Чи не було у вас і у ваших товаришів думки втекти звідти?

– Ні, не було. Але люди втікали. Для багатьох, та й для мене, це була несподіванка. Пам’ятаю один випадок. Група в’язнів десь із півроку копала траншею, глину було де виносити. Їхній об’єкт знаходився в стороні від основної будови. Коротко, їм удалося втекти. Вони навіть роздобули одяг пожежників й імітували їхню роботу, щоб відвернути увагу. Я думаю, що їх не впіймали. Принаймні, в таборі ми їх більше не бачили.

А чи були такі, яких після втечі привозили назад до табору?

– Так. У будь-якому разі, але мертвих чи живих, якщо впіймали, привозили назад. Мертвими страшили: дивіться, що на вас чекає, якщо втечете. А живим додавали ще кілька років таборів. В основному привозили мертвих, ставили трупи біля брами, щоб усі бачили. Тих таборів були тисячі – по всьому Союзу. Так ось нам повідомляли, що з такого-то табору хтось утік, його впіймали чи вбили.

«ВЧИТЕЛЯ БОЯЛИСЯ Й МЕРТВОГО»

Чому ви змалку хотіли стати вчителем?

– Не знаю, але ще в четвертому класі написав твір про те, що буду вчителем.

Мабуть, у вас були хороші вчителі?

– Запам’яталася вчительська сім’я Грибиків – Василя та його дружини. Вони були патріотами. А для нас, дітей, ще й батьками. Як зараз пам’ятаю, мене, вже більшенького, десь у сьомому класі вчителька по голівці гладить. Потім вони опинилися в Англії. А ще були дві вчительки зі Східної України – Замай Ганна і Замай Олена. Для нас вони були навіть кращими, ніж місцеві вчителі. Пам’ятаю своїх учителів із Солотвина – Феданка, Назаревича, Дзвиняцького, Мариневича. Це були справжні патріоти! Коли в червні 1941 року відбувся акт відновлення України, то подібне вони організували й у нашому районі. До речі, 1998 року ми святкували сторіччя від дня народження Олександра Феданка, його донька Ірина Ковалишин жила в Трускавці. Пригадую, що коли він помер, то наші яничари, які люто його ненавиділи, навіть не дозволили, щоб тіло до похорону перебувало в одному з класів школи. Боялися його й мертвого.

Свого часу вам довелося попрацювати референтом у Богородчанському районі на Івано-Франківщині.

– Це було 1993 року. За мірками влади робота референта була така: о дев’ятій приходиш на роботу і можеш хоч цілий день у кабінеті проспати. Підготуєш там на якісь свята виступ чи лекцію, прочитаєш – і все. А я працював зовсім не так. Зранку вставав о шостій годині, їхав автобусом у якесь село і спілкувався з людьми, читав лекції в школах, на фермах, тракторних бригадах. Владі це не подобалося.

Чому?

– Бачите, я палко виступав проти колгоспної системи. Одного разу в неділю, після служби Божої, в селі Маркова я виступив перед людьми. Кажу, дивіться, які ви чесні. Ось ішов я вулицею, дивлюся, десятки сімей будуються. Всюди лежить цегла, дошки, шифер – і ніхто їх не краде. Запитую: а якби це була якась колгоспна споруда, що б ви робили? Один не витримав і каже, що сам би пішов уночі красти. Ось бачите, кажу, які ви чесні. Цю чесність ви зберегли й до сьогоднішнього дня. Радянська влада не змогла зробити з вас злодіїв. Заговорили ми й про землю. Людям її виділяли, а голови колгоспів на свій розсуд цю землю розподіляли. Я розпалив людей, вони прийшли на сесію й давай вимагати в керівництва віддати ту землю. А в селі Старуні після моїх виступів люди самовільно захопили землю, яка їм фактично належала. Влада змушенабула навіть викликати міліцію, щоб повернути ту землю до колгоспу. Звичайно, така моя революційність керівництву району не могла подобатись. А ще створювали у нас місцеву організацію Конгресу українських націоналістів. Я там теж виступив і сказав, що колгоспів нам не треба. Ті, хто виступає за колгосп, є злодії. Після цих слів усі стоячи аплодували мені. От і викликав мене голова райвиконкому Микола Бойчук і каже: „Нам таких референтів не треба“. Одним словом, змусили мене написати заяву на звільнення.

«ФРАНКОВУ КРИНИЦЮ», «ДЗВІН СЕВАСТОПОЛЯ», «ЗАГРАВУ» МОЖНА ЧИТАТИ Й ЧЕРЕЗ РІК«