Самооцінка особистості як предмет психологічного дослідження

Самооцінка є складним особистісним утворенням і відноситься до фундаментальних властивостей особистості. У ній відбивається те, що людина довідається про себе від інших, і її власна активність, спрямована на усвідомлення своїх дій і особистісних якостей. Самооцінка пов’язана з однією і з центральних потреб людини – потребою в самоствердженні, що визначається відношенням її дійсних досягнень до того, на що людина претендує, які цілі перед собою ставить – рівня домагань. У своїй практичній діяльності людина зазвичай прагне до досягнення таких результатів, що погодяться з його самооцінкою, сприяють її зміцненню, нормалізації. Істотні зміни в самооцінці з’являються тоді, коли досягнення зв’язуються суб’єктом діяльності з чи наявністю відсутністю в нього необхідних здібностей [27, с. 28].

Феномен самооцінки вивчався багатьма науковцями, що призвело до формування різних підходів до її вивчення. Найбільш відомими вважаються особистісний підхід, що розглядає самооцінку як важливий компонент самосвідомості особистості; структурно-цілісний підхід, згідно якого самооцінка вивчається як один із компонентів цілісної структури особистості й одночасно як складне системне за своєю природою утворення: вона є цілісною і водночас багатоаспектною, має багаторівневу будову та ієрархічну структуру, міжсистемні зв’язки з іншими утвореннями та діяльнісний підхід, представники якого пропонують розглядати самооцінку як чинник, що впливає на якість результатів діяльності особистості [57, с. 28].

Самооцінка – оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей, місця серед інших людей; належить до ядра особистості, є важливим

регулятором її поведінки [66, с. 180]. Таке тлумачення поняття „самооцінки” є актуальним для особистісного підходу, який розглядає самооцінку як важливий компонент самосвідомості особистості.

Одне з найосновніших місць у дослідженні особистості С.Л. Рубінштейн [65] відводить самосвідомості. За словами психолога, процес становлення людської особистості містить у собі невід’ємний компонент формування її свідомості і самосвідомості. Особистість як свідомий суб’єкт усвідомлює не лише весь навколишній світ, але й себе в своїх відношеннях з оточуючими. Розвиток самосвідомості, як вважає психолог, проходить низку ступенів: від наївного незнання стосовно самого себе до глибшого самопізнання, яке поєднується з більш визначеною та іноді різкою несформованою самооцінкою [65, с. 194].

Дослідження Л.С. Виготського [21] також було присвячено проблемі самосвідомості. Науковець звертає увагу на шість напрямків, що характеризують її структуру: 1) накопичення знань про себе, зростання їх зв’язку, обґрунтованості; 2) поглиблення знань про себе, психологізація; 3) інтеграція; 4) усвідомлення власної індивідуальності; 5) розвиток внутрішніх моральних критеріїв при оцінюванні себе, своєї особистості; 6) розвиток індивідуальних особливостей процесів самосвідомості [21, с. 211]. Структуру самосвідомості як складного утворення М.Й. Боришевський [15] розуміє як взаємозалежність таких одиниць: самооцінка, домагання, соціально-психологічні очікування й образ „Я” [15, с. 5]. Отже, зазначені науковці виокремлювали у структурі самосвідомості компонент „самооцінка” й розглядали її як центральну характеристику будь-якої особистості [35, с. 22].

Як компонент самосвідомості самооцінку розглядав І.С. Кон [38]. На його думку самосвідомість складається з трьох компонентів: активне „Я” (саморегуляція і самоконтроль), рефлексивне „Я” (самопізнання та самооцінка), пережите „Я” (процес самовідчуттів). Психолог зазначав: поняття „самосвідомості” є набагато ширшим і не може порівнюватися з набором різноманітних самооцінок; образ „Я” утворюється набагато раніше, ніж самооцінка [38, с. 65]. місце самооцінки в структурі самосвідомості за І.С. Коном графічно відображено на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Модель самооцінки за І.С. Коном [57, с. 29]

Як видно із рис. 1.1., за І. Коном, самооцінка є досить складним явищем, яке включає цілий ряд компонентів, найважливішими складовими яких є оцінка людиною своїх здібностей, соціального положення, успіху, морального обличчя, привабливості і т.п.. Кожен з цих компонентів залежить від багатьох конкретних умов, зокрема від характеру соціальної ролі. Тому ми оцінюємо себе (як і інших) переважно не в цілому, а через певні прояви і якості. Звідси – неминучі протиріччя і розбіжності в самооцінках. Багатошаровість самосвідомості і пов’язана з нею неоднозначність самооцінки особи відображає, з одного боку, нерівномірність розвитку людини, а з іншого – розчленованість і суперечність рольової структури [38, с. 69].

Представники структурно-цілісного підходу розглядають самооцінку межах „Я-концепції”. Поняття „Я” – концепції увійшло до наукового лексикону відносно недавно, на початку 1970-х рр. Але вивчення цієї психологічної структури доріг давно. У роботах американського психолога У. Джеймса, засновника психоаналізу З. Фрейда і його дочки А. Фрейд закладені основи вивчення цього психічного феномену. У літературі, присвяченій „Я” – концепції, можна знайте два її визначення, опрацьованих вченими-основоположниками цього наукового підходу. Перше визначення належить К.Р. Роджерсу [64].

Він стверджує, що „Я-концепція” складається з уявлень про власні характеристики і здібності індивіда, уявлень про можливості його взаємодії з іншими людьми і з навколишнім світом, ціннісних уявлень, пов’язаних з об’єктами і діями, і уявлень про цілі чи ідеях, які можуть мати позитивну чи негативну спрямованість. Таким чином, це – складна структурована картина, яка існує в свідомості індивіда як самостійна фігура або фон і включає як власне „Я”, так і відносини, в які воно може вступати, а також позитивні та негативні цінності, пов’язані з якостями і відносинами „Я” – у минулому, сьогоденні і майбутньому [64, с. 82].

У другому визначенні, що належить А. Маслоу [49], „Я-концепція” формулюється як існуюча в свідомості індивіда система уявлень, образів і оцінок, що відносяться до самого індивіду. Вона включає оціночні уявлення, що виникають в результаті реакцій індивіда на самого себе, а також уявлення про те, як він виглядає в очах інших людей; на основі останніх формуються й уявлення про те, яким він хотів би бути і як він повинен себе вести [49, с. 232].

Таким чином, до змісту „Я-концепції” автори віднесли уявлення про особистісні характеристики і здібності індивіда, уявлення про можливості його взаємодії з іншими людьми та з оточуючим світом, ціннісні уявлення, пов’язані з об’єктом і діями, а також уявлення про цілі та ідеї, які можуть мати позитивну чи негативну спрямованість.

„Я-образ” та „Я-концепція” дуже часто носять синонімічний характер, проте, сьогодні доведено, що ці поняття не ідентичні. поняття „Я-образу” та „Я-концепції” пов’язуються з поведінкою, а не з особистістю в цілому - її характером, світоглядом, ідеалами, соціальними установками. „Я-образ” є динамічним утворенням в залежності від ситуації, а „Я-концепція”, на противагу, це більш-менш статичне утворення, що спрямоване на забезпечення послідовності поведінки людини. Таким чином, людина в кожній ситуації формує відповідний „Я-образ” і реагує на нього у відповідності до вимог ситуації. „Я-концепція” ж забезпечує визначеність лінії поведінки [68, с. 28].

Український психолог М.Й. Боришевський [15], розв’язуючи проблему співвідношення між поняттями „Я-концепція” та „Я-образ” звертається до змістовного наповнення самих понять „концепція” та „образ”. Термін „концепція”, що в перекладі з латинської означає розуміння, система, вказує на певний спосіб розуміння, трактування будь-яких явищ, конструктивний принцип різноманітних видів діяльності, а „образ” розглядається як результат та ідеальна форма відображення предметів та явищ матеріального світу в свідомості людини. На чуттєвому рівні пізнання під „образом” розуміють відчуття, сприймання, уявлення.

Звертання до змісту понять „концепція” та „образ” дає можливість зробити важливий висновок про те, що поняття „концепція”, яке трактується як система, є значно ширшим і фундаментальнішим за поняття „образу”, що вказує, зокрема, на самі уявлення. Тому „концепція” як система охоплює і уявлення, і їх оцінку, і поведінкову реакцію, що зумовлено цими уявленнями разом з їх оцінкою. Таким чином, „Я-образ” – це когнітивна складова „Я-концепції” [15, с. 6].

Більшість сучасних психологів дотримуються думки про те, що „Я-концепція” є продуктом діяльності самосвідомості, а самооцінка в структурі „Я-концепції” виступає як компонент складного утворення – образу „Я”. Практично, будь-який образ „Я” має складну будову. А.Петровський [56] розглядає такі структурні компоненти образу „Я”:

– реальне Я – уявлення про себе в момент переживання, воно не повинно сприйматися як стабільна характеристика;

– ідеальне Я – уявлення про те, яким Я повинен стати, щоб відповідати соціальним нормам та очікуванням навколишніх; це орієнтир у самовихованні особистості;

– фантастичне Я – уявлення про те, яким Я бажаю стати, якби це було для мене можливим.

Як реальне, так і ідеальне Я впливають на поведінку і самопочуття особистості. Мозок чутливий до будь-якої суперечливості, і при її виявленні виникають позитивні або негативні емоції. Наше Я постійно порівнює: який я первинний, внутрішній, з тим, який я тут і тепер. Самооцінка – результат не завжди чітко усвідомленої особистістю проекції реального „Я” на „Я” ідеальне, тобто оцінка себе відбувається не безпосередньо, а за допомогою еталону, складеного з ціннісних орієнтацій та ідеалів особистості. Критерії самооцінки неоднозначні. Тобто індивід оцінює себе двома шляхами: шляхом співставлення рівня домагань з об’єктивними результатами своєї діяльності та ляхом порівняння себе з іншими людьми [56, c.216].

Найбільш відомим підходом до визначення місця самооцінки в структурі „Я-концепції” вважаються дослідження Р. Бернса [12], який визначає самооцінку як особистісне судження про власну цінність, яке виражається в установках, що притаманні індивіду. Психолог визначає самооцінку як емоційно-ціннісну структуру і вважає її засобом та умовою формування „Я” – концепції: 1) когнітивний аспект – знання про власну особистість у всіх сферах; 2) самооцінка або прийняття собі – сукупність оціночних характеристик, емоційно-ціннісне ставлення людини до себе; 3) поведінкові установки – дії, що породжуються образом Я і ставленням до собі та реалізуються у процесі спілкування з оточуючими [12, с. 39]. Таким чином, автор вважає, що самооцінка виступає однією із найважливіших складових „Я” – концепції особистості та водночас є одним із основних джерел її створення [79, с. 223].

На думку Р. Бернса, когнітивна складова „Я” – концепції полягає в тому, що уявлення індивіда про самого себе, як правило, здаються йому переконливими не залежно від того, чи є вони істинними або помилковими. Описуючи якості людини, зазвичай вдаються до абстрактних характеристик, які ніяк не пов’язані з конкретною подією або ситуацією (сильна, товариська та ін.). Як елементи узагальненого образу індивіда вони відображають, з одного боку, стійкі тенденції в його поведінці, а з іншого – вибірковість сприйняття.

Те ж відбувається, коли індивід описує самого себе, намагаючись вербально висловити основні характеристики власного самосприйняття. До таких описів відносять атрибутивні, рольові, статусні, психологічні характеристики індивіда та ін. Всі вони включені до „образу Я” з різною інтенсивністю – одні видаються більш значущими, а інші – менш. Причому значимість елементів самоопису й відповідно їх ієрархія можуть змінюватись залежно від контексту, життєвого досвіду або просто під впливом моменту. Самоопис – це спосіб охарактеризувати неповторність кожної особистості через поєднання її окремих рис [79, с. 223].

Оцінна складова „Я” – концепції ґрунтується на тому, що якості, котрі індивід приписує власній особистості, не завжди є об’єктивними. У спробах охарактеризувати себе з позиції інших якостей, як правило, присутній сильний особистісний, оцінний момент. Іншими словами, „Я” – концепція – це не лише констатація, опис рис власної особистості, але і вся сукупність їх оціночних характеристик і пов’язаних з ними переживань. Навіть такі на перший погляд об’єктивні показники, як зріст чи вік, можуть для різних людей мати різне значення, обумовлене загальною структурою їх „Я” – концепції.

Поведінкова складова „Я” – концепції ілюструє факт, що індивіди не завжди будують власну поведінку у відповідності зі своїми переконаннями. Нерідко пряме, безпосереднє вираження установки в поведінці модифікується або стримується через його соціальну неприйнятність, моральні сумніви індивіда, його страх перед можливими наслідками [79, с. 224].

Самооцінку, як єдність раціонального й емоційного компонентів, розглядає І.І. Чеснокова [81]. Раціональний компонент складається зі знань особистості про себе, розвивається від пізнання зовнішнього світу, інших людей, взаємовідносин. Спочатку помітним є лише видимий бік власних вчинків, а згодом відбувається усвідомлення глибинних механізмів діяльності та поведінки. Від розвитку емоційної сфери залежить генезис емоційного компонента самооцінки: ситуативні і неглибокі емоції еволюціонують у стійкі форми вияву [81, с. 19].

Самооцінку у світлі людських потреб розглядав Н. Бранден [17]. Він запропонував перелік взаємозалежних чинників, з яких складається самооцінка:

1) відчуття себе потрібним, бажаним, коханим є центральним стрижнем самооцінки (людина повинна належати родині, суспільству; відсутність любові створює цілий комплекс емоційних проблем, що турбуватимуть людину впродовж більшої частини життя);

2) почуття гідності тісно пов’язано з першим компонентом: якщо людина відчуває любов, повагу, підтримку з боку оточуючих, вона швидше за все буде сприймати себе;

3) почуття компетентності – люди, які мають здорове уявлення про себе, оптимістичний та впевнений погляд на речі, легко вирішують проблеми, з радістю й ентузіазмом зустрічають новий день [17, с. 29]. Отже, за Н. Банденом, найближче оточення впливає на формування самооцінки як чинник впливу на її компоненти та є референтною групою для особистості. Особливої актуальності ця теза набуває під час розгляду діяльнісного підходу [36, с. 48].

Діяльнісний підхід пропонує розглядати самооцінку як чинник, що впливає на якість результатів діяльності особистості, надає можливість виокремити основи, на які опирається особа, оцінюючи свої можливості або результати роботи. Цей підхід тісно взаємопов’язаний із попередніми, але акцентує на вивченні самооцінки як однієї із основних функції особистості. В цілому мається на увазі, що успішна, результативна діяльність сприяє підвищенню самооцінки і навпаки. Особистість має усвідомлювати свої досягнення та невдачі у певній діяльності, а також порівнювати їх з досягненнями інших людей [22, с. 105].

А. В. Захарова [32] виокремлює виді самооцінки, за допомогою яких описує її функції:

1) прогностична самооцінка дає суб’єкту можливість оцінити свої можливості, визначити ставлення до них; вона набуває актуальності від початку діяльності та до здійснення вчинку. Однією із характеристик прогностичної самооцінки є рівень домагань, основу якого складає оцінка суб’єктом своїх можливостей. Емоційний компонент прогностичної самооцінки виявляє світові сформованості у суб’єкта почуття відповідальності за можливий результат власних дій.

Прогностична самооцінка актуалізується до початку діяльності чи поведінкового акту. За психологічним механізмом вона являє собою складну інтелектуальну дію, що розгортається в дискусивному плані. Функцією прогностичності самооцінки стає синтез інформації, взятої суб’єктом з аналізу об’єктивних і суб’єктивних характеристик ситуації оцінювання. Як оцінка можливостей, вона реалізується в умовах дефіциту інформації, у зв’язку з чим й основу складають рефлексивні дії, які відображають ту чи іншу міру невпевненості суб’єкта в собі, його орієнтацію на можливість непередбачуваних трансформацій предмету діяльності.

2) актуальна самооцінка оцінює i корегує виконавчі дії під час здійснення вчинку. Таку самооцінку М. Феннел [76] називав „поточною” або „інтроспективною”, акцентуючи на тому, що вона фіксує емоційні стани, зміни очікувань, ступінь „вдалої діяльності”. Слід зазначити, що важливим психологічним механізмом цього виду самооцінки є дії самоконтролю;

3) ретроспективна самооцінка аналізує досягнутий рівень розвитку, підсумків діяльності, наслідків, вчинків. Також вона бере участь у визначенні суб'єктом перспектив свого розвитку, оскільки під час її актуалізації людина як відзначає позитивні, так і негативні сторони своєї діяльності й особистості. Цей вид самооцінки детермінує процеси „каузальної атрибуції” – пояснення суб’єктом причин успіху чи невдач власної поведінки і діяльності [32, с. 44].

С. Якобсон [88] зазначає, психологічна природа самооцінки має соціальні джерела і вона формується під впливом культури усвідомлення результатів своєї діяльності та оцінки інших людей. В ній поєднується принцип єдності свідомості і діяльності, бо самооцінка значною мірою впливає на домагання особистості та стає одним із мотивів її активності. За допомогою самооцінки здійснюється саморегуляція поведінки особистості. Людина в процесі спілкування постійно звіряє себе з еталоном і в залежності від результатів перевірки, залишається задоволена, або незадоволена, собою. Це „внутрішній манометр” особистості, покази якого свідчать про те, як вона себе оцінює, наскільки задоволена собою [88].

Самооцінка розглядається як показник психічного здоров’я та психологічного благополуччя особистості. Психічне здоров’я – стан психічної сфери, основою якого є загальний душевний комфорт, що забезпечує адекватну психоемоційну та поведінкову реакцію, зумовлюється як біологічними, так і соціальними потребами, а також можливостями їх задоволення. С. Русина [66] зазначає, самооцінка може як стимулювати, так і пригнічувати активність людини. Невпевненість у собі, тривожність, негативні настрої й емоції, втрата почуття власної гідності, хворобливе ставлення до невдач пов’язані з неадекватно заниженою самооцінкою. Підозрілість, упертість, агресивність, недовіра, безтактність, грубість, надмірна вразливість, конфліктність, нетерпимість до зауважень – ознаки неадекватно завищеної самооцінки. Невідповідність самооцінки суб’єкта та оцінки значущого оточення може призвести до емоційних зривів, внутрішніх конфліктів [66, с. 181].

Бажаний рівень самооцінки особистості, який проявляється у складності мети, яку індивід ставить перед собою, має назву рівень домагань. А. Спіркін [73] вважає, що, на відміну від самооцінки, яка стосується вже досягнутого, домагання спрямовані на майбутнє. Їх реалізація дає змогу перевірити себе в конкретній діяльності. Домагання пов’язані з прагненням отримати визнання як з боку інших людей, так і від самого себе. Домагання – продукт досвіду, формується на його основі, пов’язані з престижем особистості, і тому часто стають одним з центральних мотивів досягнень у діяльності та активності взагалі.

У окремої особи домагання можуть змінюватися залежно від успіхів та невдач, присутності людей, думка яких особливо важлива, тощо. Домагання можуть стосуватися як конкретної діяльності, так і бажаної соціальної ролі. Вони характеризують спрямованість особистості. Бажання підвищити самооцінку в тому випадку, коли людина має можливість вільно вибирати ступінь складності чергової дії, породжує конфлікт двох тенденцій: з одного боку – бажання підвищити рівень домагань, щоб відчути максимальний успіх, а з іншого – знайти його, щоб запобігти невдачам [73. с. 57].

Отже, аналіз різних підходів до вивчення самооцінки дає змогу підсумувати, що самооцінка є складним особистісним утворенням й відноситься до фундаментальних властивостей особистості. Самооцінка – оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей, місця серед інших людей; належить до ядра особистості, є важливим регулятором її поведінки. З позицій особистісного підходу, самооцінку розглядають як важливий компонент самосвідомості особистості; структурно-цілісний підхід вивчає самооцінку з позицій „Я-концепції” як один із компонентів цілісної структури особистості й одночасно як складне системне за своєю природою утворення: вона є цілісною і водночас багатоаспектною, має багаторівневу будову та ієрархічну структуру, міжсистемні зв’язки з іншими утвореннями; представники діяльнісного підходу розглядають самооцінку передусім як чинник, що впливає на якість результатів діяльності особистості.