів під час бойових дій. Наприклад, при Азовському «засадному сидінні» з 7 червня по 26 вересня 1641 р. допомогу пораненим і хворим надавали жінки. Під час постійних атак турків вони з'являлися на валах, перев'язували поранених, приносили їжу голодним воїнам. У військовій історії Росії відома діяльність боярина Ф.М. Ртищева.

Перший офіційний документ про заснування організації Червоного Хреста в Росії датований 15 травня 1867 р. Російське товариство Червоного Хреста (РТЧХ) отримало цю назву пізніше - в 1879 р. До цього товариство Червоного Хреста називалося «Спілкою опіки хворих і поранених воїнів». З моменту створення у 1867 р. РТЧХ основним своїм завданням визначало сприяння під час війни військовій адміністрації з догляду за пораненими і хворими воїнами та допомогу їм ліками і надання іншої необхідної допомоги в міру можливості. Пізніше до статуту РТЧХ було додано функцію сприяння військовополоненим, як росіянам, так і іноземцям у російському полоні. У 1893 р. до статуту товариства було внесено пункт про допомогу мирному населенню як у військовий час, так і від стихійних лих.

В Україні перша місцева червонохресна управа була створена 25 листопада 1867 р. у Таврійській губернії. В Києві місцева управа була створена за ініціативою дружини київського генерал-губернатора Л.І. Безак. До Місцевого дамського комітету (офіційна назва управи) увійшли дружини та дочки заможних киян. Основним завданням комітету було створення за кошти благодійників матеріального резерву на випадок війни. Одночасно товариство допомагало і Київському військовому шпиталю при Кирилівській лікарні. Щорічно з комітетського бюджету виділялось на лікування і утримання хворих 700 крб. Крім того з 1873 р. за кошти товариства утримувались 10 сестер милосердя, що працювали при шпиталі. Осередки товариства створили мережу медичних закладів з обслуговування дітей, жінок та малозабезпечених верств суспільства. В українських губерніях відкривалися дитячі поліклініки, лікарні, утримувалися богодільні, велася боротьба з інфекційними хворобами. У 1902 р. в Харкові за сприяння професора І. Троїцького було відкрито дитячу лікарню та поліклініку Червоного Хреста. Київська та Подільська управи надавали фінансову допомогу при будівництві Бактеріологічного інституту та робітничої лікарні.

У перші місяці війни 1914 р. українські управи Червоного Хреста відкрили близько 40 шпиталів, 71 етапний і 37 рухомих лазаретів на 35 тис. ліжок та організували 24 передові медичні загони. У Києві на кінець року для обслуговування поранених військових було відкрито 100 шпиталів Червоного Хреста. До 1917 р. чисельність ліжко-місць у шпиталях Червоного Хреста зросла до 300 тис, їх обслуговували близько 2,5 тис. лікарів та 20 тис. сестер милосердя, ще близько 10 тис. медпрацівників Червоного Хреста працювали у шпиталях Головного військово-санітарного управління російської армії.

Ідея забезпечення систематичного догляду за хворими спеціально навченим персоналом уперше була реалізована за участі імператриці Марії Феодорівни у 1813 році. Створена нею доброчинна організація включала виховні будинки, жіночі притулки та госпіталі. За її розпорядженням, деякі жінки з будинку для вдів на добровільних засадах були запрошені і направлені в Марийську лікарню для бідних з «прямим призначенням ходити і дивитися за хворими» за помірну плату, а також для догляду за хворими вдома. Чергові вдови мали спостерігати за благоустроєм у палатах, за порядком при роздачі хворим їжі і ліків, за чистотою і охайністю хворих, їх ліжок і білизни, за поведінкою хворих і відвідувачів. Доктори і лєкарі (фельдшери) повинні були давати вдовам необхідні настанови з догляду за хворими. «Жалісливі вдови» повинні були освоювати деякі медичні прийоми, щоб у разі необхідності самим надавати допомогу хворим. При великому надходженні поранених і хворих лікувальні установи не могли обходитися без допоміжної жіночої праці, і тому в 1818 році була створена державна служба доглядальниць, які навчалися в лікарнях санітарно - гігієнічного догляду за хворими і мали штатні посади при лікарнях. Першим організатором служби сестринської допомоги в Росії був X. Опель. Його керівництво з догляду за хворими російською мовою було опубліковано в 1822 році. В даному керівництві вперше давались основи деонтології та вимоги до моральних якостей персоналу, що доглядав за хворими. До середини XIX ст. служба «жалісливих вдів» залишалася єдиною формою професійної участі жінок у догляді за хворими в Росії.

У 1854 р. була організована перша в Росії фельдшерська школа при Петербурзькому виховному будинку, а в 1871 р. - перше в Москві жіноче фельдшерське училище при Старо-Катерининській лікарні. Таке ж училище відкрилося при Марийській лікарні в 1879 р.

Починаючи з середини XIX століття, у Європі та в інших куточках планети почали примножуватися громади сестер милосердя. Зокрема, у Західній Європі на середину століття їх було вже 56. У Росії перша громада сестер милосердя була заснована 1844 року в Санкт-Петербурзі при храмі Святої Трійці за ініціативи та коштом Великої Княгині Олександри Миколаївни і принцеси Терезії Ольденбурзької; в 1873 році громада отримала свою назву -«Свято - Троїцька». Громада складалася з відділення сестер милосердя, жіночої лікарні, богадільні для невиліковних хворих, школи, пансіонату та дитячого притулку. До числа сестер милосердя приймалися вдови й незаміжні жінки у віці від 20 до 40 років. Перший рік роботи був випробувальним, де перевірялися душевні і фізичні якості, необхідні для роботи, яку могли витримати тільки сильні духом жінки. Лікарі навчали сестер милосердя гігієнічним правилам догляду за хворими і деяким лікувальним процедурам, способам перев'язки ран, фармації, рецептури. Через рік сестри давали присягу і ставали повноправними членами громади. З часом їх стали запрошувати в приватні і державні лікарні, госпіталі. У 1845-1856 роках громаду відвідував М.І. Пирогов, який проводив за участю сестер милосердя найбільш складні операції, а також розтин тіл померлих. Працюючи в громаді, він висловив наступну думку: «Доведено вже досвідом, що ніхто краще за жінок не зможе співчувати стражданням хворого і оточувати його турботами незмінними і, так би мовити, невластивими чоловікам».

У 1854 р. Велика Княгиня Олена Павлівна заснувала в Санкт-Петербурзі Хресто-Воздвиженську громаду сестер милосердя - попередницю Російського товариства Червоного Хреста. Головним лікарем і безпосереднім керівником громади став чудовий хірург Микола Іванович Пирогов, який провів ґрунтовну реорганізацію громади. Будь-яка жінка, що бажала вступити в неї, протягом року проходила під керівництвом старших сестер випробування в госпіталях: після закінчення першого місяця терміну, коли вона ще залишалася «на спостереженні», їй видавався формений одяг. У період служби сестра не могла вступати в шлюб і зобов'язувалася жити в громаді. Ті жінки, що вирізнялися якимось чином - старанністю, особливою поведінкою, навіть хорошою освітою, - могли бути прийняті раніше встановленого терміну. Платні сестри не отримували, але мали, крім казенного одягу, харчування і житло. Безпосередньою керівницею сестер була настоятелька. Описана структура лягла надалі в основу укладу більшості російських громад сестер милосердя.

Згідно ідеї Пирогова, сестри милосердя повинні були зберігати максимальну незалежність від госпітальної адміністрації, а старші сестри морально впливати на лікарняний персонал - в цьому і полягали головні функції сестер під час Кримської війни 1853-1856 років. Перший загін сестер милосердя «Хрестовоздвиженської громади», створений М.І. Пироговим, надавав допомогу пораненим та хворим під час Кримської війни. М.І. Пирогов організував діяльність в Севастополі центру допомоги пораненим військовим, де працювали сестри милосердя. Вони безстрашно ставали на боротьбу зі смертельними хворобами, полегшуючи страждання хворих, під шквалом вогню та куль виносили поранених із найпекельніших ділянок бою. Ніби світлі янголи, вони намагалися бути скрізь, де був біль і страждання. Саме допомога пораненим силами сестер милосердя стала передумовою створення у 1864 році Міжнародного товариства Червоного Хреста. Ідеальною Сестрою милосердя і асистенткою в найскладніших операціях багатьох захисників Севастополя на ділі виявилася Катерина Бакуніна. У 1856 році Велика Княгиня Олена Павлівна призначила її головною сестрою-настоятелькою, - і в цій посаді вона продовжувала працювати після війни вже в С.-Петербурзі в Хресто-Воздвиженській громаді. Катерина Михайлівна Бакуніна (1810-1894) вважається родоначальницею сестринської служби та сільської медицини в Росії. Прикладом героїзму стала Даша Севастопольська (Михайлова), перша в Росії сестра милосердя, яка безоплатно допомагала пораненим і хворим. її почин - допомога пораненим у боях під Севастополем - вважається офіційно визнаним найпершим - з 8 вересня 1854 року (тобто за два місяці до приїзду російських сестер милосердя з С. - Петербурга і сестер з Англії разом з Флоренс Найтінгейл). Узагальнюючи набутий досвід, М.І. Пирогов у жовтні 1855 р. у Севастополі виклав «Правила для сестер Крестовоздвиженской общины».

У 1861 р. Хресто-Воздвиженська громада відкрила власну лікарню на 16 місць. 1863 року імператором Олександром II було затверджено «Положення про сестер Хресто-Воздвиженської громади, що призначаються для догляду за хворими у військових госпіталях».

Організація і контроль за становленням та діяльністю громад сестер милосердя увійшли в компетенцію Російського товариства Червоного Хреста. Починаючи з 1867 p., більшість громад влилося в Товариство Червоного Хреста, утворивши школи сестер милосердя. 10 травня 1870 року імператор затвердив штат і новий статут Хресто-Воздвиженської громади. Метою діяльності громади проголошувалося «безоплатне християнське служіння стражденним і незаможним» (в 1894 році громада перейшла у відання Російського товариство Червоного Хреста).

У 1875 р. Російським товариством Червоного Хреста були видані правила догляду за пораненими.

Перед Російсько-турецькою війною в Росії існувало близько двох десятків громад, в тому числі в Одесі (з 1850 р.), у Харкові (з 1872 р.). До 1877 року в Росії налічувалося близько 300 дипломованих сестер. У Києві «Общину сестер милосердя Червоного Хреста» було створено в 1878 р.

Під час російсько-турецької війни 6 медичних сестер були нагороджені срібними медалями «За хоробрість» і майже всі сестри відзнакою - Червоного Хреста. Всі учасниці війни отримали медалі, засновані на спомин про російсько-турецьку війну 1877-1878 p.p.

У 1900 році кількість громад зросла до 84. Поступово стали визначатися і основні функції громад: 1) загальні благодійні цілі (піклування про бідних, хворих, виховання дітей); 2) військові (допомога пораненим і хворим воїнам; 3) у віданні Синоду, приписані до жіночих монастирів.

З початком Російсько-японської війни 1904-1905 p.p. Російський Червоний Хрест не зумів забезпечити необхідну кількість медичного персоналу, і в результаті величезного попиту на жіночу працю вимоги до членів громад були зведені до мінімуму. У 1915 р. в Росії існувало 115 громад у віданні Товариства Червоного Хреста, крім того, сестри навчалися при трьох місцевих управліннях і двох Комітетах РТЧХ, госпіталі та чотирьох лікарнях Петрограда. Найбільшою організацією, що нараховувала 1603 особи, була громада святого Георгія. Всі громади сестер милосердя на початку XX ст. перебували у віданні Товариства Червоного Хреста. їх діяльність регламентувалася Загальним статутом громад Червоного Хреста, затвердженим у 1903 р.

Як тільки громади сестер милосердя в Росії отримали систематичний розвиток, первісний ентузіазм почав згасати - він заповнився і поступово підмінився загальноблагодійною і професійною медичною діяльністю жінок. Велику роль в цьому, з одного боку, зіграла діяльність Товариства Червоного Хреста, а з іншого - прагнення жінок набути в суспільстві однакового з чоловіками статусу.

 

Запитання і завдання

1.Як було створено Товариство Червоного Хреста?

2.Як розвивався червонохресний рух у світі на початку XX ст.?

3.Розкажіть про заснування Російського товариства Червоного Хреста.

4.Що Ви знаєте про діяльність українських управ Червоного Хреста?

5.Охарактеризуйте принципи організації перших громад сестер милосердя в Росії.

6.Розкажіть про діяльність сестер милосердя під час Кримської війни 1853-1856 років. Роль М.І. Пирогова у керівництві громадами сестер милосердя.

7.Яке значення Товариства Червоного Хреста у відкритті шкіл сестер милосердя?


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.045 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал