Ода Україні

Слався в віках, наша рідна Вітчизно,

Мужній, українська родино!

Будемо гідно тебе захищати:

Ти для нас мати-єдина!

Нам дарувала ти розум і силу,

З сивих давен всіх плекала.

Бог дав нам мудрість, велике терпіння –

І ти незалежною стала.

Нас надихає доблесть висока

Предків, що множили славу.

З їхнім ім’ям на наших вустах

Вічну збудуймо Державу.

Зведемо Вітчизну, могутню, величну,

Настане жадана година:

Буде перлиною серед найкращих

Рідна моя Батьківщина!

Крокуй, Україно, твердою ходою:

У волі ти щастя здобула!

Будемо працею славити неньку,

Щоб величі в світі набула.

Тож стій непохитно, наша Державо!

Зерном хай наллється колосся,

Щоб діамантом Вкраїна зоріла

І мирно під небом жилося.

Цвіти, радій, Вітчизно рідна!

Здолала ти тернистий шлях.

Твоє святе благословення

Нас вчить тримати гідно стяг.

ШАНУЙМО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Нашій славній Батьківщині

Посміхнулась доля:

Незалежній Україні

Імпульс дала воля.

Розпростерла мати крила,

Гріється на сонці:

Вже панують „її діти“

У своїй сторонці.

Стільки мук перетерпіли

За нашу свободу!

Довели, що ми нащадки

Козацького роду.

Вже позбавились кайданів

Старого закону.

Грудьми станемо на захист

Ми свого кордону.

Наше військо молоде

Робить добру справу.

Дбає за країни інші

І свою Державу.

Незалежна Україно,

До чого ж ми дожили?!

Розплодили олігархів –

Розтягнули, що могли.

Рабський наш менталітет

Не дає нам жити.

Наше мислення старе

Треба всім змінити.

Досить вам напризволяще

Кидати країну!

Любіть міцно Батьківщину,

Як рідну дитину.

Досить вже всім розтинати

Неньку Батьківщину

Не вичікуйте, будуйте

Свою Україну!

Слава нашій Україні,

Що дала наснагу!

Присягаймо всі на вірність

Рідному ми стягу.

Багатій, міцній, Вкраїно,

Ввись злітай невпинно.

Завоюєш ти у світі

Славу неодмінно!

Марія ПУРІЙ

Народилася 1973 року у м. Стебнику на Львівщині. 1990–1995 рр. навчалася на філологічному факультеті Дрогобицького педуніверситету ім. Івана Франка. Віршувати почала у студентські роки. Працювала вчителькою української мови і літератури у Стебницькому технічному ліцеї. Публікується вперше.

* * *

Стоїть високий дуб у пишному вбранні,

Неначе той оратор давньоримський,

А поруч плаче гілка на землі,

Яку зірвав злий вітер сатанинський.

Він шарпає листки, оголюючи тіло,

Безжалісно шматує душу їй,

А велетню яке до цього діло –

Вона беззахисна в нерівній боротьбі.

Людина, відірвавшись від суспільства,

Блукає, прагне рай свій віднайти,

А потім падає, як гілка ця безлиста, –

Одна не в силах зло перемогти.