Район дій – Цуманський ліс, територія Цуманського та Колківського районів Волинської області

Командир бригади – „Галайда“ (Григорій Решетилов).

Сотенні: „Чумак“, „Чорний“, „Нерозлучний“.

Озброєння: ручні кулемети – 10;

гвинтівки – 80;

автомати – 20.

Уже на кінець 1944 та на початок 1945 року НКВС у результаті активної агентурної та оперативної діяльності завдала великих втрат з’єднаній групі УПА „Завохост“. 26 січня 1945 року була знищена охорона „Кайдаша“ за допомогою зрадника, а сам командир, тяжко хворий на тиф, потрапляє до рук НКВС. 8– 12 лютого біля села Трипутня Дубровицького району Рівненської області розбито бригаду „Пам’ять Базару“. Загинув майже весь командний склад на чолі з „Ярком“. Бригада „Жовті Води“ була розбита 24 лютого 1945 року, її командир „Галайда“ потрапив у полон. А інші бригади були розділені на чоти, рої і діяли протягом 1945 року. У січні – квітні 1946 року, під час зимової блокади, деякі відділи пішли в Карпати. А стрільці інших відділів змушені були перейти у збройне підпілля.

Фактично УПА припинила існування у Волинській області на кінець 1945 року. Проте більшість стрільців розформованих повстанських відділів ще довгий час продовжували боротьбу в лавах збройного підпілля. Вони славою вкрили свою землю і полягли смертю героїв! Вони чекають, коли вдячні нащадки відновлять їхні імена та могили. Адже загинули ці прості хлопці – селяни, робітники, студенти й навіть школярі за свою й нашу волю та незалежність.

Як бачимо, Московський комунофашизм за всяку ціну вирішив знищити саме боєздатну і чисельну групу УПА на Волині, не рахуючись із великими втратами зі свого боку. Це йому з допомогою бронетехніки, артилерії, літаків удалося. А вояки УПА боронилися, ходили в контракти і гинули. Слава їм!

Після знищення групи УПА як військової сили на Волині більша частина вела жорстоку боротьбу в підпіллі. Не на життя, а на смерть стояли досить довго. Так, крайовий провідник „Ярий“ (Василь Сементух) аж до 1954 року. То мій дядько. А мати моя, Наталка Ромащук, була в нього глибоко законспірованою зв’язковою. Зі звітом до „Лемеша“, командира УПА після смерті Романа Шухевича, ходили „Марічка“ і „Орлан“. Марічка потім у США написала в 28 томі Літопису ОУН–УПА, що „Ярий“ на той час був провідником ОУН Волинської та Берестейської областей. Вона написала, що на неї „Ярий“ справив добре враження. Вона його назвала „Останній із могікан“. Коли „Орлана“ і „Марічку“ підступно заарештували, вона в тяжку годину свого життя згадувала „Ярого“. Та його й боївки вже не було. Вся група на чолі з „Ярим“ загинула у селі Буцин Старовижівського району. В нерівному бою з у десятки разів переважаючим ворогом. Енкаведисти запалили хату, де знаходився „Ярий“ з боївкою. Виходу не було. Дівчина засіла біля кулемета, прикриваючи відхід друзів з палаючої хати. А „Ярий“ зі своїми побратимами відходив, відстрілюючись, у бік лісу. Ворог хотів узяти „Ярого“ живим, стріляючи шквальним вогнем по ногах. Ворогам вдалося всіх трьох покласти. Була безвихідь. Та, щоб не здатися живими в руки ворогові, вони вирішили покінчити з життям. Пролунало три пістолетні постріли. У той же час рухнула на хаті палаюча стріха, і навіки замовкла славна донька України, відважна кулеметниця.

Загинули:

Василь Сементух, син Антона, псевдо „Ярий“, 1921 року народження, село Облапи.

Степан Бабалицький, син Митрофана, псевдо „Ярема“, 1931 року народження.

Віра Королюк, донька Василя, псевдо „Христя“, 1923 року народження.

Олександр Корпун, син Мефодія, псевдо „Кравченко“, „Давид“, 1926 року народження, село Ніци.

Ця трагедія сталася 17 січня 1954 року. Вся група „Ярого“ загинула з ним геройською смертю.

Ворог торжествував – нарешті була перемога над непокірною Волинню. І довго московсько-більшовицькі кати глумилися над мертвими героями. Возили їх по селах і щоразу перевдягали. Схилимо голови перед цими героями-мучениками, яких ворог боявся і мертвих і мучив їх навіть після смерті. Слава їм!

Я звертаюся до всіх патріотів, до всіх патріотичних партій. Від імені тих, які полягли на півдорозі, не дійшли до кінця. Від імені тих, що загинули в ГУЛАГу: „Не діліться, не ворогуйте між собою, єднайтеся! Бо єдністю ми зміцнимо державу Україну і її могутність. А якщо ні, то будете там, де були ми, де лягли кістками мільйони наших патріотів“.

Мене в 1990–1991 роках, коли була ейфорія перед референдумом і виборами, багато партій, в тому числі й РУХ, запрошували в свої лави. Я відповідав, що є членом ОУН з 1942 року і старшина УПА. То доти, доки не буде оголошено, що ОУН– УПА більше не існує, а саморозпустилася, я не маю права вступати в іншу партію. Я всім допомагаю в розбудові України, але перебуваю в лавах ОУН–УПА майже 60 років і буду доти, доки стане мого життя.

Мені багато разів пропонували знані наші люди, щоб я написав спогади про своє життя і про все пережите. Я завжди відповідав, що мене ніхто не візьметься друкувати. А надрукують тих, хто мало що робив і мало значив тоді, але мають гроші, хочуть засвітитися і показати, що вони чогось варті.

Я дякую Валентину Кваші, „полковникові“, що він переконав мене, і я таки написав. Я дякую журналістові Анатолієві Піддубному, трагічно загиблому, що і він мене наполегливо переконував написати. Але як вийшло, я не беруся щось казати. Я не письменник, а вояк. Я писав правду, хоч би, яка вона була. Судіть самі. Та головне, що я в цей текст уклав душу й переживав усе спочатку до кінця, зі сльозами згадував усіх полеглих і загиблих в ГУЛАГу – цвіт нації. Я їх багатьох знав від 1942 до 1944 року включно.

Я багато писав „Ми“, а не „Я“. Я не писав, як на шахті № 36, дільниця „Петрович“ мене конвоїри роздягли по пояс наголо на 45-градусному морозі й штовхали за заборонену зону. Я не писав, як у наручниках мене тримали в холодному зрубі без даху на 40-градусному морозі. Потім знімали наручники в амбулаторії в теплій воді. Я не писав тому, щоб не сказали, що сам собі приписую героїзм. Бо будуть і такі, що скажуть так. Я вдячний своїй покійній мамі, яка їхала до мене, хоч де б я був, і підтримувала мене і передавала всі новини. Я їй дуже вдячний як зв’язковій крайового провідника „Ярого“, доки він не загинув 17 січня 1954 року (Архіви КДБ).

Про це можна говорити окремо. Я вдячний друзям і подругам, які пройшли через чортів млин КДБ і таки вижили, не зламалися й живуть усім чортам і ворогам на зло. Мені гірко навіть говорити, що наша держава не визнає тих, що боролися за неї й віддавали своє життя – те, що є найцінніше у людини. Вони вмирають голодні, без уваги до себе. А жирують ті, що поневолювали Україну. Велика ганьба урядові й Верховній Раді. Це ще скаже історія. Наш уряд і так звана Верховна Рада з повагою ставляться до тих, що руйнували Україну і брали участь у локальних війнах, платять їм великі пенсії, надають пільги. Ми чекаємо довго, але хтось же повинен дати клич: „Український народе, вставай зі сну, бо вже час революції йде! “

Гірко й те, що всі національно-патріотичні партії розколюються, всі хочуть дістатися до булави. Ворогам України це на руку. Отож стою я вже на межі небуття і хочеться крикнути, як писав Тарас Шевченко: „Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде“.

Так, на 76 році свого життя, незважаючи на хвороби і бідність, я не здаюся, тримаюся, сміюся ворогам у вічі, б’ю їх фактами. Це їх більше дратує, ніж піднятий кулак. Бо факти – уперта річ. Я вдячний Господові Богу, що він мене до сих пір зберігає. Бувала така безвихідь, але чиясь рука відвертала від мене смерть, і я зоставався живий. Не знаю, може, коли ще й стану в нагоді як вояк УПА нашій обкраденій, обпльованій всіма зайдами, нашій святій матері Україні.

Я пишаюся тим, що ніколи не зганьбив ні честі, ні свого імені перед Україною.

Слава Україні! – Героям слава!

Петро СОВ’ЯК