Героїчне минуле українського народу у творчості Тараса Шевченка

Ще в ранньому дитинстві Тарас Шевченко проймався глибоким захопленням від славного і героїчного минулого українського народу. Із розповідей старого діда Івана оживали в уяві хлопчика мужні лицарі-козаки, їхні далекі походи на ворога. Усе почуте назавжди закарбувалося в пам’яті Тараса.

Минули роки. Поет навчається в Петербурзькій Академії мистецтв, а думками лине на рідну Вкраїну, мріє її якнайскоріше побачити. І згадуються часи колишньої слави її вільнолюбних захисників. Так з’являється задум створити ілюстрований альбом „Живописна Україна“, який розповів би про різні події української історії. Серед зроблених Тарасом Шевченком малюнків бачимо сцени, котрі пробуджували почуття національної гордості, викликали думки про найтяжчі жертви, що їх приніс український народ під час боротьби з ворогами, а також якнайповніший образ усього того, що українців вирізняло серед інших народів. Він прагнув не тільки пропагувати культ славетного минулого України, а й пробудити зацікавленість й любов до всього національного, українського.

Але не тільки за допомогою пензля хотів славетний Кобзар розповісти про минувшину, а й за допомогою слова. Ніхто з поетів не оспівав „козацьку славу“ так натхненно, як Тарас Шевченко.

Запорізька Січ знає чимало мужніх і сильних духом людей. Увагу митця привертає колоритна постать Семена Палія. Десь далеко від України він думками залишався на рідній землі, сумував за нею, прагнув повернутися. Саме запорізька вольниця та мужність приваблює поета і саме її він оспівує у своїй поезії:

Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Відгриміло героїчне минуле запорожців, і тепер лише могили „про волю нишком в полі з вітром говорять“.

Устами старого кобзаря розповідає Шевченко в поемі „Тарасова ніч“ про боротьбу українців проти національного гніту. Бої „москалів, орди, ляхів“ із козаками викликали захоплення у поета. Відтворюючи події минулого, Шевченко називає імена гетьманів, які очолювали повстання народу і боролися за волю. В поемі згадуються прізвища Трясила, Наливайка, Павлюка. Українська минувшина протиставляється тяжкому сучасному становищу народу. Поет висловлює тугу з приводу того, що десь поділась доля-воля, про яку тепер лише кобзарі співають:

Було колись – панували,

Та більше не будем!

Тої слави козацької

Повік не забудем!

Шевченко з іронією говорить про пасивність нащадків славних героїв, осуджує сучасне становище українського народу, коли „над дітьми козацькими поганці панують“. Є за чим сумувати.

Славно жило козацтво: вміло і „мед-гоірлку пити“, і „рідний край боронити“, і „з турецької неволі братів визволяти“. Ось такий героїчний похід козацтва на турецькі землі показав Шевченко в поемі „Гамалія“:

Наш отаман Гамалія

Отаман завзятий:

Забрав хлопців та й поїхав

По морю гуляти…

Слави добувати.

Гамалія – узагальнений образ козацького ватажка. Він завжди серед запорожців, завжди там, де найбільш потрібний. У Скутарі – передмісті Стамбула – він у самому пеклі бою. Під час повернення пливе останнім: „Позад завзятий Гамалія. Орел орлят мов стереже“. Славний отаман здобув славу „на весь світ великий“. Безмежна відвага, сміливість запорожців відображена Шевченком у яскравих і сильних образах:

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливо літає.

Ніхто на світі не втече!

Вогонь запеклих не пече.

Те, що тема козацтва надихала Великого Кобзаря, засвідчує і поема „Іван підкова“. Підкова – історична особа, запорожець, який очолив боротьбу молдавського народу проти турецько-татарських полчищ.

Саме в цьому творі Шевченко ідеалізує минуле, висловлює тугу за тим, що „було колись добре жити на тій Україні“. Поет постійно прагне протиставити жахливому сьогоденню колишню запорізьку вольницю, щоб серце „хоч трохи спочило від жорстокої дійсності! “

Воскрешаючи минуле, Кобзар ставить перед собою мету з допомогою слова і пензля підняти народ на нову боротьбу за національне визволення. У нього викликає обурення байдужість і пасивність народу, який покірно несе тяжке ярмо:

А онуки! Їм байдуже –

Панам жито сіють.

Неодноразово Шевченко у своїх поезіях говорить про те, що вся українська земля вкрита могилами. Саме там, вважає поет, захована стара дідівська слава.

Стерти все з пам’яті, відібрати минуле в народу не змогли жодні вороги упродовж століть. Ніколи в народі не вмре пам’ять про славні роки важкої й одчайдушної боротьби за волю. Оживе пам’ять, карбована не тільки шаблею, а й пензлем і словом:

Слава не поляже.

Не поляже, а розкаже

Що діялось в світі.

Інна БОЛДИРЄВА

ВІН БУВ ПОЕТОМ ЛЮДСЬКИХ ДУШ…

Не думала що, повертаючись вкотре до такої яскравої особистості, як Тарас Шевченко, я відкриваю для себе його новий образ – велику Душу співця народу. Раніше він для мене сприймався (думаю, як і для багатьох інших) просто як поет-Кобзар, незламний патріот своєї землі, борець проти кріпацтва.

Ми вживали загальні, відомі всім слова про поета, не усвідомлюючи до кінця їхньої суті. Однак настав для мене час побачити „другу сторону медалі“.

Роки йдуть. Я дорослішаю. І вже прочитаний мною „Кобзар“ сприймається по-іншому. Я розумію, що проблеми, з якими я зіткнулась тепер, тривожать мою душу, змушують мене робити вибір, приймати власні рішення в дорослому житті. Для цього потрібен сильний, витривалий характер, знання.

Тепер я усвідомлюю, наскільки треба бути сильним, щоб подолати труднощі, які нас підстерігають у житті: заздрощі, зухвалість, підступність, зрада, єхидні насмішки. Правда, приходить це не від мудрих, а від обмежених, тупих людей.

Шевченко – це епоха. Божою милістю на світ з’явився геній, який зберіг дух України, зберіг народ як націю – він творив українською мовою.

Тепер я переконалась у непересічності, неординарності цієї особистості. То була мить пізнання людини. Мить спорідненості з чужою душею. Я зрозуміла його, і водночас він залишається для мене нерозгаданим.

Тарас Шевченко – людина-гігант, могутній велет духу, якого колихала в дитинстві матінка-природа. Це живий, безсумнівний приклад того, як може виховати земля. І, безумовно, вона віддала своєму синові найпотужнішу міць, свої живильні соки.

Життєва драма Шевченка розпочалася одразу з його приходом на цей світ. Вперше, що побачили його світлі, розумні очі – закріпачену, втомлену постать матері. Повітря, яке він вдихнув з першим криком, було невільницьким, закатованим. Кріпацтво навіки залишило рану у серці поета, він назавжди зненавидів будь-які вияви насильства над людською свободою.

Молодий хлопець тяжко пережив смерть батьків, він залишився сиротою серед жорстоких людей. Не було кому приголубити його. А мачуха безжально била його за найменшу провину. Тому єдиною втіхою залишалася для Тараса природа. Рідна земелька, з якою він перебував у нерозривному зв’язку, наділила його шляхетними рисами характеру, влила в його душу потужний струмінь любові до Батьківщини, жадоби до волі фізичної і духовної. Я не можу збагнути ще й досі великої прихильності та любові Шевченка до рідної землі та народу. Сучасне покоління виховане на інших засадах, і ми можемо спостерігати, які люди живуть нині і творять майбутнє. Це люди, здебільшого зациклені на власних інтересах та потребах, які неспроможні думати та піклуватися про інших, а що більше, виявляти любов до рідного коріння. Такий великий контраст між сучасністю і минулим.

Ніхто, навіть сам Шевченко, не підозрював, яку місію довірили йому люди. ХІХ століття – важкий період для народу, для суспільства. На тлі насильства і жорстокості з’являється могутня постать, яка прикладом власного подвижницького життя сказала людям: „Ось так любіть! Будьте вірні своїй землі, не зраджуйте рідним традиціям і матимете в нагороду світле майбутнє! “ Владним персонам не сподобався такий заклик, вони постановили знищити того, хто діє проти їхніх правил. Арешти, заслання, казарма, заборона писати, малювати. Здавалося, що така зловорожа сила вб’є порив до волі, вогонь агресії та насильства спалить будь-які людські прагнення та мрії. Та не так сталось. Не для того він прийшов на землю, щоб скоритися, ні навпаки – поет своїм могутнім словом розірвав невільницькі кайдани. Його заклики, слова протесту й боротьби до нині викликають судоми у людей, які ще сплять духом. У нього відібрали все, скували його волю, обмежили його здібності. Та не змогли вони вирвати з його душі образ неньки України, не змогли примусити його забути рідну мову. Не маючи нічого, будучи самотнім та покинутим, він співав пісні, які лунали в холодній казармі і пробуджували спогади про найрідніше, найдорожче.

Шевченко був надзвичайно сильною, вольовою натурою. Він не лише постав переді мною як месія, син свого народу, але і як непересічна людина, що зуміла просто й доступно передати поколінням духовні надбання предків, повернути їхню первинну цінність, дати силу здолати духовних агресорів, повернути значення рідних традицій, відчуття гідності за наше походження.

ЗМІСТ

„А ти ще не їло“ 3

До світлих вершин комунізму 6

Потебенько захопився курячими яйцями 8

Роттердам більше не повториться 9

До волі через тортури, тюрми і Сибір 10

У Трускавець з-за океану – навіки 12

Хто вбивав вчителів 13

Старуня – село моє рідне 16

З боями через смертну камеру, Воркуту – у вічність 17

Що вам скаже Роман Макомацький? 19

Чи схаменетеся? 22

Чарівник сопілки в казковій квартирі 26

Святкуємо по-трускавецьки 28

Не зневажайте українську солов’їну мову 30

23 учасники бойових дій УПА 42

Старунські соціал-демократи 43

На совісті і честі журналістів 48

За Юдині срібняки 51

Завдячуючи панові Ігореві 55

Папузі – по заслузі 56

Про „визволителів“ і „визволених“ 58

Кати народу за народ 60

Анатолій Власюк. Колишній політв’язень і вчитель пише книгу 64

Марія Дмитренко. Михайлик. Оповідання 77

Галина Онуфрик. „Для вас мій спомин, молоді“ 112

Василь Маркович. Підпілля ОУН в Запорізькій області 147

Василь Ромащук. Спогади поручника „Чорноти“. Нарис 179

Петро Сов’як. Загублені орієнтири 216

Богдан Шкільник. Ми – України діти 241

До Івана Франка 242

„О Україно, рідна ненько…“ 243

Прохання на прощання 244

Матері 245

Колискова 246

Мрія 247

Оксано-Маріє 248

„Ген за обрієм стелиться шлях…“ 249

Оксаночці 250

Казкове кохання 251

„Поміж синіх гір в самоті блукаю…“ 252

Маленькій 252

Неньці миленькій 253

Де ти? 254

„Твій корабель кудись несе…“ 255

Причастя 256

Балада про кохання 258

Балада про кохання 260

Спомин 262

„Лише для тебе в синій далині…“ 263

„Я тебе на вікні намалюю… 264

61 день народження 265

Горобина команда 266

Лисичка 267

Людмила Солод. Трускавець 268

Мова 269

„Час невпинно летить в далечінь…“ 269

„Розкажу, що в дитинстві чула…“ 270

Мама 271

„Людино! Боже твориво, живи!..“ 271

Ромашки 272

Подих весни 273

„На старт! Розслабся і зразу зберись…“ 273

„Чужі страждання… Посміхався…“ 274

Україна 275

Зрадник 275

Матір 276

„У 30-ті роки стихійного не було лиха…“ 277

„Шатують зорі небозвід…“ 278

„В обличчя дихнула весна…“ 279

Бойківчанка 279

Василь Генсьор. За об’єднання 280

Сумні вірші 281

„Сум великий у родині…“ 282

„Стоїть верба над річкою…“ 284

„Схаменіться, люди добрі…“ 285

„Коло хати у садочку…“ 286

„О Покрово наша ненько…“ 287

„О Ісусе, Божий Сину…“ 288

„Думи мої, думи мої, …“ 289

Щедрівка 290

Коляда 291

Постановка 292

Вертеп 294

Катерина Лівацька. Поетичний світ Василя Генсьора 297

Іванна Попадинець. Сонячний промінчик 298

Не дивуйся мені… 299

Солов’їна мова 300

Останній танець 301

Я вірю 302

У ніч на Андрія 303

Колискова 304

Марія 305

Рідна мова 306

Лист до Св. отця Миколая 307

Наталка Барабаш. „Я намалюю Україну…“ 309

Шевченкове слово 310

Про найдорожче 311

Тарасовим нащадкам 312

Юлія Гриньків. Святе Причастя 313

Різдво 314

Благовіщення 314

Великдень 315

Життя митрополита Андрія 315

Святий Миколай 316

До Богородиці 317

Писаночка 317

Посвята митрополитові Йосифу Сліпому 318

Матері Божій Грушівській 319

Соната 320

„Прилетіла ластівочка…“ 320

Тобі, люба мамо! 321

Калина 321

Ранок моєї Батьківщини 322

Балада про повстанців 322

Кобзарева пісня 323

Квітучий курорт 324

Трускавець – моя колиска 325

Зима 326

Першій вчительці 327

Моя Україна 328

Мамуся 329

Верби 330

Шевченкові 331

Осінь 331

Героям УПА 332

Єлизавета Палінська. Пісня про Трускавець 333

Пісня про Львів 334

Ода Україні 335

Шануймо незалежність 336

Марія Пурій. „Стоїть високий дуб у пишному вбранні…“ 338

Чорнобиль 339

„На різних берегах життя…“ 340

Вечір 340

„Намисто розірвалось у черешні…“ 341

Вишнева заметіль 341

Марія Гулько. Борцям за волю України 342

Шевченкові 343

Ми – живі! 344

Шевченко очима дітей XXI століття 345

Анна Микитяк. „О краю мій рідний, Україно моя…“ 345

Ярина Нагурна. Пам’ять Тараса Шевченка 346

Тарас Альберда. Пам’ять поету 347

Христина Маруняк. Тарасові Шевченкові 348

Соломія Павлик. Україні 349

Анна Кемінь. Вічно живий! 349

Іванна Романів. Україно моя! 350

Леся Кулич. Життя Тараса 351

Марія Лепак. Тихий вечір 352

Ірина Галатін. Україна 353

Мілена Черняк. Усе життя у дружбі з ним… 354

Антон Гарванко. Життєва драма Тараса Шевченка 355

Ірина Антоник. Героїчне минуле українського народу
у творчості Тараса Шевченка 356

Інна Болдирєва. Він був поетом людських душ… 359

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Дмитро Ців’юк