Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Закоханість, 1791 - 1803




Трохимбрід дещо відрізнявся від безіменного штетля, котрий існував на його місці до того. Бізнесові справи тривали, як і раніше. Прихожани Правостійної Синагоги, як і раніше, голосили, підвішувалися й кульгали, а також зверхньо поглядали на Приземлених, котрі, як і раніше, дерли на френзелі рукави своїх балахонів та споживали тістечка й книші після, однак часто й під час, святкової служби. Жалібниця Шанда все ще побивалася за своїм болящим філософом Пінчасом, котрий і далі грав неабияку роль у політичному житті містечка. Янкель, як і колись, намагався зробити все правильно, переконував себе, що він не сумує, і закінчував кожен день у смутку. А синагога, як і колись, їздила туди-сюди вздовж межі, котра ділила єврейське та людське, намагаючись відчути під собою надійний ґрунт. Соф'ювка був так само божевільний, так само мастурбував усією п'ятірнею, так само перев'язував себе ниткою, використовуючи своє тіло, щоби пам'ятати про тіло, проте врешті пам'ятав лише про нитку. Втім, з появою назви в мешканців містечка з явилася й нова самосвідомість, яка, між Іншим, іноді давалася взнаки в дуже прикрі й ганебні способи.

Жінки штетлю вернули свої здоровецькі носи від моєї пра-пра-пра-пра-прабабусі. Пошепки вони називали її брудним річковим дівчиськом та водяниковою дитиною. Попри свою забобонність, котра не дозволяла їм розказати дівчинці справжню історію її появи в містечку, вони зробили все, аби вона була позбавлена друзів її віку (дітям селища казали, що вона не стільки весела, скільки прагне веселощів, і не настільки добра, наскільки добрі її вчинки), і що вона знається тільки з Янкелем та ще з деким із громади, хто мав хоробрість із нею бачитися. А таких насправді було всього кілька. Адже навіть найбільш певні себе джентльмени селища тратили мову в її присутності. На десятому році життя вона вже була найбільш бажаним сотворінням містечка, слава про неї облетіла навіть найдальші з сіл тієї околиці.

Я багато разів уявляв собі її. Вона була трохи замала ростом навіть для свого віку - щоправда, не така маленька, якими бувають чарівні малі дітки, а якраз така невеличка, якими бувають діти, котрі зле харчуються. Те саме стосувалося і її шкіри. Кожного вечора, перед тим, коли вона вкладалася спати, Янкель рахував їй реберця, так начебто якесь одне з них могло за день загубитися або ж його міг поцупити хтось злий, щоби потім викрасти від нього, Янкеля, і всю дівчинку. Вона харчувалася доволі добре й була здоровою, принаймні ніколи не хворіла, однак її тіло виглядало як у хронічно хворої дівчинки чи дитини, підточеної якоюсь біологічною вадою, чи вкрай зголоднілої дівчинки, дівчинки, в якої лише шкіра-та-кості, яка не є повністю вільною, її волосся було чорним і пишним, в губи - тонкими й блискучими, і блідими водночас. Якою ж іще вона могла бути?



На превеликий жаль Янкеля, громада наполягала, щоби вона сама обрізала свої довгі коси.

Але ж це не по-дівчачому, - наполягав Янкель, - якщо воно буде коротким, ти виглядатимеш як хлопчик.

Не говори дурниць, - відказувала вона.

Але хіба тобі все-одно?

Звичайно, мені не все-одно, коли ти говориш дурниці.

Ні, твоє волосся, - поправляв він.

Я думаю, що воно дуже красиве.

Яке ж воно красиве, коли всі решта так не гадають?

Але я вважаю, що воно красиве.

І тільки ти так вважаєш?

Але мені цього досить.

А як щодо хлопців? Ти ж хочеш, аби й вони вважали тебе гарною?

Я б не хотіла, щоби хлопець думав, що я гарна, якщо то тільки не той хлопець, який вважає мене гарною.

А я вважаю, що воно гарне, - сказав Янкель, - я думаю, що воно просто прекрасне.

Скажи це ще раз, і я знову запущу довге волосся для тебе.

Та я знаю, - сміявся Янкель, цілуючи її в чоло і лоскочучи її вушка своїми пальцями.

її бажання вчитися шити (вона вчилася за книжкою, котру Янкель привіз їй зі Львова) співпало з її небажанням носити будь-який одяг, котрий не був би виготовлений нею самою, а коли він купив їй книжечку про фізіологію тварин, вона піднесла картинки до самого його обличчя й запитала: Янкель, а тобі не здається дивним, що ми їх їмо?

Але ж я ніколи не їм картинки. Я про тварин. Невже це тебе не дивує? Не можу повірити, що це не дивувало мене раніше. Це подібно до твого імені, котре довго не помічаєш, проте коли вже помітив, то не можеш втриматися й повторюєш його знову і знову, і дивуєшся, чому ніколи не звертав уваги, що у тебе саме таке ім'я і що всі кличуть тебе саме так все твоє життя. Янкель. Янкель. Янкель. Для мене в цьому нічого дивного немає.



Я не їстиму їх. Принаймні доти, доки мені це здаватиметься дивним.

Чи кидали їй виклик, чи ні, Брід опиралася, не даруючи нікому.

Я не думаю, що ти вперта, - сказав одного надвечір'я Янкель, після того, як вона відмовилася з'їсти обід перед десертом.

Але я таки вперта! - відповіла вона. За це її і любили. Любили всі, навіть ті, хто її ненавидів. Дивовижні обставини її появи в містечку запалювали цікавість чоловіків, проте насправді інтригували їх її спритність, її стримані рухи та дотепна мова, її відмова помічати чи ігнорувати їхню присутність - і це спонукало їх повертатися за нею на вулицях, стежити, як вона проходить повз вікна їхніх будинків, і мріяти про неї - а не про своїх жінок чи навіть про самих себе - вночі.

Так, Йошко. Чоловіки з млина такі сильні та відважні.

Так, Файвелю. Так, я хороша дівчинка.

Так, Савле. Так, так, я люблю цукерки.

Так, о так, Іцику. О так.

Янкель не мав сміливості признатися їй, що він не є її батьком і що вона завжди стає Річковою Королевою на Трохимів День не лише тому, що вона без жодних сумнівів є загальною улюбленицею містечка, а тому, що це її батько лежить на дні ріки з її іменем і що це за тілом її татка пірнають найміцніші чоловіки. Він міг лише придумувати нові й нові історії - дикі історії, сповнені небачених образів та безрозсудних персонажів. Його історії були настільки фантастичними, що дівчинці залишалося в них хіба що вірити. Звісно ж, вона була лише дитиною, котра все ще звільнялася від праху своєї першої смерті. А що ж іще вона могла робити? А він, тим часом, вже збирав порох для своєї другої смерті. А що ж іще міг робити він?

За допомогою закоханих у неї чоловіків громади та їхніх, злих на неї, жінок, моя пра-скіль-кись-то-разів-бабуся розвинула в собі багато корисних умінь: вона навчилася плести, доглядати за садом, а також читати все, що могло потрапити їй до рук, - тобто все, що було у величезній бібліотеці Янкеля, у кімнаті, від підлоги до стелі заставленій книжковими полицями, якій судилося колись перетворитися на першу публічну бібліотеку Трохимброда. Вона була не лише найрозумнішою мешканкою містечка, котру кликали допомогти вирішити найскладніші завдання з математики чи логіки - СКАЖИ МЕНІ, БРІД, - озвався до неї одного разу з темряви Доброчесний Рабин, - А ЯКЕ ВОНО - СВЯТЕ СЛОВО? - але й була вона найбільш самотньою і найбільш сумовитою з-поміж співгромадян. Вона була генієм смутку, поринала в нього повністю, виявляла його численні варіації, поціновувала його найдрібніші нюанси. Вона була призмою, пройшовши через яку, смуток розгортався у всій нескінченності свого спектру.

Ти сумуєш, Янкелю? - запитала вона одного дня за сніданком.

А звісно, - відповів той, тремтячими руками подаючи їй на ложечці маленькі шматочки диньки.

Чому?

Тому що замість їсти свій сніданок, ти намагаєшся розмовляти.

А раніше ти сумував?

А звісно.

Чому?

Тому що ти лише їла, але не говорила, а мені сумно, коли я не чую твого голосу.

Коли ти дивишся на людей, котрі танцюють, це тебе засмучує?

А звісно.

Це засмучує і мене. Як думаєш, чому так трапляється?

Тоді він поцілував її в чоло і взяв за підборіддя: Тобі справді варто не говорити, а їсти. Вже доволі пізно.

А тобі не здається, що Біцль Біцль - то винятково сумна людина?

Я не знаю.

А як щодо жалібниці Шанди?

О так, вона дуже сумує.

Але це очевидний випадок, хіба ні? А от Шлойм, той сумний?

Хто зна?

А близнючки?

Можливо. Але то не наша справа.

А Бог су му є?

Щоби бути сумним, він мав би існувати, хіба ні?

Я знаю, - сказала вона, злегка поплескавши його по плечу, - тому й запитую, щоби знати, чи ти віриш!

Що ж, давай я відповім так: якщо Бог справді існує, то є багато речей, котрі Його мають засмучувати. А якщо Він не існує, то це, як я уявляю, також повинно навіювати на Нього смуток. Тоді можна відповісти й на твоє запитання: Бог, вочевидь, сумує.

Янкелю! - вона обвила руками його шию так, начебто намагалася втиснути себе в нього або його у себе.

Брід дослідила існування 613 видів смутку, кожен з яких був абсолютно неповторним, окремою емоцією, подібною до іншого виду смутку не більше, ніж до гніву, екстазу, вини чи розчарування. Смуток Дзеркала. Смуток Приручених Птахів. Смуток Засмученості перед Чиїмись Батьками. Смуток, Сповнений Гумору. Смуток Нерозділеної Любові.

Вона нагадувала людину, котра потопає, котра відчайдушне кидається у воді, хапаючись за все, що могло би її втримати. Життя цієї дівчинки було безперервною розпачливою боротьбою за те, щоби виправдати власне життя. Вона розучувала неможливо важкі мелодії на своїй скрипці, то були пісні поза межами думок, які вона могла б зрозуміти, тому й приходила вона щоразу до Янкеля, плачучи: Я вивчила ще й оцю! Вона просто жахлива! Я мушу написати щось таке, чого навіть я не зможу зіграти! Вона проводила вечори над книгами з мистецтва, котрі Янкель купував для неї в Луцьку, а щоранку, снідаючи, нарікала: То були добрі й милі книжки, але вони нічого не говорять про красу. Нічого, якщо лише я сама собі здаю про це чесний звіт. Вони кажуть лише про те найкраще, що існує. А кожного дня пообіді вона проводила час, споглядаючи їхні вхідні двері.

Ти на когось чекаєш? - запитував Янкель.

Що це за колір? - питала тоді вона.

Тоді він ставав дуже близько до дверей, так близько, що кінчик його носа торкався щілини замка. Далі він лизнув двері й розсміявся: На смак вони червоні.

Точно, червоні, хіба не так?

Здається, що так.

Тоді вона схиляла свою голівку йому на руки й питала: Але чи не могли б вони стати ще хоч трішки червонішими?

Все життя Брід було поступовим зрозумінням того, що цей світ не для неї і що із незрозумілих їй причин вона ніколи не зможе бути щасливою і чесною водночас. Вона почувалася, неначе була сповнена по вінця любов'ю, так, наче та любов постійно народжувалася в ній і відкладалася про запас. Але її нікуди було подіти. Стіл, амулет зі слонової кості, райдуга, цибулина, нова зачіска, молюск, Шабот, насильство, квіти кутикули, мелодрами, канава, мед, мила серветочка… Ніщо з цього її не зворушувало. Вона чесно досліджувала світ, шукаючи щось, що могло б заслуговувати на ту безмежну любов, яка, як вона те знала, містилася в ній, проте кожному предметові в цьому світі вона могла сказати: Я не люблю тебе. Гей, поштова скринько кольору дерева на паркані: Я не люблю тебе. І ти, надто довгий вірше: Я не люблю тебе. Мій сніданку в черпачку: Я не люблю тебе. І ти, фізико, з твоїми ідеями та законами: Я не люблю тебе. Ніщо не було більшим за те, чим воно було насправді. Всі речі були просто речами, повністю зануреними у свою речовинність.

Якби ми відкрили її щоденник на випадковій сторінці - а вона носила його з собою постійно, переживаючи не так за те, що він може десь загубитись або потрапити комусь на очі, як за те, що коли вона нарешті знайде вартісну річ, то про неї не буде де написати, - ми б натрапили на постійне повторення однієї й тієї ж фрази: Я все ще не люблю.

Тому вона мусила вдовольнятися самою ідеєю любові - любові до улюблених речей, про можливість існування яких вона нітрохи не турбувалася. Вона любила закохану себе, любила любов, повну кохання, так, як сама любов любить закоханих, і у той спосіб вона могла погодити своє існування зі світом, у якому було так мало того, про що вона мріяла так довго, її світ то не був світ великої брехні заради порятунку, то було її бажання зробити його красивим та чесним, бажання жити іншим життям у світі іншому, ніж той, у якому, здавалося, жили всі решта довкола неї.

Малі хлопчаки, молоді чоловіки, зрілі мужчини та навіть старійшини штетля могли годинами непорушне сидіти перед її вікном і вдень, і вночі, запитуючи, чи не потрібна їй допомога у навчанні (у якому вона, звісно, жодної допомоги не потребувала або в якому вони й так їй не змогли б допомогти, навіть якби вона їм це дозволила), чи в садку (котрий ріс, як зачарований, і з невтомною пристрастю квітував червоними тюльпанами, трояндами та помаранчами), чи, можливо, Брід схотіла би прогулятися з ними до річки (до якої вона запросто могла дійти і на своїх двох, щиро дякую). Вона ніколи не казала ні й ніколи так, просто то натягувала, то попускала, то знову посмикувала за ниточки свого контролю над ними.

Натягнути: Було б просто чудово, - могла сказати вона, - якби я могла зараз випити велику чашку охолодженого чаю. Що відбувалося далі? Чоловіки навперебій кидалися принести їй напій. Хто повертався першим, міг заробити легенький поцілунок у чоло (послабити), або (натягнути) - обіцянку вийти на прогулянку (котра мала відбутися хіба коли-небудь пізніше), або (знову послабити) - дістати просте: Дякую, до побачення. Вона обережно збалансовувала те, що відбувалося побіля її вікна, не дозволяючи чоловікам підходити надто близько, але й не відпускаючи їх задалеко. Вона розпачливо потребувала їх не лише тому, що чоловіки могли їй прислужитися або дістати речі, потрібні Янкелю, чи щось для неї самої, чого Янкель придбати їй не міг, а ще й тому, що всі вони були додатковими палями в дамбі, зведеній, аби стримати відому їй правду: вона не любила життя. Вона не бачила жодної причини, яка б переконувала й далі жити.

Коли сумнозвісний віз перекинувся в річку, Янкелю було вже сімдесят два і його дім чекав швидше похорону, а не народження. Брід читала при слабкому миготливому світлі гасової лампи, запнувшись мережаною накидкою, а купалася у ванночці, вкритій на дні дрібним наждачним папером - щоб не посковзнутися. Янкель навчав її літературі та основам математики, доки вона не залишила його знання далеко позаду, сміявся разом з нею, навіть коли не було нічого смішного, читав їй увечері, спостерігаючи, як її долає перший сон, і був єдиним, кого вона могла вважати своїм другом. Вона перейняла його непевну ходу, говорила з його старечими інтонаціями і навіть, як і він, непокоїлася через ранні сутінки о п'ятій, хоча так рано сонце не заходило жодного дня у її житті.

Я привіз тобі декілька книг із Луцька, - говорив Янкель і зачиняв двері у надвечір'я та до решти світу.

Ми не можемо цього собі дозволити, - відповідала вона, беручи в нього важкого портфеля, - завтра я поверну їх назад.

Але ж ми так само не можемо дозволити собі їх не мати. Чого ми не можемо дозволити собі більше - мати їх чи не мати? Мені здається, ми в програші в обох випадках. Тоді давай уже залишимося в програші разом з книжками.

Ти просто з глузду

Я знаю, - відповідав він, - тому що я привіз тобі ще й компас від мого друга-архітектора та кілька томиків французької поезії.

Але ж я не знаю французької.

То маєш чудову нагоду її вивчити.

А хіба в мене є підручник?

О, я знав, що купив його недаремно! - казав Янкель, дістаючи товсту коричневу книгу з самого дна портфеля.

Янкелю, ти неможливий!

Я можливий, можливий.

Дякую, - говорила вона й цілувала його в чоло, тобто в єдине місце, куди вона коли-небудь цілувала й куди її цілували; вона би й надалі думала, що це єдине місце для поцілунку, якби не романи, які їй ще трапиться прочитати.

Дуже багато з тих речей, які Янкель купував їй, вона таємно від нього повертала назад. Він цього ніколи не помічав, бо не запам'ятовував, що саме купив. Власне, ідея перетворити їхню приватну бібліотеку на публічну і брати за користування книжками невеличку плату належала саме Брід. На ці гроші, а також на кошти, які їй передавали закохані в неї чоловіки, їм вдавалося якось зводити кінці з кінцями.

Янкель всіляко намагався чинити так, щоби Брід не почувалася в його домі чужою, не відчувала різницю в їхньому віці чи статі. Він залишав двері відкритими, коли пісяв (при цьому завжди сідав і завжди витирався), час від часу навмисне проливав собі воду на білизну, щоби сказати, - Дивись, таке і в мене трапляється, - не знаючи, що вона також виливає на себе воду, аби йому не було незручно. Коли Брід упала з гойдалки в парку, Янкель також подряпав собі коліна об наждак на дні ванни, щоби показати їй зі словами: Я також був упав. А коли в неї почали рости груди, він підіймав сорочку й демонстрував їй свої, старечі й запалі, зі словами: Та і в мене так само.

Таким був світ, у якому вона росла, а він старівся. Вони жили окремо від Трохимброда, неначе у святилищі, у якому все було не так, як у решті світу. Тут не вимовляли слів, повних ненависті, і ні на кого не піднімали руки. Більше того, тут не говорили сердитих слів і нічого не забороняли. І ще більше, тут не говорили слів, не проникнутих любов'ю, і кожен рух був покликаний стати маленьким доказом того, що можливо жити саме так і не обов'язково жити інакше; якщо у світі немає любові, то ми витворимо новий світ, ми оточимо його міцними стінами, зсередини застелимо м'якими червоними килимами, а назовні повісимо дверний молоточок, звук котрого відлунюватиме, як падіння діаманта, котре почує тільки золотих справ майстер, а ми - ні. Люби мене, тому що насправді любов не існує, але я надбав для тебе всього, що таки є. Однак моя пра-пра-самотня-бабуся не любила Янкеля, не любила у найпростішому й найнеможливішому сенсі цього слова. У дійсності вона заледве знала його. А він так само погано знав її. Вони бачили одне в одному власні риси, але не риси іншого. Чи міг Янкель уявити собі, про що Брід мріє? Чи могла Брід уявляти, чи взагалі хотілося їй уявляти собі, куди Янкель мандрує ночами? Вони були чужими одне одному, як моя бабуся і я.

Але…

Але кожен з них був найбільшою подобою тієї особи, котрій вони могли б подарувати свою справжню любов. Тому вони й віддавали одне одному сповна. Тому він тер собі коліно й казав: Я також упав. А вона проливала воду на білизну, щоби він не почувався незручно. Він подарував їй намисто. І вона носила його. А коли Янкель казав, що помре за Брід, то звісно ж саме це й мав на увазі, проте помирав би він не за саму Брід, а за свою любов до неї. Так само й вона, коли говорила, - Батьку, я люблю тебе, - то не була ні наївною, ні нечесною, а якраз навпаки: вона була достатньо мудрою і щирою, щоби змогти збрехати. Вони обмінювалися великою рятівною брехнею - що наша любов до різних речей є більшою, ніж наше замилування нашою любов'ю до цих речей, - добровільно розігруючи ролі, які самі ж для себе й написали, добровільно створюючи й нав'язуючи собі вигадки, без яких жити неможливо.

Їй було дванадцять, а йому щонайменше вісімдесят чотири. Тож, розважав сам собі Янкель, навіть якщо йому судилося дожити до дев'яноста, їй тоді буде всього лиш вісімнадцять. А він добре знав, що до дев'яноста йому не дожити. Вже довгий час він приховував свої слабості й болі. Хто ж буде піклуватися про неї, коли він помре? Хто співатиме для неї і лоскотатиме її спину саме так, як вона те любить, коли засинає? Як вона дізнається про її справжнього батька? Як можна бути впевненим, що її омине щоденне насильство, ненавмисне і навмисне насильство? Як йому впевнинитися, що вона ніколи не зміниться?

Він зробив усе можливе, щоби запобігти своєму передчасному відходу. Він намагався добре їсти навіть тоді, коли не був голодним, випивав між стравами чарку горілки, навіть якщо відчував, що від цього його шлунок зав'яжеться у вузол. Кожного дня по обіді він пускався в довгі прогулянки, переконуючи себе, що біль у його ногах - то добрий біль, а кожного ранку розрубував бодай одне поліно, кажучи собі, що в його руках струмує не хвороба, а здоров'я.

Побоюючись частих напливів забудькуватості, він почав записувати уривки історії свого життя на стелі своєї спальні, використовуючи для цього письма одну з губних помад Брід, котру одного разу знайшов замотаною в панчішку дівчини в її комоді. Тому найперше, що він бачив кожного ранку, коли прокидався, і кожного вечора, коли лягав до сну, - було його власне життя. Над бюро писало: Ти колись був одруженим, але вона покинула тебе. А в дальньому кутку кімнати: Ти ненавидиш зелені овочі. Там, де стеля нависала над дверима, виднілося: Ти Приземлений. А довкола лампи кружком писало: Ти не віриш у потойбічне життя. Він повсякчас намагався приховати від Брід, що його розум перетворився на подобу мутного скельця, і що він часто просто закипає від плутанини всередині нього, і що думки постійно перескакують з місця на місце, і що він не може зрозуміти багато з того, що вона йому розказує, а інколи навіть забуває своє ім'я чи навіть її ім'я, і тоді йому здається, що ще одна якась частинка його вже померла.

 

4:812 - Сон про вічне життя з Брід. Цей сон приходить до мене кожну ніч. Я знаю, що він наснився мені, навіть тоді, коли на ранок нічого не можу згадати, адже він залишає в мені слід, як залишає відбиток голова коханки на подушці коло тебе, навіть коли вона сама вже пішла. Це сон не про те, як я разом з нею старію, а про те, як не старіє жоден з нас. Вона ніколи не покидає мене, а я ніколи не залишаю її. Це правда: я просто боюся смерті. Я боюся, що світ рухатиметься далі без мене, що моя відсутність залишиться непоміченою або, ще гірше, що якась природна сила й далі творитиме життя довкола. Хіба це егоїстично? Хіба можна мене назвати лихим, якщо я б хотів, аби світ закінчився разом зі мною? Ні, я не маю на увазі, щоби світ припинив існувати для мене самого, я б хотів, аби всі очі закрилися одночасно з моїми навіки. Інколи мій сон про вічне життя з Брід перетворюється на сон про смерть разом із нею. Я знаю, що потойбічного світу не існує. Я не дурень. І я знаю, що немає Бога. Це не мені потрібна Брід, це я їй колись стану непотрібен або не непотрібен. Я уявляю, як вона житиме без мене, і страшенно ревную. Вона одружиться, і в неї буде багато дітей - все це залишиться недосяжним для мене, всі ці речі й події, які могли б зробити мене щасливим. Я, звісно ж, не можу розповісти їй про цей сон, але я так відчайдушне мрію, щоби він став дійсністю. Вона і тільки вона має значення для мене.

 

Він читав їй на ніч оповідання і слухав, що вона про них думає, ніколи не перебиваючи її навіть для того, щоби сказати їй, як він гордиться, що вона така розумна й красива. Поцілувавши її, побажавши їй на добраніч і поблагословивши, Янкель пішов на кухню, випив кілька ковтків горілки - стільки, скільки міг витримати його шлунок, - і задув лампу. Далі він повільно пішов через темряву коридору, прямуючи па м'яке світло, котре пробивалося з-під дверей його кімнати. Він перечепився раз через купку книжок перед кімнатою Брід і вдруге - через її портфель. Увійшовши до своєї кімнати, він уявив, що цієї ночі йому судилося померти в цьому ліжку. Він уявив, як Брід знайде його вранці. Він уявив, у якій позі він лежатиме і який вираз буде в нього на обличчі. Він уявив, що він буде відчувати або ж відчувати не буде. Вже пізно, -нараз подумав він, - я мушу піднятися завтра вранці, щоби приготувати Брід попоїсти, перед тим, як вона сяде до свого навчання. Тоді він опустився на підлогу і тричі відтиснувся від неї - на більше його не вистачало. Вже пізно, - знову подумав він, - і я повинен бути вдячним за все, що маю, і змиритися з усім, що втратив або не втратив. Сьогодні я дуже старався бути хорошою людиною, я робив лише ті речі, які б хотів від мене Бог, якби Він існував. Дякую тобі за дарунок життя і за Брід, - подумав він, - ідякую тобі, Брід, бо заради тебе варто жити. Я більше не сумую. Він пірнув під червону вовняну ковдру й підняв очі просто над собою: Тебе звати Янкель. Ти любиш Брід.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал